Тема 3. Антична філософія. План лекції.
Натурфілософський космологізм.
Метафізика буття (онтологічна космологія).
“Афінська школа” – вищі класичні досягнення філософії.
Моральна філософія еллінізму.
Неоплатонізм: система ідеального Універсуму.
Ментальна парадигма світогляду: «Що є світ? І якщо він такий, то навіщо у ньому я?»
Куно Фішер писав: «Філософія Греції – приклад найглибшого, але простого й природного розвитку. Ідеї без стрибків, видумок, все продумане, цілісно поєднане як і в класичному мистецтві. При зароджені філософія зливається з космологічною поезією, а при її кінці відтворює християнство».
Антична філософія — комплекс ідей і вчень, розроблених давньогрецькими і давньоримськими мислителями в період з 6 ст. до н.е. до 6 ст. н.е., які характеризуються певною проблемно-змістовною і стильовою єдністю. Це – продукт нетрадиційного типу культури, заснованого на динамічному соціальному розвитку і критичному мисленні. Для такого типу культури притаманне оформлення усередині нього особливого рівня мислення, орієнтованого на свідоме осягнення глибинних світоглядних основ традиційної культури, подолання міфологічних стереотипів і вироблення нових способів бачення світу.
Антична філософія є першим в історії Європи феноменом глибинного мислення: першою формою концептуального мислення взагалі. Тому вона містить у собі такі предметні області, що у майбутньому стануть самостійними теоретичними дисциплінами (математика, астрономія, медицина, лінгвістика тощо). У її рамках утворилися також онтологія і метафізика, гносеологія і логіка, антропологія і психологія, філософія історії й естетика, моральна і політична філософії.
Центральним предметом пізнання в давньогрецькій натурфілософії виступає космос, а основною формою філософського вчення виступають космологічні моделі. Для досократичних філософських вчень характерний генетизм як стратегічний пояснювальний принцип. У силу цього центральне питання онтології — питання про сутність і устрій світу — висвітлюється в ракурсі питання про його походження.
Сім мудреців – у давньогрецькій інтелектуальній традиції група історичних осіб (головним чином державних й історичних діячів 7-6 ст. до н.е.), життєва мудрість яких, виражена в коротких містких сентенціях, стала відома всій Елладі. Відповідно до Платона цими мудрецями були: Фалес з Мілету, Піттак з Метилени, Периандр із Коринфу, Клеобул з Ліндосу, Біас із Прієни, Кволом з Лакедемону, Солон з Афін. В історичних джерелах варіюються в різних варіантах 17 імен. Найбільш відомі афоризми семи мудреців, яким властиве сполучення акцентованого авторського характеру з абстрактними узагальненими формулами етичних принципів: «Усьому свій час» (Піттак), «Пізнай самого себе» (Фалес), «Нічого надміру» (Солон, Хілон), «Найбільше багатство – нічого не бажати» (Біас), «Міра – найкраще» (Клеобул), «Насолоди смертні, чесноти безсмертні» (Периандр).
І етап. Натурфілософський космологізм.
1.1. Мілетська школа Іонії: виникла наприкінці 7 ст. Природні стихії розглядаються як перші начала буття світу. Ще дуже невиразно поставлене питання про порядок світу (космос). Головне питання – який світ, з чого він, з чого й як утворюється видиме розмаїття світу? Вони виділяють якусь першоречовину за принципом видимого чуттєвого світу.
Фалес (біля 640/625 – біля. 547/545 до н.е.) – давньогрецький політичний діяч, один з «семи мудреців» – і перший давньогрецький філософ. У 585 до н.е. пророчив сонячне затьмарення, вимірив висоту єгипетських пірамід по їх тіні.. У фокусі уваги Фалеса були проблеми природи. Усе розмаїття явищ і речей світу зводив до єдиної першостихії – води. «Вода є найкраще». Вона – першопочаток буття у його нескінченних метаморфозах.
Робить перший крок на шляху формування ідеї arche як субстрату світу, заклавши основи переходу від властивого міфології генетизму до субстратного мислення: не тільки 1) усе суще виникло з води, 2) усе постійно виникає з води, 3) усе стане й усе стає водою, але також і 4) все є вода. Усі істоти з води: початок усіх тварин – сперма, вона волога; усі рослини живляться вологою і від вологи плодоносять, а позбавлені її засихають. Сам вогонь Сонця та зірок живиться вологими випарами як і сам космос. Земля плаває у воді подібно дереву. Твори Фалеса («Про сонцестояння» і «Про рівнодення») не збереглися.
Магніт і бурштин мають душі. Бог – це розум космосу, а Всесвіт одушевлений і одночасно наповнений божествами. Панпсихізм доповнює його гідрокосмогонічне бачення світу в традиції давньоєгипетських уявлень про утвір земного диску з первісного океану укупі з «життєвим подихом». Життя необхідно припускає живлення і подих: у цих функціях виступають вода і божественний початок («псюхе»).
Анаксимандр (610-546 до н.е.) —натурфілософ, учень і послідовник Фалеса. Йому приписують перший письмовий прозаїчний твір в Елладі – «Про природу». Зробив кілька колоніальних експедицій, написавши після цього ряд географічних творів і першим зобразив межі тодішнього світу на карті. Зробив ряд інженерних винаходів, серед яких сонячний годинник («гномон»); багато займався астрономією, намагався порівняти величину Землі з іншими відомими тоді планетами.
Першим серед філософів Анаксимандр проголосив першоосновою світу апейрон — щось матеріальне, якісно невизначене і нескінченне – що стало значним кроком уперед у порівнянні з тими мислителями, що говорили про якусь одну й обов’язково конкретно-чуттєву першооснову. З апейрону, шляхом його перетворень, виникає усе, що було, є і буде в цьому світі. Сам апейрон, як те, з чого усе виникає і у що усе перетворюється, є постійно перебуваюча і незнищувана першоречовина, безмежна у просторі та нескінченна в часі. Анаксимандр уперше заговорив про першооснову як про щось матеріальне й водночас якісно невизначене, передбачаючи майбутній розвиток філософських ідей. Думка про апейрон — результат розгортання внутрішньої логіки думки про першооснову: якщо існують різні стихії, то недоцільно проголошувати якусь одну з них у ранзі цієї першооснови, надаючи їй перевагу перед іншими. Анаксимандр рішуче «прорвався» до абстрактного матеріального початку. Був здійснений великий крок уперед порівняно навіть з послідовниками.
Анаксимандр висунув ідею про рівноправність матеріальних станів. Вологе може висохнути, сухе — зволожитися і т.д. Мова йшла про взаємозв’язок і можливість взаємних переходів між різними станами матеріального, більше того – протилежні стани мають під собою якусь загальну основу, зосереджені в цьому єдиному — апейроні. Ці ідеї проклали шлях до однієї з найважливіших діалектичних ідей, висунутих наступною філософською думкою, — ідеї єдності та боротьби протилежностей. Йому приписують одне з перших формулювань закону збереження матерії («з тих же речей, з яких народжуються всі сущі речі, у ці ж самі речі вони руйнуються відповідно до призначення»). Породження оформленого Космосу здійснюється через: етап вичленовування з «усеосяжного світового зародку» („Яйця світу”), етап «поділу» вологого холодного ядра і вогненної кори й етап взаємодії і боротьби останніх. Анаксимандр увів термін «закон» — розповсюдивши поняття правової суспільної практики на природу. Породження всього живого обумовлене вологою, яка випаровується сонцем, і тому походження людей можна пояснити зміною «тварин іншого виду» (типу риб). Це зародок еволюційного пояснення походження людей.
Анаксімен (585-525) —учень Анаксимандра, який продовжив лінію останнього і був прямим послідовником Фалеса. У якості матеріальної першооснови Анаксимен запропонував те, що водночас відповідало й ідеї Фалеса (першооснова як конкретна природна стихія) і уявленням Анаксимандра (без-якісний початок). Повітря — це сама безякісна з усіх матеріальних стихій, прозора і невидима субстанція, яку важко побачити, яка не має кольору і звичайних тілесних якостей. При цьому, повітря — це якісна першооснова, хоча багато в чому і являється в образі загальної стихійності, наповнена абстрактним філософським змістом. З повітря завдяки розрідженню виникає вогонь, завдяки згущенню — вітер, хмари, вода, земля і камені. Вибір повітря в якості космогонічного першопринципу й актуальної життєвої основи космосу заснований на принципі паралелізму мікрокосму і макрокосму: подібно тому як повітря у вигляді нашої душі скріплює нас, так подих і повітря охоплюють усю Землю. Вчення про душу як пневму – зародок етики.
Думки про «згущення» і «розрідження» єдиної праматерії зробили крок до розробки перших вчень про якісні зміни у світі й кількісну міру субстанції.
1.2. Іонійська „фізика буття”. Представлена єдиним філософом з того ж самого Іонійського полісу, але з іншого його міста – з Ефесу.
Геракліт Темний (544/535 – 483/475). Аристократ за народженням, походив із знатного роду Кодридів – засновників Ефесу (мав спадкоємний титул царя-жерця, від якого відрікся на користь брата). Відкидав традиційне неписане право еліти, вірячи у встановлюваний державою закон. Твір «Про природу» («Про Всесвіт, про державу, про богослов’я») дійшов до нас у 130 уривках.
Принцип „Panta rei”(«Все тече»): Світ розглядає як становлення, як світовий процес. І у цьому процесі утворюються різні речі. Але яка їх реальна підстава? Вогонь – ось субстанція світу. Все з вогню. Згідно Геракліту: космос (вперше вживання слова у філософському контексті як синоніму терміна «світ») «не створений ніким з богів і ніким з людей, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що мірами спалахує і мірами згасає». Божественний першо-вогонь – це чистий розум: «вогонь» має життя, свідомість, волю, править Усесвітом. Він носій космічного правосуддя, що карає грішників. Вогонь як сакральна метафора – це «чиста сутність», що не сприймається почуттями. Космос – живий вогонь. Звідси ідея Логосу. Як чистий розум вогонь – суть Логос. Геракліт зробив це грецьке слово філософським: «мовне» і «понятійне» його значення синтезувалися.
Геракліт – засновник первісної форми діалектики. Він і найбільш відомий і помітний завдяки своїм наробіткам в області діалектики. Йому вперше вдалися чітко вловити паростки всіх попередніх діалектичних ідей. Загальновідомим думкам про зміни він надав абстрактно-загальну філософську форму, не позбавлену яскравої образності й символізму («у ту саму ріку не можна ввійти двічі»; «все обмінюється на вогонь, вогонь на все, як золото на товари і навпаки» – еквівалент всього). Ідея про зміни виявилася об’єднаною з ідеєю єдності і боротьби протилежностей. З нею у вченні Геракліта співіснувала думка про роздвоєння цього єдиного і вичленовування з нього протилежностей. Таке має місце скрізь і завжди, будучи конструктивною основою самого існування як такого. Діалектика протиріч: все існує й водночас не існує. Все осягається в процесі. «Логос» породжує через боротьбу множинність речей («шлях униз»). «Війна – всьому батько і цар».
Логос – це також божество, що править світом; верховний розум; загальний закон взаємоперетворення речей, а також кількісних відносин цього процесу. З Єдиного усе відбувається і з усього єдність. Єдине ("одне") і "багато чого" ("усе") – це фундаментальна опозиція світогляду Геракліта. Усе, безупинно змінюючись, обновляється. В космології, теології він утверджував примат «одного» над «множиною». Пізнання його, підпорядкування йому – справжня мудрість («мудрість у тім, щоб знати все як одне»). Мудрість (головне поняття його філософії) дарує людині істинну ясність («я шукав самого себе») і вище щастя. Хоча в основі пізнання лежать відчуття, тільки мислення приводить до мудрості. «Буття любить ховатися». Хто дослухається до Логосу і живе «по природі», ті досягають сумірного вогню просвітління розуму і стають богами при житті. «Чим більш чистий і ясний вогонь у людині, тим душа її досконаліша»”. Суха душа випрямляється, мокра тягне донизу.
Філософія – це мистецтво вірного тлумачення і поділу чуттєвого на «слова» і «речі». Люди невірно розшифровують цей світ. Вони занурені в себе («присутньо–відсутні») і бачать лише сновидіння. Боротьба розкриває в людях і рабів, і вільних, і богів. Закликав політеїзм змінити єдинобожжям: «Визнавати одну Мудру Істоту – Дух, що може правити усім Всесвітом». Він був прозваний «темним» (за глибокодумність) і «плачучим» (за трагічну серйозність: люди живуть в епоху занепаду, а майбутнє ще жахливіше від сьогодення).
1.3. Натурфілософський емпіризм. Виступив проти лінійного ладу світу, його єдності як цілого. Його засновником часто називають Алкмеона з Кротону (* 500 до н.е.).
Емпедокл (490/482 – 430/424) з міста Акраганту на Сицилії –філософ, лікар, жрець і чудотворець, оратор і державний діяч, поет. Шанувався учнями як божество. За переказом, відмовився від царської влади на користь занять філософією.
Емпірична його еклектика буття – синтез іонійської фізики, елейської метафізики буття, піфагорійського вчення про пропорції. Розколов Єдність буття вченням про чотири елементи і дві космічні сили світу. Елементи взяті від традиції 4-х родючих стихій природи (дві жіночі – важкі, дві чоловічі – легкі). Емпедокл ухопив різні якості, але різноякісність процесу не осяг. Стверджував, що незмінні, тотожні собі, елементи світу, «корені всіх речей» (вогонь, повітря, земля, вода), вічно знаходячись у стані змішання, поєднання і поділу, нестворювані й незнищувані. Елементи ці утворилися «від природи і випадку» і переходять з одного крайнього стану абсолютного змішання у протилежний – абсолютного поділу – під впливом активних нематеріальних початків – «Любові» (Ерос) і «Ворожнечі» (Еріда). Перевага Еросу забезпечує гармонію світу. Зовнішньої мети руху елементів не вбачав. Термін «елемент» не вживав, але саме він надав їм такий статус.
Космогонія Емпедокла у цілому носила натуралістичний характер: оболонка космосу – затверділий ефір, вогненні зірки прикріплені до небесного склепіння на відміну від планет, що вільно парять у просторі. Космос – лише невеликий фрагмент Усесвіту, інше – неопрацьована матерія. Висловив думку, що світло має швидкість.
Однією з фаз космогонічного процесу у нього виступає зоогонічна ступінь – це зародок теорії еволюції. Живі істоти формуються шляхом добору найбільш пристосованих до життя комбінацій фрагментів їх тіл. Спочатку «блукали одночленні органи». Члени не відразу здатні з’єднатися в організм, перетворюються в невдало зчленованих «монстрів», ті – у бісексуальних потвор. Останньою стадією цього процесу є формування повноцінних тварин із статевою диференціацією. Визнав наявність статі й у рослин. Вважається засновником італійської школи медицини. Ідея співвіднесеності всесвіту і людини, макро і мікрокосму в нього принципова й усвідомлена. Він виступав також прихильником вчення про ланцюг перевтілень душі в тілах рослин, тварин і людей як міри покарання за злочини. Після очищення від скверни це «коло народжень» завершується.
Феномен відчуттів у живих організмів пояснював тим, що від об’єкта постійно відокремлюються матеріальні «витікання», які просякають у пори органів чуттів. Філософ не стільки пізнає буття, скільки довідується в ньому про однотипну з ним реальність.
Основні твори: поеми «Очищення» і «Про природу» – збереглася 1/10 віршів. Не випадково його іменують то «найпоетичнішим з філософів», то «найфілософічнішим і найученішим поетом». Аристотель уважав його творцем риторики. Гегель уважав, що його поняття синтезу не втратило значення дотепер. Не зовсім справедливо Б. Рассел уважав його сумішшю філософа і пророка, людини науки і шарлатана.
ІІ етап. Метафізика буття (онтологізм).
Передумови цього напрямку склалися на базі культу й міфології діонісизму, одухотвореного орфіками.(прибічниками й послідовниками легендарного Орфея).
2.1. Піфагореїзм. Філософська школа, що існувала в 6-4 ст. до н.е. і виходила з того, що число є, по-перше, сутністю всіх речей (має „предметний” зміст у вигляді геометричної форми) і, по-друге, принципом (початком сущого), який упорядковує й організує всесвіт. Початково піфагореїзм існував у рамках впливового релігійно-філософського співтовариства („Піфагорійський союз”), заснованого Піфагором у м. Кротоні. З кінця 5 ст. до н.е. піфагореїзм зближається з лінією сократівсько-платонівської філософії. У 1 ст. до н.е. традицію піфагореїзму продовжує неопіфагореїзм, що існував аж до 3 ст. Основні його представники: Фігул, Аполлоній Тіанський і Нуменій.
Піфагор Самоський (з острова Самосати) (біля 580 – біля 495) –філософ, релігійний і політичний діяч, засновник піфагореїзму. Історію його життя важко відокремити від легенд про Піфагора як напівбога і чудотворця, великого мудреця і «великого посвяченого» в усі таємні містерії греків і варварів. За переказами, він відвідав у своїх подорожах Єгипет і Фінікію. На 40-му році життя поселився в південно-італійській колонії, де заснував співтовариство своїх послідовників, що являло собою одночасно і філософсько-наукову школу і релігійно-магічний союз «посвячених».
Піфагор уперше назвав Всесвіт «космосом» (грецьке cosmos – порядок) через ту упорядкованість, що йому властива. Він також перший дав собі назву «філософ» (любомудр) замість звичайного «мудрець», «знаючий». Це пов’язано з тим, що на місце мудрості як поінформованості про практичне життя, про державні справи, він запропонував більш високий рід знання – чисте міркування, тобто розгляд «мудрості» (sophia) як улюбленого предмету, що надалі й стало іменуватися «філософією».
Основний принцип усього сущого – число. Єдність буття у піфагорійців має числовий вираз. Справжнє (числове) буття відрізняється від видимого (чуттєво-речового). В області математики Піфагору належить систематичне введення доказів у геометрію, побудову планіметрії прямолінійних фігур і доказ «теореми». Ним було розроблене вчення про парні і непарні числа, про арифметичні, геометричні й гармонійні пропорції, про гармонію Універсуму і музику сфер. Геометричний теоретизм – база всякої теорії. Термін «теорія» (тео-ріє – витікання Бога) увів сам Піфагор.
Якщо іонійська школа розглядала сутність речей як певну чуттєву стихію, щось матеріально визначене, то піфагореїзм уперше під сутністю став розуміти умосяжну природу. Такою нечуттєвою сутністю, субстанцією всіх речей і було назване число. Елементи світу складаються з часток форм чисел. Квадрат числа – складний елемент. Від добування коренів піфагорійці впадали в транс. А від несумірності радіуса з довжиною кола чи суми довжин катетів з довжиною гіпотенузи – мали страхітливі муки.
Першою характеристикою сутності, першим «числом-поняттям» є неарифметична одиниця – чиста рівність і єдність узагалі. Одиниця – це така загальна сутність, що є діяльним початком і формою всіх речей. За допомогою причетності до одиниці через «наслідування» усяка річ робиться рівною самій собі, тобто «одною». Єднання – від єдиного. Єдине за статусом вище множинного: воно утворює гармонію. Другою характеристикою сутності виступає двійка, що представляє собою чисту нерівність, невизначеність і протилежність як таку. Двійка, будучи пасивною категорією, виходить з додатка одиниці до самої себе, коли одиниця покладається в якості нерівної собі, або відмінної від себе. Одиниця і двійця – основні характеристики сутності, тому вони суть загальні способи існування речей.
Одиниця і двійка лежать в основі десяти головних протилежностей, що утворять своєрідну таблицю категорій: межа і безмежне (нескінченне), непарне і парне, єдність і безліч, праве і ліве, чоловіче і жіноче, спочиваюче і що рухається, пряме і криве, світло і пітьма, добро і зло, квадрат і паралелограм. До цієї таблиці, на думку піфагорійців, можна звести будь-яке визначення речі. Третя характеристика сутності – це трійця, у ній одиниця досягає своєї реальності і свого завершення. Виходить трійця з цілісності єдиного і множинного, коли одиниця утворює єдність з невизначеною безліччю двійці. Всесвіт і всі речі визначені через трійцю, тому що будь-яка річ причетна рівному і нерівному, єдиному і множинному. Четвериця, четверта характеристика сутності виникає з подвоєння чистого розходження двійці. У ній трійця знаходить своє тілесне втілення.
Теорію пізнання піфагореїзм також пов’язує з вченням про число. Так, предметом філософської думки є одиниця, предметом науки – двійка, предметом "звичайної думки" - трійця ("число площини"), предметом "відчуття" - четвериця ("число тілесного"). В уявленні піфагорійців "число" як реальна сутність нараховує три виміри: арифметично-геометричне, акустичне (музичне) і астрономічне.
Музичний вимір числа пов’язаний з відкриттям математичних характеристик музичних співвідношень. Розробка ладів. Астрономічний вимір зв'язаний з космологією піфагорійців. Всесвіт кулястий (Земля також сферична) і складається з десяти небесних сфер – це "нерухомі зірки", а також Сатурн, Юпітер, Марс, Венера, Меркурій, Сонце, Місяць, Земля, а також невидима "Проти-земля". У центрі Всесвіту розташований невидимий із Землі "вогонь", називаний піфагорійцями "стражем Зевса". Довкола нього обертаються всі сфери, включаючи і Землю. Однак цим центральним "вогнем" не вважалося Сонце.
Кожна сфера, оскільки вона визначена "числом", видає властивий тільки їй звук, у результаті космос у цілому являє собою гармонійний світовий хор. Круговорот речовини у всесвіті характеризується "числом". У цей круговорот включена і людська душа. За сутністю (тобто душею) людини піфагорійці вбачали саморушне "число". Звідси їхнє вчення про індивідуальне безсмертя і переселення душ (метемпсихоз). Всі живі істоти – родичі. Число – джерело й першооснова світу соціального. Справедливість – певна числова властивість.
2.2. Школа елеатів. Елейська школа (6-5 ст. до н.е. з міста Елея, Південна Італія) не тільки поклала початок абстрактній західноєвропейській метафізиці, задавши програмний зразок умоглядно-спекулятивного конструювання моделі буття, але й здійснила деонтологізацію знання (поділ «шляху істини» і «шляху гадки»), задавши тим самим імпульс до того, щоб зробити знання спеціальним предметом філософського аналізу. Пошук вічного в потоці часу привів до думки про Єдине – неподільне і безкінечне, абсолютну субстанцію.
Ксенофан (565-473) з Колофону (Іонія), бродячий поет. Вперше поставив питання про все-єдине Буття (безвідносне до видимого розмаїття чуттєвих форм). «Єдине – це Бог»! Два шляхи пізнання (мудрим окремо від натовпу), дві картини світу: дійсне буття осягається завдяки „mens” (істинному мисленню); видимий світ речей – завдяки „doxa” (гадці). Все існуюче – із землі і води.
Парменід Елейський (біля 515 – біля 470) – геніальний засновник і систематик елейської школи, одна з ключових фігур в історії давньогрецької філософії. Усі явища, що спостерігаються, відбуваються завдяки деякій речовинній першооснові: ці традиційні погляди Парменід розробляє, трактуючи космос як утворений дією двох стихій – ефірного легкого Вогню (Світла) і важкої щільної Ночі. Однак це коло уявлень кваліфікується ним як «шлях думки-гадки» (doxa), якому він протиставляє «шлях істинної думки» (mens). Філософське мислення, що шукає необхідність у світі, саме повинне мати внутрішню необхідність. Однак усяка думка, що має справу з мінливим видимим світом, сама мінлива і непостійна, лише правдоподібна думка. Мати внутрішню обов’язковість може лише «чиста» думка, що корениться у собі самій і вільна від усяких посилань на видиме.
Що ж виявилося предметом філософського мислення, коли «шлях істини» виводить за межі видимого світу з його рухомою різноманітністю? – буття як таке. Речі можуть бути такими або іншими, але насамперед вони просто «є»; буття речей утворює умосяжну передумову будь-якої їхньої конкретної визначеності. Вчення про єдине, нерухоме і надчуттєве буття у Парменіда – це реакція на Гераклітове протиріччя: воно неможливе. Ніщо не осягається в процесі. Буття незмінне. Єдине не виникає, не знищується, не порушується. Саме сталістю Єдиного елеати довели натурфілософську космологію до межі: Буття єдине, непорушне, лише мислиме.
Парменід уперше розробив поняття буття, що відіграє ключову роль серед категорій західної філософії протягом усієї її історії. Рух «шляхом істини» являє собою прийняття ряду філософських утверджень за допомогою їхнього доказу на основі принципу тотожності буття і мислення – реальне лише те, що мислимо, а те, що немислимо, не існує. Небуття не існує, тому що воно немислиме і невимовне. Лише суще буття може мислитися. Мислиме і є сущим. Буття є (небуття немає) і наділяється рядом характеристик, що являють собою в основному наслідки заперечення небуття: буття не виникає і не зникає, воно безупинне й однорідне, залишаючись собі тотожним, воно ні в чому не має потреби і являє собою створену сферу.
Введення опозиції «шляху думки» і «шляху істини» стало долею європейської філософської думки на два з половиною тисячоріччя. По-перше, вона лягла в основу самовизначення філософії – придбало силу забобону, що повсякденний досвід обмежений видимістю, і, лише пориваючи з ним, стаючи «чистим» і самодостатнім, мислення здатне осягати справжню реальність. По-друге, ця опозиція визначила складні й історично мінливі відносини між натурфілософією і метафізикою.
Зенон Елейський (*490 - *430) –Відповідно до свідчень Діогена Лаерція, був учнем і прийомним сином Парменіда. Аристотель вважав його творцем діалектики як мистецтва тлумачення протиріч. Основну задачу своєї філософії вбачав у захисті й обґрунтуванні вчення Парменіда про незмінну сутність істинного буття («усе є одне») й ілюзорності усіх видимих змін і розходжень. Істина сущого виявляється тільки за допомогою мислення, чуттєвий же досвід веде до виявлення множинності речей, їхньої розмаїтості і мінливості, і, отже, до невірогідності.
Факту протиріччя між даними досвіду, з одного боку, і їхнім розумовим аналізом, з іншого, Зенон надав вираз у формі апорій (aporia – сумнів; suporeja – впевненість). Всі його апорії зводяться до доказу того, що 1) логічно неможливо мислити множинність речей; 2) допущення руху веде до протиріч. Найбільш відомі його апорії, спрямовані проти можливості руху: "Дихотомія", "Ахілл і черепаха", "Стріла", "Стадіон". Так, апорія "Ахіллес" фіксує, що – у протиріччі з чуттєвим досвідом – швидконогий Ахіллес не може наздогнати черепаху, тому що поки він пробіжить розділяючу їх відстань, вона усе-таки встигне проповзти деякий відрізок, коли ж він буде пробігати цей відрізок, вона ще небагато відповзе і т.д. Згідно Зенону при спробі помислити рух, ми неминуче наштовхуємося на протиріччя, з цього випливає висновок про неможливість руху взагалі.
2.3. Атомістичний онтологіям. Здійснив роздроблення Єдиного буття Парменіда до неподільних часточок – а-томе; а-логос – реакція на апорістичні перешкоди мисленню, ірраціональність. Опору знайшли у принципі множинності основ буття Анаксагора. Буття невидимих субстратів робить видимі речі не загадковими, а лише гадковими (ілюзією). Добре побудували кількісно-якісний процес, поставивши межу поділу речовини, часу і простору. Але втратили лад і форму. Без розуму упорядкування процесу неможливе. Це стало й межею натурфілософії. В атомістичній теорії, що є вершиною і завершенням натурфілософського періоду розвитку античної філософії, фактично ставиться проблема відображення єдності космосу в логіці понять, — виявляється питання про адекватність філософського бачення світу самому світові. Атоми і порожнеча – два види матерії. Рух атомів – абсолютна їх властивість; нерухомість – відносна (релятивна).
Самовідхилення атомів у Епікура – вираз свободи. Релятивізм як принцип руху атомів буде перенесений на саму людину – релятивізм суб’єктивності у софістів (розглянемо далі).
Левкіпп (*500-*440) – філософ (з Мілету, Абдер або Елеї). Про його життя практично нічого невідомо. Епікур наче стверджував, що він – вигадана особистість. Але ця гіпотеза неприйнятна для більшості дослідників. Левкіпп – сучасник і передбачуваний учитель Демокрита. Вважається творцем ідеї атомістики: прагнув зблизити і примирити твердження елеатів про неможливість руху матеріальних тіл з чуттєвим досвідом, для чого визнав існування небуття (порожнечі) і атомів; покладав, що безлічі атомів породжують вихри і потім – світи. Більш великі атоми збираються в середині космосу і формують пласку землю. Так само утворюються небесні світила з атомів, що запалилися – це закономірний і необхідний процес.
Демокрит з Абдер (460-*370) –філософ, учений-енциклопедист. Подорожував в Єгипет, Вавилон, Персію, Аравію, Ефіопію, Індію. Засновник першого на Заході історичного типу філософського і наукового атомізму. За назвами відомі 70 його творів. Збереглися численні (близько 300) фрагменти. У традиційне для античності уявлення про першооснову ввів ідею плюральності і множинності, розглядаючи її як гранично дрібні матеріальні частки, яких не можна відчути за допомогою органів чуттів. Цим дрібним часткам він установлює межу поділу. Неподільні.
Ідея плюральної (множинної), нескінченно малої, не сприйманої органами чуттів першооснови, що має межу розподілу, дозволила Демокриту вирішити цілий ряд проблем науки та філософії того часу: зокрема, відповісти на запитання про причини множинності й розмаїтості речей, єдності і матеріальності світу, єдності тілесного та духовного, а також пояснити суть процесу пізнання. Відсутність атомів – є порожнеча (матеріальне небуття), нескінченний простір, завдяки якому й у якому здійснюється хаотичний рух атомів. Атоми однакові за субстанцією, неподільні завдяки твердості, не мають якостей, знаходяться у вічному русі; розрізняються за величиною, формою, фігурою і вагою, місцем розташування і порядком.
Космогонія аналогічна поглядам Левкіппа: унаслідок космічних вихорів, з’єднання і роз’єднання атомів виникають і гинуть незліченні світи і речі. Час у Демокрита не має початку, усе відбувається за якоюсь незбагненною необхідністю (Роком), яка для людини фактично тотожна випадковості. Пізнання причин явищ – зміст справжнього філософського пізнання: «важливіше знайти одне причинне пояснення, ніж стати перським царем». Душа – втілення стихії вогню – складається з особливих дрібних круглих і гладеньких атомів, розподілених по всьому тілу. Демокрит уперше вжив термін «мікрокосм», провівши аналогію між космосом і організацією людського організму. Боги існують у вигляді поєднань вогненних атомів і живуть довше людей, не будучи безсмертними. Органом мислення виступає винятково мозок. Відчуття виникають завдяки проникненню в душу похідних від речей образів («ейдосів-ідолів»). Від предметів, які люди бачать, відокремлюються маленькі, невидимі частки і потрапляють у вигляді відбитків на сітківку ока, а потім починається робота розуму. Сталість чуттєвих образів – лише сталість гадки („doxa”): „Лише у спільній гадці існує колір, у гадці – солодке, у гадці – гірке. Насправді ж існують тільки атоми і порожнеча”. Вище благо – блаженство, яке досягається приборканням бажань і поміркованістю способу життя. Вперше розмежував прикладні мистецтва, що вимагають навчання, і художню творчість, що вимагає раціонально не з'ясовного натхнення.
Атомістична концепція дуже вплинула на історію філософської і наукової думки, зробивши «атом» свого роду принципом пояснення існування, руху, народження і загибелі матеріальних тіл. В античну добу атомізм розвинули: Епікур (розглянемо пізніше) і римський філософ і поет Тит Лукрецій Кар (99-55), який створив чудову філософську поему „Про природу речей”.