5 Етап. Неоплатонізм: система ідеального Універсуму.
Моральна філософія повернула до внутрішнього світу людини, відкрила практично-душевне життя в умовах Імперії (могутньої сили Необхідності), які здаються космічним Абсолютом. Бажане у них найменше бажається. Склався той „романтизм”, який жив на суперечностях: з добродіянь – задоволення, з насолоди – доброчинність, з сумніву – достовірну істину. Ця суперечність знову повернула мислення до Абсолюту ідеального світу Платона. Але це вже був оновлений платонізм – неоплатонізм! „Світ – це Ми”.
Неоплатонізм – філософсько-містичний напрямок античної думки 3-6 ст., що з'єднує східні релігійні вчення з грецькою філософією й повертається до Абсолюту – але тепер ідеального – світу. Це синтез ідей Платона з додаванням логіки і тлумачень Аристотеля (не суперечних Платону), орфізму й піфагореїзму, ідей халдейських оракулів і єгипетської релігії. Корені деяких ідей (наприклад, еманації духу в матерію і його повернення і злиття з Богом (Абсолютом) сягають у індуїстську філософію. Це було останнє й надзвичайно грандіозне зусилля античного інтелекту, могутній інтелектуальний вибух. Сягнув далеко й високо, довго зберігаючи свій потенціал. Це відхід від скепсису й декадентської немічі пізньої античності: намагання не лише врятувати здобутки, але й дати філософську картину цілісного Універсуму, зрозуміти життя кожної людини не поза Космосом як і навпаки.
Як соціальний рух неоплатонізм існував у вигляді окремих шкіл:
Александрійська. Амоній Саккас (помер 242) – засновник самої ідеї, який не залишив письмового викладу свого вчення. Александрійська школа тісно зв'язана з Афінської. Багато хто з її філософів навчалися в афінян. У Плутарха – Гієрокл (автор коментарів до "Золотих віршів" піфагорійців), у Сиріана – Гермій.
Римська. Плотін (203-269) – засновник-систематизатор, до 239 р. жив у Александрії. Потім створив школу в Римі (244 р.). Розробив надзвичайно ясну і красиву теорію завдяки оригінальній інтерпретації платонізму. За 10 років до смерті став письмово викладати свої погляди, малюючи грандіозну систему ідеального Універсуму.. Його праці узагальнив і систематизував Порфирій у 54 трактатах – 6 "енеад" (дев'яток). Звідси умовна назва – «Енеади». Моральна висота і чистота самого автора ні у кого не визвала сумніву. Він – останій із великих філософів античності. Відхилився від картини-видовища розпаду цивілізації, захопився „іншим світом” (за що й християнами цінувався).
Головні елементи філософії Плотіна – квінтесенція світоглядних ідей Платона, Аристотеля, неопіфагорійців і стоїків, можливо й індуїзму. Виходив з ідеї "Єдиного", що, виступаючи як першосутність, не є ні розумом, ні потенційним предметом розумного пізнання. Ієрархія буття проходить від Єдиного по ступенях його сходження аж до матерії – нижчої межі. Космос знаходиться у постійному обертанні й зміні ступенів буття й у той же час Універсум залишається статичним, тому що Єдине "сяє у своїй надпрекрасній доброті". „В умосягаючому небі все є всюди. Кожна річ є всі речі. Сонце є всі зірки, і кожна зірка – це всі зорі”.
Порфирій (232-304, Малк, семіт з м. Тір) –учень Плотіна. З 270 р. продовжив подальшу розробку головних ідей «Енеад», став їх видавцем. Написав біографію учителя – „Життя Плотіна”. Розробка теології у праці „Проти християн”, логіки – у творі „Підступи до умосяжного”. Платонівська школа в Афінах через ритора Лонгіна підтримувала зв'язки з Порфирієм.
Сирійська. Ямвліх з Халкіди (245-*330) – учень, а потім опонент Порфирія – засновує свою школу неоплатонізму і уперше вводить практику теургії. Твір Ямвліха "Про містерії" поєднує мантику, теургію і жертвоприносини. Сопатр з Анемеї (4 ст.) – обертався при дворі Костянтина І, де й був страчений.
Пергамська. Едесей. Учень Ямвліха у 4 ст. створює школу, яка приділяла увагу переважно міфології і теургії. До цієї школи належав візантійський імператор Юліан.
Афінська. Сиріан стає її керівником у 5 ст., він визначає коло текстів неоплатонізму: праці Платона, піфагорійців, Гомера, орфічна література, Халдейські оракули. Його спадкоємець Діадох Прокл (412-485) підбиває підсумок розвиткові платонізму, надає йому християнського спрямування (три рівні Буття як три іпостасі Єдиного Бога).
Після смерті Прокла на чолі афінської школи стояли Марін і Ісидор, що вже ставили містичне осяяння безкінечно вище теоретичних досліджень.
Основний філософський зміст неоплатонізму складає розробка діалектики платонівської Тріади: Єдине – Розум - Душа. Неоплатонізм уявляє ієрархію буття по спадаюче-висхідних ступенях: над усім існує невиразне, надсуще Єдине (Благо, Благе Єдине). Єдине – першопочаток сущого, де все в одному і в одному – все! Воно, як абсолютна повнота буття, яка аж сама себе переповнює, здійснює еманацію (перетікання) у Розум (Нус), де відбувається диференціація на рівносущу безліч ідей. Єдине існує посередництвом Нус (духовного розуму, розумного духу). Єдине „вбачає” себе, осягає. Все це не речовий, а сутнісний зв’язок. Нус – першообраз всіх речей: включає числа, ідеї в системних зв’язках.
Дух-Розум сходить (еманує) на ще нижчий рівень Повноти Буття – у Світову Душу (Псюхе), де з'являється чуттєвий початок і утворюються ієрархії істот демонічних, людських, астральних, тварин. Світова Душа здібна до самочинного роздроблення на індивідальні душі, охопленні як буттям, так і небуттям (матерія, плоть). Утворюється розумовий і чуттєвий Космос. Подальша еманація в матерію необхідна для розвитку й удосконалювання душ, розумів і повернення їх до Єдиного. Коли душа не дивиться вгору, не тяжіє до Нусу, то еманує в матерію, тілесне. Завдання людини – перебороти пристрасті, прагнення, пороки і шляхом чеснот, аскетизму, теургії, музики, поезії, творчості прагнути до злиття з Єдиним.
Істинне з'єднання з Божеством-Благом може наступити в стані надбожевільного екстазу. Неоплатонізм визнає вчення про переселення душ (метемпсихоз), еманацію Божества, духовні ієрархії, учить звільненню душі з матерії. Відкидає з Божества всі елементи антропоморфізму і визначає Бога як непізнаваний, над-розумний, надсвітовий не виречений початок. Містика, витончена логіка й абсолютна етика завжди були в єдності та йшли "рука об руку" у неоплатонізмі: Космос – обдарована розумом жива істота; Ієрархія Єдиного буття (Деміург, світова Душа, світове тіло); Принцип еманації. Звідси й неоплатонічні засади християнства – могутній, прямий і непрямий, вплив на становлення християнського віровчення і теїзму в цілому. Та самому християнству не до вподоби став античний пантеїзм. Неоплатонізм підпав під заборону імператора Юстиніан на діяльність філософських шкіл. Платонізм був підданий анафемі на двох Помісних Соборах у Візантії (1076, 1351).
Платонізм уплинув на всю європейську традицію, а також на європейську, арабську, єврейську філософії. Значення його для історії філософії особливо відзначав Гегель: "у неоплатонізмі грецька філософія досягла повної сили і найвищого розвитку на тлі кризи римського й усього античного світу".
529 рік – едикт візантійського імператора Юстиніана про закриття язичницьких філософських шкіл – кінець античної філософії. Куно Фішер цікаво помічає: греки були повновладними у дусі в період язичництва, але перші філософи шукали спасіння від персів. А через 1000 років останні еллінські філософи, вигнані за едиктом християнського імператора Юстиніана, шукали порятунку у персидського царя.