3. Етап. «Афінська школа» – вищі класичні досягнення філософії.
Становлення класичної аттичної філософії знаменує собою радикальний поворот до логіко-гносеологічної, соціально-політичної, морально-етичної й антропологічної проблематики. Цей поворот зв'язаний насамперед із софістичною традицією і з фігурою Сократа, чий метод і задає в історії західноєвропейської філософії імпульс розкриття рефлексивного потенціалу філософії.
Натурфілософська космологія мала багато ускладнень, вона сама поставила завдання пояснити дух, розум, які могли мислитися подвійно: світовий об’єктивний розумний Дух (Нус, Ноос) – індивідуальний суб’єктивний розум. Обидва боки були осмислені. Перший – Анаксагором, другий – софістами. Висока класика їх синтезувала: Платон, Аристотель.
3.1. Анаксагор (500-428 до н.е.) із Клазомен (Іонія). Філософ, математик і астроном. Учень Анаксимена. Близько 30 років прожив у Афінах (462-432), фактичний засновник афінської філософської школи як особливого напрямку та рівня філософствування. Навчив афінян філософії. Лишив вчення про “насіння речей” і світовий розум (нус, ноос) – дуалізм матерії й духу. Був звинувачений у безбожництві і вигнаний (432). Повернувся в Іонію й заснував там свою школу. Відомий нам твір — «Про природу» – дійшов у фрагментах. Анаксагор відомий фактичними дослідженнями в області астрономії і метеорології. Висловив гіпотезу про вогненну природу Сонця (розпеченого каменю) і пояснив сонячне затьмарення екрануванням його Луною, а місячне тим, що його загороджує від Сонця Земля; у кожній часточці матерії є все інше, є вогонь: ми називаємо вогнем ту річ, де його найбільше. Сонце більше від Пелопонесу й набагато вище Місяця.
Продовжив натурфілософію Емпедокла, але різноманітність тіл у природі зводив не до 4-х елементів, а до різних незмінних, незлічимої множини і нескінченно малих елементів дійсного світу ("насіння речей", "подібночасткові", пізніше названі "гомеомеріями"), що спочатку були безладно змішані й утворювали хаос. Анаксагор заперечував порожнечу, стверджував відносність малого і великого, допускав нескінченну подільність речовини (Парменід мав великий вплив на нього). Жодна річ не виникає і не зникає, а утворюється лише з трансформації вже існуючих речей ("в усьому полягає частина усього"). Ідея Анаксагора «усе у всьому» одержала оригінальну інтерпретацію у світлі концепції взаємодії елементарних часток, що розвивається сучасною квантовою фізикою.
Світовий «розум» («нус») – найтонша і найлегша жива речовина, що містить повне знання про все й володіє найбільшою силою – приводить все у рух і упорядковує: неоднорідні елементи відокремлюються, а однорідні з'єднуються. Нус управляє собою сам, він безкінечний, змішаний з небуттям (є і не є), одноманітний (у тварин такий же як і у людей: перевага останніх не в Умі, а в руках). Це була перша європейська філософська версія моделі світу, де діяльний початок — визначальна характеристика всякої сутності. Анаксагорівська концепція розуму (нуса) як рушійної сили космогонічного процесу являє собою класичний приклад техноморфної моделі космології. Будучи укладений у матерії, у якій він діє, нус непоєднуваний з нею. Не вповні відійшов від емпіризму: хоча й розглядає живий розум як джерело всього, але часто забував про нього, пояснюючи механіку гомеомерій механічними ж причинами. Мертва матерія оформляється розумом (духом). У космології був далеко від лінії орфіків-піфагорійців: не визнавав ніякої телеології, „провидіння”, не розробляв проблем етики й теології.
З ім'ям Анаксагора пов'язується початок осмисленої традиції європейського інтелектуалізму: духовна автономія оцінюється як мета і спосіб існування інтелігенції, метою якої "є теоретичне пізнання і воля, що виникає з нього". Такий погляд на речі зберігається в західній культурі аж до концепцій сучасної експертократії.
Анаксагор виступав як один з головних ідеологів афінської демократії. Відносини з Периклом персоніфікують першу в європейській історії модель впливу філософів на напрям думок державного діяча. В силу політичних причин Анаксагор і був засуджений, хоча безпосереднім приводом для його звинувачення послужили астрономічні погляди (зокрема заперечення божественної природи Сонця). Твори Анаксагора після його вигнання були заборонені й їхнє поширення серед афінської інтелігенції може бути розцінене як перший європейський прецедент феномена нелегальної літератури.
Від Анаксагора афінська філософська школа успадкувала дві принципові проблеми: „матерія і форма” (Аристотель); дуалізм матерії і духу (звідки – лінії Демокріта і Платона).
3.2. Софістика – вчення представників сформованої в Афінах у другій половині 5 ст. до н.е. школи софістів – філософів-просвітителів, що тяжіли до релятивізму: відносності істини, суб'єктивізму думки, скепсису. Змінили предмет філософії з космології й онології на антропологію, здійснили поворот до „людиномірної” філософії. Поставили думку у практичну площину людського існування: індивід – суддя світу.
Термін "софістика" походить від грецького слова "софіст" (мудрець), яким тоді називали перших професійних (платних) вчителів з загальної освіти, ораторського мистецтва. З творів софістів практично нічого не збереглося: вони не прагнули створити певну цілісну систему знань, бо не надавали великого значення систематичному оволодінню знаннями. Їхньою метою було навчити учнів використовувати придбані знання в дискусіях і полеміці. Тому значний акцент і робився на риторику. На початку софісти учили правильним прийомам доказу і спростування (відкрили ряд правил логічного мислення), але незабаром відійшли від цього і всю увагу зосередили на розробці логічних вивертів, заснованих на зовнішній подобі істині (подія витягається з загального зв'язку явищ, тлумачиться в багатозначності слів, підміні понять тощо). Застосовували дотепний, а інколи і досить жорстокий цинізм супроти негнучкої ортодоксії у вигляді так званих «софізмів». Наприклад: „купа” (одне зерно, два зерна, сорок зерен – коли ж купа?), „брехун” (якщо людина каже, що вона бреше, то вона бреше чи каже правду?).
В історичній послідовності, можна говорити про "старшу" і "молодшу" софістику.
«Старша» софістика (II пол.V ст. до н.е.): досліджували проблеми політики, етики, держави, права, мовознавства. Усі колишні принципи вони взяли під сумнів, всі істини оголосили відносними. Релятивізм, перенесений у теорію пізнання, привів до заперечення об'єктивної істини, абсолютизував суб'єктивний характер і відносність знання..
Протагор (*500-*420). Його відома теза «Людина є міра всіх речей» трансформувалася в ідею, що кожна людина ("самість") має свою особливу істину. У пізнанні змісту світу людина виявляється засобом для відношення до буття і стосовно "істини". Матерія текуча і мінлива: вона тече і змінюється, щось приходить на місце того, що відходить. Сприйняття її також перетворюються і змінюються з віком, іншим станом тіла. Сутність усіх явищ схована в матерії, а матерія, якщо про неї міркувати, може бути усім, чим вона здається кожному.
Горгій (*480-*380) у творі "Про неіснуюче, або про природу" пішов далі, оголосивши, що взагалі ніщо не існує", у тому числі й самої природи. Буття не існує, навіть якщо припустити буття існуючим, то воно не може бути пізнаним, якщо визнати буття існуючим і пізнаваним, то неможливо повідомити про пізнане іншим людям. Гіппій, Продик (засади вчення про синоніми), Антифонт („квадратура кола”).
«Молодша» або Друга софістика вироджується в "жонглювання" словами, у фальшиві прийоми "доказу" істини і неправди одночасно. Лікофрон, Фразімах, Критій, Алкідам, Нолемон, Гіпподам.
Sophisma – вигадництво, хитрість – навмисне застосування в суперечці й у доказах помилкових аргументів, заснованих на свідомому порушенні логічних правил (софізмів); словесні хитрування, що вводять в оману.
Розрізняють такі види софізмів: а) софізм "учотирення терміну" - силогічний умовисновок, у якому порушене правило простого категоричного силогізму: у кожнім силогізмі повинне бути тільки три терміни. Навмисне помилкове міркування будується з використанням нетотожних, але зовні подібних понять. Наприклад: "Злодій не бажає придбати нічого дурного. Придбання гарного є справа гарна. Отже, злодій бажає гарного".
б) софізм недозволеного процесу – силогістичний умовивід, у якому порушене правило простого категоричного силогізму: термін, не розподілений (не узятий у всьому обсязі) в одній з посилок, не може бути розподілений (узятий у всьому обсязі) у висновку: усі птаха мають крила; деякі яйцевідкладаючі мають крила; черепаха чи ящірка – птахи. Маєш те, що не загубив. Рогів не губив. Отже – маєш роги.
в) софізм збірного середнього терміна – силогістичний умовивід, у якому порушене правило простого категоричного силогізму: середній термін повинний бути розподілений (узятий у всьому обсязі) принаймні в одній з посилок: деякі люди вміють грати на скрипці; усі дипломати – люди; отже, усі дипломати вміють грати на скрипці.
3.3. Сократ (*470-399): як треба мислити світ, якщо він винен мислитися у якості пізнаванного й водночас сумірного людині? Тільки у спілкуванні з людьми, лише через діалог („живу розмову” і полеміку думок) з ним людини. Діалектикою й звали тоді полеміку: „дво-слів’я” як „дія-слів’я”. У спілкуванні схоплюється спільне (загальне). Визнання абсолютного, не емпіричного Загального („як такого”, як ідеї), що осягається свідомістю. Індивідуально-конкретне поза загальним неможливе. Тема свідомості людини через розум у нього стала провідною. Він є засновником етичного раціоналізму: чесноти тотожні знанню. Вперше використав індуктивні докази щодо загальних визначень.
Сократ – перший за місцем народження афінський філософ. Думаючи, що "письмена мертві" (на них догматично спираються учні), віддавав перевагу усному міркуванню в ході діалогів на площах і в палестрах. У силу відсутності текстової авторської спадщини філософське вчення Сократа реконструюється на основі вторинних джерел, у першу чергу – сократичних діалогів раннього Платона, сократичної апології Ксенофонта, свідчень з Діогена Лаертського й Аристотеля.
В історико-філософській традиції фігура Сократа займає особливе місце: якщо хронологічно він є сучасником Демокрита, то за змістом його вчення відкриває нову сторінку в розвитку давньогрецької філософії. Поставлене питання про те, яким чином може будуватися людське знання про світ, виступає найважливішим імпульсом переосмислення самого предмету філософського знання, фактично першим кроком у становленні і розвитку рефлексивного потенціалу філософії. Основним предметом розгляду виступає сама система суб'єкт-об'єктних відносин (в гносеологічному аспекті – безперечно). Процес формування знання розглядається досить конкретно, наприклад, знання про те, що є чеснота, справедливість або сама людина задали обрії таких проблемних полів філософії, як етика й антропологія. Як «наука про дух» філософія почалася саме із Сократа.
В інтерпретації гносеологічної проблематики він займає чітко виражену позицію раціоналізму й інтелектуалізму. У цьому відношенні він, з одного боку, ґрунтується на софістичних способах міркування, думаючи, що найбільш адекватним інструментом філософського пошуку є живий діалог; з іншого боку – виступає з різкою критикою софістики, її релятивістських установок. Засуджує й моральні засади софістів: «З краси і знань можна рівною мірою робити як благородне, так і мерзотне застосування. Так, красу якщо хтось за гроші продає кому завгодно, того називають розпусником. Так само, хто продає свої знання за гроші кому завгодно, тих називають софістами».
Метод Сократа базується на визнанні об'єктивного існування інтерсуб’єктивного істинного знання: питання лише в тім, як його досягти? Визнання діалогічності, тобто сумісної процесуальності, філософствування – це тільки половина справи: процес філософствування повинний бути ще й результативним, а результатом його виступає істинне знання. Важливим кроком на шляху до нього є усвідомлення його відсутності, розуміння власного незнання. Сократу приписують слова: «Я принаймні знаю, що нічого не знаю, а вони не знають навіть цього».
Очищення свідомості від зайвої самовпевненості є як би нульовий цикл пізнавальної процедури. Однак, софістичне виявлення протиріч у висловленнях співрозмовника, констатація неспроможності всіх запропонованих думок необхідні, але не достатні для філософського пізнання. Пізнавальний процес повинний розв’язуватися оформленням позитивного знання. Син повитухи називає свій метод майєвтикою – мистецтвом допомогти народитися істині. Таким чином, софістичний негативний релятивізм і єдино можливий на його основі висновок – знамените сократівське «я знаю, що я нічого не знаю» – це лише проміжний продукт пізнавальної процедури. У підсумку своєму вона повинна об'єктивуватися у формулювання загального визначення, що наближає людину до збагнення сутності речей. Питання про співвідношення таких загальних визначень з обумовленими речами приводить Сократа до постановки центральної для нього філософської проблеми: проблеми співвідношення родових сутностей з окремими явищами.
Сократ був далекий від наївної думки попередніх і багатьох наступних філософів, які думали нібито загальні поняття (визначення) існують як об'єкти поряд з тілесними предметами. Сократ був переконаний, що свідомість черпає із самої себе, тобто що дефініції і загальні поняття народжуються в індивідуальній свідомості (у "розумному місці"). „Пізнай самого себе”! Але настільки ж очевидна й та обставина, що за допомогою посилань на узагальнення одиничних фактів (як завгодно численних) неможливо пояснити виникнення загального поняття. Формулювання визначення припускає радикальне якісне зрушення, прориви індивідуальної свідомості до збагнення загальної родової сутності, що індуктивним шляхом принципово недосяжно.
В сократівській філософії вперше в раціональній формі була зафіксована одна з центральних філософських проблем, яка залишається у фокусі актуальності аж до 21 ст. Найважливішою характеристикою вчення Сократа є те, що, будучи глибоко укоріненим у культурній традиції античної класики, воно повною мірою успадковує властивий цій культурі ідеал калокагатії (єдності істини, добра і краси). Це наочно виявляється в тім, що даймон розуміється ним не тільки як індивідуальний розум, але і як совість: логічна й етична проекції свідомості виявилися злитими в нерозчленований континуум. Тому центральна теза сократівської етики ("нічого надміру") акцентує, насамперед, проблему пізнання міри. Моральний, "кращий" – той, хто знає, що саме є чеснота, тому що знає – благо надходить відповідно до цього знання. Чеснота виявляється фактично тотожною мудрості, а наявність зла розуміється Сократом як неузгодженість благих цілей з неадекватними ним засобами їхньої реалізації. Критика цього положення почалася вже в античності. Аристотель: знаючий чесноти автоматично не повинний бути доброчесним.
Етико-антропологічні погляди Сократа доповнюються подібними ж соціально-політичними поглядами. Так, держава виступає інструментом і гарантом втілення в життя загального поняття про Справедливість. Свого роду політологічний аристократизм виявляється в тім, що, як і в сфері моралі, у сфері політики "кращим" є той, хто знає, що є Справедливість: думка одного мудреця несумірно важливіша неосвіченої думки численної юрби. Раба Сократ визначав як того, хто не знає, а тому не може розпізнати справедливого, доброчесного і прекрасного. Масова виборна процедура античного полісу аж ніяк не гарантує формування того, що пізніше Платон опише як державу, керовану мудрецями.
У політичних поглядах Сократа була надзвичайно розвинута критична складова. І це зіграло не останню роль у тім, що у 70 років він був присуджений до страти за обвинуваченням у тім, що він «не шанує богів, яких шанує місто, а вводить нові божества, і розбещує юнацтво». Відмовившись від організованої учнями втечі, Сократ прийняв у в’язниці отруту цикути. Справедливості заради слід зазначити, що головний із трьох обвинувачів Сократа трагічний поет, що приніс судові клятву в його винності, був згодом засуджений на смерть, і Афінами Лісіппу була замовлена бронзова скульптура Сократа.
Значення Сократа в історії думки важко переоцінити. Його філософське вчення вплинуло не тільки на розвиток античної філософії, але і на розвиток європейської культурної традиції у цілому. Ним уперше були використані логічні обґрунтування теоретичних положень (на відміну від констатування постулатів), уведені у філософський оборот формулювання визначень багатьох загальних понять, здійснене залучення в предметне поле філософії гносеологічної й етико-антропологічної проблематики. Надбанням історії філософії є не тільки філософське вчення, але і його спосіб життя, що явив собою приклад безкорисливого служіння пошукові істини.
3.4. Висока класика. У рамках високої класики антична філософія виробляє зразки системних абстрактно-теоретичних філософських концепцій, що задають канон західноєвропейській філософській традиції. Розробниками таких концепцій були Платон і Аристотель.
Платон (428-348) Філософське вчення Платона, будучи плоттю від плоті своєї епохи, одночасно може бути розглянуте як таке, що задало далеку перспективу розвитку філософської думки: виражене в специфічній термінології, воно має в собі основу багатьох понятійних засобів, що лежать в основі категоріального апарату класичної філософії, і, включаючи у свій зміст чимало довільних натурфілософських моделей і трансформацій міфологічних сюжетів, одночасно виявляє собою перший у європейській культурі зразок цілісної і системної філософської концепції.
Теоретичним ядром і аксіологічним центром філософії Платона, які обумовили її унікальний статус в історико-філософській традиції, є платонівська концепція світу ідей – ейдосів або зразків. Якщо натурфілософський напрямок ґрунтувався на презумпції можливості справжнього буття й адекватного пізнання тільки стосовно до єдиного, тотально-загального, то альтернативний, представлений софістикою, напрямок базувався на тезі про буття і відкритість пізнанню тільки одиничного, чуттєвого і множинного. Виражаючи крайності підходу до проблеми, ці опозиційні вектори обрисовували контури центральної онтологічної і гносеологічної проблеми: як єдине може стати множинним і як єдине може бути предметом пізнання. Платон у своїй теорії ідей не тільки розв'язує проблему одиничного і загального, але і виходить далеко за межі проблематики античної філософії в цілому. Центральним поняттям платонівської концепції виступає поняття ідеї або ейдосу.
Світ ідей є те, що вічно перебуває у рівності самому собі, абсолютні у своїй досконалості незмінні еталони (зразки) конкретних речей. Способом буття ідеї є її утіленість у безлічі матеріальних предметів, що існують як зліпки з неї і запам'ятовують у собі її образ. Кожна річ існує лише остільки, оскільки є матеріальним утіленням, опредметненням ідеї. Саме співвіднесеністю з певною ідеєю визначається як самість речі, її рівність собі самій, так і її входження у відповідну родову безліч. Ідея виступає одночасно і як сутність речі, тобто фундаментальна підстава її буття, і як її гіпотеза, тобто проект, що включає в себе і закономірність переходу від ідеї до втіленої речі, і метод її оформлення, і принцип існування. Платон фактично відкриває понятійну природу абстрактного мислення, відмінного від чуттєвого сприйняття, і вперше концептуалізує нечіткі інтуїції про сутності "загального".
Платонівська "idea" є не просто родове поняття речі, але модель її значення: "речі – це наслідування вічно-сущому, відбитки за його зразками". Пізніше вчення про ідеї зіграє значну роль в еволюції західної філософії: як у розвитку ідеалізму і трансценденталізму в цілому, так і в конкретній розробці введених ним понять. Критерієм і атрибутом утіленості ідей є тілесність, а тому початок і джерело ідей ("зразок зразків") не є єдиною основою світу. Поряд з тим, що діє на речі за образом і подобою своєю (Богом, Деміургом), для становлення світу необхідний і субстанційний початок – матерія як "годувальниця речей". Деміургос, таким чином, не діє з нічого, але лише конституює, структуруючи, оформляючи й одночасно одушевляючи матеріально-материнський початок. Ідея як ідеальна річ.
Техноморфна модель космогенезу нерідко трансформується у Платона в традиційну антропоморфну, повертаючи поняттю генезис вихідну повноту змісту: "природа по суті своїй така, що приймає будь-які відбитки, змінюючи форми під впливом того, що до неї входить. Вихідні з неї речі – це наслідування вічно-сущому, відбитки за його зразками. Тут примат світу ідей як чоловічого початку над материнським початком (матерією) є не більше, ніж вираз патріархальної звички. Однак, накладання на антропоморфну матрицю генезису техноморфної його моделі робить "ідею" подібною цільовому початкові - ініціюючому і діючому Деміургові („батькові речей"). У структурі діяльності йому відповідає суб'єктна (мисляча) складова. Платонівське розуміння ідеї не тільки виражає характерний для західного типу культури пафос діяльності, але й виступає вперше у філософській традиції формою виразу типового для європейського менталітету погляду на світ через призму "ідей".
Одиничне існує як утілення загального, а останнє – як втілене в одиничному: така зв'язаність світобудови задає й зв'язність свідомості. Це й забезпечує фундаментальну можливість для загального виступати об'єктом пізнання. Знаменитий платоновский "міф печери" малює зримий світ як видимі з печери тіні на скелі: людина має справу не з самими ідеями-зразками як такими, але з утіленими, здійсненими, тобто з речами, матеріальними предметами як подобами зразків (набагато гіршими стосовно досконалості ідей, але, проте, відтворюючими у своїй конфігурації основну формулу їх структури). Ідеї як утілені – виявляються, але ідеї як такі – трансцендентні й осягаються лише "думкою".
Математичні аналогії дають Платону можливість сформулювати ідею трансцендентального пізнання, яка виявилася надзвичайно значимою для європейської культури: коло на піску недосконале, але на його основі й за ним можна помислити точне коло, коло як таке (ідеальне). "Коли геометри користуються кресленнями і роблять звідси висновки, їхня думка звернена не на креслення, а на ті фігури, подобою яких вони служать. Висновки свої вони роблять тільки для чотирикутника самого по собі та його діагоналі, а не для тієї діагоналі, "яку вони накреслили" і яка "служить лише образним виразом того, що можна бачити лише думкою". Поряд з тими втіленнями геометричних фігур у матеріалі, з якими ми маємо справу, Платон постулює існування ще й ідеальної моделі кола, еліпса, квадрата тощо як онтологічних реалій ("фігури самі по собі"). Математика як теорія ідеальних фігур і чисел (ідеальних об'єктів: "три взагалі, а не три кратери або три ефеба") виявилася для Платона дисципліною, що максимально наближає до збагнення закономірностей і співвідношень у світі ідей.
Загальні уявлення, в яких люди згідні – ось істинні поняття, істинні об’єкти істинного мислення. Справжній об’єкт пізнання – ідеї (мисляться вони великим пластичним художником Платоном). Вчення про субстанційний світ ідей, без якого загальне не існує. Ідея як породжуюча модель речей (має математичний зміст). Канке: „З приводу переходу від ідеї до речей, або від речей до ідеї сучасна наука мовчить” (с. 33). Ідеї об’єктивні – це позиція „реалізму”. Лише Платон з’єднав два полюси суперечки Геракліта та Парменіда: Єдине (ідеальне, непорушне справжнє Буття) і Множинне (тіньове, рухоме чуттєве Буття. Вперше вводить поняття матерії). На обох рівнях буття множинне, але різні ієрархії має. Вищою ідеєю в світі ідей є ідея Блага.
Платон і “Академія”. Створена Платоном Академія стала духовним центром свого часу: в межах її діяльності сократично-платонівський метод понятійного критицизму підготовляє формування в античній культурі скептицизму, відбувається раціонально-концептуальне оформлення пізнього піфагореїзму (на противагу ранньому містичному союзові). Зі стін Академії вийшли найвизначніші законодавці, державні діячі, оратори і, звичайно, філософи Греції. Не зроби Платон нічого більшого, вже одне те, що з його школи вийшов Аристотель, уписало б його ім'я в аннали філософської традиції. У парі – вони засновники класичного європейського стилю мислення.
Аристотель Стагірит (384-322). Подолав дуалізм чуттєвого й ідеального завдяки відношенню Матерії і Форми. Породжує не ідея, а форма (енергія, динаміс), яку речовина утримує в собі у можливості. Ентелехія – форма форм. Ряди ступенів ентелехії – це і є світовий процес, початок якого в нерухомості Першодвигуна. Енциклопедичний вчений. Універсальне охоплення філософських проблем: фізика і метафізика буття, поетика, етика, логіка, політика. Вихід до науки: “Трактат про тварин”. На Аристотелі закінчується класика і космологія. З’явилась спекулятивність, яка почала долати «дуалізми» Аристотеля: дія – страждання; світ – бог; теоретична етика – практична етика.
Батько його був придворним лікарем Філіпа Македонського. Сам Аристотель – учителем Олександра Македонського. У 367 р. переїхав в Афіни і став учнем Платона. У 335 заснував власну школу, названу перипатетичною, або Лікеєм.
Аристотель узагальнив досягнення сучасної йому фізики, астрономії, біології й ряду інших дисциплін. З'явився засновником формальної логіки, відкривши модально-тимчасову логіку і систему силогістики, а також неформальної логіки, розробивши теорію аргументації. Твори, що дійшли до нас, умовно можна розділити на сім частин. Логічні трактати: "Категорії", "Про тлумачення", "Аналітика перша і друга", "Топіка", "Про софістичні спростування", "Риторика". Фізико-астрономічні твори: "Фізика", "Про небо", "Про виникнення і знищення", "Метеорологіка". Трактат про "першу філософію": "Метафізика". Біологічні трактати: "Про душу", "Історія тварин", "Про частини тварин", "Про виникнення тварин", "Про рух тварин". Етичні твори: "Нікомахова етика", "Велика етика", "Евдемова етика". Соціально-політичні й історичні твори: "Політика", "Афінського полиття". Естетичний трактат: "Поетика".
Аристотель уперше робить філософію науковою, здійснюючи умогляд у формі спекулятивних понять. Предметом "першої філософії" як науки особливого роду Аристотель виділяв те, що називається "сущим як таким" — суще в аспекті його чотирьох причин: форми, матерії, початку руху (рушійної причини) і мети. Перераховані чотири початки визначаються, виходячи з більш загальних понять можливості та дійсності, двох основних станів сущого. Матерія і початок руху виражають поняття можливості, а форма і ціль — поняття дійсності, при цьому матерія і ціль суть абстрактно загальне, а форма і початок руху — конкретне.
Виходячи з нового розуміння предмету "першої філософії", Аристотель покритикував платонівську теорію ідей як ненаукову. Дотримуючись міркувань самого Платона показав, що ідеї — або дійсність без можливості, або можливість без дійсності. У першому випадку ейдоси, будучи чистою дійсністю, не є матеріальною причиною. Однак, не маючи в собі матеріального початку, вони не можуть бути і формальною причиною, тому що форма не віддільна від матерії (для чуттєвого й надчуттєвого світу). Таким чином, ідеї нічого не дають для пізнання речей, не будучи ні їх формою, ні їх матерією. Нічого не дають і для буття речей
Завдяки вченню про чотири причини, Аристотель вирішує теоретичні питання як "першої філософії", так і фізики й біології, тому "перша філософія", фізика і біологія в нього тісно переплетені. Основне поняття Аристотеля — "першодвигун" (Бог або "остання форма"). Слід зазначити, що ця "форма без матерії" являє собою не чисту формальну причину, як пізніше думала схоластика, а своєрідну єдність формальної, рушійної і цільової причин. Сутність "останньої форми" — вічна актуальність і чиста діяльність, позбавлена пасивного початку матеріальної причини. У "першодвигуні" дійсність збігається з можливістю, тому він нерухомий, однак сам є джерелом усякої зміни, виникнення і знищення. "Останній формі" протистоїть чиста матеріальна причина, можливість як така. Це друге основне його поняття. Матерія лежить в основі всіх протилежностей, головні з яких утворюють чотири елементи: вогонь (тепле і сухе), повітря (тепле і вологе), вода (холодна і волога), земля (холодна і суха). Усяка випадковість є прояв матеріального початку.