2 Період. Зріла схоластика. (13 ст.)

Якщо оформлення ранньої схоластики пов'язане з виникненнями міських шкіл як центрів освіченості, то зріла зв'язана з університетською освітою (насамперед, Паризьким і Оксфордським університетами). Схоластика це одночасно і приналежність до еліти інтелектуалів ("ученість"), і приналежність до певної інтелектуальної традиції ("виучка"). Тому майбутні схоласти проходили спеціальну підготовку (школу), перш ніж самостійно займатися теологією, а саме – вивчали "сім вільних мистецтв".

Паризький університет – центр обертання схоластики. Слідом за Абеляром у критиці офіційної ортодоксії пішла плеяда мислителів Шартрської школи. Давид Динанський (викладач Паризького університету), Бернар Шартрський і особливо його учень – Жильбер де ля Порре (Порретанус) (1080-1154), який заклав початок концепції "двоїстої істини". Реаліст з потягом до концептуалізму (вважав, що в Абеляра недостає раціонально-понятійної форми). Розвиток зрілої схоластики здійснювався на основі й у рамках цієї концепції, яка припускає несуперечливе і незалежне співіснування істини знання й істини віри при незаперечному приматі віри. У них і метод різний: істини теології – з дедукції, істини філософії – з індукції.

Теорія двоїстої істини – розповсюджене в середні віки філософське припущення про принципову можливість інтелектуальної ситуації, у межах якої наукове положення (теза) може одночасно виступати як істинне і як помилкове (у залежності від власного світоглядного, концептуального, парадигмального й ідейного контекстів). Склалася в руслі обґрунтування процедур раціонального тлумачення релігійних догматів. Передбачалося, що філософські істини не обов'язково є такими з теологічної точки зору. Остання ж по визначенню є пануючою.

Відверто й послідовно на позиції двоїстої істини став Сігер з Брабанту (*1235-*1282) – індивідуальна душа нереальна: є Єдина безособова Душа („єретичний аверроїзм” – широко розповсюдився у Паризькому університеті, де Сігер був головним його пропагандистом).

Стосовно до зрілої схоластики можна виділити дві пари парадигмальних опозицій: августинізм – аристотелізм", потім, після встановлення домінанти останнього, опозиція аверроїстського і томістського його тлумачень. Формування опозиції "августинізм – аристотелізм" пов'язане з діяльністю соборної школи в Шартрі (зрілий період), мислителі якої, орієнтуючись (з позицій реалізму) на онтологічно дане загальне, прагнули відродити платонівську концепцію в її вихідному, нехристианізованому вигляді.

Роберт Гросетест (1175-1253) – теолог-августиніанець (воля), філософ, вчений-універсал (астрономія, метерорлогія, оптика, лінгвістика). Провідна роль математики й емпіричної методології. Світло – тонка матерія. Навколо нього склався гурт в Оксфордському університеті, який продовжив розробку натуралістичних ідей Шартрської школи.

У цьому контексті Шартрською школою (насамперед, Т’єррі і Гійомом із Конша (*1060 - *1154) була актуалізована платонівська ідея про самосуще буття аморфної матерії, пластичне перетворення якої Деміургом забезпечує космізацію й оформлення світу (класична антична формула); шартрська ідентифікація Духа Святого з платонівською "світовою душею" деформувала розуміння триєдності божественних іпостасей і увійшла в суперечність із християнським Символом Віри, задавши пантеїстичну й натуралістичну спрямованість схоластиці.

Боротьба з пантеїзмом і натуралізмом відбудувалася як боротьба з платонізмом, а, отже, з августинізмом. Платформою, з яким велася ця боротьба, виступив аристотелізм, який спочатку сам був сприйнятий ортодоксією в багнети (боротьба з ідеями Давида Динанського і Сігера Брабантського), однак після його фундаментальної християнської переробки Альбертом фон Больштедтом і особливо Фомою Аквінським, аристотелізм не тільки був асимільований, але і витиснув августино-платонівську парадигму.

Запекла боротьба з мислителями Шартрской школи (вимога Бернара Клервоського публічного осуду Гійома з Конша змусила останнього відректися від своїх поглядів) привела до практично тотальної переорієнтації схоластики з неоплатонічної на аристотелівську платформу. Однак, становлення її завершилося розвитком двох протилежних один одному її інтерпретацій: версій аверроїзму і томізму.

Аверроїзм сприйняв від арабського перекладу і коментарів Ібн Рушдом Аристотеля ідею вічності (отже, нестворення) світу; розуміння душі не як індивідуальної, але як єдиної безособової інтелектуальної. Сігер Брабантський, інтерпретуючи з позиції аверроїзму індивідуальну душу як функцію тіла, витлумачив її в якості смертної, а людство як нестворене.

Розвиток аверроїзму викликало різку критику з боку ортодоксальної церкви. У 1270 р. паризький єпископ Там’є піддав анафемі 12 аверроїстських тез, у 1277 р. за вказівкою папи Іоанна XXI рада теологів на чолі з тим же Там’є засудив ще 219 тез, велика частина яких носила аверроїстський характер. Сігер Брабантський був відданий судові інквізиції; викликаний для слідства до папського двору, був убитий своїм секретарем. Прагнучи протиставити аверроїстському віддаленню Бога від світу і людини реанімований канон, Фома Аквінський розробляє своє вчення про Бога як першопричину, що діє за допомогою вторинних причин у світі.

Ортодоксальна схоластика: антиаверроїсти, аристотелівська онтологія, визнання особистісного бога, створення світу, особистої душі.

Франциск Ассізький (1182-1226). – італійський чернець, засновник названого його ім'ям жебрачого Францисканського ордену. Прилічений до лику святих папою Григорієм IX у 1228. Своєю діяльністю обумовив настання нетрадиційного етапу в еволюції чернецтва Західної Європи: колишня чернеча модель зречення від світу припускала індивідуальну бідність з одночасним допущенням величезних багатств у монастирів і абатств. Франциск надав бідності ранг позитивного життєстверджуючого ідеалу в контексті прикладу долі бідного Ісуса Христа.

За переказом, Франциск, подібно Пифагору, вимовляв проповіді перед тваринами. Відчував у собі обов’язок стосовно прокажених заради них, а не заради себе. Про нього говорили, що він був більше, ніж святим серед святих; він був своїм і серед грішників. "Господь призвав нас не стільки для нашого порятунку, скільки для порятунку багатьох", - стверджував Франциск. Аскетичний ідеал середньовіччя придбав в його особі новий, гуманістичний, культурний вимір. Місто Ассізи дотепер вважається духовним центром прихильників християнської ідеї про справжнє загальне братерство людей. У церкві святого Франциска слово "мир" написано практично на всіх мовах людства.

Альберт Великий (1193/1207-1280) — німецький філософ, домініканський теолог, натураліст, граф фон Больштедт, відзначений званням "Doctor Universalis" ("усеосяжний доктор"). У домініканський орден вступив близько 1223. Викладав у Паризькому університеті з 1245. У 1931 канонізований католицькою церквою. Викладав у домініканському університеті в Кельні, був вчителем Фоми Аквінського.

Фома Аквінський (1225-1274). Великий мислитель-теолог, що дав „завершену” картину світу. Найбільш значною фігурою в схоластиці варто визнати творця томізму, який у своїх величезних трактатах "Сума теології" і "Сума проти язичників" запропонував свою версію "примирення" Аристотеля з християнством. Томізм стає для Схоластики абсолютно домінуючою парадигмальною установкою, витиснувши аверроїзм, оккамізм й інші течії за межі легітимності й презентуючи відтепер одноосібно позицію ортодоксальної церкви; Фома Аквінський одержує титул "Ангельського Доктора" й офіційно визнається "князем схоластів", а в 1322 році канонізується.

Усяке суще є певна єдність есенції й екзистенції. Сутність Фома Аквінський трактує як те, завдяки чому річ стає тим, що вона є. Але тільки в Богові сутність й існування тотожні; отже, тільки Бог є абсолютно простою істотою. Це акт чистого Буття. Всі інші істоти є складними і створеними, тобто залежними по своєму буттю. Будь-який індивідуум "складається" з матерії і форми. Матерія містить у собі як заперечення усякої визначеності, так і потенцію до визначеності. Що стосується форми, то Аквінат розрізняє субстанціальну (через неї субстанція як така затверджується у своєму бутті) і матеріальну форму (має буття лише в матерії). В іншому аспекті це розходження акцідентальних (запозичених) і субсістентних форм. Духовні істоти (ангели, людські душі) є субсістентними формами, тобто маючими власне буття і діяльними без усякої матерії. Однак, хоча людські душі не мають потреби в матерії для свого існування, вона потрібна їм для завершенности специфічного для них роду буття. Тому людина – це подвійно складна істота, що припускає об'єднання не тільки сутності й існування, але також форми і матерії.

Основні твори: "Сума філософії, про істинність католицької віри проти язичників" (1261-1264) і "Сума теології" (не закінчена, 1265-1273). Теологічно осмислюючи аристотелівську філософію, намагався обґрунтувати католицьке віровчення, примирити віру і знання, що, на його думку, не суперечать один одному. Якщо ж висновки науки вступають у протиріччя з вірою, то це свідчить про неправильний хід міркувань. Мету людини бачив у досягненні загробного блаженства, а засобом його досягнення вважав доброчесне життя. Однак досягти блаженства не можна без божественної благодаті. Фома вважав, що усі види влади – від Бога, але віддавав перевагу монархії, допускаючи можливість скинення несправедливого правителя. У той же час церковну владу ставив вище світської, вважаючи, що всі правителі повинні підкорятися папі римському, тому що він одержав владу "від Христа". Основний принцип філософії Фоми – гармонія віри і розуму. З 1879 (Енцикліка Лева XIII "Етерні патрис") філософська система Фоми була визнана "єдино істинною філософією католицизму", ставши основою неотомізму.

Данте Аліг’єрі (1265-1321) в „Комедії” дає художній еквівалент завершеній картині світу Аквіната.

Роджер Бекон (*1214-після 1294) – філософ і натураліст, представник оксфордської школи (з гурту Гросетеста), що відрізнявся енциклопедичним пізнанням і широтою наукових інтересів. Покладав, що існують три способи пізнання: авторитет, що спирається на міркування, і досвід, на якому ґрунтується всяке знання. Приділяючи велику увагу "досвідній науці" ("володарці умосяжних наук"), він виявився набагато ближче до арабських мислителів (Ібн Сіна, Аль-Фарабі), ніж до схоластиків у постановці питання про призначення знання, за допомогою якого людина зможе полегшити своє життя в боротьбі з природою. Прагнучи створити енциклопедію наук, він об'єднав у рамках філософії математику, фізику (оптика, астрономія, алхімія, медицина) і етику.

Математика як "природна" логіка (вроджена людському розумові) протиставляється ним "шкільній" – схоластичній – логіці, яку він ототожнює з граматикою. Дедуктивна побудова і доказовість математичного знання роблять його зразком для інших наук.

У питанні про універсалії Р. Бекон займав позицію поміркованого реалізму, вважаючи, що загальне (сфера філософії) утримується в одиничних речах, які об'єктивно існують і пізнавані в досвіді. Р. Бекон виступав за реформу теології, суть якої полягає в тому, що "священики знання" (теологи) повинні прагнути до відновлення справжнього канонічного змісту Божественного Одкровення, яке утримується в Євангелії; виступав з різкою критикою авторитаризму схоластичної філософії, неуцтва схоластичних теологів і не вважав негожим використовувати знання, накопичені язичниками. Проти двоїстої істини (за єдність філософії і теології). Схилявся до номіналізму, був проти аверроїзму як гріховного. Вчення Р. Бекона було засуджено орденом францисканців, однак його ідеї про "досвідну науку", досягнення в області природознавства зіграли свою роль у становленні науки та філософії Нового часу.

Основні твори: "Великий твір" ("Opus Majus"), "Малий твір" ("Opus Minus"), "Третій твір" ("Opus Tertium"), "Компендій філософії" ("Compendium Studii Philosophiae").