3. Пізня патристика. Кодифікація релігійно-наукових знань:

Одним з найбільших представників східної патристики, що мали до того ж величезний вплив на західну думку, є Псевдо-Діонісій Ареопагіт (дотепер йдуть суперечки про те, хто ж у дійсності ховається за цим ім'ям). У рамках зрілої патристики оформляються його тексти (корпус "Ареопагітик": 4 трактати й 10 послань), які заклали основи апофатичної теології і християнської містики в цілому. Твори: "Про імена Божі", "Про містичну теологію", "Про небесну ієрархію", "Про церковну ієрархію". Особливо багато уваги приділяється розробці теорії (вчення) про небесну й відображаючу її земну ієрархію. Світ – система символів, яку він виражає через терміни неоплатонізму.

Намагаючись дати глибинний синтез християнства і неоплатонізма, він у своїх працях висунув два способи пізнання Абсолюту, катафатичний і апофатичний (вищий). Справа в тім, що божественне буття трактується Діонісієм як Ніщо (але це ніщо не є небуттям).

Апофатична теологія (греч. apophatikos — негативний) — специфічна для теїзму парадигмальна установка теології, фундована презумпцією невимовності Бога в позитивному знанні. На відміну від катафатичної теології, покладає в якості єдиного достовірного джерела знань про Абсолют безпосереднє узріння істини в акті одкровення. Трансцендентний Бог може бути виражений тільки за допомогою негативних визначень, тобто шляхом послідовного зняття всіх його емпірично зафіксованих атрибутів і означень.

Максим Сповідник – проблема віри і дії. Шлях спасіння – правдні дії і справи (замало лише пасивної віри). Теза про подвійну сутність Христа (тілесну у божественну) дорого йому обійшлася: відтяли язик, правицю й відправили у Піцунду, де він незабаром і помер. А на IV (Костянтинопольському) соборі канонізували думку про єдність людської і божественної природи Христа. І титул отримав Сповідника за ”істинну віру”. Вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта на Заході розповсюдилось через інтерпретацію Максима Сповідника (лише у ІХ ст.). Вплив на Ериугену і Кребса.

Патристика в цей період центрується на проблемах систематизації християнського віровчення, стабілізації догматики та її енциклопедичної кодифікації. Цей процес вимагав освіти, яка поставала на засадах „Septem Artes liberales” (ідея Теренція Варрона – ІІ ст. до н.е.) – на Захід дійшла від Марціана Капелли (V ст. „Шлюб Меркурія і філології” – ідея освіти на 7 вільних мистецтвах) через того ж Максима Сповідника. У Просвітництві на „перехресті часів” особливу роль відіграли: на Сході – Леонтій (*475-543) – аналіз наявних понять і пошук нових, поворот до ”формально-схоластичного” поняття; на Заході – Боецій (реалізація ідеї освіти на 7 вільних мистецтвах). Магн Флавій Кассіодор Сенатор (477-570) – разом з Боецієм заклали підвалини системи середньовічної європейської освіти. Що стосується Боеція, то це фігура, що радше відноситься вже до "зачинателів" схоластики.

Боецій Аніцій Манлій Торкват Северин (480-525) – римський філософ, учений-енциклопедист, один з „засновників” середньовічної схоластики. „Батько середньовіччя”. Державний діяч („останній римлянин”). За обвинуваченням у державній зраді був ув'язнений, в чеканні страти написав художньо-філософський твір „Втіха філософією".

Боецієм створені навчальні посібники з арифметики, геометрії і музики, зокрема, перекладені "Начала" Евкліда і "Арифметика" Нікомаха. Переклав і прокоментував логічні твори Аристотеля, а також "Вступ" Порфирія до аристотелівських "Категорій", що зіграло основну роль у процесі входження аристотелізму в концептуальний оборот у рамках схоластики, радикально вплинувши тим самим на змістовні пріоритети й оформлення векторів розвитку останньої. Так, саме після його перекладу Порфирія схоластичною проблематикою асимілюється проблема універсалій. Основні твори: "Настанови в арифметиці", "Настанови до музики", "Коментар до Порфирія", "Про категоричний силогізм", "Про гіпотетичні силогізми", "Про логічний розподіл".

Зусилля Леонтія на Сході та Боеція на Заході завершили інші. Орієнтація Боеція на античну філософську традицію (насамперед, коментарі до Аристотеля і Порфирія) та систематизаторська діяльність Іоанна Дамаскіна заклали основи середньовічної схоластики. Узагальнюючі праці Дамаскіна (метод) й І.С. Ериугени (ідея ”реалізму”) лягли у підвалини схоластики.

Іоанн Дамаскін (*675-753) –– ключова фігура пізньої патристики, візантійський богослов і поет, провідний іконошанувальник, енциклопедист, що завершив систематичне оформлення основ християнської теології (звів різнородний матеріал до єдиної замкненої системи), підбив загальний підсумок патристиці. Тонка логіка понять.

„Джерело знань” – зразок для схоластичних Сумм. Гасло: „Я не скажу нічого від себе”. Упорядкував науки на засадах релігійних догм і логіки Аристотеля. Думка про підлеглість філософії – також його. Але головне – метод християнської філософії.

У цілому заслуга патристики, що синтезувала неоплатонізм із християнством, полягає не тільки в створенні самої моделі теологічного знання, але і (пізній період) у культивуванні коментаторсько-енциклопедичної традиції. Патристика брала участь у закладанні самих основ символічного менталітету Середньовіччя. Імовірно, дух цієї епохи, про яку настільки суворо писав О. Мандельштам ("Еллінство, запліднене смертю, і є християнство"), можна виразити і так: здивуйся всьому і відчуй страх і благоговіння. Здивуйся кожному окремо, але в першу чергу – тому, що над усім узагалі. Унікальне є разом з тим і всезагальнозначуще – але лише в повноті божественного творіння з нічого.

Становлення західноєвропейської схоластики: спочатку окцідентальною була лише традиція, але ін’єкція ще довго від орієнтальної Візантії. Ісидор Севільський (560-636, глобальна робота "Джерела, або Етимологія") і Бєда Вельмишановний (672-735, глобальна робота "Про природу речей") були першими „розумними” головами Західної Європи – завершувачами патристики.

Алкуїн (735-804) – вчитель Карла Великого і його дітей, автор "Діалектики" (головною вважав її серед 7 „вільних наук”), засновник першої школи („академії”, що відіграла значну роль в історії середньовічної освіченості) при дворі Карла Великого. Рабан Мавр (*780-856) "Про світ, або про природу речей". Його вчителем був Алкуїн.

Теоретичними джерелами формування схоластики виступають: візантійська теологія і патристика (насамперед, твори Августина Блаженного), від яких була сприйнята основна проблематика; антична філософія, насамперед, неоплатонізм у християнській переробці ("Ареопагітики" і августинівська редакція Прокла), від яких вона успадкувала світоглядну орієнтацію на з'єднання іраціонально-містичних передумов з безстрасністю висновків і методологічну установку на герменевтичну роботу з текстом як типову пізнавальну процедуру: "вичитування" відповідей на всі питання з відповідних базових текстів, сприйнятих як замкнутий канон; а також рівною мірою – аристотелізм і арабський переклад Ібн Рушда.

Найбільшим схоластом епохи формування схоластики можна вважати Ериугену. Іоанн Скотт Ериугена (*810-877) – ірландського походження. Вражаючої освіченості. Переклав на латину „Ареопагітики” Псевдо-Діонісія та коментарі до них Максима Сповідника, які надали дещо нової якості римсько-латинській ментальності. Енциклопедична системність творів, але це „схоласт-єретик”, тому що його праці були засуджені Церквою. Його твори: "Про поділ природи", "Про Божественне приречення".

Справді, у цього схоласта дуже сильна тенденція до неоплатонізму і пантеїзму. Світ – космічний процес. Фактично Бог не розглядався ним як абсолютна Особистість: в абстрактному ж сенсі Божество ототожнювалося з четвероякой природою: нествореної і дієвої, від якої усе походить; створеної і дієвої, опосредковуючої процес сходження і піднесення; створеної і нетворящої, нижчої з природ; не дієва і не створена.

Еманація Першої (абсолютна Божественна Єдність) дає „Другу природу” (Ум-Логос-Син). „Третя природа” – світ конкретно-чуттєвих предметів. Нестійке одиничне (індивідуальне) буття, гинучи, повертається до Першооснови – Четверта Природа. „Загальне цілком в індивідуумі” (від Аристотеля). Людина – центральний пункт космічного процесу. Але її гріхопадіння веде до роздроблення буття на одиничності. Треба повернутися до Божественної Єдності. У її реальності панує загальність – ось де корінь реалізму. Ериугена – перший реаліст задовго до загострення проблеми універсалій.

По питанню про приречення Ериугена міркував у такий спосіб: Бог є первинне буття, зло ж – небуття. Отже, Бог не відає зла і не може призначати до нього людей. Він визначив людину до волі, а людина вже сама вибирає між добром і злом. Як і Ориген, Ериугена визнавав безглуздим вчення про вічне покарання грішників. Аверінцев: „У порівнянні з надзвичайно зрілою думкою Ериугени рання схоластика – немовляче белькотіння, але майбутнє було за схоластикою”.