Олександр Олександрович Богомолець (1881-1946 рр.)

професор патологічної фі­зіології в Саратові і Москві, створив ве­лику школу патофізіологів

Науково-практичні досягнення:

розробив теорію фі­зіологічної системи сполучної тканини

запропонував анти-ретикулярну цитотоксичну сироватку (АЦС)

з'ясував дію переливання крові явищами колоїдоклазії

багато уваги приділяв про­блемі довголіття

За великі заслуги в розвитку вітчизняної науки і в керуванні Академією наук УРСР О.О. Богомольцеві було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Його ім'я носить Національний медичний університет, Інститут фізіології АН України.

На початку другої половини XX ст. розпочалися теоре­тичні і практичні дослідження шляхів освоєння космічного простору. Ці дослідження сприяли розвитку багатьох наук, зокрема космічної біології і медицини. Космічній медицині належало розв'язати багато складних проблем: дослідити вплив умов космічного польоту на організм, розробити за­безпечення життєдіяльності і здоров'я космонавтів протягом польоту і після нього, методи добору і підготовки космонав­тів, профілактичні заходи щодо захисту від дії несприятли­вих факторів, пов'язаних з умовами космічного польоту.

Великий внесок у становлення космічної медицини нале­жить таким ученим, як О.Г. Газенку, В.В. Парію, В.М. Чер­нігівському та іншим.

Медична генетика, яка вивчає явища спадковості люди­ни в нормі і патології, почала розвиватися у 20-30-х роках. Цьому сприяло те, що вченим вже були відомі закони спад­ковості Г. Менделя, А. Вейсмана, Т. Моргана.

Дослідження з генетики ведуться сьогодні у трьох на­прямках: генетика людини та спадкові хвороби; цитогенетичні та хромосомні хвороби; експериментальна генетика.

Генетика, як наука, на практиці важлива для профілак­тики спадкових захворювань.

Структурно-логічна схема №4

Данило Кирилович За­болотний (1866-1929 рр.)

син селянина з с.Чоботарки (те­пер с. Заболотне) на Вінничині, закінчив природничий відділ фізико-математичного фа­культету Одеського університету і медичний факультет Київського університету

Науково-практичні досягнення:

Разом з І.Г. Савченком Д.К. Заболотний у дослідах на собі довів, що холерна вакцина, при­йнята через рот, запобігає захворюванню на холеру

Особливу увагу приділяв вивченню шляхів поширення чуми та її лікуванню

Вивчаючи сифіліс, Д.К.Заболотний за два роки до Шаудіна і Гофмана відкриває спірохету, але не опубліковує свого відкриття

Обран­ий в 1928 р. президентом Ака­демії наук УРСР, організував у складі Акаде­мії Інститут мікробіології

Лев Васильович Громашевський (1887-1980 рр.) – вида­тний епідеміолог. Опублікував близько 225 наукових праць, присвячених загальній епідеміології та епідеміології низки інфекційних захворювань (висипного і черевного тифів, холери, дизентерії, вірусного гепатиту), розробив вчення про механізм передачі інфекції, класифікацію інфе­кційних захворювань. В дослідах з епідеміології холери, че­ревного тифу, дизентерії, інфекційного гепатиту показав роль мух в перенесенні цих захворювань та розкрив деякі причини сезонних спалахів захворювань. Він розробив нау­ково-організаційні питання дезінфекційної справи.

Л.В. Громашевський - автор підручника із загальної епі­деміології. Під його керівництвом підготовлено біля 50 док­торських і кандидатських дисертацій.

Структурно-логічна схема №5

Всесвітня організа́ція охоро́ни здоро́в'я (ВООЗ) (англ. World Health Organization (WHO)) — спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй. Штаб-квартира розташована у Женеві. До складу ВООЗ входить 193 країни.

Ще в середині XIX ст. європейські країни, насамперед Фран­ція, виступали з ініціативами обговорення питань охорони здоров'я на міжнародному рівні. В Парижі 23 липня 1851 р. було проведено Першу міжнародну санітарну конференцію, на якій країни-учасниці прийняли рішення про створення першої міжнародної нерелігійної організації охорони здоров'я — Між­народного бюро суспільної гігієни. Протягом другої половини XIX ст. в Європі пройшло 10 таких конференцій, на яких робилися перші спроби щодо налагодження механізму міжна­родного співробітництва в галузі охорони здоров'я. Так, на конференції, яка проходила у Венеції 1892 р., було підписано першу санітарну конвенцію, що регулювала правила морського карантину. І хоча ця конвенція була дуже обмеженою, бо торкалася тільки випадків захворювання на холеру та розпов­сюджувалася лише на кораблі, що прибували зі Сходу на Захід, вона становить інтерес саме як перший реальний наслідок міжнародного співробітництва в галузі гігієни та охорони здо­ров'я.

На початку XX ст. з розвитком спеціальних медичних знань поширюється співробітництво у медичній та санітарно-гігієніч­ній галузях. У 1902 р. у Вашингтоні створюється Міжнародне санітарне бюро (у 1923 р. перейменоване у Панамериканське санітарне бюро); у 1909 р. — Міжнародне бюро суспільної гігієни; у 1923 р. — Організація охорони здоров'я Ліги націй, яка мала великі матеріальні ресурси та вільно користувалася послугами членів міжнародних наукових товариств у разі по­треб у консультаціях фахівців з проблем, що становили інтерес для міжнародних досліджень. Діяльність Організації охорони здоров'я Ліги націй була найефективнішою порівняно з іншими органами соціально-економічного напряму. Організація здійс­нювала контроль за розповсюдженням епідемій, публікувала інформацію про стан охорони здоров'я у різних країнах світу, спонсорувала наукові конференції, надавала пряму допомогу урядам багатьох країн. Вона стала головним центром міжна­родної діяльності з підвищення рівня охорони здоров'я у світі після першої світової війни.

Після закінчення другої світової війни одним із перших кроків Організації Об'єднаних Націй було створення нової спеціалізованої установи ООН — Всесвітньої організації охо­рони здоров'я. В липні 1946 р. Економічна та Соціальна Рада ООН скликала у Нью-Йорку міжнародну конференцію з питань охорони здоров'я, в роботі якої взяли участь делегати 51 країни, в тому числі й УРСР, а також спостерігачі з 13 країн, що не були членами ООН, та представники 10 міжнародних органі­зацій. На конференції було розроблено та прийнято Статут ВООЗ. У Статуті зафіксовано, що головною метою ВООЗ є "досягнення всіма народами якомога вищого рівня здоров'я", при цьому сам термін "здоров'я" визначається як "стан повного фізичного, духовного та соціального добробуту, а не тільки відсутність хвороб та фізичних дефектів". Підкреслювалося, що "уряди несуть відповідальність за здоров'я своїх народів, і ця відповідальність потребує вживання відповідних заходів со­ціального характеру та в галузі охорони здоров'я". Статут проголошував, що "здоров'я усіх народів є головним фактором у досягненні миру та безпеки і залежить від повного співро­бітництва окремих осіб та держав". Цей документ визначає найважливіші функції ВООЗ, регламентує діяльність її голов­них органів та відносини із державами-членами. Вперше в міжнародній практиці здоров'я було проголошено одним із невід'ємних прав людини незалежно від раси, релігії, політич­них поглядів, соціального та економічного становища.

У 1977 р., коли Всесвітня асамблея охорони здоров'я при­йняла рішення про те, що першочерговим завданням ВООЗ є забезпечення "Здоров'я для всіх до 2000 року", було розроблено глобальну стратегію виконання цієї програми. Стратегія, здійс­нення якої потребує об'єднаних зусиль урядів та народів, за­снована на принципі налагодження первинної медико-санітарної допомоги. В неї входять вісім головних складових еле­ментів: просвітницька робота, пов'язана із роз'ясненням суті проблем охорони здоров'я; належне забезпечення продуктами харчування; безпечна для здоров'я вода та санітарія; охорона здоров'я матері та дитини, включаючи планування сім'ї; іму­нізація населення від основних інфекційних хвороб; профілак­тика місцевих захворювань та контроль над ними; належне лікування загальнорозповсюджених хвороб та травм; забезпе­чення основними лікарськими засобами.

Всесвітня асамблея охорони здоров'я (ВАОЗ)- вищий керівний орган ВООЗ щорічно (у травні) проводиться свої сесії, як правило у Женеві. Виконавча рада — виконавчий орган ВООЗ — до складу якої входить 52 країни, проводить свої сесії двічі на рік (у січні та травні).

Генеральний директор ВООЗ — доктор Маргарет Чен (КНР). Термін повноважень розпочався 4 січня 2007 року і триватиме до червня 2012 року.

Функції ВООЗ поділяються на дві категорії: нормативна діяльність (здійснюється переважно штаб-квартирою) та технічне співробітництво (здійснюється регіональними та країновими бюро). З метою більш повного врахування регіональних пріоритетів у галузі охорони здоров'я та забезпечення більш тісного зв'язку з потребами національних систем охорони здоров'я головна діяльність ВООЗ здійснюється через її шість регіональних бюро та через представництва ВООЗ у країнах.

До Європейського регіону ВООЗ входить 52 країни, у тому числі Україна. Європейське регіональне бюро (ЄРБ) ВООЗ розташоване у Копенгагені (Данія), очолюється Регіональним директором. 1 лютого 2005 р. розпочався другий (п'ятирічний) термін перебування на цій посаді доктора Марка Данзона (Франція).

З 2009 р. до Постійного комітету Європейського бюро ВООЗ обрано представника України — проф. Олесю Гульчій.

Україна — член ВООЗ з 1948 р. (3 квітня 1948 р. приєдналась до Статуту ВООЗ). З 1950 по 1991 р. — період неактивного членства України у цій організації. Поновила своє членство у 1992 р.

Співробітництво України з ВООЗ — одна з важливих складових її міжнародного співробітництва з метою забезпечення конституційного права кожного громадянина України на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49 Конституції України). Особливого значення таке співробітництво набуває в умовах світу, що глобалізується.

Структурно-логічна схема № 6

Флоренс Найтінгейл, перша дослідниця і основоположник сучасного сестринської справи, здійснила переворот у суспільній свідомості і в поглядах на роль і місце медичної сестри в охороні здоров'я суспільства. Перше визначення сестринської справи було дано Флоренс Найтінгейл у її знаменитих "Записках про відхід" (1859 р). Надаючи особливого значення чистоті, свіжості повітря, тиші, правильного харчування, вона характеризувала сестринська справа як "дія по використанню навколишнього пацієнта середовища з метою сприяння його одужання". Найважливішим завданням сестри, на думку Найтінгейл, було створення для пацієнта таких умов, при яких сама природа надавала б своє цілющу дію.

Вперше виділивши в сестринській справі дві області - догляд за хворими та догляд за здоровими людьми, вона визначила догляд за здоровими як "підтримка у людини такого стану, при якому хвороба не наступає", догляд ж за хворими як "допомогу страждаючому від хвороби жити найбільш повноцінної життям, що приносить задоволення ". Найтінгейл висловлювала тверде переконання в тому, що "по суті своїй сестринська справа як професія відрізняється від лікарської діяльності і вимагає спеціальних, відмінних від лікарських знань". Вперше в історії вона застосувала наукові методи у вирішенні проблем сестринської справи. Перші школи, створені за її моделі в Європі, а потім і в Америці, були автономними і світськими. Викладання в них вели самі сестри, особливу увагу приділяючи формуванню спеціальних сестринських знань, умінь і цінностей.

Сестринська практика стала поступово трансформуватися в самостійну професійну діяльність, що базується на теоретичних знаннях, практичному досвіді, наукових судженнях і критичному мисленні. Інтерес до розвитку наукових дослідженні в області сестринської справи був частково обумовлений широкими можливостями використання їх результатів у створених після Другої світової війни в ряді західних країн альтернативних підтримують служб охорони здоров'я. До них, в першу чергу, ставилися будинку сестринського догляду, у яких професійні сестри здійснювали спостереження і забезпечували всебічний догляд людям похилого віку, хронічно хворим та інвалідам, не потребують в інтенсивних лікувальних заходах, тобто в лікарських втручаннях.

Учні і послідовники ідей Флоренс Найтінгейл виступали за те, щоб сестринську освіту зайняло гідне місце в коледжах і університетах. Перші університетські програми підготовки сестер з'явилися в США ще в кінці минулого століття, проте їх число значно зросло у вищих навчальних закладах Америки і Європи після Другої світової війни.

У професійному сестринском спілкуванні все частіше з'являлися нові терміни, такі як "сестринський процес", "сестринський діагноз" та ін Їм відводилося місце і в нових формулюваннях сестринської справи. Приміром, в 1980 році Американська асоціація сестер визначила завдання сестри як "вміння поставити сестринський діагноз і скоригувати відповідну реакцію пацієнта на хворобу". Уточнимо, що сестринський діагноз відрізняється від лікарського тим, що визначає не хвороба, а у відповідь реакцію пацієнта у зв'язку з хворобою. Розвиваються сестринські знання вимагали подальшого обговорення, перевірки, застосування і поширення.

У 1952 році в світ вийшов перший міжнародний науковий журнал з сестринської справи - "Нерсінг Рисерч". В даний час тільки в Америці виходить близько двохсот професійних сестринських журналів. До 1960 року почали з'являтися і програми докторантур в області сестринської справи, До кінця сімдесятих років число медсестер, які мають ступінь доктора наук, досягло в Сполучених Штатах 2000. У 1973 році в Америці була створена Національна Академія сестринських наук, а в 1985 році Конгрес США прийняв законодавство, відповідно до якого в рамках Національного Інституту охорони здоров'я в країні був створений Національний центр сестринських досліджень.

Структурно-логічна схема №5

Створення Червоного Хреста тісно пов’язане з ім’ям громадянина Швейцарії Анрі Дюнана, який в 1859 році випадково став свідком кровопролитної битви і невимовних страждань поранених, залишених без нагляду на полі бою поблизу Сольферіно (північна Італія), зумів організувати місцевих добровольців для надання допомоги.

«Ми всі брати» – це єдине, чим керувався А. Дюнан, намагаючись полегшити біль тих, хто потребував допомоги, незалежно від того, були вони союзниками чи ворогами.

У результаті проведеної напруженої роботи в жовтні 1963 року в Женеві відбулась Міжнародна конференція, в якій взяли участь офіційні делегати 14 держав.

Так був покладений початок Руху Червоного Хреста, прийняті рішення і рекомендації стали доктриною Червоного хреста і правовою основою його існування і діяльності.

А в1864 році представники двадцяти урядів на Дипломатичній конференції закріпили рішення Женевської конвенції 1863 року, підписавши міжнародну угоду Женевську конвенцію про полегшення долі поранених і хворих у діючих арміях.

Вперше в історії людства було проголошено про обов’язковість надання допомоги усім пораненим і хворим воїнам, незалежно від приналежності до будь яких сторін, а також про недоторканість шпиталів, лазаретів і санітарного персоналу.

Міжнародне визнання одержав знак Червоного Хреста, як символ недоторканості на війні закладів і осіб, які забезпечують надання допомоги пораненим і хворим воїнам. Червоний хрест на білому фоні був першим захисним символом, який був затверджений в 1864 році Женевською конвенцією. Він повторював швейцарський прапор, було змінено лише кольори - хрест став червоним, а тло білим. Це є цілком зрозумілим, оскільки засновник міжнародного комітету Анрі Дюнан був швейцарцем.

Під час російсько-турецької війни (1876-1878), Османська імперія використовувала символ Червоного Півмісяця замість Червоного Хреста, оскільки уряд вважав цей символ образливим для мусульманських солдатів. В 1877 році МКЧХ зобов'язав Російську імперію, в повній поважати недоторканість всіх осіб та будівель, які знаходяться під захистом Червоного Півмісяця. Згодом аналогічне зобов'язання, щодо Червоного Хреста було отримано від уряду Османської імперії.