Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)
.pdfРОЗДІЛ 10
у чотири рази. Регіон з аграрного, сировинного перетворив ся на аграрно-індустріальний. Посилився наступ на лати фундизм. До 1964 р. в 16 країнах ухвалено закони про аг рарні реформи.
Однак політична нестабільність на субконтиненті не зменшувалася. Її джерелом на початку 60-х років стала Куба. Радянський Союз прагнув використати соціалістичну Кубу як плацдарм для просування комунізму в Латинській Аме риці. У 1962 р. за згодою Ф. Кастро СРСР таємно розмістив на Кубі радянські ракети та бомбардувальники. У відповідь США вдалися до військово-морської блокади Куби. Тільки здоровий глузд політичних лідерів, насамперед Дж. Кеннеді, врятував світ від трагічних наслідків, якими могла обернути ся ця авантюра.
Уроки Карібської кризи не зупинили послідовників біль шовицької доктрини “ощасливлювання” народів. Компартії Аргентини, Перу, Уругваю, Еквадору, Венесуели, Болівії, які не мали скільки-небудь серйозної соціальної бази, отриму вали щедру грошову підтримку від КПРС, вдавалися до ор ганізації “партизанських загонів”, розпалювання внутрішніх чвар, тероризму. Все це лише поглиблювало неспокій у регіоні.
Слідом за низкою військових переворотів відбулися трагічні події у Чилі. Перемога на президентських виборах 1970 р. кандидата лівої коаліції “Фронт національного виз волення” Сальвадора Альєнде, який негайно приступив до радикальних перетворень — здійснення націоналізації ос новних галузей промисловості, аграрної реформи, — оберну лася соціально-економічною кризою (падіння виробництва, інфляція тощо). 12 вересня 1973 р. генерал Аугусто Піночет здійснив військовий переворот. Після цього відбулися пара доксальні події: з одного боку, терор і репресії (за 15 років диктатури Піночета кількість убитих сягнула 15,5 тис. чол., а тих, що пропали безвісти, — 2,2 тисяч), а з іншого — піночетівська адміністрація жорсткими заходами державного ре гулювання забезпечила ринкові реформи та прискорення економічного розвитку Чилі, тобто здійснила перетворення, які внаслідок своїх демократичних принципів унеможлив лювали існування військової диктатури. 5 жовтня 1988 р. народ сказав “ні” Піночету, а в грудні 1989 р. на загальних
190
Латинська Америка
виборах програв і його кандидат, архітектор чилійського “економічного дива”, колишній міністр фінансів Ернан Бихі. У березні 1990 р. у країні відновлено демократію.
Нові тенденції на латиноамериканському субконтиненті
у 80-х — на початку 90-х років
ардинальні зміни, що відбулися в житті Ксвітового співтовариства за останні деся тиріччя, не обійшли й Латинську Америку. Демократія та
ринкова економіка сприяли глибокій ерозії суто латиноаме риканської моделі суспільства, яку марксисти-ленінці роз глядали як передумову переходу до комуністичної формації. Мілітаризм, марксизм, популізм та кредо закритої еко номіки, основним генератором якої була ідея заміни імпорту національним продуктом, як типові риси Латинської Амери ки відходять поступово у минуле. За винятком Куби, скрізь відбувалися реформи. Самі спроби військових переворотів дедалі частіше наштовхувалися на опір усередині країни, викликали протести міжнародного співтовариства. За винят ком Чилі та Парагваю, військові скрізь показали свою не спроможність досягти економічних успіхів. Військові дикта тори поступилися демократично обраним урядам. Панівною стала тенденція до політичного плюралізму.
Однак латиноамериканці відвернулися не тільки від мілітаризму, а й комунізму. Якщо в 60-х роках багато хто пророкував комунізацію субконтиненту, то сьогодні ідеали цього варіанту суспільного устрою повністю дискредитували себе. На прикладі комуністичних країн, особливо Куби, бага то хто переконався, що комунізм гальмує розвиток продук тивних сил, веде до зубожіння. В Нікарагуа, де в 1979 р. вла ду захопили комуністи-сандіністи на чолі з “команданте” Даніелем Ортегою, у 1990 р. виборці, у яких нарешті з’явила ся реальна можливість вибору, рішуче відхилили комунізм.
Втратив свою привабливість і популізм, який грунтувався на переконанні, що держава, оволодівши всіма суспільними важелями, в тому числі й через одержавлення економіки,
191
РОЗДІЛ 10
покращить життя. Визначився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості еко номіки, демократії та ринку. Повсюдно почався відхід від системи протекціонізму, латиноамериканці стали активно включатися у світове господарство. Позичати і витрачати стало буденною практикою сучасного економічного життя. Активізувалося залучення американських, японських, німецьких, французьких, британських інвестицій. Інозем ний капітал проник у найновіші галузі: електротехніку, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. Напри кінці 80-х років обсяг зарубіжних капіталовкладень в еко номіку Латинської Америки становив близько 100 млрд дол.
Новим у плані економічної інтеграції став вихід латино американських країн на світові ринки. Північноамерикансь ка угода про зовнішню торгівлю (НАФТА) відкриває ринки Канади та Сполучених Штатів Америки для Мексики, а з ча сом, можливо, й для інших країн.
Вихід латиноамериканських країн на нові економічні ру бежі супроводжувався труднощами перехідного періоду 1980— 1990 рр., зокрема прискореним зростанням цін на товари. Так, річна інфляція у Бразилії сягнула 2750 %, в Аргентині — 3080, Перу — 7500, Болівії — 11 800, Нікарагуа — 14 300 %. У 1989 р. зовнішня заборгованість країн континенту становила 430 млрд дол. Половина цієї суми припадала на Бразилію та Мексику. Водночас спостерігались спад виробництва, без робіття, зниження реальної заробітної плати. На кінець 80-х років країни регіону перевели за кордон 223 млрд амери канських доларів лише на сплату боргу та виплату дивідендів іноземним інвесторам. У той же час подушний дохід латино американців був нижчим, ніж 10 років тому. 80-ті роки нарек ли втраченим десятиріччям.
Така ситуація спонукала до поглиблення реформ, що в загальному плані звелося до збалансування бюджетів, звільнення надлишку робочих рук, стабілізації ринків, ска сування обмежень, приватизації державних підприємств. Та рифи на квоти відійшли в минуле, усюди запанувала вільна торгівля. Результати не забарилися. У 1993 р. темпи зростан ня виробництва в Чилі становили 10,4 %, в Аргентині 9 %, у Венесуелі 7 %. Пішла на спад інфляція. Її рівень у 1994 р. в Болівії та Мексиці не перевищував 10 %. Водночас створю
192
Латинська Америка
валися сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу. У 1989—1992 рр. Мексика, наприклад, залучила до свого економічного розвитку 35 млрд дол. На місце самовпевнених генералів приходили відповідальні політики.
Латиноамериканські країни почали переходити до ре форм не всі одночасно. Так, Чилі здійснювала реформу уже з другої половини 80-х років, а Еквадор розпочав їх лише в першій половині 90-х років. У тих країнах, де реформи ще чітко не визначилися, труднощі в економіці набули загроз ливого характеру. Так, у Бразилії, де спад виробництва сповільнився, але не припинився, щомісячна інфляція пере вищувала 30 %. Спад спостерігався також в економіці Перу, річний рівень інфляції у Колумбії дорівнював 20 %. У бага тьох країнах мала місце фінансова нестабільність, що непо коїло експортерів.
Економічні реформи в Латинській Америці, як і в інших країнах, супроводжувалися загостренням соціальних проб лем. Населення не бажало миритися зі своїм становищем мешканців бананових республік, не бажало “затягувати пас ки”. Майже 70 млн латиноамериканців мають денний дохід нижчий за 1 американський долар. А тому настійними були вимоги збільшити соціальні витрати: на охорону здоров’я, освіту, забезпечення житлом і т. ін.
Характерною особливістю латиноамериканського еко номічного зростання було те, що воно відбувалося в основ ному завдяки іноземним інвестиціям.
Проблемою є й те, що тільки в Коста-Ріці та Чилі існує традиція влади закону. Очевидці згадують, що під час пере вороту в 1973 р. у Сантьяго танки зупинялися на червоне світло світлофорів. В інших країнах ще й досі на першому плані стоїть боротьба з корупцією, що є звичайним явищем латиноамериканського життя, з мафіозними кланами, з суд дями, схильними коритися наказам представників виконав чої влади.
Майже повсюди — в Уругваї, Болівії, Перу, Венесуелі, усій Центральній Америці — перспективи демократії залежа ли від успіхів економіки. Для латиноамериканських країн з їх історією влади олігархії, самовпевнених армій, військовобюрократичних хунт, бригадами смерті, партизанщиною крайніх лівих і крайніх правих потрібен час, щоб стати демо-
7 4-268
193
РОЗДІЛ 10
кратичними державами, і перші важливі кроки на цьому шляху вже зроблено. Протягом 80-х років упали військоводиктаторські режими в 13 країнах регіону, зокрема в Болівії (1982), Аргентині та Гренаді (1983), Уругваї (1984), Гватемалі (1985), Сурінамі (1985—1987), Чилі, Парагваї, Панамі (1989), Гаїті (1994). У більшості країн перехід до конституційного ладу відбувся мирно. На Гренаді, в Панамі та Гаїті — шляхом внутрішніх заворушень і завдяки військовому втручанню США. У Сальвадорі та Нікарагуа — через консенсус правих і лівих сил. Єдиний диктаторський режим на території Ла тинської Америки — це комуністичний режим Ф. Кастро на Кубі, який за більше як 40 років свого перебування при владі не спромігся навіть задовольнити мінімальні потреби своїх громадян. Припинення з розпадом СРСР “братньої допомо ги” поставило режим у складне становище.
Таким чином, події 80-х років засвідчили, що латиноаме риканці вважають недопустимими військові режими. Демо кратія створювала умови для народовладдя, і те, що чилійці і болівійці в 1988 р. відвернулися від генералів Аугусто Піночета і Х’юго Банзера, а в 1990 р. нікарагуанці, яким було дано шанс, скинули Даніеля Ортегу, було справедливим і закономірним її вираженням.
Латинська Америка у 90-ті роки ХХ-го — перші роки XXI ст.
Якщо у 80-ті роки в Латинській Америці ще тільки позначився відхід від моделі держав
ного капіталізму і почалося впровадження відкритої еко номіки, то в 90-ті цей процес прискорився.
Середньорічні темпи зростання виробництва по регіону в 1991— 1998 рр. сягнули 3,3 %. Спала інфляційна хвиля. Показ ник інфляції по регіону за 1998 р. становив 10 %. А в Арген тині та Бразилії був зведений до мінімуму — відповідно 1 % і 2,6 %. Країнам Латинської Америки у 90-х роках удалося здійснити великомасштабну реструктуризацію, домогтися списання зовнішніх боргів, що зменшило тиск на економіку. Піднесенню виробництва сприяли також політика жорсткої
194
Латинська Америка
економії і масовий приплив зарубіжних інвестицій. У 1996 р. вони становили 62 млрд дол., — майже у п’ять разів більше, ніж у 1990 р. Важливе значення мало також збільшення ла тиноамериканського експорту: з 1986 по 1996 р. його обсяг зріс зі 137 млрд до 494 млрд дол. Понад 60 млрд дол. у 1990— 1995 рр. дала приватизація державної власності.
Процес втягнення латиноамериканського субконтиненту в ринкову економіку був настільки стрімким і всезагальним, що навіть соціалістична Куба після краху комунізму у Східній Європі зазнала його впливу. У 1993 р. уряд Фіделя Кастро дозволив дрібне приватне виробництво, вільне володіння валютою й селянські ринки. Однак домогтися серйозних успіхів шляхом поєднання деяких механізмів вільного ринку з недоторканністю комуністичної ідеології не вдалося. Рівень життя населення не підвищився, карткова система залишилася.
Деякий спад, що намітився у виробництві в останні роки минулого століття, латиноамериканці пов’язують з фінансо вими кризами другої половини 1997 р. в Азійсько-Тихооке анському регіоні та Росії (1998).
Успіхи економічного розвитку латиноамериканського субконтиненту у 90-х роках значною мірою зумовлені по дальшим розвитком американської інтеграції. У 1994 р. на форумі 34 держав Північної, Центральної і Південної Аме рики та Карібського басейну ухвалено рішення про створен-: ня у 2005 р. зони вільної торгівлі всієї Західної півкулі — Американської асоціації вільної торгівлі (АЛКА). На той час
уплані інтеграційного процесу найбільш ефективно діяли НАФТА і МЕРКОСУР (Південноамериканський спільний ринок), створений 26 березня 1991 р., як регіональне еко номічне об’єднання внаслідок підписання Асунсьйонського договору між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм і Уругваєм) Договір гарантував вільне пересування капіталів, активів, послуг і людей, скасування мит для його учасників і запро вадження спільного митного тарифу для третіх країн. МЕРКОСУР охопив 70 % території Південної Америки з на селенням понад 200 млн чол. і ВВП близько 900 млрд дол. З 1991 по 1996 р. обсяг торгівлі усередині блоку збільшився
учотири рази (з 4,1 млрд до 15 млрд дол.).
195
РОЗДІЛ 10
У1996 р. до МЕРКОСУР на правах асоційованого члена приєдналися Чилі та Болівія. Поступова ліквідація митних бар’єрів, регламентація торговельних відносин, принцип рівноправного партнерства, акцент на економічну та полі тичну самостійність — все це приваблювало в МЕРКОСУР нових потенційних учасників. Особливо важливе значення мало прийняття політичної резолюції, згідно з якою повага до демократичних інститутів проголошувалася необхідною умовою участі в МЕРКОСУР. У квітні і996 р. спільними зу силлями демократично налаштованих політиків Бразилії і Мексики вдалося запобігти військовому переворотові Ліно Ов’єдо у Парагваї. У 1997 р. загальний рівень зростання ви робництва у країнах-учасницях МЕРКОСУР становив 4,1 %,
арівень інфляції знизився до 10 %.
Угрудні 1995 р. було підписано договір про лібералізацію торгівлі між МЕРКОСУР і країнами ЄС. На Західну Європу припадає 30 % експорту МЕРКОСУР.
Свідченням подальшого зростання ролі МЕРКОСУР у розвитку нового, демократичного етапу інтеграції стало прий няття у квітні 1997 р. країнами так званої андської групи (Ве несуела, Колумбія, Еквадор, Болівія) у болівійському місті Сукре спеціального “Акта Сукре”. Андське співтовариство заявило про свій намір найближчим часом (кінець 1998 р.) підписати угоду про єдину зону вільної торгівлі з МЕРКОСУР.
Розширення і зміцнення МЕРКОСУР як об’єднавчого яд ра майбутньої латиноамериканської інтеграції не влаштовує США. Сполученим Штатам невигідно мати такого серйоз ного конкурента. Звідси особлива заінтересованість у як найшвидшому створенні АЛКА. На відміну від США країни МЕРКОСУР виступають за поетапний, повільний процес з метою подальшого зміцнення своєї індустрії і реалізації можливостей конкурувати зі США і Канадою. Тут урахо вується також досвід минулого. Так, на початку 50-х років валовий продукт США і Канади у десять разів перевищував сукупний продукт країн Латинської Америки і Карібського регіону, а сьогодні це співвідношення виражається як 3:1.
Загальний спад економічної активності у світі, виклика ний як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками, нега тивно вплинув на економіку країн Латинської Америки, зорієнтовану на зовнішній ринок. Це проявилося в еко
196
Латинська Америка
номічному застої в одних і падінні виробництва в інших країнах, у зростанні заборгованості, яка в 2002 р. сягнула 850 млрд дол., у кризі платоспроможності, що загострилася в 2002 р. Погіршення економічної кон’юнктури призвело до соціальних негараздів і заворушень у ряді країн. Зокрема, 19—20 грудня 2001 р. відбулися масові виступи в Аргентині. У квітні 2002 р. двома подіями — державним переворотом і контрпереворотом — почалися масові протести широкої громадськості Венесуели проти авторитарного правління президента Уго Чавеса, які з початку грудня 2002 р. перерос ли у загальнонаціональний безстроковий страйк. Припини ли роботу багато підприємств. Завмерла нафтова галузь, що негативно відбилося на світовому ринкові енергоносіїв.
Загалом країни регіону можна згрупувати у чотири категорії:
• країни з високими шансами стійкого зростання;
•країни, в яких перспективи розвитку в цілому сприят ливі, але є серйозні проблеми;
•країни, що стикаються з серйозними ризиками;
•країни, де в середньотерміновому плані дуже ймовірна політична або економічна криза.
Демократизація економіки кардинально вплинула на політичний розвиток латиноамериканського регіону. У 90-ті роки поглибився перехід від авторитаризму до демократії. Наприкінці 80-х — у 90-х роках набули чинності нові кон ституції у Бразилії (1988), Колумбії (1991), Парагваї (1992), Перу (1993), Аргентині (1994), Уругваї (1997), Еквадорі (1998), Венесуелі (1999), внесені суттєві поправки до Основ них законів Болівії (1994), Нікарагуа (1995, 2000), Бразилії (1997) і Мексики (протягом останнього десятиріччя). Усюди збережено посади президентів, проте їхні повноваження значно урізані. Лише в Перу та Венесуелі конституційні ре форми надали президентам фактично необмежену владу. У багатьох країнах спрощено механізм імпічменту президента, обмежено термін перебування на президентській посаді. Особлива увага приділена дотриманню прав людини. Нові конституції сприяли розвиткові багатопартійності й політич ного плюралізму, дали можливість активніше використову вати елементи прямої демократії — плебісцити і референду ми, право на законодавчу ініціативу. Гілки влади стали
197
РОЗДІЛ 10
більш збалансованими. Проведені реформи скрізь підтвер дили або запровадили принцип прямих виборів губернаторів і мерів, забезпечили суттєву децентралізацію місцевих ор ганів влади.
Примітним явищем у політичному житті стала зміна ха рактеру взаємовідносин цивільної влади і армії. Відомо, що аж до початку 90-х років у країнах Центральної Америки цивільні уряди існували лише де-юре, а військові контролю вали ситуацію і в будь-який час могли натиснути на гачок. Сьогодні така ситуація зберігається лише в Парагваї. Вагомою групою тиску під час прийняття політичних рішень зали шається армія Чилі, збройні сили Колумбії і Перу також відіграють певну роль у політиці. На прийняття політичних рішень впливають військові Бразилії та Аргентини. Цивільно му контролю підлягає лише армія Мексики. Таким чином, проблеми взаємовідносин між арміями і суспільствами ще да леко не вирішені, проте вектор їх розвитку визначений.
Загалом, у Латинській Америці визріли і дедалі відчут ніше виявляють себе ті економічні, політичні та правові інститути, які сприяють демократизації і європеїзації суб континенту.
Характерні особливості розвитку великих латиноамериканських країн на сучасному етапі
:: чині
Сдзеркалом латиноамериканських реформ.
Аце означає, що успіхи чи неуспіхи реформ у Чилі безпосе редньо впливають на хід реформ в усіх країнах Латинської Америки. Чому так? У 90-х роках темпи зростання чилійської економіки становили в середньому 7,2 %. Навіть у складному 2001 р. приріст виробництва сягав 2,8 %. Чилійська економіка перебуває сьогодні в найкращому стані за показниками, за до
бре відпрацьованою системою регулювання. А за конкурентоздатністю товарів — посідає п’яте місце після Сінгапуру,ьогоднішню 15-мільйонну Чилі називають
198
Латинська Америка
Гонконгу, Тайваню та Малайзії. До 1973 р. Чилі нічим особ ливим не вирізнялася серед інших країн субконтиненту. Бан ки, компанії з переробки міді та багато промислових підприємств були націоналізовані, ціни на 3200 найменувань товарів контролювала держава. Після фатального 1973 р. відбувся крутий поворот. Нині в ринковій економіці Чилі па нує приватний сектор. Сама економіка є найбільш відкритою на всьому американському континенті, оскільки тарифних бар’єрів у ній менше, аніж у Канаді та США. Ростуть інвес тиції в економіку та експорт товарів. Починаючи з 1990 р. чилійські компанії активно освоюють міжнародні ринки, екс портуючи здебільшого високотехнологічну й капіталомістку продукцію. Якщо на початку 70-х років чилійський експорт становив 12 % валового продукту, то на середину 90-х років — 35 %. Держава всіляко заохочує експортерів. У 1985 р. створе но Фонд сприяння експорту (ФСЕ). Чилійці по всьому світові шукали й знаходили ринки збуту для своїх товарів. Експорт зростав щорічно. Так у 1994—1995 рр. він збільшився на 38 %. У 1998 р. Чилі експортувала товарів і послуг на 18 млрд дол. Активно включилися в експорт понад 5 тис. чилійських ком паній, продукція яких вивозиться до 150 країн світу. Цьому значною мірою сприяє ефективна державна і приватна систе ма підтримки національних експортерів. Навіть азійська кри за 1997—1998 рр., котра завдала відчутних втрат зорієнтованій на експорт економіці Чилі, не припинила її експортних зу силь. У 2000—2001 рр. обсяг глобальної діяльності країни зріс на 27 %: збільшилася кількість місій, які опікуються пошуком ринків збуту товарів нових підприємств, розширилася й кількість країн, де вперше з’явилися чилійські товари. Чилі не чекає економічної допомоги, а шукає шляхи доступу на сві тові ринки. Про наслідки цих зусиль свідчать такі показники. Якщо в 1990 р. країна експортувала лососини (Чилі займає дру ге місце у світі за виробництвом цієї продукції) на 122 млн дол., то в 2001 р. — на 969 млн. Таких прикладів можна навести безліч. 60 % ВВП залежить від зовнішньої торгівлі. Інвестиції, більшість яких закордонні, в 1993 р. становили близько 27 % ВВП. Рівень річної інфляції з 5005 % у 1974 р. зменшився до 12 % у 1993 р. Надходження до бюджету перевищували видат ки, а рівень безробіття не перевищував 4 %. У першій поло вині 90-х років щорічний приріст виробництва становив 6 %, а в 1997 р. — 7,2 %. Частка ВВП на душу населення станови
199