2. Проблема спрямованості та єдності історичного процесу. Лінійні та циклічні концепції історії.

Термін «філософія історії» виникає в ХVІІІ ст., в епоху Просвітництва, коли починає утверджуватися раціональне, а не релігійне усвідомлення історії. Саме тоді в філософії сформувалися дві різних позиції щодо проблеми спрямованості та єдності людської історії - лінійна і циклічна. Ці дві позиції поперемінно домінують в людських уявленнях, обидві мають серйозне наукове обґрунтування, а значить - право на існування і наукову перспективу.

До ХХ ст., в класичний період філософії, домінували лінійні концепції розвитку (інша їх назва - прогресистські, стадіальні). Суть їх полягає в розумінні історії людства як єдиної Великої історії, універсального лінійного розвитку для всіх народів світу, з єдиними тенденціями і закономірностями. Світова історія постає як висхідний розвиток, хоча й не без відхилень та зупинок. В історії спостерігаються щаблі цього просування, які всі народи, але нерівномірно в часі, проходять. Спільність історії, як вияв єднання людства, пов'язана із постійним зростанням досягнень, в яких є внесок всіх людей, і вони доступні всім народам. Глибинну єдність людства філософи обґрунтували спільними витоками (всі є Божими творіннями, або - всі мають єдину людську природу), а також загальними для всіх чинниками розвитку. Одні мислителі бачили загальний характер історичних закономірностей в духовних факторах, інші - в економіці, господарській діяльності людства. Так, Г.Гегель розглядав історію, як, насамперед, розвиток духовної культури, як лінійно-прогресивний поступ людства у напрямку до усвідомлення свободи. «Царство свободи», торжество розуму - кінцева мета історії. Вона є результатом неухильних і невідворотних законів історичного процесу. Подібна схема притаманна і філософії К.Маркса. Тільки основа історії тут вбачається не в розвитку світового розуму, як у Гегеля, а в розвитку матеріально-економічних умов існування людей. Мета, до якої прямує історія людства, - комуністичне суспільство, а перехід до нього потребує активного революційного втручання передових сил суспільства. Марксом були визначені основні ступені історичного розвитку - формації (первісне суспільство, рабовласницьке, феодальне, буржуазне і комуністичне).

Особливу популярність наприкінці ХХ ст. набула теорія модернізації, згідно з якою найбільш розвиненим є саме західний тип суспільства - постіндустріальна цивілізація. Всі інші, менш розвинені країни, повторюють західні досягнення, модернізуючи себе. Західні цінності і стандарти суспільного розвитку є взірцем, універсальною нормою для країн всього світу. Тим самим світ поступово еволюціонує до світу західної цивілізації. Процес модернізації включає в себе засвоєння не тільки науково-технічних досягнень Заходу, але й цінностей лібералізму, пов'язаних з пріоритетом прав і свобод особистості. Американський вчений Ф.Фукуяма у своїй книжці «Кінець історії» проголосив навіть завершення історії як торжество ліберальної демократії, що встановлюється в сучасному цивілізованому світі після краху комуністичної ідеології.

Лінійним концепціям історичного розвитку притаманні три спільних риси. Всі вони, по-перше, наголошують на стадіальності історії, відокремлюючи формації, різні епохи, стадії, цивілізації, суспільства; по­друге, - відстоюють ідею спільного прогресу; по-третє, - надають історії рис універсальності, загальнолюдської єдності, єдиної перспективи.

Циклічні концепції історичного розвитку стають чи не домінуючими наприкінці ХХ ст. Її захищав М.Данилевський, у ХХ ст. Вона представлена, перш за все, іменами німецького філософа О.Шпенглера («Занепад Європи») і А.Тойнбі («Дослідження історії»).

Циклічний підхід до історичного процесу (інша назва - концепції локальних цивілізацій) заперечує існування єдиної світової історії. Історичний процес розглядається тут як складна конфігурація співіснуючих, або постійно змінюючих одна одну у часі, цивілізацій і культур. Кожна з них живе власним життям, має власну неповторну історію. Загальний принцип такого підходу - постійна повторюваність, ритмічність, циклічність історичного процесу. Розвиток історичних систем (людства в цілому, окремих держав, окремих соціальних сфер - політики, культури, релігії, економіки) розглядається згідно з певними ритмами і циклами. Відбувається постійний процес зародження, зрілості, старіння, занепаду і нового відродження локальних цивілізацій та їх структур.

Так, А.Тойнбі вважав, що концепція єдиної світової історії, єдиної людської цивілізації є хибною в своїх основах, оскільки невиправдано проголошує західне суспільство унікальним цивілізаційним зразком для всіх народів, для всіх інших суспільств. Такий підхід не враховує багатоманітність історичного досвіду людства, ігнорує культурні особливості різних народів. Тойнбі виділяв 21 цивілізацію в історії людства, сьогодні найчастіше називають такі цивілізації, як американську, західноєвропейську, російську, китайську, ісламську, індійську. Усі цивілізації неповторні, і світ не може бути уніфікованим.

О.Шпенглер вважав, що історичні схеми на кшталт «Древній світ - Середні віки - Новий час» не мають історичного сенсу, тому що в дійсності існує низка цивілізацій, кожна з яких виявляє себе як завершення і втілення певної культури. Кожна культура з часом перетворюється на тіло цивілізації (предметно-технічне середовище суспільства) і поступово згасає. Історія є сукупністю окремих культур, які, подібно до живого організму, проходять стадії народження, зрілості, але поступово відживають, втрачають творчий імпульс розвитку і, вмираючи, перероджуються на мертве тіло матеріальної цивілізації.