Суттєві ознаки свідомості. Походження свідомості.
Структура та функції свідомості.
Суттєві ознака свідомості. Походження свідомості.
Однією з найбільших таємниць світу є людська здатність усвідомлювати, розуміти дійсність, тобто людський інтелект. В цілому якісні особливості людського інтелекту окреслюють терміном свідомість.
Складності розуміння та вивчення свідомості пов'язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явищ свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо їх вимірювати, досліджувати за допомогою різноманітних приладів.
Ознаки свідомості:
Особливий тип людської поведінки («Небіологічний»).
Використання предметів культури за їх призначенням.
Предметність(людина може вбачати в дійсності те, чого насправді не існує), що виробляється на основі досвіду.
Цілеспрямований, творчий характер свідомої діяльності
Мова та мовлення (мова фіксує зміст речей, є основним носієм історичного досвіду)
Фактично, це ознаки, що відрізняють людину від тварини
На основі зазначених концепцій можна виділити наступні чинники виникнення та функціонування свідомості.
Отже, свідомість як предметна, змістовна свідомість — це оперування поняттями, а останні потребують інтелектуального конструювання від певного початкового пункту.
Свідомість - це самодіяльний, самостворювальний процес вписування окремих подій, явищ, вражень, відчуттів у тотальне (єдине, всеохоплююче) поле інтелектуального предметного конструювання. Так функціонує індивідуальна свідомість, так функціонує історична самосвідомість людства, так функціонує наукове пізнання.
Структура та функції свідомості.
Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін.
Структуру свідомості можна унаочнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого, підсвідомого та надсвідомого, за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.
Специфіка мислення полягає в оперуванні предметним змістом свідомості, тобто мислення - це знання в дії; провідною формою мислення постають загальні поняття. Найпростіші поняття (наприклад "будинок ") фіксують необхідні та суттєві властивості певного класу речей.
Сфера емоцій людини - це процес переживання життєвої значущості явищ і ситуацій, внутрішній стан, що виявляє ставлення особи до зовнішніх подій.
Вищим рівнем емоцій є духовні почуття (наприклад, почуття любові), які формуються внаслідок усвідомлення зв'язків особи з найсуттєвішими соціальними та екзистенціальними цінностями Почуття характеризуються предметним змістом, постійністю, значною незалежністю від наявної ситуації. Емоційна сфера здійснює значний вплив на всі прояви свідомості людини, виконує функцію засади діяльності.
Ще однією важливою складовою частиною духовного світу людини є воля. Вона виявляється у здатності людини мобілізувати і сконцентрувати всі духовні та фізичні сили на виконанні мети.
рел
До вищих функцій свідомості відносять функції сенсотворча, вироблення ідеалів та переконань, самовиховна
Тема №11 Філософія історії.
Філософія історії як галузь філософських знань.
Проблема спрямованості та єдності історичного процесу. Лінійні та циклічні концепції історії
Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу.
Ідеологія.
Герменевтика як спосіб вивчення минулого.
Філософія історії як галузь філософських знань.
Людина - істота історична. Це стосується не тільки її соціальної природи, але й її духовності, оскільки лише в історії і через історію людина усвідомлює світ і себе в ньому.
Історія розгортається через три виміри історичного часу - минуле, теперішній час і майбутнє. Тому залишитись людиною, не «випасти з історії» означає не тільки пам'ятати про заповіти предків, не тільки успадковувати їх історичний досвід, але й бути відповідальною за світ сьогодні, відчувати себе частинкою планетарної єдності людства.
Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням. Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.
Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера — онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга — гносеологія історії (критична філософія історії, аналітична філософія історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді.
Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість?
На тому, що історія має свою власну якість, яка принципово відрізняє її як від природи, так і від індивідуальних людських виявлень, уперше почав наполягати Ф.Шеллінг. Отже, підкреслював, що у світі історії панують закони, протилежні за спрямованістю законам природи. Цю лінію думок досить аргументовано і поглиблено розвивав Гегель, а потім — історики середини XIX ст. Врешті-решт, у XX ст. названа позиція стала майже незаперечною.
Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Найбільш поширені та визначені є лінійний та циклічний історичний процеси(розглянемо в наступному питанні).
Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-історичного буття (у Дж. Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресу проспівав Ф. Бекон. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить всебічно розгорнута у працях Г.Гегеля, а також постала органічною складовою частиною марксистської теорії. У XX ст. ідею прогресу пропагували і пропагують прихильники концепцій технічного (або технологічного) детермінізму, індустріального суспільства і т.ін. Слід зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов'язана з поглядом на історію з позиції регресу, тобто занепаду та деградації.
Г. Гегель досить переконливо і доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в інших і навпаки.
Гегель продемонстрував, що кожен конкретний крок в історичному процесі можна вважати прогресом, оскільки це є вихід на деякі нові рівні виявлення історії, але водночас і регресом, оскільки при тому відрізаються можливості інших рівнів та здійснень.
Із питанням про спрямованість історії тісно пов'язане і питання про її сенс та можливе завершення. Чи має історія кінець?
Упевненість у неминучості завершення історії пронизує християнське світосприйняття, гегелівську філософію історії, роздуми представників філософії російського "релігійного ренесансу (В. Соловйов, М. Федоров, М. Бердяєв).
Свого роду проміжним варіантом у розгляді цього питання постають різкі революційні зміни. Внаслідок таких змін в історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закінчується, відмирає, але з'являється дещо принципово нове. Самі періоди таких якісних змін в історії досить часто люди сприймають як історичні катастрофи, бо раптово руйнується і зникає усе те, до чого вони звикли.
Важливими проблемами філософії історії постають також такі:
Як співвідносяться між собою людина та історія? Особа та історія?
Чи можна вважати бажання та наміри людей основним чинником історії?
Чи існують закони історії?
Поняття «історія» в сучасній науці трактується як:
Сукупність подій та фактів, що відбулися в минулому,
Проекція сучасності на минуле,
В історії кожна подія є автономною та самодостатньою, тому вона постає явищем онтології, а не результатом змін.
Реальна історії передбачає наявність трьох векторів свого здійснення: 1) змін, мінливості; 2) неперервного тривання певного процесу; 3) історичної пам'яті.