10)Історичні умови розвитку української культури у хіv – першій половині хvіі ст. Братства та їх роль в обороні української культури від асиміляції.

Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до серйозних змін у становищі українських земель. Унаслідок політичної роздробленості й особливо монгольського завоювання українські державні формації ослабли. Цим скористалися сусідні країни, які в XIII − XV ст. захопили майже всі етнічні українські землі. У результаті на початку ХVІ ст. українські землі були поділені між п’ятьма різними державами. При цьому більша частина українських земель знаходилась у складі Литовської та Польської держав.

У 1349 р. польський король Казимир ІІІ, скориставшись удалим моментом, оволодів найбільшими галицькими містами та приєднав галицькі землі до Польщі як окреме “Королівство Русі”. У 1434 р. автономне становище Галичини було скасовано, тут було утворено Руське воєводство (з центром у Львові), а в 1462 р. також Белзьке воєводство. Галичина посилено колонізувались польськими й німецькими елементами.

У другій половині ХІV ст. на більшість українських земель поширила свою владу Литва. Велике князівство Литовське у цей час стало найбільшою державою в Європі, причому його територія на 90% складалася з білоруських і українських земель.

У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань.

У результаті політичної кризи та через боротьбу з Тевтонським орденом в останній третині ХІV ст. Велике князівство Литовське змушене піти на союз із Польським королівством. У 1385 р. було укладено династичний союз (шлюб між литовським князем Ягайлом і польською королевою Ядвігою), що увійшов в історію, як Кревська унія. За її умовами Ягайло ставав польським королем та литовським князем в обмін на приєднання Литви до Польщі й запровадження католицизму. Унія стала реальною загрозою державній самостійності Литві.

Процес об’єднання Литви та Польщі був завершений Люблінською унією 1569 р. У результаті у Східній Європі утворилася величезна держава – Річ Посполита на чолі з виборним монархом, який титулувався королем польським і великим князем литовським.

Українські землі у складі Речі Посполитої були поділені на воєводства: Белзьке, Берестейське, Брацлавське, Волинське, Київське, Підляське, Подільське і Руське (в 1618 р. додалося Чернігівське). Воєводства, своєю чергою, ділилися на повіти (староства).

Після укладення Люблінської унії посилилася польсько-католицька експансія, яка спричиняла утиски і дискримінацію українського православного населення, включаючи шляхту. Цьому сприяла також політика єзуїтів, запрошених до Польщі в 60-их рр. XVI ст., та ревного католика короля Сигізмунда (Жигмонта) III Вази. Внаслідок цієї політики частина українських вищих верств денаціоналізувалася й перейшла в католицтво. Важливим питанням цього часу стала руська православна церква, яка в ХІV − ХVІ ст. переживала глибоку кризу.

Утворення нової держави загострило ситуацію: більшість населення країни становили тепер віруючі двох християнських конфесій – католицької та православної, причому перша користувалася цілковитою підтримкою держави, а друга стала об’єктом експансії з боку як латинського католицтва, так і різних форм протестантства (лютеранства, соцініанства, кальвінізму).

Церковна дисципліна в цей час повністю занепала, всепроникною стала корупція, а сама церква опинилася в цілковитій залежності від світської влади

У 1595 р. справа унії була погоджена з папою Клементом VII. Офіційне проголошення унії відбулося в жовтні 1596 р. на церковному соборі в Бересті. З восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли 6: Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська, Полоцька. (Перемиська та Львівська прийняли її відповідно 1692 р. та 1700 р.). В результаті утворилась Українська греко-католицька церква. Згідно з умовами Берестейської унії, українська церква зберігала східний обряд, церковнослов’янську літургічну мову, право заміщення духовних посад, уживання старого календаря, право нижчого духовенства одружуватись тощо.

Проте спроба об’єднати християнські церкви не вдалася: одночасно в Бересті пройшов православний собор, який осудив унію.

Наслідками унії стали розмежування українського суспільства на дві конфесії: православну й уніатську (греко-католицьку), поширення релігійної ворожнечі й ненависті у суспільстві.

Саме у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. українська культура й православна церква як ідеологічна підвалина цієї культури зазнають найтяжчих і найвідвертіших утисків із боку польських колонізаторів.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Як відомо, офіційною мовою Литовської держави була “руська мова”, що склалася на основі синтезу писемної церковнослов’янської та елементів усної давньоруської мови доби Київської Русі. Особливу субкультуру витворило у ХV – ХVІ ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва.

Братства

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства

братства – національно-релігійні громадські організації православного міщанства, що виступили у кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. на захист православної віри та української культури.

Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність із другої половини ХVІ ст. і особливо після Берестейської церковної унії 1596 р., адже тоді православні опинилися фактично поза законом, оскільки у них було відібрано й передано уніатській церкві всі юридичні права.

Першим відзначилося своїми заходами Львівське Успенське братство

Братства дуже підтримували українські козаки. Так, у 1617 р. гетьман Петро Конашевич Сагайдачний вступив разом зі своїм військом (20 тис. козаків) до складу Київського Богоявленського братства.

Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Вивчалися слов’янська та грецька мови, а також “вільні науки”. У 1586 р. було складено дуже цікавий документ – “Порядок шкільний”, у якому викладалися педагогічні вимоги до вчителя. Він мав бути “побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому”. Для вчителя всі діти мали бути рівними, діти багатих і “сироти вбогі”.

У Києві братська школа була заснована у 1615 р. Першими трьома ректорами її були видатні українські культурні діячі – Іван Борецький, Мелетій Смотрицький та Касіян Сакович.

У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 р. була об’єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянський колегіум, що в майбутньому став одним із провідних центрів освіти та науки не лише в Україні, але й у всьому слов’янському світі.

Зростаючі потреби освіти сприяли розвитку книгодрукування в Україні. Майже до кінця ХV ст. книжка в Україні була рукописною. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі.

Пересопницьке євангеліє – визначна рукописна пам’ятка староукраїнської мови та мистецтва середини XVI ст., один із перших рукописних українських перекладів канонічного тексту Четвероєвангелія з мови болгарської на мову руську, тобто з книжної церковнослов’янської на мову просту, близьку до народно-розмовної, що було здійснено в 1556 − 1561 рр. Саме на “Пересопницькому євангелії” складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці ХV ст. східнослов’янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483 – 1491 рр. у друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові кириличним шрифтом на замовлення православного кліру були видрукувані церковні книги – “Часослов” і “Октоїх”.

На початку ХVІ ст. друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський учений Франциск Скорина.