Гоголь Микола

(1809-1852)

Російськомовний письменник українського походження — народився в Сорочинцях Полтавської губернії. З дитинства майбутнього письменника вражає святкова піднесеність українських традицій, містичність вірувань. Його цікавила історія України, видатні постаті минулого. Ці теми скоро увійдуть у творчість Гоголя: збірки "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831), "Миргород" (1835). У 20-річному віці Гоголь їде до Петербурга з метою "робити благо", стати корисним для суспільства; був знайомий з Пушкіним, Жуковським, друкувався у відомих журналах Петербурга.

Петербурзький період життя вносить у його творчість тему "маленької людини" ("Шинель", "Ніс"). У творах виразно звучить сатиричний, гротескно-обвинувачувальний голос письменника ("Мертві душі", "Ревізор").

В історії нашої культури є діячі, які особливо яскраво й багатогранно відобразили в своїй творчості душу народу, його націо­нальну своєрідність, поетичну вдачу. До таких належить Іван Пет­рович Котляревський, класик нової української літератури, видат­ний письменник-реаліст, автор славнозвісної "Енеїди" і "Наталки Полтавки"

І. П. Котляревський – засновник нової української літератури. Його поема "Енеїда"

Велика заслуга І. П. Котляревського в тому, що він підняв нові теми, звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських письменників дошевченківського періоду широ­ко звернувся до невичерпних багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною, книжною мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського, осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке, а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне відродження.

Творчість Шевченка стала духовною основою формування сучасної української нації, для українців всіх наступних поколінь «Великий Кобзар» став джерелом національної свідомості та символом України.^[143]

Шевченко вважається основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме творчість Шевченка дала ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини XIX — початку XX століть. Шевченко першим в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого більш змістовно відбили почуття й думки трудящих мас та їхні віковічні прагнення до свободи, на відміну від своїх літературних попередників, які в своїх творах критикували лише окремі явища тогочасного життя, як: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників.

Будинок Полтавського губернського земства — пам'ятка історії та архітектури в Полтаві, що знаходиться на площі Конституції, 2. Будинок споруджено в 1903—1908 роках за проєктом архітектора Василя Кричевського, з використанням первісних проєктів Є.І. Ширшова, М.О. Ніколаєва. Будинок Полтавського губернського земства став першим зразком нового українського архітектурного стилю (див. Український архітектурний модерн) на Полтавщині. Сьогодні використовується як Полтавський краєзнавчий музей.

П олтавський інститут шляхетних дівчат — закритий навчальний заклад, який діяв у Полтаві в 1818—1917 роках. Перший серед губернських міст і шостий у Російської імперії взагалі, інститут шляхетних дівчат був єдиним у Полтавській губернії середнім навчальним закладом для збіднілих дворянських дочок^[1]. Він давав освіту, естетичне і етичне виховання і право на посаду виховательок дворянських і духовних дітей.

Полтавський пам'ятник Тарасу Шевченку розташований у Петровському парку (або як його ще називають парк «Сонячний»), навпроти Полтавського краєзнавчого музею, споруджений видатним українським скульптором Іваном Кавалерідзе у стилі конструктивізм.

Відкрито пам'ятник 12 березня 1926 року. З цієї нагоди на місці відкриття відбувся мітинг жителів Полтави, навколишніх сіл та гостей з інших міст. Коли спало покривало, полинула знайома всім мелодія композитора Гордія Гладкого і кількатисячний хор заспівав «Заповіт» Т. Г. Шевченка.

В мідному віці відбувається становлення відтворюючих форм господарства – землеробства і тваринництва. Саме ці види діяльності стали складовою сільського господарства трипільців. Але, як правило, їх сільське господарство носило комплексний характер, де землеробство завжди виступало разом з тваринництвом у певному поєднанні.

Для обробки землі трипільці широко використовували ручні знаряддя – мотики, робоча частина яких виготовлялася з каменю або рогу (найбільш поширені були мотики з поперечним лезом). Трипільцям були відомі також і палиці-копачки, проте їх продуктивність була вдвічі меншою, ніж у мотик (дод. 2 а).

Збір врожаю здійснювався за допомогою серпів з кремінними вкладками. У Трипільській та гумельницькій культурі на ранніх етапах вживали серпи, у рогову або дерев’яну оправу вставляли вкладки з кремінних пластин розмірами 2-5 х 1-1,5 см. Краї такого серпа ретушувалися роговим або дерев’яним знаряддям, внаслідок чого утворювалося зубчасте лезо, що значно підвищив продуктивність праці при зборі врожаю (дод. 2 б). Для обмолоту врожаю використовували молотильні дошки, які складалися з дерев’яної основи, в яку вставлялися уламки кременю.

Другою складовою трипільського господарства було тваринництво. Вирощувалися всі основні види домашніх тварин, проте їх співвідношення у стаді було тісно пов’язане з локальними умовами.

Шістдеся́тники, або шестидесятники^[1], — назва покоління радянської та української національної інтелігенції з яскраво вираженою громадянською позицією, що ввійшло у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявило на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). Шістдесятники являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму, серед них були політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В. Дрозд, Гр. Тютюнник, Б. Олійник, В. Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, мистецтвознавці Роман Корогодський, Ю. Смирний, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. 

У 60-70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (29 вересня 1866^[2][3][4], Холм, Холмський повіт, Люблінська губернія, Королівство Польське (1815–1915), Російська імперія — 26 листопада 1934^[3], 24 листопада 1934^[5] або 25 листопада 1934^[4], Кисловодськ, Північно-Кавказький край, РСФРР, СРСР) — український історик, громадський та політичний діяч. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918). Член Історичного товариства ім. Нестора-Літописця, член Чеської АН (1914), почесний член Київського товариства старожитностей і мистецтв (1917), член-кореспондент ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897—1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894—1914), автор понад 2000 наукових праць.^[6]

М ико́ла Віта́лійович Ли́сенко (10 (22) березня 1842, с. Гриньки (нині Кременчуцький район) — 24 жовтня (6 листопада) 1912, Київ) — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор Кирила Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Тараса Шевченка.