Володимирський собор у Києві

Володимирський собор (собор святого рівноапостольного великого князя Володимира) — православний собор у Києві, до створення Православної Церкви України був головним храмом Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Собор зведено у 1862—1882 рр.

Собор побудовано в руському неовізантійському стилі, початковий проєкт собору склали архітектори Іван Штром і Павло Спарро; пізніше його переробив архітектор Олександр Беретті. У споруджені собору брали участь архітектори Рудольф Бернгард, К. Я. Маєвський, Володимир Ніколаєв.

Собор у плані — традиційний давньоруський шестистовпний триапсидний храм, але увінчаний сімома банями.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Благовіщенський собор у Харкові

Благовіщенський кафедральний собор у Харкові - православна святиня й унікальна пам'ятка архітектури початку XX століття. Це один із найкрасивіших і монументальних храмів Харківщини. Він вражає своїми розмірами та оригінальним зовнішнім виглядом, який добре запам'ятовується. Завдяки чергуванню кладки з червоної цегли і білої штукатурки будівля собору виглядає смугастою (з подібною «смугастої» обробкою з червоного і білого цегли в Москві, на Ходинському полі є Храм-пам'ятник російської скорботи на честь Ватопедської ікони Божої Матері).

Скіфська пектораль

Золота пектораль з Товстої Могили є неперевершеним шедевром елліно-скіфського мистецтва. Пектораль місяцеподібної форми складається з трьох ярусів, відокремлених один від одного чотирма товстими порожнистими трубками у вигляді перевитого джгута, прикрашених псевдозерню. У верхньому ярусі представлено декілька окремих сцен. Головним сюжетом парадної нагрудної прикраси є центральна сцена верхнього ярусу, де двоє напівроздягнених чоловіків, розтягнувши хутро на руках, готуються до якогось таїнства. Ліворуч і праворуч від основної сцени стоять корови і коні з телятами, а за ними розташовані фігури скіфських слуг, один з яких доїть вівцю, а інший — корову, тримаючи в руках відповідно ліпний горщик і невелику амфору. У нижньому ярусі відображені різноманітні сцени терзання і полювання диких і фантастичних тварин. Середній фриз — фігури птахів серед пагонів аканта і квітів.

5.Ярослав Мудрий як будівничий культури Київської Русі.

Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав (1019—1054 pp.), прозваний Мудрим, який єдиновладне правив 18 років.

З а Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі побудований Печерський монастир — майбутній осередок культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав "многи книги списав, положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку.

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво- і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві в 1018 р.

Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, однією з найкращих пам'яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

О строми́рове Єва́нгеліє — одна з найвидатніших пам'яток старослов'янського письменства в давньоруській редакції, яка була створена на Русі. Пам'ятка української мови^[1][2][3]. У пам'ятці зафіксовано типові риси української мови^[4].

«Остромирове Євангеліє» містить євангельські читання для неділі та свят. Переписане у 1056–1057 роках із староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, який в написі книги названий родичем князя Ізяслава Ярославича (за гіпотезою Анжея Поппе, згадана в надписі дружина Остромира Феофана могла бути донькою Володимира Святославича та Ганни Візантійської). За гіпотезою Юрія Диби та Ігоря Мицька походження протографу книги слід пов'язувати зі скрипторієм чеського бенедиктинського слов'янського монастиря в Сазаві^[cs], про що свідчить її місяцеслов та художнє оформлення. Вірогідно також, що у Києві могли знайти прихисток і сазавські монахи-вигнанці^[5].

Найдавніші пам'ятки народного мистецтва на території сучасної України, що зійшли до нас, належать до епохи палеоліту (20 тис. років до н.е.). Це вироби з кістки, оздоблені різними геометричними мотивами. Їх знайшли археологи під час розкопок Мізенської стоянки на Чернігівщині. Предметів із дерева із тих далеких часів не збереглося. Пізніше почала розвиватися кераміка, ткацтво, художня обробка кістки, а потім і дерева.

На першому етапі 14 ст. перша половина 16 ст., коли з'являються специфічні ознаки українського мистецтва, художньої обробки дерева. Майстри виготовляють палаци, церкви, прикрашаючи пишним різьбленням. В орнаментиці з'являються мотиви листків аканто, квіток гранато-виноградних лоз і грон, серед них зображають щасливих янгелят.

Меблі цієї доби відрізняються гармонійністю античних пропорцій, прикрашаються пишним різьбленням, інколи розписом, накладними точеними профілями, використовують різні види дерева. Меблі складні за силуетом, масивні надто декоровані різьбленням або інкрустацією. Стіни оббивають тканинами, двері роблять із цінних порід дерева - стелі прикрашають золоченими орнаментами.

Фре́ска (від італ. fresco, дос. «свіжий») — живопис на вологій штукатурці, одна з технік настінного малярства, протилежна до «а секко» (розпис по сухому). Фресками називають також твір, виконаний у цій техніці. (Робилися за допомогою сиру, шматків каменю, природних барвників та ін.).

На підставі збережених фраґментів Ф. 14 ст. можна ствердити, що їх техніка була майже тотожна з технікою Ф. Київської держави. З 14—15 вв. порівняно добре збереглися Ф. в костьолах Польщі, на Сандомирській, Серадській та Краківській землях, які розмальовували укр. майстрі з Галичини й Волині. З великого ч. цих робіт збереглися Ф. в замковій каплиці св. Трійці в Любліні (1418), виконані групою малярів, очоленою майстром Андрієм, в катедрі Сандомиру (1430-ті pp.), в колеґіальному костьолі у Вислиці (14 ст.; майстер Гайль) та у Кракові в каплиці св. Хреста на Вавелі (1470). В усіх цих костьолах Ф. уміло вкомпоновані в ґготичні інтер'єри; укр. майстри зуміли поєднати малярство базоване на візант. традиціях з готичною архітектурою.

До пам'яток 15 ст. належать частково збережені Ф. монастирської церкви св. Онуфрія в Лаврові, виконані в традиціях мистецтва 12—13 ст. Лавровські майстрі в багатофігурних композиціях досягали кольористичних ефектів, зіставляючи гармонійні або протиставляючи контрастні кольори. Лавровським Ф. властива декоративність, широке застосування орнаменту. Стилістично близькі до Ф. у Вислиці і Сандомирі Ф. Успенської церкви (1453—1458) в с. Лужанах (Чернівецька область).

З олоті ворота були одними з трьох великих міських воріт, споруджених при Ярославі Мудрому. Будівництво воріт разом із Софійським собором згадується в «Повісті временних літ» у 1037 р^[13]. Золоті ворота не згадуються у писемних джерелах у період після грудня 1240 року (монгольська навала) до XVI століття. Джерела XVI—XVII століть уже свідчать, що ворота перебувають у напівзруйнованому стані^[11]. Мартін Ґруневеґ, львівський купець та мандрівник, писав 1584 року:

Золоті ворота ще стоять, але переважна частина їх поруйнована…[14]