Економічна історія України том 2

Згідно з офіційними відомостями 1920–1921 рр., у Бессарабії проживало 2345 тис., Буковині – 800 тис. осіб65. Загалом разом з Бессарабією та Буковиною до складу Румунії увійшли 1 млн українців, більше 500 тис. росіян, 600 тис. болгар. Українці становили етнічну більшість в Північній Буковині – 66% населення. У жодній з приєднаних територій, за винятком Трансильванії, румуни чисельно не домінували. Саме ця обставина обумовила суперечливість внутрішньополітичного курсу урядів Румунії та викликала глибокі деструктивні процеси в суспільно-політичному й економічному житті країни.

Провінції суттєво відрізнялися від Регату за демографічними та соціальноекономічними характеристиками. В 1930 р. щільність населення у Буковині була найвищою в королівстві і дорівнювала 81,7 мешканця на кв. км, у Бессарабії – 64,5 особи на кв. км, у старій Румунії – 63,7 особи на кв. км. Доволі сильно коливалася щільність населення в межах провінцій. Так, найбільш політично проблемний Хотинський повіт мав 106 жителів на кв. км66. Власне, саме аграрне перенаселення регіону було причиною хронічних негараздів у економіці й відповідно перманентних селянських заворушень.

На середину 20-х рр. селянство було найбільшим суспільним станом: у Регаті воно становило 80% населення, Буковині – 75,8, Бессарабії – понад 80%. Пересічно по королівству селянство становило 82%; сільські кустарі, ремісники, наймити – 3; великі землевласники – 0,1; промислові робітники – 1; міська буржуазія та інтелігенція – 13,9%67.

Інкорпорація приєднаних територій, передовсім Бессарабії, здійснювалася шляхом банального грабунку. Протягом 1918 р. реквізиції залишалися єдиною формою економічної політики у провінціях. Такі методи «господарювання» стали безпосередньою причиною низки селянських заворушень і повстань у Бессарабії, найбільшим з яких було татарбунарське. Економіка краю недалекоглядно знищувалася, населення розорювалося, будь-яке незадоволення придушувалося методами воєнного часу. У селянства складалося враження, що румуни втілюють політику знищення місцевого населення, як такого. Навіть найлояльніші до окупантів діячі «Сфатул церій» у таємній доповідній записці до румунського уряду (грудень 1918 р.) описували ситуацію так: «Ми не кажемо вже про грабунок, якому піддається все населення. Нема такого селянина, який не сплачував би безкінечних податків у вигляді усілякого роду хабарів сатрапам сіл… Заборона на торгівлю не існує для багатих: за хабар їм дозволяють везти свій товар хоча б на край світу». Врожай переважної більшості селян згнив, тоді як воно потерпало від відсутності «…солі, дров, одежі. Керосин цінується чи не на вагу золота»68.

Однак селянські заворушення змусили румунський уряд розробити стратегію економічної інтеграції Буковини і приступити до її втілення. В листопаді 1918 р. на Бессарабію поширили податкову систему Старого королівства: у великих селах, волостях і повітових містах створили фіскальні структури, підпорядковані крайовому інспекторові фінансів. Уряд не намагався заручитися підтримкою населення, а навпаки, створив умови для кричущих махінацій і спекуляції урядовців на обмінних операціях. Рублі, якими селяни сплачували податки, приймалися за мінімальним курсом. 1918 р. румунський уряд викупив у населення краю 1263 млн руб. за 781 млн леїв, тоді як ринкова вартість операції становила 1680 млн леїв. У

292 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

1920–1921 рр. обмін грошей проходив у два прийоми. Прямі, додаткові та непрямі податки непідйомним тягарем лягали на плечі селян: були запроваджені податки на помел зерна, забій худоби, полив городів, переправу річками, видобуток глини для будівництва хат, навіть на спорудження надгробків69. За неповними підрахунками, протягом 1918–1920 рр. у вигляді податків з Бессарабії були викачані близько 60,4 млрд леїв. Разом з системою натуральних повинностей та заниження закупівельних цін на збіжжя вони унормували практику жорстокої економічної експлуатації регіону. На початку 30-х рр. буковинські економісти предметно довели, що Бухарест існував за рахунок переоподаткування провінцій («…пожирає держава маєток одних, аби другі безжурно жили»)70. Наближені короля (так звані радники трону) й уряду взагалі роками не сплачували жодних податків71, тоді як нужденне бессарабське селянство перебувало в довічній податковій пастці.

І все ж найболючішою проблемою Бессарабії ставало земельне питання. До подій 1918 р. земельні ресурси країни розподілялися вкрай нерівномірно: великі землевласники, становлячи 0,4% населення країни, мали в своєму користуванні 47,5% земельних ресурсів. Згідно з проектом земельної реформи, в користуванні поміщиків мало лишитися 8% ріллі, решта мала перейти в користування селян, причому розміри землекористування мали коливатися в доволі широких межах – від 5 до 50 га. Викупна система перерозподілу землі на перших порах передбачала, що селяни виплатять колишнім землевласникам близько 7 млрд леїв. Утім, хронічна економічна криза та галопуюча інфляція перетворили аграрну реформу на фікцію, попри офіційне проголошення реформи земля залишалася в руках великих землевласників, решта ж мала доступ до неї на умовах оренди. Саме тому повоєнні уряди намагалися розв’язати земельні проблеми етнічних румун за рахунок приєднаних територій.

Однак не лише політичні, а й суто економічні проблеми стояли на перешкоді цих проектів: більша територія Бессарабії вже була розорана, що ж стосувалося Буковини (де під посівами перебувало близько чверті земель), то її подальше сільськогосподарське освоєння стримувалося об’єктивними природними умовами.

Земельна реформа в бессарабських умовах набула одіозних форм. У 1921 р. функція її втілення в життя була покладена на Земельний комітет у Бухаресті, окружні та місцеві комісії. Реформування мало завершитися в 1924 р. Після інкорпорації провінції до державного земельного фонду перейшли колишні землі російської скарбниці, удільного відомства, земства, селянського банку, а також російських поміщиків, які не присягнули на вірність румунській короні. Загалом вони, згідно зі звітом румунського уряду в 1924 р., становили 1 844 953 га (1480 конфіскованих помість)72. У користуванні поміщиків залишалося по 100 га ріллі, не враховуючи вже освоєних під сади, виноградники та розплідники. Водночас встановлювалися обмеження на зростання селянського землеволодіння: в жоден зі способів – купівлі, дарування, успадкування тощо – воно не могло перевищувати

20 га.

Слід додати, що правила викупу робили його насправді неможливим. Внаслідок реформування лише 20% безземельного бессарабського селянства отримало ділянки. Загалом на початку 20-х рр. налічувалося 93 тис. безземельних селянських господарств, 280 тис. малоземельних, цілковито позбавлених сільськогосподарсько-

го реманенту і робочої худоби. Офіційно завершення реформи в Бессарабії було проголошене в 1924 р., на Буковині – 1926 р. На Буковині з 67 тис. га націоналізованої землі між селян розподілили всього 8 тис. га73.

Для Буковини, попри певне зростання посівних площ, це був початок очевидного економічного регресу. Дійсно, засіви пшениці в 1936 р. порівняно з 1921 р. зросли в 2,3 раза (34 283 і 15 207 га відповідно), в 2,2 раза зросли валові збори зерна74. Однак 80% селян господарювали на карликових ділянках до 2 га, 31 тис. господарів були безземельними. Навіть на 1927 р. поголів’я великої рогатої худоби не досягло довоєнного рівня. Повільно відбувалася репродукція стада робочої худоби: в 1921 р. буковинці мали 37,5 тис. голів коней, в 1927 р. – 42,5 тис., тоді як у 1910 р. – 70 тис. Поголів’я волів скоротилося з 104,8 тис. до 82,4 тис. Відповідно

в1936 р. 47,4% буковинських господарств не мали тягла, бессарабських – 27,5%. Господарства, що мали 3–5 голів робочої худоби, на Буковині становили 2,9%, у Північній Бессарабії – 5,6%. Утім, Буковина лишалася стабільним експортером сільськогосподарської продукції, птиці, шкіри до Польщі, Чехословаччини та Німеччини. Буковина та Бессарабія у значних обсягах експортували курячі яйця до країн Західної Європи (90% з них – до Німеччини), соняшник і гарбузове насіння75.

Підсумовуючи сказане вище, слід зазначити, що саме земельне питання лишалося вирішальним фактором, що стримував розвиток сільськогосподарського сектора провінцій. Середній розмір земельної ділянки селянина становив 2,85 га. Оскільки така ділянка забезпечувала лише 80% пересічного продовольчого мінімуму селянської родини, це підтримувало в сільськогосподарському секторі стан хронічної пропасниці. Орендні відносини заводили проблему в глухий кут: левова частина бессарабського та буковинського селянства буланеспроможною виплачувати грошову ренту і практикувала відробітки: чи то власним трудом, чи то худобою, чи інвентарем. Це своєю чергою консервувало попередню модель поземельних відносин, перетворюючи селянство на багатотисячну армію безоплатних робочих рук, і водночас стримуючи розвиток капіталістичних відносин в аграрному секторі. Хоча формально феодальні форми ренти були заборонені в 1917 р., на практиці вони широко практикувалися – або шляхом додаткової праці в поміщицькому господарстві, або грошових внесків, або внесків натурою (птиця, яйця, фрукти) тощо. Ситуація щодалі набирала вигляд «аграрного глухого кута». Це вочевидь ілюструвала Бессарабія. Доволі сказати, що у 1925–1927 рр. збільшувалися тільки посіви соняшнику, засіви решти польових культур постійно зменшувалися, суттєво коливалася по роках врожайність культур, перетворюючи сільське господарство в Бессарабії на ризиковане, не прогнозоване підприємництво76.

Хронічні неврожаї та недороди негативно впливали на поголів’я робочої худоби: в 1923 р. тут було 441 тис. голів коней, у 1924 р. – 415 тис., у 1926 р. – 368,7 тис.77 Та ж тенденція спостерігалася відносно великої рогатої худоби. Якщо

в1924 р. було 721,9 тис. корів і биків, у 1925 р. – 663,4 тис., то в 1926 р. стадо скоротилося до 534,4 тис. голів. Забезпеченість худобою в Бессарабії залишалася однією з найнижчих у Румунії. Так, у 1926 р. пересічно на селянське господарство припадало від 0,26 коня у Кишинівському повіті до 1,2 в Ізмаїльському; великої рогатої худоби – від 0,9 в Оргіївському до 2,9 в Ізмаїльському; овець – від 0,8 в

294 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Хотинському до 8,7 в Ізмаїльському; свиней – від 0,3 у Кагульському до 1,2 в Аккерманському78. Скотарство провінції крокувало екстенсивним шляхом: більш-менш сталим залишалося лише поголів’я овець. Худоба харчувалася підніжним кормом не менше семи місяців на рік, решту часу – сурогатами та овочевими домішками. Отож, її якісний стан і вихід м’яса залишав бажати кращого: голова великої рогатої худоби давала до 180 кг м’яса, свиня – 80, вівця – 2079. Тваринництво задовольняло тільки споживчі потреби: в середині 30-х рр. корова пересічно давала 1,5 тис. вік молока на рік (3 віки на день), що ледве покривало потреби родини. Економісти підрахували, що збільшення надоїв та експорт масла спроможний був приносити Румунії 16 млрд леїв на рік, у перерахунку на господарство – понад 1 тис. леїв80.

Та до початку 30-х рр. нічого не змінювалося на краще. Співробітник австрійського посольства у Бухаресті в таємній доповідній записці про політичне становище у Бессарабії (01.03.1930 р.) зазначав: «…Внаслідок незадовільного десятирічного правління попередніх урядів та чотирирічного неврожаю, які минулорічним кращим урожаєм жодним чином не компенсовані, настало невпинне зубожіння як селянства, так і міського населення, яке все більше проявляється у загальному незадоволенні та негараздах»81.

Наприкінці 20-х рр. провінція вступила в затяжну економічну кризу, а на середину 30-х рр. – у важку економічну депресію, яка виснажувала виробничі сили регіонів. Наприкінці 30-х рр. преса рясніла свідоцтвами про зневіру селянства у можливості вирішення селянського питання82. Цілком закономірно такий стан речей вичавлював зайву робочу силу з українських земель: тільки в 1926 р. 4 тис. буковинців емігрували до країн Американського континенту.

Це було тим більше прикро, що і Бессарабія, і Буковина мали колосальний потенціал для економічного прогресу. За розвитком виноградарства Бессарабія посідала другу позицію в королівстві: в 1926 р. під виноградники було зайнято 104,5 га бессарабської землі83; в 1937 р. в Регаті під виноградниками перебувало 110 тис. га, в Бессарабії – 95 тис. га. Значно менш показними були успіхи садівництва в українських землях: садами було засаджено 40 тис. га в Бессарабії, тоді як на решті територій їхня площа дорівнювала 292 тис. га84. Після інкорпорації в Бессарабії настали не найкращі часи для цієї галузі. У 1900–1910 рр. у промислові центри Росії з Бессарабії щорічно вивозилося близько 2,5 тис. вагонів фруктів. Податковий прес і заборона на вивезення товару до Румунії в 1918 – першій половині 20-х рр. фактично поставило галузь під загрозу знищення, врожай масово гинув.

Сприяв цьому і розвал селянського кооперативного руху. В 1917 р. в Бессарабії діяли 1,5 тис. споживчих кооперативів, 500 кредитних товариств, які до початку 20-х рр. переважно перейшли в приватну власність. Великою мірою прискорювали занепад кооперації спекулятивні інтеракції не лише приватних аферистів, а й уряду. В 1923 р. у Бессарабії була зібрана рекордна кількість вовни – 150 тис. пудів. Уряд заборонив її вивозити, доки вся вона була за безцінь скуплена «Марамаш-банком», а згодом перепродана з великим прибутком у Регаті. Так само введення тютюнової монополії призвело до скорочення виробництва зі 150 до 20 тис. пудів.

Чверть території Румунії (7 млн га) була вкрита лісами, промислова розробка яких здійснювалася в Трансильванії (35,5% від загальної площі), Буковині (47%), північній і центральній Бессарабії (5,3% – так звані кодри)85. До війни Бессарабія

постачала південь Росії кращим будівельним лісом. У повоєнні роки держава сконцентрувала в своїх руках 91% лісних багатств Бессарабії (190 399 га), 19 тис. га належала приватним власникам. На 1927 р. 24,8 тис. га були вирубані86.

Не менш проблемно відбувалося виробниче і соціальне життя міста. Загалом

уРумунії налічувалося 172 міста, в яких за переписом 1930 р. мешкало 3 626 892 особи (менше 20% населення). У Бессарабії містяни становили близько 15% населення, водночас порівняно з 1922 р. населення Кишинева скоротилося на 9,7%, Аккермана – 1,4, Бендер – 9,4, Кагулу – 15, Оргієва – 25, Ізмаїла – 30, Сорок – 47,5, Хотина – 52,2%87. На середину 30-х рр. найбільшим містом у приєднаних землях був Кишинів – 150 тис. мешканців, менш заселеними були Чернівці – 86, Ясси – 75, Темешвар – 72, Галац – 70 тис. Значна частка населених пунктів, які набули статусу міста, фактично були селищами і налічували 5–10 тис. мешканців.

Робітництво становило близько 1% населення. У 1920 р. членами робітничих профспілок були 90 тис. працівників, але це в масштабах всього королівства. У 1919 р. на всю Румунію налічувалося 146 701 робітник, більш як 34 тис. з них були задіяні в металургійній промисловості, 41,5 тис. – у деревообробній, 21 тис. – у харчовій, майже 13,5 тис. – у керамічній, у решті галузей працювало менше 10 тис. осіб88.

УБессарабії (в Кишиневі й Аккермані) в 1926 р. налічувалося близько 6 тис. робітників, яких, як зазначав радянський аналітик А.Йорданський, «кваліфікувати… по окремих галузях промисловості не вида[вало]ся можливим»89. За приблизними підрахунками, у фабричній промисловості було зайнято 3 тис. осіб, кустарній – 20 тис., дрібних і середніх торговців і промисловців – 36 тис., кустарів – 15 тис. На всю Бессарабію налічувалося 5 тис. осіб вільних професій і службовців і тільки 250 осіб, яких можна було віднести до великої буржуазії90. Разом промислові та кустарні працівники становили 5,7% міського та 0,75% сукупного населення Бессарабії, тобто соціальна структура провінції перебувала на доіндустріальному етапі розвитку.

Промисловість Бессарабії перебувала в зародковому стані: вугільний басейн

урайоні Аккермана постачав на ринок близько 100 т палива на рік; на узбережжі Дністра видобувалися вапняк і граніт. Загалом у видобувній промисловості Бессарабії в 1925 р. були зайняті 306 осіб, з них 245 – робітників91. Не в кращому стані перебувала обробна промисловість: на кінець 1926 р. в механічно-металургійній галузі були зайнята 501 особа, деревообробній – 209, харчовій – 1 710, чинбарній – 259, текстильній – 329, поліграфічній – 268, хімічній – 81, загалом – 3445 осіб92. Становище робітництва залишалося вкрай важким: давалася взнаки галопуюча інфляція. На середину 20-х рр. прожитковий мінімум робітничої родини з чотирьох осіб становив щонайменше 4 тис. леїв, водночас висококваліфікований деревообробник отримував 4,8 тис. леїв, тютюнниця – 900 леїв, залізничник – 1,2 тис., хімік – 500 леїв. Закономірно в плачевному стані перебували виробничі сили провінції. Досить сказати, що дитяча смертність у 30-х рр. сягала 20%, медики діагностували поширення низки важких хвороб, одна з них – пелагра – стала візиткою Бессарабії. Хворобу спричиняли хронічне недоїдання та голодування бессарабського селянства, яке харчувалося дешевою мамалигою з зіпсованої кукурудзяної крупи. На 1935 р. в Румунії з 18 млн мешканців 8 млн були хворими на сифіліс,

296 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

800 тис. – офіційно зареєстрованими туберкульозниками93. Протягом міжвоєнного періоду населення Бессарабії страждало від рецидивів голоду. Бессарабія голодувала в 1929 р.94 Напрочуд неврожайним виявився 1935 р., селяни вимушені були рятуватися від голоду в містах*.

Інкорпорація українських земель боляче вдарила по господарському життю провінції, оскільки румунський уряд не намагався компенсувати втрати місцевих підприємців та виробників сільгосппродуктів внаслідок втрати російського ринку, більше того – до 1927 р. митні тарифи були такими, що унеможливлювали експорт з Бессарабії до Польщі та інших країн Європи. В плачевному стані перебував хлібний експорт: з одного боку, залізничний транспорт Румунії був спроможний переправляти не більше 1/3 необхідного обсягу; з другого, Галац не спромігся замінити собою Одесу. Дегенеративні процеси відбувалися у виноробній промисловості. Румунські окупанти із задоволенням реквізували вино у бессарабського селянства, і водночас робили все можливе, аби унеможливити його проникнення на внутрішній ринок. На початку лютого 1918 р. префекти окупованих територій змусили власників виноградників сплачувати по 5 руб. за кожне продане у провінції відро вина, при вивезенні вина за межі Бессарабії податок зростав до 10 руб. Загалом податок на вино, запроваджений у Бессарабії, в 5–6 разів перевищував аналогічний у Румунії95. До анексії Бессарабія пересічно виготовляла 32 млн галонів вина на рік, з яких більше половини експортувала до Росії. У повоєнні роки експорт вина, за підрахунками радянських аналітиків, скоротився на 90%96. Усе це

всвою чергу позбавляло місцевих виробників реальних можливостей отримання прибутків, повноцінного грошового обігу, концентрації капіталу, врешті – призводило до хронічного дефіциту грошової маси, кризи неплатежів і як наслідок до знекровлення виробничого життя. Цілком закономірно життя бессарабського міста у міжвоєнний період перетворилося на животіння, повсякчасну боротьбу за фізичне виживання: про жодний економічний прогрес не йшлося.

Дещо кращими були справи в риболовному промислі: водна система нижнього Дунаю, створювана притоками Серет і Прут, а також повноводні Тиса та Дністер сприяли розвитку річкового та морського судноплавства. Дельта Дунаю та Дністровський лиман були багаті на цінні сорти риби. Найбільшу частку рибний промисел посідав у економіці місцевостей, що межували з Чорним морем і лиманами. В Аккерманському повіті було доволі багато сіл, господарство яких ґрунтувалося на риболовлі. Важливими центрами риболовства історично були Вілков і Кілія, які постачали білугу та осетрів. У 1921 р. в Бессарабії було виловлено 1628 тис. т риби, в 1927 р. – 2544 тис. т, приблизно порівну видобуток поділяли між собою держава та приватні підприємства97.

Дещо іншим шляхом проходило господарське життя буковинських міст. Буковина – колишній посередник товарообміну між Росією та Західною Європою – до-

*З с. Казаче Векі повідомляли, що з 12 пудів пшениці, посіяної на двох десятинах, врожай склав 1,3 пуди. Див.: Страхіття голоду в Басарабії // Самостійність. – 1935. – 6 жовтня. Наприкінці жовтня з провінції почали приходити загрозливі звістки: «Доведені до розпуки голодом родичі продають своїх дітей, щоб лише роздобути кусник хліба для прочої рідні… Йде зима, йдуть дни, коли нігде не можна буде найти ні крихітки ніякої поживи – хіба смерть

вобіймах морозу». Див.: Там само. – 20 жовтня.

По становищу селянської родини боляче били «ножиці цін». За часів економічної кризи ціни на сільськогосподарські продукти впали більш ніж на 55%, а на промислові – на 39%. Сільськогосподарські знаряддя, в свою чергу, коштували на 30% дорожче за товари сільськогосподарського сектора, що вибивало економічне підґрунтя з-під ніг виробника. Тогочасні селянські настрої влучно передає вірш Мадятинського «Мужицька доля»:

…Хліб удвоє здорожів, Нема де заробити. Зима вже на плечах, Нема чим запалити104.

Румунські економісти доводили згубність імпортно-експортного дисбалансу для економіки країни, проте уряди були глухими до порад спеціалістів. Якщо в 1910 р. співвідношення експортно-імпортного товарообміну дорівнювало 1:7, то в 1933 р. воно становило вже 1:18. Часи економічної кризи стали періодом важких випробувань для населення провінцій. Стан глибокої депресії, зневіри лунав зі шпальт тогочасних українських видань. У березні 1935 р. «Голос Буковини» в передовиці писав: «…По війні були лекші часи, чоловік заробляв гроші мав на їду, на вбрання та ще й щадив на пізніше. У послідних шістьох роках усі видять, що чоловік заледве заробляє на прожиток, багато навіть попроїдали свої давні ощадності, а на будуче що буде – не знати»105. У другій половині травня 1935 р. уряд, намагаючись припинити спекуляцію, запровадив тверді ціни на основні продукти харчування106. Однак інфляція, що наростала на тлі чергової грошової реформи, продовжувала спустошувати гаманці споживачів. Як повідомляла «Самостійність» у лютому 1935 р., ціни на споживчі товари напередодні прибуття нових грошей у провінцію підскочили на 30%107.

На середину 30-х рр. галузеві диспропорції та монополізація провідних галузей важкої промисловості визначали обличчя румунської економіки: надвиробництво товарів, що не мали ринку збуту в країні й водночас були не конкурентними, замикало фатальний корупційний зв’язок між урядом і монополіями. В 1938 р. 70% металургійної продукції розподілялося по державних замовленнях, 30% – реалізовувалося на ринку108. У переддень Другої світової війни найбільші металургійні заводи «Малакса» працювали на 98% за державними замовленнями. Індекс зростання у важкій промисловості в 1938 р. порівняно з 1927 р. становив 167%, предметів споживання – 121%. Імпорт (переважно техніки та сировини для цих галузей) становив 40% від загального обсягу. Інвестування відбувалося за рахунок державного бюджету, внутрішніх позик і зростання податків. У бюджеті 1938–1939 рр. частка прямих і опосередкованих податків з населення становила 2/3 і в грошовій масі дорівнювала 6,5 млрд леїв (для порівняння: в 1937/38 бюджетному році – 4,5 млрд леїв)109. Погіршання податкового клімату стало безпосередньою основою концентрації виробництва та капіталу за рахунок розорення середнього та дрібного підприємництва. В 1938 р. статистичні та податкові відомства Румунії зафіксували близько 4 тис. випадків банкрутств.

У 1938–1939 рр. держава посилила втручання в економічне життя країни. Заборонні митні тарифи створили режим найбільшого сприяння для підприємств найближчого оточення короля – великих монополістичних груп важкої та військо-