3. Основні закономірності психічного розвитку людини.

Психічний розвиток людини відзначається наступними закономірностями:

1. Гетерохронність психічного розвитку дитини – це нерівномірний, хвильовий характер розвитку окремих психічних процесів. Він проявляється у тому, що для кожної психічної властивості є специфічний період, коли вона розвивається найбільш інтенсивно. Ці періоди – сензитивні.

2. Асинхронність психічного розвитку дитини полягає у тому, що різні психічні функції мають різні сензитивні періоди і за тривалістю і за віком їх настання. Наприклад, у дошкільників провідною у психічному розвитку є пам’ять, а у молодшого школяра – мислення.

3. Стадіальність психічного розвитку дитини означає, що окремі етапи розвитку мають певну послідовність і взаємозв’язані. Новий етап виникає на основі попереднього і вносить свої неповторні риси. Тому кожна стадія має свою цінність й її не можна перестрибувати. Максимальне розкриття всіх можливостей віку для психічного розвитку дитини О.В.Запорожець назвав ампліфікацією. Провідними характеристиками кожної стадій психічного розвитку дитини виступають соціальна ситуація розвитку, основні новоутворення психіки й особистості та ведуча діяльність.

4. У процесі психічного розвитку дитини відбувається диференціація та інтеграція психічних процесів, властивостей. Диференціація означає послідовне ускладнення психіки з появою новоутворень. Так, після народження найбільш розвиненим психічним процесом є відчуття, на його основі виникає сприймання, потім пам’ять, згодом – наочно-дійове мислення і уява. Інтеграція – зміцнення зв’язків між окремими психічними утвореннями. Так, завдяки розвитку волі з’являються довільна увага, пам’ять, управління емоціями. Дорослий володіє всіма видами мислення, які в онтогенезі з’явились послідовно.

5. Зміна співвідношення детермінант психічного розвитку вказує на те, що з віком у дитини змінюється співвідношення біологічних і соціальних факторів її психічного розвитку. Із розширенням зв’язків дитини із соціальним середовищем (з віком) зростає роль соціальних впливів. Змінюються і самі соціальні детермінанти (сім’я, школа, клас, друзі). Суспільний досвід засвоюється не автоматично, а через активність і діяльність дитини. З певного етапу онтогенезу дитина навчається сама регулювати свій розвиток.

6. Психічний розвиток дитини неможливий без пластичності психіки – тобто її здатності до змін. Наприклад, недоліки зору, слуху компенсуються посиленим розвитком дотику, нюху. З віком пластичність психіки знижується. Так, дитина може оволодіти будь-якою мовою, залежно від соціального оточення і незалежно від раси чи національності. Про дорослого так сказати ми не зможемо.

Отже, специфіка психічного розвитку дитини полягає в тому, що головні умови онтогенезу психіки – органічне дозрівання індивіда та його залучення до людської культури – злиті в єдиний процес, а взаємодія цих умов здійснюється через активність індивіда.

4. Передумови, умови і рушійні сили психічного розвитку дитини.

Вихідним для розуміння природи психічного розвитку є співвідношення в дитині природного і соціального, вродженого й набутого.

Від народження дитина отримує організм з його анатомо-фізіологічною структурою, яка включає морфологічні й фізіологічні властивості та закономірності їх дозрівання, стать, нервову систему, вроджені індивідуальні ознаки.

У новонародженого активність майже цілком складається з вроджених форм поведінки – безумовних рефлексів. Дитина, на відміну від тварини, народжується з мінімальною кількістю вроджених рефлексів, але з багатим потенціалом прижиттєвого їх розвитку у процесі взаємодії з соціальним середовищем. Наприклад, час виникнення певних психічних реакцій може змінюватись залежно від умов, створених дорослим. Якщо він проявляє до дитини доброзичливу увагу і турботу, ласкаво розмовляє, то усмішка у малюка з’являється раніше. Дитина отримує від народження здатність до елементарних психічних функцій (так звані задатки): різних видів відчуття й сприймання, найпростішого запам’ятовування. Вищі психічні функції (мовлення, теоретичне мислення, довільна пам’ять, уява, воля) потребують тривалого періоду навчання й виховання.

Умови психічного розвитку поділяють на зовнішні й внутрішні. Зовнішні – фактори природного і суспільного середовища, що діють на психічний розвиток дитини через внутрішні умови.

Соціальне середовище є джерелом психічного розвитку. У ньому вирізняють три компоненти: 1) макросередовище: суспільство, його соціально-економічна і по- літична система; 2) мезосередовище – національно-культурні та соціально-демо- графічні особливості місця проживання дитини; 3) мікросередовище – безпосереднє оточення, близькі дорослі, сім’я.

Внутрішні умови психічного розвитку дитини – це її психічні особливості (розвиток свідомості, досвід, освіта, мотивація). Зовнішні та внутрішні умови розвитку особистості тісно взаємопов’язані, їх взаємодія має якісні відмінності на кожному ві- ковому етапі.

Суперечності між зовнішніми та внутрішніми умовами відображаються психікою людини як внутрішні суперечності й виступають рушійними силами психічного розвитку.