Економічна Історія України том 1

Бузьк і Всеволож стали скромними міськими утвореннями, що лише час від часу в другій половині ХІІ–ХІІІ ст. бували стольними градами маленьких удільних князівств. Лише стародавній Перемишль зберіг значення і творчу роль у подальшій історії регіону. Він серйозно вплинув на створення і Галицької землі, і Галицького князівства. А Волинська земля мала в територіальній і соціальній основі місто Володимир, яке літопис знає з кінця Х ст. Ця історична область почала складатися дещо пізніше, з середини ХІ ст. шляхом об’єднання Червенської та Белзької земель, до яких далі були приєднані Берестейська волость і території на сході з містами Дорогобуж і Острог. Так поступово утворилося Волинське князівство.

У процесі формування Галицького князівства, що взяв початок ближче до середини ХІІ ст., до Перемишльського князівства, яке виникло першим, були приєднані князівства Звенигородське і Теребовльське разом з інтенсивно освоюваними землями на заході й півдні.

Серед руських міст, що народилися в Х ст., чільну увагу привертає Володимир. Посаджений батьком Володимиром Святославичем у тому місті згідно з адміністративною реформою, зазначеною Нестором під 988 р., його син Всеволод одразу зникає з давньоруського політичного обрію. У скандинавських сагах є глуха звістка про руського князя Вісівальда, котрий утік «за море» і загинув на шведській землі бл. 995 р. Сучасні вчені бачать у тому Вісівальді Всеволода Володимировича. Хоч би як там було, першим реально існувавшим волинським князем «Повість временних літ» називає онука Володимира Святославича Ігоря, якому батько Ярослав надав це місто («даю …Игорю Володимерь»)2.

1057 року тріумвірат синів Ярослава Мудрого Ізяслав, Святослав і Всеволод, котрі купно правили Руссю, вивів Ігоря з Волині до Смоленського князівства. Ізяслав Ярославич приєднав Волинське князівство до своїх володінь. Далі Волинь стала предметом суперечок між нащадками Ярослава, сином Ізяславом і онуками Олегом Святославичем, Ярополком Ізяславичем і Давидом Ігоровичем. На Любецькому з’їзді князів 1097 р. Волинь дісталася Давидові, та незабаром по тому він скоїв злочин, і князівство перейшло до київського князя Святополка Ізяславича. З тієї пори воно перетворилося на великокнязівський домен, яким володіли государі, що княжили в стольному граді Русі.

По смерті Святополка Волинське князівство опинилося в руках його наступника на київському столі Володимира Мономаха. По князюванні в Києві його синів Мстислава і Ярополка головний руський стіл перейшов до Всеволода, глави династії чернігівських Ольговичів. Волинь залишалася великокнязівським доменом протягом більшої частини ХІІ ст. На середину ХІІ ст. з утворенням князівських земельних кланів вона належала переважно Мстиславичам, котрі або княжили в Києві, або відсиджувалися у м. Володимир, збираючись із силами, щоб знову рушити на Київ. Останнім волинським князем був праправнук Мономаха Роман Мстиславич (1170–1199 р.), котрий на схилі ХІІ ст. зумів об’єднати Волинь із Галицьким і створити нове державне утворення – Галицько-Волинське велике князівство.

Галицьке князівство складалося протягом кінця ХІ – першого сорокаріччя ХІІ ст. навколо трьох волостей, де сиділи брати Ростиславичі Рюрик, Володар і Василько: Перемишльської, Звенигородської й Теребовльської. По смерті старшого брата Рюрика (1092 р.) до Перемишля перебрався Володар. Однак не загублений у горах Перемишль очолив процеси сформування Галицького князівства, цьому за-

292 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

важало його окраїнне становище. Брати Ростиславичі Володар і Василько зробили вирішальний внесок в «окняження» території майбутнього державно-політичного утворення. Вони померли приблизно в один час (в 1124 і 1125 рр.). Далі процеси розвитку Галицької обласної території очолили нащадки Володаря Ростиславича. Поступово Галицьку волость, що швидко формувалася в 20–30-х рр., зосередив у своїх руках Володимирко (Володимир) Володаревич. Він же й переніс свій стіл до нового міста Галича (вперше згадується в джерелах під 1141 р.) із Перемишля, де сидів з кінця 20-х рр.

Залишаючи без уваги марні спроби дилетантів «удревнити» княжий Галич (недавно тамтешня влада даремно відсвяткувала йому 1200 років), слід звернути увагу на те, що це маленьке місто протягом кінця 30-х (коли воно й виникло) – 70-х рр. ХІІ ст. швидко піднеслося й заступило собою і стародавній Перемишль, і молодший від нього Теребовль. Історична заслуга князя Володимирка полягала в тому, що він зумів розгледіти в малому містечку зародок міста, здатного зосередити під собою не те що округу, а й величезну землю нового князівства, яке безупинно зростало в розмірах і соціальній структурі населення.

Місцеві бояри, що вийшли з родоплемінної знаті, вороже зустріли нового князя, що змінив на престолі свого брата в перших Івана Васильковича. Вони спробували скинути його зі стола, запросивши 1145 р. в князі його небожа Івана Ростиславича. Володимирко відбився від Івана і жорстоко покарав бунтівне боярство. Виникнення нового з великою площею князівства на родових землях Ростиславичів стимулювало соціально-економічні процеси, зокрема, сприяло народженню і зростанню міст, насамперед Галича. Згуртування значної частини західноруських земель і людності навколо цього міста було підштовхнуте і полегшене дією відцентрових економічних і суспільних процесів та явищ удільної роздробленості, що чимдуж наростали. Київський владний осередок виявився неспроможним опиратися створенню небезпечного для його домінування на Русі нового князівства та його політичному відособленню.

Головний руський стіл у Києві з перших років існування нового князівства докладав зусиль до підкорення Володимирка Володаревича і навіть зміни його на галицькому престолі більш зручним претендентом. 1145 р. тодішній київський государ Всеволод Ольгович пішов війною на нього і примусив до покори і сплати контрибуції. Однак наступного року Володимирко перестав визнавати владу київського князя, що спричинило новий похід Всеволода проти нього. Київському государеві не пощастило здобути Галич, до того ж він захворів і повернувся до Києва ні з чим.

Та наступник Всеволода на київському столі заповзятливий і наполегливий онук Мономаха Ізяслав Мстиславич подібно до попередника не полишив думки щодо упокорення Володимирка. Він уклав союз із угорським королем Гейзою і примусив Володимирка визнати себе київським васалом. Той не полишав думок про звільнення від обтяжливої опіки київського государя, аж коли раптова смерть наприкінці 1152 р. не розв’язала той конфлікт природним чином.

Син і наступник Володимирка Ярослав провадив обережну політику щодо Києва, не даючи підстав Ізяславу та його наступникам застосувати силу проти нього. Галицьке князівство за Ярослава досягло вершини свого розвитку. Розбудовувалися старі й будувалися нові міста, розквітли ремесла і промисли, сільське

господарство підтримувало економічне піднесення і давало продукцію для торгівлі, яка простягнула свої шляхи на захід і південь. Автор «Слова о полку Ігоревім» мав усі підстави сказати, звертаючись до галицького государя: «Галичкы Осмомысле Ярославе! / Высоко седиши на своем златокованнем столе/ подпер горы Угорскыи своими железными плъкы, заступив королеви путь, затворив Дунаю ворота / меча бремены чрез облакы, суды рядя до Дуная, /…отворяеши Киеву врата, стреляеши с отня злата стола салътани за землями»3.

Дійсно, Ярослав Володимирович володів великим і багатим князівством, стримував тиск угорського короля в Карпатах, контролював Дунайське і Дністерське пониззя, неодноразово впливав на посаження і скинення київських князів. Загадкові слова «стреляеши… салътани за землями» розшифровані ще в середині ХІХ ст. Ідеться про можливу участь галицьких воїнів у ІІІ хрестовому поході (1189–1192 рр.). От тільки Ярослава на той час уже не було серед живих. Перед нами ще одна загадка, багато яких містить пам’ятка давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім».

Все своє чвертьвікове княжіння в Галичі Ярослав боровся з боярством за необмеженість своєї влади, але так і не досяг свого. Могутні й свавільні бояри безцеремонно втручалися не лише в державні справи, а й в особисте життя свого государя. В 1173 р. його дружина Ольга (донька Юрія Долгорукого), дізнавшись про зраду чоловіка, втекла з сином Володимиром до Польщі. А бояри схопили і ув’язнили… свого князя і перед вікном його світлиці спалили на вогнищі кохану Анастасію, від якої він мав сина Олега. Боярські заколотники негайно повідомили про це Володимира: «Отца ти есмы яли, а се твой ворог Настаська». Галичане же [бояри] накладъше огнь сожгоша ю, а сына ея в заточение послаша»4. Та миру в родині Ярослава так і не настало. Він зневажав свого сина, пияка і розпусника Володимира, а дружину так і не простив. Вона втекла до рідного їй Суздаля, де й померла 1181 р.

По смерті Ярослава Володимировича (1 жовтня 1187 р.) на галицький стіл сів його позашлюбний син Олег, та бояри швидко скинули його і посадили гульвісу Володимира, сподіваючись, що він слухатиметься їх. Однак цього не сталося. На галицький престол зазіхнув сусід, волинський князь Роман Мстиславич. Бояри скинули Володимира і запросили Романа. Володимир звернувся за допомогою до угорського короля Бейли ІІІ. Той охоче прийшов на допомогу. При наближенні угорського війська Роман забрався назад до Володимира. Король увійшов до Галича, але не відновив Володимира на престолі, а посадив на нього свого сина Андрія. Володимира ж схопив, відвіз до Угорщини й ув’язнив у башті.

Даліподіїрозвивалисьмовусередньовічномуавантюрномуромані. Зв’язавши кілька простирадл, Володимир Ярославич спустився з башти і попрямував до германського імператора Фрідріха Барбароси – одного з ініціаторів ІІІ хрестового походу. За пообіцяну втікачем величезну суму щорічної виплати двох тисяч гривен срібла імператор звелів своєму васалові польському князю Казимиру повернути Володимира на галицький стіл, що й було виконано. Заручившись підтримкою свого дядька – могутнього володимиро-суздальського государя Всеволода Велике Гніздо, він приборкав бояр і спокійно досидів на неспокійному престолі до самої смерті в 1199 р.

294Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

УВолодимира Ярославича не було законних спадкоємців, двоє синів від якоїсь попаді не брались суспільством до рахунку. Його престол залишився виморочним, і на нього відтоді міг претендувати Роман Мстиславич Волинський. У 1199 р. він вокняжився в Галичі, подолавши спротив могутнього галицького боярства.

Найбільш докладні й вірогідні свідчення про ті події зберегли польські історичні хроніки, зокрема записки Вінсентія Кадлубка. На думку цього вкрай тенденційного польського хроніста, вокняжіння Романа в Галичі стало можливим буцімто за повної підтримки і навіть ініціативи краківського князя Лєшка Білого. Польське військо на чолі з воєводою Миколаєм разом із Романом заволоділо містом, випередивши угорські полки, які тільки ще наближалися до Карпат.

Можливе опертя Романа на польську силу було звичайним для тих часів явищем і не спричинило його залежності від Польщі. Як свідчить дальший розвиток подій, галицько-волинський государ проводив самостійну зовнішню політику, не раз успішно втручаючись у внутрішні польські справи. Тенденційна розповідь Кадлубка містить, проте, вірогідні факти. Він повідомляє, що галицьке боярство не бажало вокняжіння Романа й пропонувало великі дари польським воєводам, аби ті не допустили цього. Мабуть, галицькі боярські олігархи чували про Романа як про борця проти засилля світських і духовних вельмож.

Перші вже дні князювання Романа Мстиславича в Галичі підтвердили найгірші сподівання великих галицьких бояр. Найбільших ворогів сильної княжої влади він просто винищив або вигнав до Угорщини, відлуння чого збереглось на початкових сторінках Галицько-Волинського літопису, що являє собою життєписи самого Романа, його синів і небожів.

Об’єднання Галицького й Волинського князівств мало величезне значення для історії Південної Русі. Могутнє, економічно сильне Галицько-Волинське князівство виявилося здатним протистояти іноземній агресії. Його утворення сприяло господарському освоєнню нових земель, подальшому розвиткові землеробства, скотарства, ремесел і промислів, внутрішній та зовнішній торгівлі, умноженню і розквіту міст, еволюції міського життя. Воно знаменувало початок завершальної стадії у складанні державної території Галицько-Волинської Русі.

ОднакпроведенезусиллямиРоманаМстиславичаійогосоратниківоб’єднання Галичини з Волинню не змогло створити дійового і сталого державного організму. Нове князівство виявилось недовговічним і трималось тільки на силі й авторитеті самого великого князя. Занадто мало часу воно існувало, щоб могли скластися й зміцнитися системи адміністрації, судочинства і збирання данини, а влада центру – поширитися на всю територію нового князівства. Та й надто різними були його складові частини: Волинь зі стійкою князівською владою, зміцненою Романом, земельною аристократією, що в своїй масі підтримувала государя, й приборканою боярською опозицією, та Галичина, в якій князь завжди залежав від великих бояр і в якій Роман просто не встиг викорінити боярську фронду.

Прокняживши неповні чотири роки в Галичі, Роман загинув біля польського міста Завихост під час походу проти польського князя Лєшка, свого недавнього союзника. Причини цього невідомі. По його смерті вчинили бунт великі галицькі бояри. Вдова Романа княгиня Анна з двома малими синами Данилом і Васильком була змушена тікати з Галича, потім з Володимира Волинського і далі блукати за-

хідними землями в пошуках прихистку. Лише по досягненні повноліття 1219 р. її старший син Данило розпочне боротьбу за повернення батьківської спадщини, за відновлення Галицько-Волинського великого князівства. Ця боротьба приведе до успіху лише в 1245 р.

Протягом ХІІІ ст. державна територія Галицько-Волинського князівства продовжувала перебувати в процесі складання. Освоювалися нові території, усталювалися рубежі, які зміцнювалися все новими і новими містами і фортецями. Данило Романович приділяв чільну увагу фортифікації кордонів. Ним збудовані за останнім словом європейської оборонної техніки неприступні фортеці Данилів, Кременець і Холм. У Холмі він провів останні роки життя, перетворивши місто на свою столицю.

3. Склад суспільства

Галицько-Волинська Русь за всіх особливостей свого соціального, економічного, політичного і культурного розвитку була складовою частиною Давньоруської держави. Тому її соціально-економічне життя необхідно розглядати в річищі загальноруських процесів і явищ такого роду. Так само, як в інших князівствах і землях Русі, тут вирощували хліб і худобу, ремісники виготовляли досконалі речі, люди ходили до православної церкви, купці їздили по Русі й чи не по всьому світу. А галицькі й волинські полки були здатними захистити свою землю від ворога.

Суспільство було соціально неоднорідним, як і всюди на давньоруському просторі. Існували знатні й прості люди, духовні особи й воїни, багаті й бідні русичі. Структуру суспільства починаємо розглядати з його верхніх шарів, найперше з князів-Рюриковичів. З кінцем ХІ ст. Волинь перетворилася на великокнязівський домен, яким управляли київські государі, їхні діти і близькі родичі. А от у Галичині отаборилися нащадки онука Ярослава Мудрого Ростислава. То був нечисленний і неплодовитий рід, він прокняжив недовго (дещо більше ста років) і згас, не залишивши нащадка чоловічої статі.

Науці зовсім небагато відомо про перших галицьких Ростиславичів, братів Рюрика, Володаря і Василька. По смерті старшого, Рюрика (1092 р.), двоє молодших трималися разом. Особливо важко довелося їм, коли одразу після Любецького з’їзду князів 1097 р. князь-ізгой Давид Ігорович ув’язнив і осліпив Василька Ростиславича, вимагаючи від того віддати йому Теребовльське князівство. Василько рішуче відмовився, його підтримав Володар. Вони відбилися не лише від Ігоря, а й від київського князя Святополка, котрий мовчазно підтримав злочинця.

Київський літопис, головне й, по суті, єдине давньоруське джерело з історії регіону, дуже скупо розповідає про долю нащадків старших Ростиславичів. Певні

йнедосить конкретні відомості про них зберегла «Історія Польщі» польського середньовічного історика Яна Длугоша. За його відомостями перед смертю (1125 р.) Володар Ростиславич заповів Перемишль із волостю старшому синові Ростиславу

йвиділив особливий стіл молодшому, певно, побоюючись того, що енергійний і нерозбірливий у засобах Володимирко зазіхатиме на володіння брата. Так воно і сталося 1126 р. Проте Ростислава підтримав наступник і син Мономаха на київському столі Мстислав і діти Василька Григорій та Іван. Старший Григорій княжив у Теребовлі, молодший Іван – у Галичі. У проміжку часу між 1126 і 1140 рр. по-

296 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

мерли Ростислав Володаревич, а також Григорій та Іван Васильковичі, їх володіння зосередив у своїх руках Володимирко Володаревич.

Вище йшлося про перипетії його князювання у Галичі, так само його сина Ярослава і онука Володимира. Вони значною мірою були поглинені боротьбою

змогутнім галицьким боярством, яке вкоротило віку і Ярославу, і його синові. Кончина останнього Ростиславича Володимира Ярославича природним чином призвела до посідання галицького і перемишльського столів представником династії інших Ростиславичів – Смоленських. Йдеться про Романа Мстиславича.

Галицьке боярство становило історичний феномен, якого не знали інші князівства і землі Південної Русі. Хіба що бояри Новгорода Великого могли помірятися

згалицькими силою, свавільністю і властолюбством. Подібно до самого стольного града князівства Галича, місцеві бояри якось несподівано з’являються на сторінках руських літописів, польських і угорських історичних хронік. Політична могутність галицького, та й будь-якого іншого великого боярства стояла на його багатстві, насамперед на земельних володіннях.

Історики останнім часом дійшли висновку, що переважна більшість галицьких великих і середніх бояр виросла із родоплемінної верхівки, яка зуміла пристосуватись до нових умов життя. Якщо спроба галицьких бояр скинути зі стола князя Володимирка 1145 р. видається хіба що епізодом, то в оточенні його сина Ярослава київський літописець зображує владних і зарозумілих боярських олігархів. Уже наступного по його вокняжінні в Галичі 1153 р. київський князь Ізяслав Мстиславич пішов війною на нього, вимагаючи повернути захоплені його батьком Володимирком київські порубіжні волості. Молодий государ виїхав назустріч Ізяславу на чолі війська, як і годилося голові князівства. Однак «галичьскии же мужи почаша молвити князю своему Ярославу: «Ты еси молод, а поеди прочь, и нас позоруй, как ны будеть отець твой кормил и любил, а хочем за отца твоего честь и за твою головы свои сложити»5.

Уцих зовні поштивих словах ховалася глибока образа і водночас програма боярського життя за Ярослава. Війна, мовляв, то справа бояр, а княжа – годувати і любити їх. Слово «кормління» означало в ті часи надання данин з княжої землі васалові. Та в тих словах ішлося не лише про такі привілеї. Численні джерела свідчать, що бояри одержували величезні земельні володіння від своїх князів-сюзеренів у повну власність, а це підносило їх економічно і давало в їхні руки велику владу. Вони принижували свого князя, і таке зверхнє ставлення боярства супроводжуватиме галицьких Ростиславичів усе їхнє життя.

Великі галицькі бояри почувалися й поводилися, мов справжні господарі своєї землі. Вони жили в розкошах, носили дорогий іноземний одяг, золоті ланцюги і персні, мали коштовну зброю, їздили на чудових, привезених з Угорщини і навіть з арабських країн конях. Бояри будували для себе не те що палаци, а справжні замки. У містечку Судова Вишня львівський археолог О.Ратич розкопав добре укріплений замок бояр Молибоговичів, куди вони 1230 р. вирішили заманити Данила Романовича Галицького і там убити його.

Галицькі й якась частина волинських бояр вважали себе вищими від князів, справжніми господарями краю. Дійшло до того, що, скориставшись із заколоту в краї, спричиненого тими ж боярами, в Галичі 1213 р. вокняжився боярин Володислав! Це було нечуваним і цинічним порушенням феодальних законів і суспільної

ієрархії. Адже на Русі за феодальним правом князем міг бути лише член династії Рюриковичів. Уперше на Русі боярин став князем, і це збурило суспільну думку в країні та за її межами. Наступного року Володислава усунув і ув’язнив угорський король.

По загибелі Романа Мстиславича в польському поході 1205 р. його ГалицькоВолинське велике князівство розпалось. До влади в Галичині прийшли боярські олігархи. Вони ж відсунули від влади вірних Роману Мстиславичу людей на Волині. Галицька і Волинська землі розділилися на кілька удільних князів, володарі яких бажали проводити власну внутрішню і зовнішню політику. Це відкрило сусідам можливість зазіхати на багату Галицько-Волинську Русь і втручатися в її внутрішні справи. Цьому сприяли тамтешні боярські верховоди6.

Починаючи з 1219 р. Данило Романович при допомозі молодшого брата Василька розпочинає змагання за відновлення батьківського князівства. При тому він спирається на людність країни, городян, міщан і дрібне боярство, що терпіли від сваволі великих бояр. Його супротивниками були Польща і особливо Угорщина, королі якої звикли дивитись на Галицьку землю, мов на власність. Та головним ворогом Данила і Василька були великі галицькі бояри. Довгі роки Романовичі долали спротив бояр, яким сильна княжа влада була гіршою від будь-якої іншої, бо не дозволяла безкарно розпоряджатися в країні.

Щоденно долаючи боярський опір, Данило поступово оволодіває Волинською землею, застосовуючи як мирні і дипломатичні засоби, так і в разі необхідності – військову силу. Щоб забезпечити бодай нейтралітет тодішнього галицького князя Мстислава Мстиславича, ставленика бояр, він 1219 р. одружується з його донькою Анною. Однак тесть не виправдав сподівань зятя. Князь Мстислав, під’юджуваний ближніми боярами, відмовився допомогти зятю у поверненні Волині. Данило впорався з поляками сам. І в наступні десять років молодий Романович поступово повернув собі Волинську землю. Смерть тестя (1228 р.) розв’язала йому руки і дала можливість зосередити сили на відвоюванні Галицької отчини. Протягом 30-х – першої половини 40-х рр. ХІІІ ст. брати Романовичі відвоювали батьківський спадок і відновили Галицько-Волинське князівство.

У перебігу державного будівництва країни Данило неодноразово міг стати жертвою боярської змови. Про одну із них сповіщає Галицько-Волинський літопис початку 1230-х рр.: «Крамоле же бывши в безбожных боярех галицких, съвет [змову] сътворше на убиение и преданее земли его». Змова розкрилася випадково, і це врятувало князеві життя. Наступного 1231 р. Данило опинився сам на сам із зграєю ворожих йому бояр. Драматизуючи події, літописець пише, начебто з князем було лише 18 вірних йому отроків молодшої дружини. Зате підтримали його галицькі городяни. Висловлюючи їх волю, соцький Микула мовив йому: «Господине! Не погнетши пчел, меду не ясти!». Тобто сперш, ніж мати необмежену владу, слід розправитися з боярами. Данило запалився цими словами і завдав боярам сильного удару7.

1235 року Данило Романович прийшов на допомогу союзникові, київському князеві Володимиру Рюриковичу. У вирішальній битві з військом чернігівського князя Михайла Всеволодича (що зазіхав на київський стіл) ближні бояри галицького походження зрадили Данила, він зазнав поразки, втративши в тому бою багатьох воїнів і воєвод. Не раз і не два галицький літописець незворушно повідомляє, роз-

298 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

повідаючи про воєнні невдачі свого князя: «А бояре галичьскыя все отступиша от него» або «Вси бояре галицькыи предашася»8, перебігши до угорського короля.

Лише після перемоги під м. Ярослав у серпні 1245 р. над угорським і польським військами, приведеними претендентом на галицький стіл чернігівським княжичем Ростиславом Михайловичем, Данило Романович рішуче розправився з ватажками ворожих йому бояр. Опозиція, що шкодила єдності й економічному розвитку князівства, перестала існувати. Вцілілі у перебігу тієї розправи бояри частиною знову втекли до Угорщини, а частиною змушені були служити своїм законним князям.

Бояри, як і всі інші вільні люди, зобов’язані були служити князю чи то в дружині, чи то у війську. Одні робили це з почуття обов’язку, інші під тиском государя. Великі бояри обіймали посади головних чинів двору і війська: дворського, тисяцького, печатника (канцлера), воєвод. Романовичі більше довіряли волинським боярам, отже, і воєводам з їхнього числа. Проте більшість воєвод, так само, як інших вищих чинів двору з середовища боярства, не були професійними військовими. Часом їхні невдалі дії пояснювались не ворожістю до Романовичів, а військовим невмінням.

Доба удільної роздробленості породила явище, раніше невідоме на Русі: інститут служилих князів. То були безземельні або малоземельні члени родини Рюриковичів, або й такі серед них, хто втратив свою землю. Це явище було особливо поширене в Галицько-Волинській Русі. Першим таким руським кондотьєром на зразок італійських, що діяли у Венеції, Флоренції, Падуї та ін. містах у ХІІ–ХVІ ст., був згаданий вище небіж Володимирка Володаревича Іван. Зазіхнувши на галицький престол, він зазнав невдачі й провів життя на службі кільком руським князям, беручи за неї великі гроші. Цей Іван Ростиславич служив чернігівському й київському князеві Ізяславу Давидовичу до його смерті, а далі подався в Дунайське пониззя, де очолював ватагу так званих берладників – вільних людей, котрі не бажали підкорятися жодному князеві, руському чи іноземному. У 1161 р. підіслані ворогом Івана Ярославом галицьким убивці отруїли Івана у візантійському місті Фессалоніці, про що сповістив київський літописець: «инии тако молвяхуть, яко с отравы бе ему смерть»9.

Те кондотьєрство Івана Ростиславича в середині ХІІ ст. було хіба що епізодом політичного життя тогочасної Руської держави. Дійсного поширення інститут служилих князів набув у Галицько-Волинській Русі часів Данила Галицького – у 40–50-х рр. ХІІІ ст. Служилі Рюриковичі одержували від нього та його брата Василька, а потім і від їхніх синів, землі – невеликі уділи, й гроші. Ті, хто набував землі «в держание», іменувались «держателями» й були зобов’язані за них великим князям службою: «Служащие же князи [князю] Данилови и людье [князя] Василкови»10.

Узимку 1254–1255 р. Данило Романович пішов на ятвягів. З Новогрудка (у Чорній Русі) прийшов до нього син Роман «со всеми новгородци и с… Глебомъ, и со Изяславом с Вислоческым»11. Ізяслав був Ростиславичем, сином пінського князя Ростислава Святополчича, князем свіслоцьким (удільним у Новогрудському князівстві Романа). Він служив Романовичам. Цей самий Гліб, імовірніше від усього, згадується ще раз, і більш докладно, в розповіді про оволодіння Данилом

300 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

землях Русі, як Південної, так Північно-Східної й Північно-Західної в ХІV – ХV ст. Та лише час від часу потраплятимуть на сторінки джерел, недостатньо докладних і систематичних.

Розповідь про військових людей Галицько-Волинської Русі не може бути обмежена лише князями, боярами, воєводами, старшою княжою дружиною та іншими важливими постатями. Вища верства суспільства мала універсальну назву «княж муж». Верхівка дружини складалася частиною з тих же бояр, яким перебування в дружині забезпечувало поважний статус. Таких дружинників джерела іменують ще й «огнищанами», тобто господарями, котрі мали свій двір і свій вогонь у печі. Старша дружина виконувала функцію княжої ради, про існування якої при галицьких князях довідуємось з Київського і Галицько-Волинського літописів. Існувала ще й молодша дружина, отроки, або детські, вони й становили основну масу цього збройного загону. Отроки виконували княжі доручення, збирали данини, охороняли княжих мужів у поїздках по країні. Те саме можна сказати і про простих воїнів.

Народ в абсолютній більшості складався із селян, землеробів і скотарів, городян, ремісників і торгівців. То була «мовчазна більшість» середньовіччя, як називали їх деякі історики минулого. Адже письмові джерела умовчують про них, зосереджуючи увагу на тих, про кого йшлося вище. Тим часом, саме прості люди несли на собі тягар щоденного життя, посух і повеней, терпіли від набігів кочовиків і знущань своїх панів. Вони ходили з князями і воєводами у далекі й близькі походи, гинули у відомих і не відомих історикам воєнних сутичках і битвах. Такою вже є специфіка історичної науки – писати про тих людей, про яких писали наші далекі попередники, літописці й автори житійної та художньої літератури. Бо інших джерел у нас немає.

4. Міста і рубежі

На кінець ХІст. Волинськаземляпосідала територію від БерестянаЗахідному Бузі на півночі до Бузька і Вигошіва у верхів’ях Серета на півдні. Її порубіжними містами на заході були Сутейськ і Червен, на сході – Дорогобуж і Острог. Незначна кількість відомих з літописів ХІ ст. волинських міст, рідкість і бідність згадок про цю землю в джерелах позбавляють вчених можливостей визначити рубежі Волині початкового етапу її складання.

Стольний град Волинської землі й князівства Володимир був розташований при впадінні р. Смотрич до р. Луг, притоки Західного Бугу. Місто збудували в багнистій місцевості, що утруднювало підходи до нього протягом більшої частини року. Тривалий час Володимир залишався невеликим містом з нерозвинутими ремеслами і торгівлею. Археолог М.Каргер встановив, що до другої половини ХІІ ст. в ньому не існувало кам’яних храмів, – адже збудовані з каменю чи цегли храми й палаци були показником багатства і значущості давньоруського міста. Перший дитинець Володимира мав скромні розміри. Контури валів, залишки яких збереглись, нагадують півколо. Лише на середину ХІІ ст. Володимир переступив через вали дитинця. Стрімко зростав його торгово-ремісничий посад. А ГалицькоВолинський літопис ХІІІ ст. зображує Володимир величезним і прекрасним містом, побачивши яке угорський король у захваті вигукнув, що такого града він не бачив навіть у землях німецьких, тобто в іноземних країнах.