Економічна Історія України том 1

привозили з візантійських земель у Єрусалимське королівство невільників, щоб там їх продати сарацинам на шкоду хрестоносцям. Папа називає серед народів, з яких бралися ці невільники, булгар, русів (Ruthenes) і волохів*, що походили тільки з Надчорномор’я. Тож генуезці дуже швидко стали потрібні новим панам Східної Європи – монголам. А в перспективі була ще торгівля азійськими ремісничими товарами, передусім шовком. Тому заради доступу на береги Монгольської імперії не гребували генуезці і зрадою латинян в Константинополі. Прагнучи обійти венеціанських конкурентів, вони запропонували імператору Нікейської імперії Михаїлу Палеологу військову допомогу проти латинян в обмін на заснування колоній у Константинополі і на Чорному морі. Після відновлення Візантійської імперії 1261 р. вони таки умовили номінальних та фактичних власників Південного Криму (візантійців і монголів відповідно) і бл. 1275 р. заснували свою факторію Кафу (Caffa). Місто було засноване неподалік від ставки золотоординського улусного бега і головного улусного ринку – орду-базара Солхата (інакше – Крим, сучасне м. Старий Крим)**. Туди стікалися і награбовані монголами багатства, і товари з віддалених місцевостей Монгольської імперії.

Кафа одразу підключилася до трансєвразійського коридору, під’єднавши до нього цілу гілку, що вела якраз у найзаможніший Середземноморський регіон Західної Європи. Генуезці платили за товари (шовк, прянощі, хутра, віск, рабів) сріблом, таким жаданим для степовиків. З 1276 р. вони почали навіть карбувати власну монету Кафи – аспри-барікати. Тож місто швидко перетворилося на головний порт для усієї чорноморської торгівлі. До нього потягнулися й грецькі купці з Константинополя, Трапезунда, торговці з Золотої Орди та Близького Сходу. Нотаріальні акти 1289–1290 рр. (найраніші, що збереглися) містять також контракти, де названо й русів (вони фігурують під прізвиськами Рубеус або Россо), причому деякі з них були купцями і мешканцями Кафи119. Деяких продали як рабів, виступаючи, отож, агентами для генуезців у цьому складному бізнесі на новій для них території120. В цих актах згадується також чимало купців зі Солхата, Константинополя, Трапезунда, Північного Кавказу, які торгували місцевим товаром – зерном, сіллю, шкірами, квасцями, продуктами харчування. Отже, будучи портом Середземномор’я посеред караванних шляхів степової Євразії, Кафа стала економічним центром Чорномор’я, столицею власної колоніальної імперії у чорноморському басейні, що дістала архаїчну назву Газарія.

Наступні півстоліття принесли максимальні вигоди генуезцям від євразійсько-

*Berger E. Les registres d’Innocent IV. – Paris, 1884. – T.1, №2122 – P.316; Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ukrainiae Illustrantia (1075–1953): V.I (1075–1700); Athanasius P., Welykyj G. Roma, 1953. – Док. №19 (С.34-35). На обізнаність Іннокентія IV можна покладатися, адже він сам походив з Генуї, та й взагалі дуже цікавився східноєвропейськими справами – це він активно підтримував Тевтонський орден у наступі на Пруссію, і він же відправив Плано Карпіні навертати на католицтво народи, список яких також свідчить про його добру обізнаність зі східноєвропейськими справами – папа згадує між іншим Cumanorum, Alanorum, Gazarorum, Gothorum, Zicorum, Ruthenorum.

**Відповідну назву Lordo Bazar (ставка-ринок) засвідчив для Солхата/Криму севіль-

ський подорожник Перо Тафур. Див.: Tafur Pero. Andancas e viajes de Pero Tafur por diversas partes del mundo avidos (1435–1439). – Madrid, 1874. – Р.166. Початкове воєнне призначення міста видавала назва «Солхат» – тюркською «ліве крило» (праве – перебувало в Ескі-Юрті поблизу сучасного Бахчисарая).

рії, на ринках Львова, Луцька та Володимира можна було помітити традиційні для експорту з Русі хутра, але лише бобра та лисиці124. Та вже починаючи з 1320 р. з’являється свідчення нового напрямку торгівлі – торгівля худобою (animalus)125

іпродуктами тваринництва, зокрема овечими шкірами126. Це означало втягнення улусних земель у торгівлю з Західною Європою. Хоча йшлося лише про товари тваринництва, проте це була продукція виробничої економіки, а не промислів, таких як бортництво та мисливство. До того ж в неї була перспектива великої пропозиції з боку степу.

Своєю чергою, західноєвропейський ринок відповів попитом на продовольство і, зокрема, на товари тваринництва, що значно зріс після «чорної смерті» (1346–1353)127. Цей інтерес втягнув в орбіту торговельних центрів Галичини та Волині також території колишнього улусу Ногая, і таким чином постав економічним фундаментом для утворення князівств Волощини та Молдавії у другій половині XIV ст. Це спричинило утворення потужного торговельного шляху, що пов’язав Кілію, Ак-Керман, Ясси, Сучаву, Хотин, Кам’янець-Подільський, Львів. Цим шляхом, крім худоби, що йшла транзитом на Польщу та Німеччину, з XV ст. доставлялися також товари з Османської імперії128. Це був один з основних зовнішньоторговельних шляхів на українських землях129.

Кафа відповіла на запити західноєвропейського ринку різким збільшенням експорту зерна, шкір, солі. Але основною відповіддю кафіотів була работоргівля,

ібула не лише згадана торгівля хлопчиками-балабанами (як вони називалися на торговельному жаргоні тих часів) з Єгиптом. Ідеться про вивіз невільників з Золотої Орди передусім у європейське Середземномор’я.

Спочатку генуезці не купували тут рабів для власного вжитку*. Ситуація змінилася після заснування Кафи. Уже з 1275 р. відомо про перший контракт на продаж у Генуї руського невільника на ім’я Балада130. Дешевизна невільників у Золотій Орді збільшила доступність цього товару в метрополії й у заможному європейському Середземномор’ї взагалі. Генуя перетворюється на основного посередника у транспортуванні невільників з Надчорномор’я до Західної Європи. Перекупники рабів з Каталанії, Провансу, італійських міст, Майорки приїздили по живий товар як до самої Генуї, так і до її колоній у Константинополі (Пері), на острові Хіос. Щорічні обсяги вивозу рабів з Кафи можна встановити за даними 1385 р., що ілюстрували період найбільшого розквіту міста. Тоді цей показник сягав 1500 невільників131, а у XV ст. щорічно з Кафи вивозилося приблизно 2–4 тис. рабів132.

На європейському ринку XIII–XV ст. раби переважно користувалися попитом у ролі домашніх слуг. Руси та черкеси становили близько половини рабів, що вивозилися з Чорномор’я до Західної Європи. Це диктувалося насамперед прагненням власників оточувати себе вродливими і здібними слугами. Тому-то білі невільники

іневільниці зі Східної Європи та Кавказу здобули велику популярність. Великі міста, зосереджуючи основну масу заможного населення Італії, були основними

*Відомо звільнення 3 лютого 1233 р. якогось раба на ім’я Sibilinum, який був половцем

(Cumanum). Див.: Verlinden Ch. L’esclavage dans l’Europe Médiévale. – Gent, 1978. – T.II. – Р.447.

З 1277 р. відомий контракт на продаж дівчини з Готи, очевидно, з Готії, адже, як пояснювалось у контракті, її було привезено десь із Черкесії (Gota que est ranga de partibis Zechie). Див.: Там само. – Р. 458.

284 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

центрами попиту на рабів. Раби становили 4–10% населення у Генуї133, і, напевно, близько того в інших великих містах – у Венеції, Флоренції, Пізі, Неаполі. Значна присутність рабів, крім демографічно-економічного ефекту, викликала й соціальні напруги (зростання злочинності, збільшення кількості безбатченків)134. Після епідемії чуми 1348 р. («чорна смерть») у Західній Європі попит і ціни на невільників стрімко зросли, передусім на русинок і черкешенок, що їх не раз купували навіть як законних наречених135. Тільки в період 1359–1380 рр. до Європи вивозилося рабів татарського походження більше, ніж будь-коли, – до 2/3 загальної кількості, – але це було викликано кризою в Орді. Золота Орда була основним джерелом невільників для Західної Європи з кінця ХІІІ до середини XV ст., постачаючи близько 80–90% сумарної їх кількості.

Водночас тривав значний попит на тюркських, черкеських, а також руських невільників-чоловіків у ролі новобранців для мамлюцького війська136. Він відкривав для генуезців додаткову можливість заробити на посередницькій торгівлі. Французький прочанин до Палестини на ім’я Емануель Пілоті 1420 р. засвідчив, що генуезці, як і за часів папи Іннокентія IV, продавали невільників у Каїр137.

Торгівля невільниками надала генуезькій комуні Кафи кошти і силу. Користуючись політичною кризою у Золотій Орді, кафська комуна розпочала агресію проти своїх суверенів і відібрала в них усе південне узбережжя Кримського півострова. Ресурси цієї зони мали задовольнити попит Кафи на продукти харчування та вино (надійний еквівалент у торгівлі зі степовиками). У 1381–1385 рр. місто було оточено великим муром, і його населення сягає 20 тис. Тож Кафа стає одним

знайбільших міст у тогочасній Європі. Одно слово, Кафа успішно відповіла на припинення східно-західної торгівлі, завдяки якій вона зазнала піднесення, переорієнтацією на торгівлю місцевими товарами.

Як видно, східно-західний євразійський транзит проіснував лише майже століття, приблизно з 1260-х до 1360-х рр. Проте його вплив на торгівлю на українських землях був фундаментальним та довготривалим. Саме тому він є центральним явищем монгольської доби в історії економіки України. Передусім цей вплив привів до утворення великих центрів міжнародної торгівлі – Львова, Луцька, Володимира на заході та Кафи з іншими генуезькими колоніями – на півдні. Внаслідок переорієнтації торгівлі на вивіз місцевих товарів на ринки Західної Європи навколо цих центрів утворилися економічні зони. Вони охоплювали – завдяки відсутності політичних кордонів всередині золотоординських улусів, принаймні у XIII–XIV ст., – землеробські осілі та скотарські території цілої України. В економічну зону західноруських міст були втягнуті землі Правобережної України, включно

зПоділлям і одесько-очаківськими степами, а також Молдавія та Валахія. У цьому слід шукати економічні імпульси південної експансії Великого князівства Литовського та української колонізації степів, що проявилися уже з середини XIV ст. В економічну зону Кафи були втягнуті території усіх західних улусів Золотої Орди. Піднесення Кафи деякою мірою пожвавило торгівлю Києва, тож венеціанський купець Амброджо Контаріні 1474 р. засвідчив прохід Києвом великих караванів

зхутром138. Проте профілювання работоргівлі в торговельному балансі Кафи закладало нерозв’язний внутрішній конфлікт у підґрунті її економіки: в межах однієї зони не можуть співіснувати людоловство й агрокультура. Работорговельні інтереси мусили політично розколоти західні улуси Орди. Ординські походи уже

знелюднювали степи, які самим генуезцям, саме їм, почали здаватися закинутими пустелями – Диким полем (італійською Campi deserti). Отже, інтереси зон Львова та Кафи неминуче розходилися. І це був ще один результат монгольського хазяйнування. Генуезцям цей конфлікт не судилося розв’язати. 1475 р. перспективи перехоплення работоргівлі привели у південний Крим османського султана Мегмеда ІІ, який загарбав генуезькі володіння разом з їхньою торгівлею. Україна перейшла в нову епоху.

Посилання до розділу 8

1.Сокровенное сказание монголов. – М., 2002. – С.42-43.

2.Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. – Т.ІІ. – М.; Л., 1946 [репринтне видання: М., 2000]. –

С.39.

3.Там само.

4.Ипатьевская летопись // ПСРЛ. – Т.ІІ. – Ствп.786.

5.Spuler B. The Muslim World: a Historical Survey. – Part II: The Mongol Period. – Б.м., 1960. – P.13; Morgan D. The Mongols. – Camdridge, MA; Oxford, 1993. – P.139.

6.Плано Карпини Дж. дель. История монгалов // Путешествия в восточные страны. – М., 1997. –

С.69, 74.

7.Там само. – С.57.

8.Там само. – С.51, 74.

9.Ипатьевская летопись. – Ствп.779, 781.

10.Там само. – Ствп.788.

11.Див. біографію полководця Субудая у «Хроніці династії Юань» (Юань-ши): Золотая Орда в источниках. – М., 2009. – Т.ІІІ. – С.230. Про бажання розправитися з кипчаками монголи прямо заявляли руським князям (див.: Новгородская Первая летопись Старшего и младшего изводов // ПСРЛ. – М.; Л., 1950. – Т.ІІІ. – С.62) та угорському королю Белі IV (див.: Аннинский С.И. Известия венгерских миссионеров XIII–XIV вв. о татарах и восточной Европе // Исторический архив. – М.; Л., 1940. – Т.III. – С.88).

12.Летописный сборник, именуемый Патриаршей, или Никоновской, летописью // ПСРЛ. – Т.10. –

М., 2000. – С.116, 117.

13.Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. – Т.ІІ. – М.; Л., 1946. – С.38.

14.Див.: Ипатьевская летопись. – Ствп.781. Інформація про кампанію 1237–1238 р. в цьому літописі дуже стисла і поплутана.

15.Плано Карпини Дж. дель. История монгалов. – С.57.

16.Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І. – СПб., 1884. – С.27.

17.Там само. – С.28.

18.Див. Рашид-ад-Дин Сборник летописей. – Т.ІІ. – С.39.

19.Рудаков В.Н. Монголо-татары глазами древнерусских книжников середины XIII–XV вв. – М., 2009. – С.82-84.

20.Див. згадку про кипчацькі кошуни у війську самаркандського еміра Тимура під час воєн із Золотою Ордою: Золотая Орда в источниках. – Т.І. – С.349.

21.Феннел Дж. Кризис средневековой Руси 1200–1304. – М., 1989. – С.127-130.

22.Рудаков В.Н. Монголо-татары глазами древнерусских книжников. – С.45-84.

23.Ostrowski D. Muscovy and the Mongols: Cross-cultural influences on the steppe frontier, 1304-1589. – Cambridge, 1998. – P.144-163.

24.Сокровенное сказание монголов. – С.148.

25.Ипатьевская летопись. – Ствп.888, 897.

26.Там само. – Ствп.892, 893.

27.Там само. – Ствп.808.

28.Плано Карпини. История монгалов. – С.63.

29.Там само. – С.58-59.

30.Ипатьевская летопись. – Ствп.888, 892, 893, 897.

286 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

31.Ипатьевская летопись. – Ствп.789.

32.Там само. – Ствп.792.

33.Там само. – Ствп.828-829.

34.Там само. – Ствп.828.

35.Ostrowski D. Muscovy and the Mongols: Cross-cultural influences on the steppe frontier. – С.3745.

36.Сокровенное сказание монголов. – С.148.

37.Там само. – С.150.

38.Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. – Т.ІІ. – С.18-19.

39.Плано Карпини. История монгалов. – С.72.

40.Про це повідомив єгипетський історик Ібн-Халдун, щоправда не вказавши, що ця територія належала улусу Чагатая. Див.: Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. –

С.394.

41.Pritsak O. The Polovcians and the Rus’ // Archivum Eurasii Medii Aevi. – 1982. – Vol.2. – P.368369.

42.Золотая Орда в источниках. – Т.І: Арабские и персидские сочинения // Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды, в переводах В.Г.Тизенгаузена. – М., 2003. – С.250.

43.Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І. – С.230.

44.Відомості про кипчаків у вищій монгольській адміністрації див.: Halperin C.J. The Kipchak Connection: The Ilkhans, the Mamluks and Ayn Jalut // Bulletin of the School of African and Oriental Studies. – 2000. – Vol.63, №2. – P.236-241.

45.Плано Карпини. История монгалов. – С.49, 53.

46.Галенко О. Золота Орда у битві біля Синіх Вод 1362 р. // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. – К., 2005. – С.134-135.

47.Див. хроніку Ібн Дукмака (пом. 1388): Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І. – С.318 (текст арабською), 325 (переклад російською).

48.Див. пояснення канцеляриста аль-Калькашанді: Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І. – С.411-413.

49.Там само. – С.299.

50.Там само. – С.412.

51.Плано Карпини. История монгалов. – С.72.

52.Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. – Т.ІІ. – С.75.

53.Див. повідомлення Рукнеддіна Бейбарса: Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І. – С.117.

54.Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. – Т.ІІ. – С.70.

55.Про походження Муджи Яя повідомляє Рашид-ад-Дин. – Там само. – С.88.

56.Ibn Battûta. Voyages. – T.II. – р. 266-267.

57.Золотая Орда в источниках. – Т.І. – С.150-151, 283-283. 154.

58.Там само. – С.150-154.

59.Ипатьевская летопись. – Ствп.806.

60.Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымскою и Ногайскою ордою и Турциею. – Т.2 // Сборник Русского исторического общества. – Т.95. – СПб., 1895. –

С.153, 154.

61.Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т.І. – Л., 1927. – Ствп.481-482.

62.Див. Докладні відомості про конфлікт Ногая з ханом Тохтою в хроніці: Рукнеддін Бейбарс. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І. – С.109-119.

63.Там само. – С.117.

64.Bratianu G.I. «Demetrius princeps tartarorum (ca. 1360–1380)» // Revue des Études roumaines. – IX–X (1965). – Р.39-46.

65.Галенко О.І. Золота Орда у битві на Синіх Водах 1362 р. // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. – К., 2005. – С.143-145.

66.«Став на Куремсиному місці». Див.: Ипатьевская летопись. – Ствп.846.

67.Там само. – Ствп.849-851.

68.Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. – Т.ІІ. – С.82.

69.Докладніше див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т.ІІІ. – С.172-174.

70.Там само. – С.66.

71.Ипатьевская летопись. – Ствп.805.

72.Там само. – Ствп.870.

73.Там само. – Ствп.849-850.

74.Там само. – Ствп.888, 892, 893, 897.

75.Там само. – Ствп.892.

76.Там само. – Ствп.838. Термін цей має давніше степове походження. Він зустрічався ще у статтях літопису, що стосувалися Х ст. – Там само. – Ствп.39, 61.

77.Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т.IV. – С.21-22.

78.Див. Грамоту князів Андрія і Лева Брійовичів Зіґеґарду Шварцбурзькому від 9 серпня 1316 р.: Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства. – С.145-152. Ця позиція сприймалася з довірою, як свідчать визнання польського короля Володислава Локєтка. Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.ІІІ. – С.118, 121.

79.Золотая Орда в источниках. – Т.І. – С.357-358.

80.Prochaska A. Z Witoldowych dziejów: Układ Witolda z Tochtamyszem 1397 // Przegląd historyczny. – 1912. – T.XVI, z. 3. – S.255-270.

81.Абу-л-Гачи Бахадур Хан. Родословная история о татарах: В 2 т. – СПб., 1871. – С.173.

82.Ibn Battûta. Voyages. – T.II. – Р.204-217.

83.Григорьев А.П. Сборник ханских ярлыков русским митрополитам. – С.150.

84.Balard M. La Romanie génoise (XIIe-debut du XVe siecle). – Roma: École française de Rome, 1978. – P.161, 461, 662.

85.Про втрати чернігівської династії див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.ІІІ. – С.178183.

86.Реконструкція монгольської системи правління через фрагментарність свідчень є гіпотетичною і спірною. Такі реконструкції пропонувалася в працях Дж.Вернадського, І.Вашарі та ін.: Vernadsky G., Karpovich Michael. A History of Russia. – Vol.III: The Mongols and Russia. – Yale University Press, 1953; Vásáry I.The Golden Horde. – Budapest, 1986. В основу пропонованих тут спостережень покладено дослідження і висновки Дональда Островського. Див.: Ostrowski D.G. Muscovy and the Mongols: cross-cultural influences on the steppe frontier, 1304–1589. – Cambridge, 1998. – P.36-63.

87.Сокровенное сказание монголов. – С.148.

88.Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І. – С.249.

89.Див.: Григорьев А.П. Сборник ханских ярлыков русским митрополитам. – С.68-71.

90.Kurat A.N. Toрkapi Sarayi Muzesi Arşivindeki Altin Ordu, Kirim ve Turkistan hanlarina ait yarlik ve bitikler. – Istanbul, 1940. – S.6-36; Григорьев А.П. Золотоордынские ярлыки: поиск и интерпретация // Тюркологический сборник, 2005. – М., 2006. – С.120-124.

91.Ипатьевская летопись. – Ствп.829.

92.Плано Карпини. История монгалов. – С.58.

93.Лаврентьевская летопись. – Ствп.475.

94.Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – С.309-311.

95.Золотая Орда в источниках. – Т.ІІІ. – С.228.

96.Плано Карпини. История монгалов. – С.57.

97.Там само. – С.80.

98.Рубрук Г. де. Путешествие в восточные страны. – М., 1997. – С.157.

99.Там само. – С.139-140.

100.The Cambridge History of Inner Asia: The Chinggisid Age. – Cambridge, 2009. – P.94.

101.Золотая Орда в источниках. – Т.ІІІ. – С.203-216.

102.Архив Юго-Западной России. – Ч.VII, T.I. – К., 1886. – С.112.

103.Каштанов С.М. Финансовое устройство московского княжества в середине XIV в. По данным духовных грамот // Исследования по истории и историографии феодализма. К 100-летию со дня рождения академика Б.Д.Грекова. – М., 1982. – С.178.

104.Ідентифікація типів та назв податків подана за виданням: Ostrowski D. Muscovy and the Mongols. – P.119-121.

105.Григорьев В.В. Ярлыки Тохтамыша и Сеадет-Гирея // Записки Одесского общества истории и древностей 1844. – Т.1. – С.338-340.

288 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

106.Ostrowski D. Muscovy and the Mongols. – P.59-61.

107.Лаврентьевская летопись. – Ствп.481-482.

108.Ипатьевская летопись. – Cтвп.843.

109.Там само. – Ствп.903-904.

110.Поки що симбіоз осілої та кочової цивілізацій на степовій Україні залишається в царині археології. Див.: Козловський А.О. Історико-культурний розвиток Південного Подніпров’я в ІХ– XIV ст. – К., 1992; Єльніков М.В. Золотоординські часи на українських землях. – К., 2008.

111.Архив Юго-Западной России. – Ч.VII, T.ІI. – К., 1890. – С.1-2.

112.Плано Карпини. История монгалов. – С.36.

113.Abu-Lughod J.L. Before European Hegemony: the World System AD 1250-1350. – Oxford, 1989. – P.150-151.

114.Див. свідчення Плано Карпини про Михаїла з Генуї, Мануїла з Венеції, Миколу з Пізи: Плано Карпини. История монгалов. – С.84.

115.Сыроечковский В.Е. Пути и условия сношений Москвы с Крымом на рубеже XVI века // Изв. АН СССР. Отделение общественных наук. – 1932. – №3. – С.200-202, 217.

116.Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в ХІІІ–XIV вв. – М., 1985. – С.79-87.

117.Ці зв’язки відбилися в привілеях галицько-волинських та литовських князів і польських королів купцям Кракова і Торна на торгівлю з Руссю. Див.: Купчинський О. Акти та документи ГалицькоВолинського князівства ХІІІ – першої половини XIV століть. – Док. №5, 6, 8, 13, 14; Торгівля на Україні XIV – середини XVII століття: Волинь і Наддніпрянщина. – К., 1990. – Док. №1-6.

118.Торгівля на Україні XIV – середини XVII століття: Волинь і Наддніпрянщина. – Док. №8.

119.Genes et l’Outre-Mer. – T.I: Les actes de Caffa di notaire Lamberto di Sambuceto 1289–1290. – Paris, 1978. – Док. №244, 424, 679, 697, 833, 834.

120.Там само. – Док.№244, 373, 685, 697, 723.

121.Григорьев В. Монеты Джучидов, генуэзцев и Гиреев, битые на Таврическом полуострове и принадлежащие обществу // Записки Одесского общества истории и древностей (далі – ЗООИД). – Т.І. – С.301-314; Юргевич В. О монетах генуэзских, находимых в России // ЗООИД. – Т.VIII. –

С.147-160.

122.Становище «східняків» див.: Balard M. La Romanie Genoise (XIIe-debut du XVe siecle). – Р.269288.

123.Галенко О. «Тудун» // Східний Світ. – №1-2. – К., 2000. – С.183-204.

124.Митний тариф 1349 або 1386 р. для товарів на шляху між Торунем та Володимиром. – Там само. – Док. №7.

125.Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV століть. – Док. №6.

126.Торгівля на Україні XIV – середини XVII століття: Волинь і Наддніпрянщина. – Док. №7.

127.The Cambridge History of Inner Asia: The Chinggisid Age. – P.104-105.

128.Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі. – К., 1990. – С.95-100.

129.Там само. – С.147-155.

130.Verlinden С.L’esclavage dans l’Europe Médiévale. – T.II. – Gent, 1978. – P.456.

131.Balard M. La Romanie Genoise (XIIe-debut du XVe siecle). – T.I. – Р.300.

132.Balard M. «Esclavage en Crimée et sources fiscales génoises au XVe siècle», Figures de l’esclave ay Moyen Âge et dans monde moderne. – Paris, 1996. – P.77-87.

133.Там само. – Р.817.

134.Origone I. «The domestic Enemy: The Eastern Slaves in Tuscany in the fourteenth and fifteenth Century», Speculum. – 1955. – Vol.30, №3. – P.321-366; Heers J. Esclaves et domestiques au Moyen Âge dans le monde meditterraneen. – Paris, 1981.

135.Докладніше див.: Лучицкий И. В. Рабство и русские рабы во Флоренции в XIV–XV вв. – К., 1886; Лучицкий И.В. Рабство и русские рабы в Руссильоне в XIV–XV вв. // Университетские известия. – К., 1886. – №11.

136.Verlinden Ch. L’esclavage dans l’Europe Médiévale. – T.II. – Р.949-963.

137.Traité d Emmanuel Piloti sur le passage de Terre sainte, 1420. – Louvain-Paris, 1958. – Р.140.

138.Барбаро и Контарини о России. – Л., 1971. – С.211.

Розділ 9

ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ ПРОЦЕСИ

В ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКІЙ РУСІ

1.Складання й еволюція державних структур

Якби можна було глянути з висоти пташиного лету на стародавню землю ГалицькоВолинської Русі, то ми б побачили родючу рівнину, напоєну великими і малими ріками, серед яких найбільшими є Дністер, Західний Буг, Південний Буг, Серет, Збруч і Случ. Із заходу країна межувала з Польщею, Литвою і Землею ятвягів по річках Вепр і Вислока, із Сходу – з Київською землею по ріках Горинь і Серет. На півночі Галицько-Волинська земля обмежувалась Західним Бугом, а з півдня – Дністром. Кордоном між Галицькою землею й Угорщиною були

Карпатські гори.

Галицька і Волинська землі формувалися протягом кількох століть і склалися протягом ХІІ ст., досить пізно, якщо порівняти з більш ранніми Київською та Чернігівською землями. Це було спричинено об’єктивними й історично вагомими причинами. В часи існування відносно єдиної централізованої монархії на Русі (кінець Х – перше сорокаріччя ХІІ ст.) обидві ті землі опинилися на периферії політичного, соціального та економічного життя країни. Волинь перетворилася на домен київських князів, а Галичина довгий час залишалася глибокою провінцією Давньоруської держави.

Становище почало змінюватися з ослабленням влади Києва на місцях незабаром по смерті Мономахового сина Ярополка (1139 р.). Рюриковичі починають осідати в різних землях і князівствах Руської землі, створюючи земельні династії: Мономашичі й Мстиславичі, Ростиславичі й Ольговичі, Давидовичі й галицькі Ростиславичі. На місцях підноситься велике боярство, котре з початком ХІІ ст. обзаводиться