Економічна Історія України том 1

факторів у таких селах залишалося все менше однофамільних, тобто родинних димів. У XVI ст. в українських селах вже рідко зустрічалось в наявності 2–3 дими селян з однаковими прізвищами12.

Подібний процес господарсько-територіальної еволюції волосної громади з подальшою її трансформацією в громаду села (дольового і подвірного типу), крім Волині й Наддніпрянщини, можна було спостерігати й на Прикарпатті.

2. Земельні відносини

Селянське та громадське землеволодіння. Територіально-економічною основою сільських громад були освоєні її членами орні землі й угіддя. Вона формувалася протягом тривалого часу і мала добре відомі межі. Особливо чітко такі кордони позначалися, коли селянські землі впритул наближалися до меж іншої громади або приватного власника.

Економічний комплекс сільської громади все більше ускладнювався. Із часом він вже включав не лише нові орні землі, а й різноманітні угіддя та господарські споруди. Зокрема, під 1499 р. у Володимирському повіті Волині описувалося «село Сомино… с землями пашными и с бортными, и с сокольим гнездом, и з дубравами, и з лесы, и з сеножатми, и з ставы, и з ставищи, и з озеры, и з реками, и з речками, и з бобровими гоны, и з ловы, и з ловищи». А в 1567 р. на території с. Козлиничі Луцького повіту, крім традиційних угідь, згадувалися «млины и их вымелки», а також обширні території «з ловы звериными, пташыми и рыбными». В селах Чаруків, Серебич і Тоцлі того ж повіту в середині XVI ст. були угіддя «з млыны их вымелки, и з руды, и з реками, и з потоками, с криницами, и з зереманы и бобровыми гоны»13.

За майновою належністю переважна більшість угідь та частина оранки сільської громади перебували в її спільному володінні. Про це неодноразово згадують документальні матеріали. Зокрема, на Волині в 1528 р. Івану Подолянину було пожалувано три дворища в селі Підгайці, і поряд з цим йому надавалося право, яке мали всі члени сільської громади: «в гай липовый и в дуброву волный ему вьезд по дрова, как жо и подданным господарским, и в дуброве и на болоте, што прикопаеть поля и протеребить сеножать, тое супокойное держати маеть»14. Значна кількість спільних угідь села документально зафіксована також у Північній Київщині. В процесі формування території селянської громади та встановлення її меж траплялося так, що в межах земель одного села мали свої володіння (вступи/в’їзди) члени інших сусідніх громад.

Моделі громадського землекористування теж були різноманітними. В одних випадках спільна альменда відводилася для виконання загальних селянських повинностей, для задоволення спільних потреб села, частина здавалася в оренду, а решта слугувала фондом розширення індивідуальних селянських господарств.

Спільно оброблювані землі громади існували майже в кожному селі. Починаючи ще з Правди Руської, джерела повідомляють про оброк і «корм», які селяни давали намісникам, їх тивунам та іншим князівським слугам. Подібні податки існували і в XVI ст. Траплялося, що одне селянське господарство громада виділяла для роботи лише на спільних землях і виконання загальних повинностей, а решта дворів брали на себе податки такого господарства15.

332 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Представники громадського самоврядування повсякчас регулювали не лише використання загальних володінь села, а й землекористування дворовими наділами. У ході регіонального поширення трипілля та в зв’язку зі скороченням площі пасовищ у громадах встановлювалася примусова сівозміна, особливо в дольових селах. Для випасу худоби селяни використовували ті ділянки оранки, з яких уже був зібраний урожай. У зв’язку з цим кожне з трьох полів поділялося на полоси або долі, які, щоб уникнути потрав, необхідно було одночасно зорати, засіяти, обгородити і згодом зібрати урожай. Це змушувало селян у межах одного поля висівати однорідну культуру з тим, щоб синхронізувати періодичність польових робіт16.

Найбільша питома частка орних земель на території сільської громади перебувала в індивідуальному володінні дворогосподарств. Селяни зазвичай отримували свої землі, а часто й угіддя від батьків, а потім передавали їх у спадок дітям. Такі землі в документах іменуються «отчизны», «дедизны», «отчизны прадедични». Проте, хоч би як сильно було розвинуто успадкування земельних володінь, воно також підпорядковувалось і принципам трудового права й займанщини. Економічне право селянського двору на володіння орними землями, сінокосами й іншими сільськогосподарськими угіддями базувалося на трудовому принципі. Та й у цілому землеволодіння громад волості чи села опиралося на цей же принцип. Окремі селянські сім’ї і громади в цілому претендували лише на ті землі, до яких була прикладена їхня праця або праця батьків, дідів і прадідів. І навіть якщо господарі, які зробили такі розробки, не постійно (або взагалі) не користувалися ділянкою певний час, то все ж таки ці землі вважалися володінням громади і все село обстоювало їх від захоплення іншими людьми. А своє переважаюче право володіння «уходом» громада доводила першістю розробки цілини. Цікаво, що і в найм вона здавала не цілинні ділянки, а запустілі двори, покинуті орні землі, пасовища й інші угіддя, часто разом з будівлями, які там збереглися. Тому в документальних матеріалах нерідко зустрічаються ситуації, коли на території сільської громади ділянка землі має одну назву, а ім’я теперішнього господаря, що на ній працює, зовсім інше. Нові господарі землі ставали повноправними (економічно й соціально) членами громади і нарівні з іншими відбували спільні повинності17.

Отже, сільська громада України в досліджуваний період мала в загальному користуванні не лише різного роду угіддя, а й право розпоряджатися ще не розробленими цілинними ділянками. В її володіння, як правило, переходили всі залишені селянами розроблені землі. Громада села на свій розсуд могла спільно обробляти такі землі або здавати в оренду окремим особам на тих чи інших умовах. Кошти, виручені за користування такими землями, надходили в касу громади і могли використовуватися на виплату податків та інші спільні економічні потреби.

Попри встановлені обмеження з боку сільської громади щодо користування індивідуальними наділами, окремі селяни все ж намагалися розпоряджатися ними на свій розсуд. Тому зустрічається чимало документів про купівлю-продаж селянських наділів. Продавати й віддавати в заставу наділи, на яких селяни вели своє господарство, їх змушували різноманітні мотиви. Зазвичай продаж і застава землі були ознакою розорення. Але селяни не лише продавали, а й купували землю. Це значить, що серед них були й такі, які мали надлишкові кошти та трудові ресурси, щоб її обробляти. Тому серед причин, які породжували дані процеси, слід відмітити все зростаючу в досліджуваний період економічну неоднорідність господарств

членів громади. Одні селяни розорювались, а інші ставали багатшими й діставали можливість розширювати господарство. Для цього їм необхідні були нові ділянки землі. Крім того, у зв’язку з подальшим поширенням трипілля і відмиранням перелогу паралельно йшов процес розпаду великосімейних селянських господарств. Виділені зі складу дворищ нові сім’ї, які засновували нові господарства, не завжди могли задовольнитися тими землями, які були розорані ще до розділу великої сім’ї. Тому вони або розробляли «новину», або купляли вже розчищені й розорані ділянки.

Загалом реальних правових обмежень, які б гальмували рух селянської землі до початку XVI ст., було небагато. Насамперед контроль за цими процесами проводила сільська громада. Але він зводився лише до того, щоб індивідуальний аллод попереднього власника займав рівноцінний господар, здатний відбувати всі належні повинності (як індивідуальні, так і спільні). Особа ж покупця особливого інтересу не викликала. Щоправда, поміж претендентів перевага віддавалася односельцям перед чужинцями. Урядовці на місцях теж були зацікавлені лише в своєчасному отриманні від громади всіх належних повинностей, а внутрішньому перерозподілу землі великого значення не надавалося. Шляхта лише контролювали те, щоб окремі ділянки землі не змінили загальної юрисдикції і не перейшли до інших власників. Усе це пояснювалося тим, що власне дворове господарство окремих феодалів та й верховних правителів ВКЛ у XIV–XV ст. не набуло в Україні значного поширення. Та й велося воно головним чином з метою забезпечення незначних місцевих потреб кожного конкретного помістя в натуральних продуктах, оскільки в XV ст. набувала все більшого розвитку грошова рента із селянських господарств. Нерозвиненість феодального господарства в Україні XIV–XV ст. зумовлювалася практичною відсутністю попиту на хліб на внутрішньому ринку. Це значною мірою пояснювалося тим, що переважна більшість населення міст у цей період біла задіяна у сільськогосподарському виробництві18.

Водночас в литовський період дуже слабким був попит на хліб і на міжнародному ринку. Хоча в процесі розвитку та вдосконалення техніки і зростання продуктивності сільського господарства й ремесла відбувалося неухильне збільшення обсягу виробництва в Україні продуктів харчування та ремісничих виробів. Міські жителі все більше відходили від сільськогосподарських занять й зосереджувалися на власне міській економіці, що значно збільшувало попит на хліб, особливо в великих та середніх містах. З другого боку, значне збільшення урожайності полів завдяки значного поширення трипілля привели до все зростаючої торгівлі хлібом на внутрішньому ринку. Остання відзначалася не лише місцевим продажем збіжжя

у волосних, повітових і воєводських центрах, а й регіональним обміном. Зокрема,

вдокументальних матеріалах зазначається, що зерно з Волині вивозили на Наддніпрянщину. Аналогічно зростала торгівля хлібом як у деяких країнах Центральної та Західної Європи, так і в Росії, Білорусії, Польщі, Литві. Все зростаючий західноєвропейський попит міст на хліб в XVI ст. значною мірою задовольнявся поставками зі Східної Європи. З-поміж яких Україна, як свідчать новітні дослідження, відігравали значну роль у постачанні хліба (поряд з іншою продукцією) в Західну Європу. Оскільки попередні дослідники, які дещо применшували експортні можливості Волині і Наддніпрянщини, не враховували того фактора, що відомий в Європі «польський» експорт включав значно більшу частину української продук-

334 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

ції (ніж вважали до цього), яка вивозилась через Польщу. Роль основних артерій торгівлі зерном з польськими містами і Західною Європою відігравали Західний Буг та Вісла, а також м. Гданськ19.

Землеволодіння шляхти. У досліджуваний період в Україні значного розвитку набули земельні володіння великої знаті, значну частину якої становили автохтонні спадкоємці давньоруських можновладців та церкви, а також прийшлі іноетнічні землевласники (поляки, литовці, угорці тощо). Причому значних параметрів досягло не лише князівське, а й боярське землеволодіння, яке набуло стабільного розвитку ще в давньоруський період. Основним джерелом розширення помісної системи в Україні в цей період виступали державні надання вільних та освоєних селянами земель, а також насильне заволодіння селянськими громадськими землями. Верховні правителі ВКЛ і КП щедро жалували в умовне держання та спадкове володіння своїй знаті не лише незначні дворища/хутори, селища й приселки, а й комплекси поселень і цілі волості. Тому є чимало підтверджень у документальних матеріалах передусім галицьких і волинських земель. Саме так було пожалуване у приватне володіння пана Волчка село Новосільці в Теребовлянській волості (1393 р.), в 1408 р. Ягайло надав своєму слузі Й.Бедуну чималі володіння у «волості Перемишльській». У 1414 р. Вітовт своєю грамотою пожалував пану Бедриху подільські поселення «у Смотрицькій волості», осумувавши останні в «60 кіп подільских напівгрошів». Що свідчило про своєрідне умовне володіння/заклад, яке, щоб повернути назад великий князь мав сплатити вказану суму. На початку 30-х рр. ХV ст. великий князь Свидригайло провів пожалування А.Волотовичу на села в Луцькому та Кременецькому повітах Волині тощо.

Отриманими пожалуваннями українська польська та литовська знать володіла переважно в двох формах – умовного (тимчасового) й постійного держання. Тимчасове землеволодіння передбачало володіння селом доти, допоки виконувалася відповідна служба на користь сюзерена (верховного правителя), а друга означала остаточний перехід пожалуваних володінь у постійну спадкову власність шляхти. Як свідчать документальні джерела, протягом ХІV–ХV ст. переважали умовні пожалування, тобто на розсуд великокнязівської влади без зазначення конкретних умов і термінів. Хоча окремі джерела зафіксували й безумовні пожалування, які фактично передавали землю в приватні руки на віки20.

Стійкою тенденцією тих можновладців, які набували земель на певних умовах своєї служби сюзерену, було прагнення повторного їх підтвердження у кожного верховного правителя. Останні ж, намагаючись заручитися підтримкою місцевих еліт, йшли назустріч подібним проханням і видавали такі підтверджувальні привілеї, а також провадили нові пожалування. Це виснажувало великокнязівський/ королівський домен, а тому верховні правителі ВКЛ і КП уже на рубежі XV–XVI ст. все більше зосереджуються на підтверджувально-фіксаційних наданнях. У подальшому така земельна стратегія – яка була досить чітко зафіксована вже в грамотах Казимира IV Ягеллончика (1440–1492), Олександра Казимировича (1492–1506) і Сигізмунда І (1506–1548) – призвела до концентрації цілих земельних масивів у руках спадкоємців відомих на той час родин землевласників21. Як це, приміром, було в Руському воєводстві Галичини, де півсотні шляхетських і магнатських родин тримали у своїх руках близько півтори тисячі поселень (у тому числі й міст). Подібна характеристика стосувалась і Волині, де численні села й містечка належали

знатним волинським князям (Вишневецьким, Гольшанським, Заславським, Збаразьким, Корецьким, Курцевичам, Сангушкам, Четвертенським, Чорторийським, Острозьким та ін.). І хоча найвища князівська верства Волині сягала в соціальній структурі лише 13% і включала переважно близько 500 великих родів, але останній належало 2/3 від усіх шляхетських володінь (тобто близько 23 тис. дворогосподарств посполитих). А от значно переважаючій верстві зем’ян (становила близько 87% від усієї шляхти) належала лише третина селянських дворогосподарств. Щоправда, у подальшому відсоток володінь волинських князів дещо зменшився (до 56%) за рахунок зростання зем’янського землеволодіння, але абсолютні параметри володінь князів зросли до понад 60 тис. селянських дворів.

З-поміж інших регіонів України значні земельні надбання набули князі, магнати й шляхта на Подніпров’ї – Глинські, Верейські, Домонти, Друцькі, Долголдатовичі, Заславські, Пронські, Рожановські, Ружинські, Сенські, Капусти, Немиричі, Проскури, Полозовичі, Полубенські, Юрші; на Брацлавщині – Четвертенські, Химські, Вишневецькі; на Чернігівщині – Воротинські, Можайські, Новосільські, Рильські, Стародубські та ін.22

Незважаючи на існування в Україні значних магнатських володінь, все ж головним у земельній політиці великокнязівської влади була підтримка та зміцнення середніх і дрібних землевласників (бояр і зем’ян). Причому землі останнім надавалися в основному на умовах їхньої служби своєму сюзерену, що неодноразово зазначалося у великокнязівських/королівських привілеях у першій половині XVI ст. А тому переважна більшість шляхетського стану докладала чималих зусиль, щоб змінити невизначену й хитку формулу «до волі и ласки» сюзерена більш чіткими умовами (у довічне володіння самого васала, васала і його дітей або ж трьом поколінням того чи іншого роду). Тому в процесі отримання земельних володінь простежувалася загальна тенденція до перетворення умовного феодального землеволодіння (особливо боярського) в повне безумовне (на вічність)23.

Наступною віхою в еволюції шляхетського землеволодіння стало судовоадміністративне реформування 60-х рр. ХVІ ст. та ухвалення Другого Статуту ВКЛ у 1566 р., коли загалом було знято обмеження на торгівлю землею. Оскільки попереднім Статутом 1529 р. великокнязівська влада дозволяла шляхтичу відчужувати тільки 1/3 своїх маєтностей, а решту дозволялося лише передавати в заставу. Попервах, на стадії підготовки Статуту 1566 р., вказана правова норма ще зберігалася. Хоча згодом шляхта таки добилася прийняття Берестейських поправок, що відмінили будь-які обмеження щодо операцій зі шляхетською земельною власністю, що в подальшому призвело не лише до зміцнення шляхетського землеволодіння, а й до значного перерозподілу земельної власності української шляхти24. Після Люблінської унії 1569 р., із переходом належних колись ВКЛ земель до Корони Польської, в останніх досить помітно зростає роль польського елемента в землеволодінні, який відчутно посунув місцеву шляхту на Волині, Київщині та Брацлавщині. Загальні параметри володінь іноетнічних власників напередодні Національно-визвольної війни середини ХVІІ ст., на думку фахівців, сягали близько чверті від усього шляхетського землеволодіння вказаних українських земель. Особливо помітними були земельні здобутки Замойських, Любомирських, Собеських, Фірлеїв, Даниловичів, Лещинських, Радзивіллів, Красенських, Бжозовських, Лащів, Суходольських, Калиновських, Потоцьких, Сенявських, Струсів, Хмелецьких та ін.25

336 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Міське землеволодіння. Аграрний аспект був досить помітним і у функціонуванні міської економіки України в досліджуваний період, що було властиве й європейським містам. Хоча економічні умови для землеробських занять українських городян були різними і часто не завжди сприятливими. Причому в феодальних містах і містечках їхні власники зазвичай намагалися сприяти аграрним заняттям городян (що зміцнювало міську економіку). Хоча у великокнязівських міських центрах навколоміське землеробство зустрічало спротив місцевої шляхти, бо це зачіпало її земельні інтереси, через що в джерелах неодноразовими були скарги міських жителів (Києва, Луцька, Володимира та інших значних міст), що вони втратили свої землі через сваволю місцевих урядників та шляхти26.

У той час як якісних орних земель поблизу українських міст було обмаль (це меншою мірою стосувалося південно-східного порубіжжя), то наявність різноманітних угідь компенсовувала цю нестачу і чимало городян активно займалися уходництвом і промислами.

Помітного розвитку набуло міське землеволодіння у середніх і малих містах/містечках Волинського воєводства, де до 50% і більше городян займалося рільництвом і мали орні поля, значні городи та навіть засновували фільваркові господарства. Зокрема, поблизу Старого Костянтинова (611 дворів) на початку XVІІ ст. джерела згадували близько 90 міщанських фільварків. А заможні старокостянтинівці володіли кількома навколоміськими хуторами із десятками гектарів землі. В цілому за підрахунками фахівців у другій половині XVІ ст. жителям 18 міст і містечок Луцького повіту належало 435 сільськогосподарських ланів землі, міщанам 12 міст Володимирського повіту – 172 лани, а городянам 9 міст Кременецького повіту – 212 ланів. Водночас городяни 23 подільських міст оброблювали 600 ланів землі.

Хоча у великих містах України аграрні заняття жителів не мали такого розвитку. Так, більшість киян не володіла приміською землею і тільки 13% міщан мали городи. А от у значному на той час волинському місті Кременці (700 будинків) тією чи іншою мірою землею володіла більша половина городян, а 20% із них займалися рільництвом. Особливо економічно міцними були представники міської верхівки та урядовці (передусім у Києві), які накопичували в своїх руках значні земельні багатства включно із залежними селянами. Представники міських рад нарівні зі шляхтою формально-юридично мали повне право на землеволодіння й активно цим користалися, прибираючи до своїх рук навіть прилеглі шляхетські землі. Зокрема, київський урядовець В.Ходика у другій половині XVІ ст. був власником одинадцяти сіл, двох містечок та ще чотири села тримав у заставі. І таких прикладів своєрідної міської феодалізації було чимало27.

Церковне землеволодіння. Важливим фактором економічного розвитку українських земель у досліджуваний період було розширення монастирського й церковного землеволодіння. Відомі земельні пожалування на користь церкви із самого початку XІV ст., коли галицький князь Лев Данилович надав на храм Успіння в Галичі землю й окремі села. А в 1375 р. удільний князь Олександр Коріатович пожалував домініканському монастирю у подільському Смотричі село Ходоркове зі всіма землями. Хоча більш предметно можна говорити про розвиток церковного землеволодіння починаючи з другої половини XV ст., коли розширювалися володіння ставропігіальних Києво-Печерського, Пустинно-Микільського та Михайлівсько-

го Золотоверхого монастирів. Саме в цей період до Києво-Печерського монастиря відійшли остерські землі, окремі поселення Глуської волості, села Киселевичі, Осове та ін. А в XVI ст. Києво-Печерська обитель уже володіла щонайменше 40 селами Київського, Любецького, Остерського та Чорнобильського повітів28. Наявні фрагментарні свідчення фіксують також зростання володінь Пустинно-Микільського монастиря, який дістав грамоту Казимира IV Ягеллончика (1440–1492) на селище Княжичі, надання Олександра Казимировича (1492–1506) на землі на ріках Борщовці та Дарниці, а згодом на село Гридкове та половину Шепелич на Прип’яті, на землю Полукнязівську за Дніпром тощо. На початку XVI ст. серед володінь цієї обителі згадувалися також землі в Олевській волості, а пізніше ще понад 30 українських сіл29.

Аналогічно зростала економічна земельна могутність Михайлівського Золотоверхого, Видубицького, Межигірського, Красносільського Спаського та інших українських монастирів.

Основним джерелом зростання й розвитку церковного землеволодіння виступали приватні пожалування значних шляхетських родин, а також активна господарська діяльність церкви, яка скуповувала суміжні землі та угіддя. У такий спосіб формувалися цілісні церковні земельні латифундії, які були досить ефективними в управлінні з боку монастирів і митрополичих кафедр.

Сприятливою для економіки церковного господарства була й земельна політика правителів Великого князівства Литовського, спрямована на підтримку нових землевласників (за рахунок державних земельних пожалувань), щоб ослабити могутність місцевих удільних князів України та здобути авторитет у місцевого духовенства.

Значними у досліджуваний період були волинські церковні володіння, де згадувалось у документах майже сім десятків належних монастирям і церковним установам сільських поселень. Крім того, значним місцевим єпіскопіям (ЛуцькоОстрозькій і Володимиро-Берестейській) також належало понад 60 українських сіл. А на Київщині джерела зафіксували щонайменше 80 монастирських сіл і кілька десятків поселень належних Київській митрополії. Водночас в досліджуваний період також зростало землеволодіння католицьких церковних установ, про що свідчили відомості джерел ще з часів правління великого князя литовського Вітовта. А після Люблінської унії 1569 р. означені процеси набули ще більшого розмаху.

Подібною була земельна політика щодо церкви і на підвладних Угорщині та Молдавії українських землях Закарпаття та Північної Буковини. Зокрема, на території останньої протягом XV–XVІ ст. у володіння місцевих єпископій і монастирів перейшло майже дві сотні буковинських сіл30.

3. Аграрна реформа середини ХVI ст.

Протягом першої половини ХVI ст. традиційний економічний уклад середньовічної України поволі зазнавав помітних змін внаслідок втілення як регіональних, так і загальнодержавних реформаторських проектів. Основною метою аграрної політики правителів Великого князівства Литовського було примноження державної казни за рахунок підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. На основі ретельного обліку великокнязівської, шляхетської та селянської землі

338 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

передбачалося підвищення продуктивності фільваркових (а там, де не було останніх, – їх створення) і селянських господарств з метою збільшення насамперед виробництва тваринного збіжжя. Для цього великокнязівська влада прагнула усунути всі перешкоди, які зберігалися в структурі фільваркових і селянських земель (дальноземелля, хаотичність полів тощо) та створити умови для остаточного переходу вказаних господарств до застосування досконаліших землеробських систем. Необхідним ставав і більш рівномірний перерозподіл землі згідно з виробничими можливостями кожного окремого дворогосподарства та встановлення адекватної економічній спроможності останніх (однорідних у різних регіонах) податків і повинностей31.

Апробація теоретичних положень аграрної реформи відбувалася поетапно й включала вироблення низки великокнязівських юридичних актів. Перші спроби регулювання економічного життя в цьому контексті належать до середини другого десятиліття XVI ст. Зокрема, вже устава 1514 р. передбачала збільшення прибутковості великокнязівських дворів за рахунок розширення дворової ріллі, яку зобов’язані були обробляти тяглі селяни. Уставна грамота 1529 р., адресована державцям і урядникам волостей, загалом повторила положення устави 1514 р. та передбачила розширення дворової ріллі через залучення невільних категорій сільської людності (челяді), а переважну більшість селян передбачалось перевести на оброчні виплати та толоки й шарварки у великокнязівських господарствах32.

Наступним правовим актом реформи можна вважати уставу 1547 р., видану старостам, державцям і урядникам замків, дворів та держав ВКЛ. Цей документ вже враховував досвід реформ попередніх грамот, а тому обмежив використання челяді в дворовій оранці, оскільки невільні категорії сільської людності вимагали для цього чималих коштів. Акценти було зміщено в бік широкого використання тяглових категорій селян, яким рекомендувалося роздавати пустки. Було також здійснено спробу реформування фіскальної системи. Зокрема, оподаткування сільських дворів передбачалося проводити згідно з кількістю та якості земельних наділів. У цілому устава 1547 р. апробувала чимало оптимальних положень, які знайшли розвиток у подальших правових актах33.

Найдетальніше заходи аграрної реформи були розроблені в прийнятій у ВКЛ 1 квітня 1557 р. загальнодержавній «Уставі на волоки» й у наступних поправках до неї (від 20 жовтня 1557 р., 20 травня, 20 червня, 20 жовтня 1558 р.). Вони передбачали використання поряд з сільською челяддю й волосних селян для роботи (вводилася дводенна панщина) у фільварках, які повсюдно мали створюватися на родючих ґрунтах. Челядь осаджували на невеликі земельні наділи (згодом їх іменували городниками) з фіксованою одноденною панщиною34. «Устава» передбачала перемірювання землі уніфікованими земельними одиницями – волоками з відповідним оподаткуванням за кадастром. Трипілля ставало основною землеробською системою, змінювалася просторова локація селянських поселень, регламентувалась діяльність місцевої сільської адміністрації.

Незважаючи на те що основні ідеї реформування земельних відносин фіксувалися правовими актами XVI ст., все ж перші практичні спроби волочного обмірювання земель на терені ВКЛ належать до XIV–XV ст. Саме на волоках осідали німецькі та польські селяни, які в цей період колонізували Підляшшя. Принесена

самими переселенцями така земельна міра могла бути симбіозом польського лану і хелминської волоки. Переваги стандартних земельних одиниць швидко стали очевидними, а тому великокнязівська влада й шляхта поширили волочну модель серед місцевих селян та завели в своїх помістях. Значного розмаху набула реорганізація економічного укладу в помістях королеви Бони (Гродненщина, Пінщина, Підляшшя та ін.). З її реформаторськими кроками в 50-х рр. XVI ст. пов’язують перші відомості про волочну систему на українських землях (люстрація належного королеві Кременецького староства у 1563 р. згадувала десь півтора десятка переміряних волоками поселень). Крім того, ще задовго до «Устави» 1557 р. за принципом волочної поміри були реорганізовані землі в селах Руського воєводства (за винятком Снятинського, Коломийського, Галицького, Теребовлянського, Рогатинського староств), де запроваджувалися інші уніфіковані стандарти – франконські лани35.

Уподальшому протягом другої половини XVI ст., як свідчать актові матеріали, волочна поміра торкнулась селян майже 50 сіл Ковельського, Ратненського й Любомльського староств, а також окремих поселень Луцького та Володимирського повітів Волині.

Втілювали в життя основні положення аграрної реформи великокнязівські ревізори, які зобов’язані були переміряти всі великокнязівські та селянські землі. Жителі волості та кожного окремого села через місцеву адміністрацію й громадське самоуправління сповіщались про час і місце землевпорядкування. Роботи розпочиналися зі встановлення старих меж села, а потім усі наявні землі зводились в одне ціле, через ліквідацію хаотичності полів (шахівниці), і наново обмірювалися. Орні землі селян, у тому числі індивідуальні аллоди та спільна громадська альменда, розділялися на три рівновеликі ділянки. Натомість окреме селянське господарство отримувало уніфікований наділ у кожному з трьох полів. Сума таких наділів становила одну волоку землі. І хоча цим ліквідовувалася безсистемність полів і пов’язані

зцим незручності, але й зникало історично сформоване селянське землеволодіння та право вільного розпорядження землею. Бо під поміру потрапляли всі наділи незалежно від того, хто і яким чином їх придбав. Та й новоотримані волоки за своїми розмірами помітно поступалися дореформеним селянським дворищам. Натомість на експропрійованих у селян землях, а це були переважно якісні ґрунти, створювалися фільваркові господарства.

Узв’язку з цим ставлення селянства України до заходів аграрної реформи та волочної поміри своїх земель було негативним. Заворушення на селі та виступи проти її проведення фіксувалися протягом всієї другої половини XVI ст. Навіть у тих регіонах України, де все ж урядовцям вдалося провести волочну поміру, селяни ще довго не приймали волок, не переселялися у нововиміряні селища, а то й просто тікали з поміряних місць. Зокрема, в 90-х рр. ХVI ст. у кількох десятках сіл Ковельського староства пусті волоки становили близько 20% від їх загальної кількості36.

Уході проведення аграрної реформи значної трансформації зазнала просторова локація сільських поселень України. У тих регіонах, яких торкнулась волочна поміра, на зміну розкиданих маломірних селищ-дворищ з черезсмужжям їхніх ґрунтів приходили багатодвірні села зі впорядкованою забудовою. Зокрема, на Волині ревізори чітко дотримувалися положень «Устави» 1557 р. Тому в середньому

340 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

(із трьох) полі вони відводили додатково кілька прутів* (8–9) землі, де вибивалася вулиця. Селянські хати ставилися вздовж вулиці в один ряд. Навпроти них через дорогу розміщувалися господарські будівлі, що пояснювалося протипожежною безпекою. Хоча в певних випадках житлові будівлі селян ставилися по обидва боки вулиці, а господарські прибудови розміщувалися в глибині наділу, за будинком. Інколи, щоправда, ревізори не наважувалися ламати старі села і залишали їх попередній (хоча й хаотичний) устрій (Берестейщина, Кременеччина)37.

У ході реформування експропрійованих селянських наділів окреме селянське господарство отримувало землю в кожному з трьох полів, що в сумі дорівнювало 1 волоці. В переважній більшості реформованих литовських та білоруських земель ВКЛ волока становила 33 морги**, тобто в кожному полі по 10 моргів та ще 3 під садибу. Або ж селянин отримував по 11 моргів у трьох полях. Але існували й певні регіональні відмінності. Зокрема, на заході ВКЛ у Жемайтії волока дорівнювала 30 моргам. У переважній же більшості розміряних українських сіл Кременецького староства на Волині волока становила в сумі 36 моргів землі, а в окремих випадках

іпонад 50 моргів. Пояснення цьому крилося не в особливому ставленні ревізорів до волинських селян, а в якості місцевого ґрунту. Тут останній був переважно визначений як середньої якості та поганий («подлый»). «Устава» так співвідносила волоки різної якості: передбачалось за 1 волоку доброї землі давати 1,5 середньої або 3 волоки поганої, а за 1 волоку середньої давати 2 волоки поганої38.

Крім індивідуальних наділів, усім жителям села на загал відводилися додаткові орні волоки загального користування (застінки). Кількість таких земель на одне село була в межах від 1 до 6, а їхні розміри сягали від 20 моргів до 21 волоки. Також селянам виділялися різноманітні угіддя: лісові, річкові, озерні й сіножаті. Розміри сінокосів у волинських селах коливалися від кількох до десятків волок, що свідчить про значний відсоток громадського землеволодіння, яке загалом у структурі всіх земель окремого села коливалось в середньому від 30 до 70%. Щоправда, після реформи за землі спільного вжитку вже встановлювалися чіткі податки, але

вXVI ст. не обкладалися податками від 50 до 70% громадського землеволодіння реформованих сіл України39.

Протягом XVI ст. на українських землях спостерігалося неухильне збільшення норм феодальної ренти. В міру розширення фільваркового господарства значних розмірів набувала відробіткова рента, зберігалась натуральна та одночасно зростала грошова. Особливо вказана тенденція була помітною в тих регіонах України, яких торкнулась аграрна реформа. В реформованих селах Волині незаперечним фактом стає абсолютне зростання норм ренти (особливо відробіткової і грошової), оскільки стандартні селянські волоки, які підлягали оподаткуванню, за своїми розмірами поступалися попереднім «дворищам» і «службам». В реформованих селах Кременецького повіту Волині селяни перебували винятково на грошовому чиншу. Тому сума виплат від кожного селянського господарства включала податок за 1 індивідуальну волоку орної землі та частку за користування громадським вигоном

ісіножаттям. Оскільки, переважна більшість вказаних сіл мала волоки на ґрунті

*Прут землі дорівнював 7,5х75 ліктів (близько 241,3 кв. м). Лікоть – міра довжини: від 30 до 70 см.

**Морг дорівнював 30 прутам землі (близько 0,7 га).