Економічна Історія України том 1

Розповідаючи про кончину володимирського князя Володимира Васильковича 1288 р., його літописець із сумом нотує: «И тако плакавшеся над ним все множество вълодимерцев… и сурожци, и новгородци, и жидове плакахуся, яко в возятии Иерусалиму, егъда ведяху их в полон»12. Це лапідарне речення зображує місто Володимир як визначний торговельний осередок Русі, в якому існували колонії іноземних купців. Німцями на Русі взагалі називали іноземців, під сурожцями можна розуміти венеціанських і генуезьких купців, котрі отаборилися в кримському Сурожі (нині Судаку). Не випадковою є згадка про новгородців у м. Володимир, представників торговельної Руської Півночі.

Другим за значенням містом Волинського князівства після стольного Володимира був Луцьк. Висувалося припущення, ніби він був осередком племінного об’єднання лучан, яких глухо згадує Константин Багрянородний в своєму трактаті «Про управління імперією» (середина Х ст.). «Повість временних літ» знає лучан як жителів Луцька, коли під 1085 р. уперше називає про це місто. Тільки на середину ХІІ ст. Луцьк перетворюється на значне місто, хай і залишаючись у тіні Володимира. З 1154 р. він був центром удільного князівства у Волинській землі. На той час місто мало сильні укріплення. 1149 р. його шість тижнів безуспішно облягав Андрій Боголюбський, допомагаючи батькові Юрію воювати з волинським і київським князем Ізяславом Мстиславичем. А в 1155 р. Луцьк не зміг здобути Ярослав Володимирович Галицький.

Місто відігравало важливу роль у соціально-політичному житті Волині й усієї Південно-Західної Русі. Там накопичували сили для змагань за Київ онуки Мономаха Мстиславичі, а володимиро-волинські князі знаходили там притулок, коли тимчасово втрачали Володимир. Луцьк протягом усього давньоруського часу був визначним ремісничо-торговельним осередком завдяки розташуванню на торговельному гостинці до Європи з Києва до Праги і Регенсбурга в Південній Германії.

Одним із найдавніших міст Волинської землі й князівства було висунуте на північний захід Берестя. Вперше воно з’являється на сторінках «Повісті временних літ» під 1019 р. Розгромлений Ярославом Володимировичем Святополк Ярополчич через Берестя втік до Польщі. З 1022 р. Берестя перебувало під безпосередньою владою київських государів. Пізніша згадка про нього датується 1097 р., коли Берестейська волость належала Святополку Ізяславичу.

Далеко на південний схід був висунутий інший волинський град Вигошів, згаданий у «Повісті временних літ» під 1097 р. Після жвавих дискусій знавці історичної географії регіону встановили, що він стояв недалеко від Шумська, Тихомля, Гнійниці, недалеко від межі з Галицькою землею. Не менше суперечок викликала локалізація Перемиля, теж згаданого «Повістю» під 1097 р. З літопису за кінець ХІ ст. неясно, де стояв той Перемиль. Дві згадки про нього в Галицько-Волинському літописі під 1233 і 1286 рр. позиціонують це місто-фортецю на лівому високому березі р. Стир біля однойменного села, де збереглось велике городище овальної форми і поблизу нього п’ять курганів. Під час археологічних досліджень у культурних шарах Перемиля ХІ–ХІV ст. виявлено залишки наземних і напівземлянкових жител. Знайдено сліди залізодобувної та залізообробної промисловості, кераміка, сокири, ножі, свердла, кам’яні форми для відливання прикрас, що свідчить про існування в місті розвинутого ремісничого виробництва.

302 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

На східному кордоні Волинського князівства було місто Турійськ, уперше згадане Нестором під 1097 р. Тоді бояри Давида Ігоровича Лазар і Василь, що взяли участь у ганебному дійстві осліплення Василька Ростиславича, повернулися до Турійська, рятуючись від його гніву у віддаленому куті Волині. Вчені локалізують Турійськ на місці сучасного селища з такою самою назвою у Волинській області. Збереглось городище у вигляді правильного кола діаметром 100 м. Судячи з насичення культурного шару, Турійськ було збудовано в другій половині Х – на початку ХІ ст.

Розташований поблизу Луцька Шеполь належав до числа городків, які 1097 р. Давид Ігорович пропонував осліпленому ним нещасному Василькові Ростиславичу з тим, щоб той утримав від походу на Волинь грізного переяславського князя Володимира Всеволодича Мономаха. Це єдина згадка про Шеполь у літописі й джерелах узагалі. Історики сходяться на тому, що місто було розташоване там, де нині є село Шеполь Волинської області. На березі р. Става (лівої притоки Стиру) знайдено городище, обведене валом і ровом, біля нього посад. Судячи з усього, Шеполь був невеликим і незначним містом.

До подібних міст Волині на межі ХІ й ХІІ ст. належав і Дубен (на місці сучасного м. Дубна). У 1100 р. за рішенням Витичівського княжого з’їзду в Давида забрали м. Володимир із волостю, натомість йому дали Дубен і ще кілька другорядних городків. Дубен розташований серед непролазних багн, над р. Іквою. Збереглося його давнє городище. Археологічна розвідка виявила культурний шар часів Київської Русі. Серед виділених Давиду Святополком Ізяславичем і Володимиром Мономахом 1100 р. міст був і Острог. Він розташований на злитті Ікви з Горинню, в області Погорина, на рубежі Волині й Київської землі. Археологічно місто давньоруського часу не досліджене, а літописна згадка про нього під 1100 р. залишається єдиною для всієї першої половини ХІІ ст.

Отже, з кінця ХІ ст. джерела дають можливість твердити про усталення рубежів Волинської землі. Процеси її формування проходили недосить інтенсивно і одержали нові імпульси з початком ХІІ ст. Ці імпульси лежали в царині суперництва Рюриковичів навколо Волині.

Як мовилось, проти інших південноруських земель Галицька була новоутворенням. Сказане підтверджується малою кількістю міст навіть у другій половині ХІІ ст., позначеній на Русі бурхливим зростанням кількості нових міських центрів. На зв’язок між складанням земель і виникненням і розвитком міст історики вказували неодноразово13. Образно кажучи, Галицька земля тривалий час обходилась тими містами, що дістались їй у спадок від Перемишльської, Звенигородської та Теребовльської волостей. Якщо на Волині з 40-х рр. ХІІ ст. зароджувалися нові міста, то в Галичині процес містоутворення довгий час розвивався уповільнено. Київський літопис, що, можливо, скористався з якихось галицьких джерел, називає за другу половину ХІІ ст. всього лише десять нових міст у Галицькій землі. Більшість їх була прикордонними оборонними замками.

Зате стольний град новоутвореного князівства Галич зростав і велелюднів стрімкими темпами, небаченими на тогочасній Русі. Про це може свідчити той факт, що науці відомо близько 30 кам’яних храмів другої половини ХІІ–ХІІІ ст. у самому місті та його околицях, 9 з яких досліджено археологами. Місто стояло на Дністрі, одній з великих річок Європи (на р. Луква, недалеко від її впадіння до

Дністра), що була чудовою торговельною магістраллю, яка з’єднувала Галич із ринками Півдня, – насамперед візантійськими та близькосхідними. Історики зазвичай підкреслюють велике торговельне значення цього міста і дещо нехтують вивченням розвитку його ремесел і промислів. Адже вони були головними пружинами, що розкручували швидке піднесення Галича. Він був визначним ремісничим осередком. Ремісниками переважно був заселений найбільший за площею квартал давнього Галича – «Предградье», мало не рівний Подолові Києва ХІІ–ХІІІ ст.

Ремісники становили не лише найчисленнішу, а й найактивнішу в суспільнополітичному плані частину городян. Галичани швидко проявили себе в соціальному бутті, майже одночасно з появою їхнього міста на сторінках джерел. Є підстави вважати, що в літописному оповіданні 1145 р. про бунт у Галичі проти князя Володимирка відбилась діяльність галицького віча. Нині мало хто з істориків сумнівається в тому, що віче на Русі було не загальним зібранням усіх городян, а становим, швидше кастовим, представницьким органом. Так само, як у Києві, Чернігові, Новгороді Великому, на галицькому вічі верховодили бояри.

Самий феномен млявості й уповільненості містоутворення в Галичині другої половини ХІІ ст., певно, може бути пояснений зосередженням ремесел, промислів і торгівлі цієї землі в стольному граді, економічного й соціального потенціалу якого вистачало для консолідації території князівства. Чималу роль у цьому зіграла також концентрація боярських садиб навколо Галича. З цього погляду Галицька земля подібна Новгородській, у якій також було мало міст, бояри стискали стольний град кільцем своїх садиб і замків, а стольний град князівства височів над іншими і перешкоджав їхньому розвитку.

Перемишль, що перебував на західній окраїні Галицького князівства, частково зберіг своє колишнє соціально-економічне значення в другій половині ХІІ–ХІІІ ст. та його порубіжне розташування позбавляло перемишльських бояр можливості ефективно суперничати з галицькими в створенні й керівництві утвореного Володимирком Володаревичем князівства. Перемишль протягом другої половини ХІІ–ХІІІ ст. залишався гніздом невдоволених галицьким осередком влади бояр, там знаходили притулок князі, що претендували на галицький стіл (чернігівський княжич Ростислав Михайлович у 30-ті – 40-ві рр. ХІІІ ст.).

Майже всі нечисленні міста Галицького князівства, що народились у середині – другій половині ХІІ ст., були засновані на порубіжжях. Природно поєднувати їх положення із визначенням кордонів князівства. До таких порубіжних градів належав Сяник, уперше згаданий у Київському літописному ізводі під 1150 р. Його збудували на кордоні з Угорщиною. З контексту того повідомлення зрозуміло, що Сяник був своєрідною сторожовою заставою, яка захищала Перемишль від угорського війська. І в ХІІІ ст. він залишався прикордонною фортецею, про що неодноразово свідчить Галицько-Волинський літопис.

Так само порубіжним укріпленим містом, але на кордоні з Польщею, був Ярослав, уперше названий у Київському літописі під 1152 р. у розповіді про зустріч київського государя Ізяслава Мстиславича з угорським королем Гейзою. Деякі історики вважають, що Ярославський замок, так само як Сяницький, збудували для прикриття Перемишля від нападів польських королів. Місто Ярослав мало сильні укріплення, свідченням чого є розповідь Галицько-Волинського літопису про вирішальну битву 1245 р. між Данилом Галицьким і угорським військом, яке

304 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

підтримувало боярську маріонетку і прислужника угорського короля Ростислава Михайловича. Ростислав не зміг здобути Ярослав, хоч і мав облогові машини. Літописець лаконічно сповіщає, що місто було сильно укріплене.

На західному рубежі Галицького князівства існували численні невеликі замки, які ще чекають на своїх дослідників-археологів. Порубіжні захисні лінії допоможуть ясніше уявити територію кожного з державних утворень Русі, зокрема Галицького князівства. Так само важливим є визначення природних рубежів. Так, порубіжною річкою Галицького князівства з Польщею і частково з Угорщиною була р. Сян. Угорські феодали вже тоді просочилися до Закарпаття, і дедалі частіше літописи, спочатку Київський, а далі Галицько-Волинський, називають «Гору», тобто Карпатський хребет, кордоном з Угорщиною.

З утворенням Галицького князівства, в другій половині ХІІ ст., склалася Попрутська прикордонна смуга, основою якої став горішній Прут, що протікав уздовж східних схилів Карпатських гір. Карпати і розмежовували Угорське королівство з Галицьким князівством Ростиславичів. Порубіжна смуга в цьому регіоні була широкою, сягаючи часом 200 км. Вона охоплювала Карпатські гори, на схилах яких стояли, виходячи й на рівнину, прикордонні замки обох держав.

Східний рубіж Галицького князівства другої половини ХІІ ст. був позначений стародавнім Теребовлем і новими містами-фортецями – Микулиним і Голими Горами, вперше згаданими в Київському ізводі під 1144 р. Біля Голих Гір і починався галицько-волинський рубіж. Сам Микулин стояв на р. Сереті. Далі галицько-волинський кордон прямував на захід до Пліснеська. Його порубіжне становище зафіксоване київським літописцем у розповіді про невдалу спробу Романа Мстиславича вокняжитись у Галичі 1188 р. Цей важливий прикордонний замок народився незадовго перед першою згадкою про нього, про що свідчать матеріали археологічних розвідок на його городищі.

Від Пліснеська галицько-волинський рубіж ішов уздовж Західного Бугу на північний схід. Там стояло волинське місто-фортеця Бужськ. Довгий час воно було предметом суперечок між київськими, галицькими і волинськими князями. Його близько середини ХІІ ст. захопив був Володимирко Володаревич, але далі місто повернули собі Мстиславичі й на короткий час зробили його столицею удільного князівства. Київський літопис під 1167 р. згадує бужського князя Ярослава Мстиславича. Він помер 1170 р., і Бужську волость приєднали до удільного князівства іншого Мстиславича – Святослава, котрий володів Червеном і Берестям.

Далі галицько-волинський кордон прямував на захід, вододілом між Західним Бугом і Сяном, до згаданого вже міста Ярослава. Інші галицькі замки, що, без сумніву, існували на цій ділянці кордону, науці не відомі. Галицько-Волинський літопис за друге десятиліття ХІІІ ст. називає галицьке місто Любачів, що стояло на р. Любачівка, правій притоці Сяну. Здається, Любачів виник як порубіжна фортеця в останні десятиліття ХІІ ст., коли стосунки між Галицьким і Волинським князівствами були особливо напруженими.

Дискусії в історіографії, що не вщухають і досі, викликала лінія проходження південного рубежу Галицького князівства в другій половині ХІІ ст. Довгий час історики вважали, нібито його південна межа сягала пониззя Дунаю, виходячи насамперед із поетичного панегірика Ярославу Всеволодичу в «Слові о полку Іго-

ревім»: «Галичкы Осмомысле Ярославе! / Высоко седиши на своем златокованнем столе…/ Суды рядя до Дуная»14.

Однак останнім часом встановлено, що той південний рубіж проходив середньою течією Дністра і позначений галицькими фортецями Кучелмииним, Ушицею, Василевом, Каліусом і Бакотою. Земля південніше Дністра не належала галицьким князям. Там панували половці, а на великих і малих річках розташовувалися поселення бродників, буйної і незалежної ні від кого вольниці.

Подібно до Волинської, Галицька земля складалася в різних її частинах, з різною інтенсивністю, в різний час і різними темпами. Найбільш швидко й енергійно галицькі князі «одержавлювали» Пониззя і Середнє Подністров’я, до чого їх підштовхували як політичні, так і соціально-економічні інтереси. Ними також докладались зусилля для зміцнення західних рубежів з Угорщиною і Польщею, завдяки чому в ХІІ ст. були засновані Сяник і Ярослав. З боку Київської землі, на Сереті, до фортифікованого Теребовля додали ще й Микулин, що мав добрі захисні споруди.

Водночас історики встановили незвичайну для другої половини ХІІ ст. млявість і повільність процесів містоутворення в Галицькій землі. Своєрідність її суспільно-політичної еволюції полягала в тому, що Галич був не лише головним, а й по суті єдиним її організуючим центром. У ньому, мов у фокусі, зосереджувались життєдайні процеси і явища князівства. Засилля боярства, великих землевласників, чиї садиби, замки і земельні володіння були скупчені навколо Галича, теж перешкоджали появі нових міст і фортець, опорних пунктів княжої влади. Становище змінилося в 40-х рр. ХІІІ ст., в другій половині князювання Данила Романовича, коли буде придушена й викорінена боярська опозиція в самому Галичі й землі.

Територія Галицько-Волинської Русі загалом сформувалась протягом першого сорокаріччя ХІІІ ст. Далі тривали процеси зміцнення рубежів, будівництва прикордонних замків і укріплених міст. Розвиваються старі й виникають нові міські осередки. Народження і розвиток нових міст на Русі взагалі були наслідком дії об’єктивних соціально-економічних процесів. Не можна обминути, проте, увагою активну діяльність панівної верхівки, спрямовану на створення міст. Головну заслугу в зміцненні рубежів Галицько-Волинського князівства і побудові на них укріплених міст і замків слід віддати великому князеві Данилові Романовичу.

Йому дісталися від попередників прикордонні міста Волині з Польщею, що являли собою стійкий земельно-територіальний комплекс. Так, під 1210 р. Галицько-Волинський літопис називає низку фортець на західному рубежі Волині: Угровськ, Верещин, Стовп’я, Комів, що разом із давнішим Берестям становили оборонну лінію проти Польщі. На цьому кордоні стояли ще два порубіжних міста Волинського князівства Орельськ і Ухані. Далі на лівому березі р. Вепр була збудована фортеця Щекарів. Недалеко від неї після 1213 р. звели ще один замок – у Кам’янці (на місці сучасного Каменя-Каширського) на північ від Ковеля.

Менш активно будувались оборонні замки в Галицькому князівстві в 1210– 1220-х рр. Галицький літописець бл. 1214 р. називає порубіжний замок на Дністрі Биковно й місто Збараж на східному кордоні з Волинню. На західному кордоні Галичини з Польщею літопис відзначає Любачів (на Сяні) й Городок. А на Дністерському рубежі в ті часи з’являються фортеці Товмач, Онут і Плав. Найукріпленішим

306 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

містом на південній межі Галичини з Волинню був Крем’янець. Могутністю своїх укріплень він переважав і давній Теребовль, і зведений у ХІІ ст. Тихомль. У 1227 р. угорський король напав на Галицьке князівство, але не зміг подолати фортифікації Крем’янця.

Завдяки енергії й зусиллям Данила Романовича в 30-ті рр. ХІІІ ст. на східному рубежі Волинського князівства були збудовані за останнім словом європейської військової науки першокласні фортеці Данилів і Колодяжин, а Крем’янець перетворений у неприступну твердиню. На початку 1241 р. всі вони витримали таранний удар полчищ Батия, снарядів його облогової техніки, створеної й керованої китайськими і середньоазійськими інженерами і механіками. Лише підступністю і хитрістю монголи змогли здобути окремі з них. Галицький літописець розповідає: «И прийде [Батий] к городу к Колодяжну, и постави порока 12* и не може разбити стены… Видев же Кремянець и град Данилов, яко невъзможно прияти ему, отиде от них»15.

Ключові позиції на західному рубежі Галицько-Волинського князівства посідав Холм, наймогутніша фортеця тогочасної Східної й Центральної Європи. Він був збудований, за моїми спостереженнями над Галицько-Волинським літописом,

у1237 або 1238 р. Попервах то був невеликий замок, який протягом кількох років переріс у величезну й могутню фортецю. Данило Романович звів у Холмі височенну і товсту башту-донжон. Такі башти в європейських країнах звичайно ставили всередині міських стін поблизу найбільш вразливих під час ворожого штурму ділянок. На донжонах розміщувалися катапульти і стрільці з луків і арбалетів, які не дозволяли ворогові наближатися до стін і будувати облогові пристрої. На випадок тривалої облоги в Холмі накопичили великі запаси провіанту. На підступах до Холма були зведені добре укріплені замки, висока башта одного з них описана літописцем.

Холм витримав навалу Батия в 1241 р. Через майже два десятиліття до міста підступив полководець Батия Бурундай з величезним військом, спорядженим облоговими машинами. Але й він відступив від фортеці: «Бурундай же расмотрив твердость города, аже немощно бысть взяти его» і пішов геть, марно спробувавши обманом захопити його16.

Про велику цілеспрямованість фортифікаційної діяльності Данила Романовича свідчить стаття Галицько-Волинського літопису за 1245 р. Коли Батий висунув князеві ультиматум: «Дай Галич», – Данило Романович «бысть в печали велици, зане не утвердил бе земле своей городы»17, тобто не встиг збудувати всі неприступні фортеці на східних рубежах Галицько-Волинського князівства.

Після Батиєвої навали Данило і Василько Романовичі продовжували зміцнювати рубежі свого князівства, ставити на них укріплені міста і оборонні замки. Десь

у40-х – на початку 50-х рр. ХІІІ ст. на заході Волині збудували замок Влодаву, південніше звели інший порубіжний град Андріїв, ще південніше стояв ще один градфортеця Тернава, вперше згаданий у літописі під 1262 р.: «Бысть снемь рускым князем с лядскым князем Болеславом и снимашася в Тернаве». З повідомлення цього джерела наступного року зрозуміло, що місто стояло на русько-польському кордоні18. Далі на захід від Тернави були збудовані порубіжні фортеці Бусовно,

*В цьому контексті стінобитні машини, тарани і катапульти.

Охожа і Грубешів. Отже, на кінець великого княжіння Данила Романовича (1264 р.) на західному рубежі Волині сформувалася система фортець, що забезпечувала потреби активної оборони. Була вдосконалена захисна смуга і на північному кордоні Волині. У звістках Галицько-Волинського літопису кінця 40-х – 50-х рр. ХІІІ ст. згадані нові міста Здитов, Мельник, Рай і Стожок.

Менш активним було оборонне зодчество в Галицькій частині великого князівства Романовичів. Причини цього дивного, на перший погляд, явища криються

увже зазначеному феномені соціально-економічної еволюції Галицької землі, насамперед у зосередженні великого землеволодіння і боярських маєтків навколо старих на той час міст Перемишля, Теребовля, Звенигорода, Галича та ін., а також

утрадиційній слабкості княжої влади аж до 1245 р., коли Данило знищив боярську опозицію. Однак його перемога над боярами виявилася Пірровою, була здобута запізно і в несприятливих зовнішньополітичних умовах (Батиєва навала), тому її результати не змогли дати скільки-небудь помітних наслідків у галузі містобудування. Романовичі здавали собі справу з того, що західний кордон був недостатньо укріплений, і Данило заново вибудовує фортифікації двох головних міст Перемишля і Ярослава, мабуть, коли він утвердився в Галичі 1238 р.

За роки великого князювання Данила Романовича остаточно сформувалася територія і встановилися кордони Галицько-Волинського князівства. Нових міст до збудованих Романовичами по його смерті в регіоні не додалось. Більше того, розпад держави Романовичів на уділи, на кілька князівств його дітей і небожа, зашкодив справі зведення укріплених міст і замків.

5. Сільське господарство

Основою ведення сільського господарства, землеробства і скотарства в Га- лицько-Волинській Русі була земля, що в ХІІ–ХІІІ ст. перебувала більшою частиною у володінні князів і бояр. Вона становила основне багатство суспільства і самий засіб виробництва. Так само, як і всюди в Давній Русі земля спершу була у власності общини (громади), вона ділилась на індивідуальні ділянки общинників і на спільні володіння, якими були луки, пасовиська, борті, рибні угіддя тощо. Сільське господарство було фундаментом економічного життя Давньої Русі, зокрема Галицько-Волинської. Поступово протягом кінця ХІ–ХІІ ст., виникла земельна власність і швидко набула ієрархічного характеру, а землевласники виступали як корпорація, соціально спрямована проти пригнічуваного ними виробника. Про це йшлося в попередньому розділі.

Протягом ІХ–ХІІІ ст. землеробство в Галицько-Волинській Русі невпинно розвивалося, удосконалювалися знаряддя оранки, догляду землі, методи її обробітку. Поступово відбувся перехід від елементарного розпушування ґрунту до оранки за допомогою рала, сохи, згодом плуга, що дозволяло переміщувати шари землі. Впроваджувались кращі, більш врожайні сорти зернових культур, застосовувалась сівозміна. З перебігом часу жито стає основною зерновою високопродуктивною культурою, відтіснивши на другий план ячмінь, овес і просо. Більш прогресивні способи обробітку землі, застосування парового трипілля підвищували врожайність зернових та інших культур. Це дозволило з часом продукувати хліб для внутрішньої торгівлі й на вивіз до сусідів.

308 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Протягом усього давньоруського часу жито було основним експортним продуктом. У 1279 р. стався страшний голод у Східній і Центральній Європі, що охопив Русь, Польщу, Литву та Ятвязьку землю. Тоді ятвязькі старійшини прислали послів до володимиро-волинського князя Володимира Васильковича із словами: «Господине княже Володимере! Не помори нас, но перекорми нас себе, пошли, господине, к нам жито свое продавать, а мы ради купим, чего ли въсхочешь, воску ли, бобров ли, черных ли кун, бели ль, сребра ль, мы ради дамы»19. Добросердий князь послав ятвягам із Берестя по Західному Бугу кораблі з зерном.

У перебігу нескінченних міжкнязівських війн, на які так багата історія Русі доби удільної роздробленості, суперники завдавали шкоди один одному, нищачи добро, в тому числі запаси хліба і навіть жито, що стояло в полі. ГалицькоВолинський літопис із сумом розповів, як войовничий галицький князь Юрій Львович, онук Данила Романовича, воював і мирився з мазовецьким князем Конрадом. Під час одного з набігів на Мазовію в 1287 р. Юрій «взяша полона много, а жита пожгоша, и села».

Селяни і міщани мали підсобні господарства, в яких переважали городництво

ісадівництво. Вирощувались різноманітні овочеві культури: капуста, ріпа, огірки, гарбузи. Археологи знаходять сліди садівництва. У садах (які на Русі звались городами) росли яблуні, груші, сливи, вишні, різноманітні ягоди. У садах князів і бояр висаджувались кращі сорти плодових дерев і кущів, а численні монастирі були осередками агрономічних знань і вирощування саджанців.

Іншим видом сільського господарства було тваринництво. Розведення великої рогатої худоби приносило молочні продукти, необхідні для харчування, особливо

взимовий час. М’ясо приносило свинарство і вівчарство, останнє давало і шерсть, так потрібну для виготовлення теплого одягу. В ряді районів Галичини і Волині набуло поширення конярство. Там паслись величезні стада коней, призначених для господарських цілей, транспортних і військових потреб. Поступово збільшилось використання коня в торгівлі й військовій справі. У «Повчанні» Володимира Всеволодича Мономаха (бл. 1118 р.) йдеться про селянина, котрий оре за допомогою коня і піддається небезпеці з боку степових кочовиків-половців.

Велике місце в господарстві Русі посідали промисли. Джерела рясніють згадками про хутра соболів, куниць, лисиць, песців, вовків та ін. Ними збирали данини

іподатки. Тільки-но утвердившись у Києві наприкінці ІХ ст., князь Олег Віщий підкорив племінний союз древлян «и примучив а, имаше на них дань по чернѣ куне»20. В другій половині 50-х рр. ХІІІ ст. галицький і волинський князь Данило Романович «посла Коснятина, да побереть на них* дань: черныя куны и бель сребро» (Галицько-Волинський літопис). Ліси Галичини і особливо Волині були наповнені хутряним звіром, і полювання на нього приносило великий зиск.

Хутра були однією з статей давньоруського експорту починаючи з часів утворення державності. А князі й бояри робили один одному коштовні дарунки шкурками дорогих звірів. 1160 р. київський князь Ростислав зустрівся з своїм суперником у змаганні за загальноруську владу чернігівським государем Святославом Ольговичем. «И бысть же радость в тот день межю има, и дарове мнози, да бо

*Нещодавно переможених ним племенах прибалтійських ятвягів.

Ростислав Святославу соболми, и горностайми, и черными кунами, и песци, и белыми волкы»21.

Полювання на кабанів, оленів, кіз додавало м’яса до того, що вирощувалося в селянських і панських господарствах. Добували також зубрів і турів, полювання на яких було справою небезпечною. В 1164 р. галицький князь Ярослав Володимирович надав притулок суперникові візантійського імператора Мануїла Андронікові Комніну. Той подружився з Ярославом, брав участь у засіданнях княжої ради, бенкетував із ним. Повернувшись до Візантії, Андронік з гордістю згадував, що полював на страшних велетенських биків – турів. Це було відображено на фресках, що прикрашали покої палацу Андроніка в Константинополі. Великого звіра полювали і для господарчих потреб, для поповнення харчового раціону. Не гребували цим і князі. 1252 р. Данило Романович послав свого сина Романа з боярами проти новгород-сіверського князя Ізяслава Володимировича, котрий задумав відняти у нього Галич. Данило пішов проводжати своїх воїнів: «Едущю же ему до Грубешова*, убив вепрев шесть, а сам же уби рогатиною три, а три отроци его, и въдасть мяса воемь на путь»22. Археологи знаходять чимало мисливського причандалля: залишки луків, стріл, арбалетів, списів, рогатин. А з писемних джерел ХІІ–ХІІІ ст. відомо, що мисливці використовували капкани, ловчі ями, сітки та інше знаряддя.

Багатство Волинської та Галицької земель великими й малими ріками, озерами і ставками сприяло рибальству і вживанню риби в їжу різними шарами населення. Археологам відомий різноманітний набір рибальських засобів волинян

ігаличан: гарпуни, остроги, блешні, різноманітні гачки і грузила. Там, де ґрунти зволожені і зберігають органічні речовини, часто знаходять поплавки з деревини

ікори. Різноманітний і доброякісний інвентар забезпечував риболовлю протягом всього року. В ХІІ – на початку ХІІІ ст. рибальство переростає у спеціалізовану галузь господарства, існували навіть особливі поселення рибалок на Західному й Південному Бузі, Дністрі й у гирлах Дунаю.

Помітного значення в господарстві Галицької та Волинської земель набули бортництво і бджільництво. Спочатку мед і віск добували від лісових бджіл (бортю називали дерево з дуплом, заселеним бджолами). Мед і віск користувались сталим і великим попитом на внутрішньому й міжнародному ринках. Бортницькі угіддя належали не лише сільським общинам, а й князям і боярам, вони пильно охоронялись. У Правді Руській визначено: «а еже борть разнаменуеть, то 12 гривен продажи» (штрафу). Князі й монастирі мали власні борті. При княжих дворах існували посади спеціальних урядовців-бортників. З початком ХІ ст. поряд із бортництвом, коли мед добували з природних вуликів у дуплах дерев, ведеться культурне бджільництво у вуликах.

Ще перші руські князі одержували данину медом. Древляни платили княгині Ользі «медом и скорою» (хутрами) (946 р.). Смоленська уставна грамота 1150 р. згадує про сплату данини медом. Князі накопичували величезні запаси меду і воску як для власних потреб, так і для продажу. В 1146 р. під час розгрому людьми київського князя Ізяслава Мстиславича двору Святослава Ольговича в Путивлі в «погребех [Святослава] было 500 берковьцов меду»23, тобто 5 тис. пудів.

*Містечко на Волині.

310 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Нищівна навала монгольських полчищ Батия в 1237–1241 рр. завдала величезної шкоди господарському життю Галицько-Волинської Русі, сільському господарству і промислам. Заросли лісом і травою колись плодючі ниви і луки, спустіли міста і села. Літописець, сучасник навали, із скорботою і тугою писав: «Села от того нечестиваго Батыева пленения запустеша». Значна частина земельних угідь перестала оброблятися внаслідок загибелі або втечі селян. Занепала техніка обробітку землі, а князі й бояри повернулись від одержання грошової та відробіткової ренти до збирання данини натурою. Систематичне пограбування населення завойовниками посилювало зубожіння селянства і міщанства.

З населення міст і сіл Русі ординські поневолювачі збирали надзвичайно важкі податки, при тому що воно, як і раніше, мало платити їх власним князям і боярам. Людність Галицько-Волинської Русі відбувала візникову повинність (ям), посилати озброєних воїнів для участі в грабіжницьких походах ханів та їх полководців. Усе це негативно позначилось на економічному житті, зокрема, на сільському господарстві, ремеслах і промислах.

6. Ремесла

Давньоруські ремісники здійснили величезний внесок до розвитку матеріальної та духовної культури своєї країни. У тисячах кузень на Дніпрі й Дністрі, Західному й Південному Бузі, у нетрях чернігівських лісів і на просторі київського лісостепу кували плуги й наральники для оранки полів, сотні зброярів виготовляли зброю, якою русичі воювали з візантійцями і німцями, уграми і поляками, степовими кочовиками. А в ювелірних майстернях творилось витончене «узороччя» із срібла і золота, прикрашене філігранню, сканню, карбуванням й розкішною немеркнучою емаллю.

На Русі існувало два види ремесла: сільське і міське. Сільське ремесло продукувало метал, насамперед залізо, що вироблялось із болотних руд, особливо багатих на нього в поліських областях Русі, зокрема в Галичині й на Волині. Плавилось воно в особливих сиродутних горнах, залишки яких виявлені в багатьох місцях. Давньоруські міста одержували продукцію чорної металургії звичайно через ринок або через відчуження доробку общинних металургів на користь феодалів. Археологи відкрили спеціалізовані осередки залізоробного ремесла, серед них кілька у Волинській землі.

Слово «кузнец» на Русі означало ще й ремісника, котрий працював з кольоровими і дорогоцінними металами. «Кузнецы злату и сребру» володіли всіма способами обробки металів, притаманних середньовіччю: литвом, волочінням дроту, зерню, сканню і філігранню. Особливо високою технічною і художньою досконалістю позначені давньоруські перегородчасті емалі, головними осередками виготовлення яких у Південній Русі були Київ і Галич. Найвищої майстерності досягло мистецтво черні в ХІІ – першій половині ХІІІ ст. У скарбах і культурних шарах міст знаходять виготовлені в цій техніці срібні колти, медальйони, хрестики, персні, браслети-наручі.

Близьким до емальєрного мистецтва було виготовлення скляних речей і віконного скла. Склоробні майстерні виготовляли мозаїчну масу (смальту), скля-