Економічна Історія України том 1

ісході відмежовували його від улусу Шейбана, брата Бату і улусного бека Синьої Орди. З заходу та півдня природними кордонами служили безлюдні пустелі, що обступали родючі оази дельти Аму-Дар’ї.

Отже, у Білій Орді можна вирізнити шість туменів-улусів. Усі вони розмежовувалися річками, що слугували природними кордонами на відстані у тисячі кілометрів. Лише райони річкових витоків могли потребувати штучного розмежування. Така послідовність монгольської схеми розмежування провінцій, що виходила з потреб зручності визначення кордонів і, до речі, дала досить рівні за площею улуси, вказує на те, що річкові кордони пролягли як по степах, так і по лісах, себто по землях Київської Русі. Ці нові адміністративні кордони на Русі літописці спеціально не відзначали, бо все-таки самі представляли руську православну церкву, що залишалася єдиною, або свідомо приховували з середини XV ст., коли викидали з літописів усі ознаки залежності Русі від монголів. І все ж їхнє існування та територія встановлюються за всією сукупністю джерел про монгольську добу на Русі.

Плано Карпіні добре показує межі влади Курмиши, намісника улусу, розташованого між Дністром і Дніпром. Його спочатку зустрів володимирський князь Василько, який уже був визнаний монголами. Далі він приставив до нього власну людину, щоб супроводжувати до Києва, що знаходився в межах улусу, до якого належало і його Володимирське князівство. Київський тисячник відправив посла не прямо до Бату, а до Курмиши, причому в Києві посла прийняли люди від алана Міхея, начальника Канева (мабуть, іншого тисячника?), який, безсумнівно, діяв за звісткою від київського тисячника. Це вже на зворотному шляху київський тисячник послав по Плано Карпіні свого сотника в ставку до Бату. Причини цієї чемності (якщо це була чемність) невідомі, але порівняно з цим випадком добре видно, що під час першого приїзду Плано Карпіні до Києва тисячник не мав права на власний розсуд відправляти того прямо у Сарай, хоча шлях туди ніби існував*. Він мусив доправити його до свого безпосереднього начальника Курмиши, хоча той, судячи зі згадки про подорож протягом багатьох днів дніпровським льодом, знаходився десь далеко на Нижньому Дніпрі. До речі, коли Данило Галицький вирушив до Бату або до Муджи Яя (Могучого) і подався прямим шляхом, то з Переяслава однаково мусив завертати назад до свого прямого начальника Курмиши59. Отже, під рукою Курмиши перебували і володимирський князь Василько, і його брат Данило Галицький (Василькові посли привезли для нього подорожню грамоту від Бату),

ікиївський тисячник, і начальник Канева Міхей. Територія Русі, на якій правили названі особи, розташовувалася само між Дністром (на лівому березі якого стояли

істолиця Данила Галицького Холм, і згадувана раніше Бакота) та Дніпром (на правому березі якого стояли Київ та Канів). У цьому світлі стає зрозумілим зміст повідомлення Плано Карпіні (схоже, записане з пихатих слів самого Курмиши) про те, що той «є паном над усіма, хто поставлений на заставі проти усіх народів Заходу». До сектора, утвореного річками Дністром і Дніпром, справді потрапляв майже весь західний кордон Золотої Орди (з Угорщиною, Польщею, Литвою). Дунайсько-Дністровський улус, що був відомий як улус Ногая, також мав частину

*Залозний шлях, що йшов від Києва на південний схід, з переправою на лівий берег Дніпра біля Канева, був відомий з києво-руських часів. Див.: Ипатьевская летопись. – Ствп.526, 538, 541.

262 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

західного пограниччя. Відсутність чіткого розмежування між цим улусом та улусом Курмиши давала підставу для їхніх об’єднаних походів на Угорщину та Польщу.

До улусу, розташованого між Дніпром і Доном, потрапили території Переяславського, Чернігівського та Смоленського князівств. Точно невідомо, як його територія була розмежована від сусіднього Волзько-Донського улусу на ділянці між гирлами Дону та Дніпра. Проте, якщо взяти до уваги гідрографію цього місця, то можна припустити, що розмежування між Кримським та Волго-Донським улусом тут проходило по річках Упі (правій притоці Оки), далі Окою до влиття в неї Угри й далі до витоки Угри. Це зумовлено тим, що між витоками Дніпра та Угри й витоками Упи та Дону відстані дуже незначні. При цьому порубіжне значення Угри добре виявилося 1480 р. під час оборони московським князем Іваном ІІІ своїх володінь від нападу золотоординського хана Ахмата. Крім того, існує переконливе підтвердження щодо земельних володінь Кримського улусу у цьому секторі верхів’їв Дніпра та Дону – це претензії кримських ханів – спадкоємців названого улусу на право володіння містами, що належали їхньому улусу, але були зайняті литовськими та московськими князями. Влітку 1515 р. кримський хан Мегмед-Ґерей зажадав від московського князя Василя ІІІ повернути міста, якими хан Менґлі Ґерей поступився колись литовській державі та Москві, а саме Смоленськ, Брянськ, Стародуб, Почеп, Новий Городок, Рильськ, Путивль, Карачев і Радогощ60. Одоїв, Любуцьк, Мценськ, згадувані в деяких ярликах, теж знаходилися в цьому районі*.

Власне, кордони Кримського улусу засвідчили й московські літературні пам’ятки, присвячені битві на Куликовому полі 1380 р. Вони представляли тогочасного господаря Кримського улусу Мамая, попри титулування його ханом Золотої Орди, саме правителем земель між Дніпром та Доном. У «Задонщині», створеній наприкінці XIV ст., так описано сили Мамая: «Уже бо въскрипели телегы межу Доном и Непром, идут хинове на Русскую землю. И притекоша сирые волцы от уст Дону и Непра»; місце ж битви двічі описано як розташоване «меж Дона и Непра, на поле Куликове на речке Непрядве»**. Драматично підкреслювався і перехід війська Дмитра Донського через Дон – звісно, це був напад на ворожу територію.

Маючи добре означені кордони та автономних намісників, улуси являли собою окремішні як в політичному, так і в економічному відношенні ареали, що мало певні наслідки. По-перше, в кожному з улусів склалися різні умови для економіки, внаслідок як природних економічних характеристик, так і різної взаємодії монгольської адміністрації та підвладного населення. Інакше кажучи, улусний поділ спричинив регіональну специфіку в політичному й економічному розвиткові укра-

*Існують деякі подібні ярлики кримських ханів Гаджжі Ґерея (1461) і Менґлі Ґерея (1472), до яких включено також міста Дністровсько-Дніпровського улусу. До них долучено також Полоцьк і Рязань. Таке розширення меж Кримського улусу можна пояснити тим, що правителі Кримського улусу на той час ще мали претензії на золотоординський трон і використовували Крим лише як базу в боротьбі з ханами Великої Орди. Тексти ярликів див.: Gołębiowski Ł. Dzieje Polski za panowania Jagiellonów. – T.3: Dzeje Polski za panowania Kaźmiera, Jana Olbrachta

iAlexandra. – Warszawa, 1848. – S.230-233.

**Изборник (Сборник произведений литературы Древней Руси). – М., 1969. – С.380397. «Сказание о Мамаевом побоище», написане під кінець XV ст., цитує місце «межу Доном и Непром, на поле Куликове на речке Непрядве» з «Задонщини». Див.: Поле Куликово. Сказания о битве на Дону. – М., 1980. – С.110-217.

їнських земель. По-друге, економічний потенціал улусів стимулював сепаратизм їхніх правлячих верхівок, і політична криза Золотої Орди другої половини XIV ст. призвела до розпаду держави саме по кордонах улусів.

Дунайсько-Дністровський улус дістався Моголу, сьомому сину Джучи, і став уділом цього роду. Географічне розташування робило Угорщину, Булгарію та навіть Візантійську імперію досяжними для улусного війська, що приносило улусним бегам багату здобич і данину. Крім того, вони брали участь у війнах між Джучидами та Хулагуїдами на Закавказзі й у набігах на Польщу. Багатство улусу привабило сюди міжнародних купців, і його територією вперше пролягли міжнародні караванні шляхи. Судячи з протекції Ногая, онука Могола, курському баскаку Ахмату, який мав причетність до відкупів і зловживань податковими пільгами61, його фінансові операції поширювалися й на сусідні улуси. На цьому економічному фундаменті в Ногая виникли амбіції утворити самостійний улус. 1270 р. Ногай навернувся в іслам і почав карбувати власну монету – символ державного суверенітету в ісламському праві. Він втягнув у союз із собою нащадків Курмиши – Абаджи та його синів, які правили сусіднім улусом. Зрештою це спровокувало відкритий конфлікт Ногая з золотоординським ханом Тохтою. Ногай завдав поразки хану, встановив контроль над Дністровсько-Дніпровським і Кримським улусами, проте такі його дії спричинили відхід від нього частки прибічників, а зрештою призвели до поразки від хана Тохти 1300 р.62 Спротив Джеки, сина Ногая, теж було зламано, він утік у Тирново до свого зятя, але той за наказом Тохти вбив його63. Син Джеки Каракісек нібито якийсь час вештався і промишляв розбоєм на Поділлі.

Посланий на місце Ногая брат Тохти Сарай-Буга теж підняв сепаратистське повстання разом з Тураєм, молодшим сином Ногая. Тохта придушив це повстання і призначив тоді улус-бегом свого сина Ільбасара. У першій половині XIV ст. цей улус ще переживав період розквіту завдяки торгівлі худобою та міжнародній транзитній торгівлі. На його території існувало кілька монетних дворів – у Вічіні, Лозовій, Костештах, Старому Орхеї, Ак-Кермані (сучасний Білгород-Дністровський). Ще 1368 р. угорський король Людовік І дарував правителю цього улусу право безмитної торгівлі у Брашові64. Починаючи з 1340-х років Угорське королівство проводило успішну експансію, що зрештою привела до постання князівств Валахії та Молдавії (останнє 1365 р. визнане незалежним від Угорщини). Правителі Молдавії, скориставшись кризою Золотої Орди 1360–1380-х рр. і литовським наступом на правобережжя Дніпра, повністю загарбали землі улусу від Сірета до Дністра. На початку XV ст. вони звели сильні фортеці на східному кордоні у Хотині, Кілії та Четаті-Албе (той самий Білгород-Дністровський), закріпивши землі колишнього улусу під власним контролем. Так Північна Буковина та Південна Бессарабія перейшли з-під влади улус-беків у володіння молдавських господарів.

Дністровсько-Дніпровський улус мав кордони, засвідчені присутністю монгольських адміністраторів. З Дністровського боку ворота улусу знаходилися у Бакоті, де правив службу баскак Милей. На кордоні по Дніпру таким пунктом слугував Канів, префект (praefectus) якого (мабуть, сотник) заправляв і контролював рух через Дніпро (або взимку по Дніпру). Нижче по Дніпру в пізніші часи була відома митниця у селищі Тавань (власне, сама назва могла означати митницю). Адміністративним центром цього улусу і заразом зимовою ставкою улус-беків гіпотетично

264 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

був Кочубіїв, що розташовувався на місці сучасної Одеси. Хоча це портове місто вперше згадувалося під 1415 р. у хроніці Яна Длугоша, його ймовірний епонім Кочубіїв згадувався у повідомленні про легендарну Синьоводську битву 1362 р. Остання відбулася поряд з містом Торговиця. Вдале положення цього міста на північній межі степу сприяло розташуванню тут літньої резиденції для улус-беків – власне її знали на Русі як «поле царевичів» (pustynia Ulanów)65.

Улус включав, крім степів, території Галицько-Волинського та Київського князівств. Рід першого улус-бека Курмиши, сина Чагатая, не зміг встановити династичне правління в цьому улусі, можливо, через відому ворожнечу Джучидів з Чагатаїдами. 1261 р., коли ця ворожнеча була у розпалі, тут бачимо в ролі улус-бека Бурундая66, який приводив до покори князів Данила та Василька Романовичів67 і водив їх за собою у походи на Литву 1260 р., на Польщу 1261 р. Імовірно, це був золотоординський воєначальник, згаданий під іменем Буралтай, який загинув 1288 р. під час походу проти іль-ханів Ірану в Азербайджан68. Далі при владі опинився Абаджи, син Курмиши. Він приєднався з братами до сепаратистського повстання Ногая, однак зрадив його, за що Ногай вбив його з братом Караджином. Після придушення руху Ногая, Тохта поставив на улусний престол Янджи, молодшого сина Курмиши.

Київське князівство, не маючи власної династії правителів на час приходу монголів, схоже, не відновилося у складі цього улусу. Випадкова згадка від 1331 р. про київського князя Федора, який урядував містом з якимось баскаком, не дає певних підстав припускати існування в місті князівської династії (князь був названий без імені батька, що не є характерним для згадок княжих персон у руських літописах)69. Проте завдяки Галицько-Волинському літопису існують порівняно докладні відомості про нього за перші півстоліття монгольського правління. На відміну від інших улусів, тут збереглося династійне правління руських князів. Звісно, воно було цілком залежне від монголів, які військовою рукою тримали князів у послуху. Проте відчувались і співпраця, і певне взаємне порозуміння між сторонами. Так, Данилу Галицькому вдалося здобути Галич, «осягнувши мету свого життя»70. Він відстояв права на нього власними збройними перемогами над чернігівськими конкурентами і знайшов потрібні аргументи для цього перед самим ханом Бату. Але ключ до пояснення успіху Данила Романовича слід шукати не лише в тім, що він лояльно погодився відбути монгольські релігійні та палацові ритуали, тоді як його давній суперник у змаганні за Галич чернігівський князь Михайло Всеволодич поплатився життям за відмову їм слідувати. Річ у тім, що права на Галич домагався бек сусіднього улусу (і сюзерен чернігівських князів!) Муджи Яя71. Тож у князя, який перебував у повній неволі татарській, не було шансів опиратися цим вимогам без монгольського заступника. Він міг легко здобути собі такого в особі власного улус-бека Курмиши, а також бека Дністровсько-Дунайського улусу, до якого належав Галич і якому навряд чи подобалося зазіхання на його володіння з боку сусіда. Подібний конфлікт спалахнув, як згадувалося вище, і між Ногаєм і ТулеБугою (поки цей був улус-беком до обрання на ханство) бл. 1284 р. через курського баскака Ахмата. Ці приклади дієвості улусного розмежування пояснюють той досі непояснений факт дуже швидкого порушення контактів між Північно-Східною та Південно-Західною Руссю. Востаннє перебування Києва під владою Великого князівства володимирського було визнане монголами 1249 р. Проте навіть князь

Олександр Невський, який дістав цей привілей, так і не був у Києві. Щоправда, присутність тут монгольського агента з іншого улусу вносила безлад двовладдя у прозору монгольську схему улусної організації.

Та все ж князю Данилу не щастило навічно оволодіти Галичем. Розташоване на правому березі Дніпра, це місто опинилося на території Дністрово-Дунайського улусу. Тож свою резиденцію він переніс у місто Холм, засноване ним 1223 р. Події

уГаличі майже не згадуються у галицько-волинському літопису після 1255 р., тоді як Холм почав привертати основну увагу. Востаннє Галич згадано під 1272 р. у зв’язку з вокняжінням Лева Даниловича, але поряд з Холмом: «Лев почав княжити

уГаличі та Холмі»72. Зведені Данилом величні храми ще зберігали пам’ять про Галич як про столицю, проте його справжня столиця перемістилася вже на північ. У складі Дністрово-Дунайського улусу місто опинилося на периферії іншого економічного регіону, що формувався, і швидко втратило своє політичне й економічне значення.

Однак Данило Романович зумів взяти під свій контроль Болохівську землю (Побужжя та Послуччя) та Київщину походами 1241, 1258, 1259 рр. Хоча літописець і силкувався представити їх як акції, спрямовані проти монголів, але усі вони відбувалися лише на території «свого» улусу.

Галицько-волинським князям також відкрилися можливості ходити у грабіжницькі походи на сусідні Угорщину, Польщу, Литву і навіть Тевтонський орден. Якщо походи спрямовувалися за межі улусу, то вони відбувалися у складі монгольського війська під проводом власного улус-бека, як похід на Сандомир 1261 р., очолений Бурундаєм. З відома того самого Бурундая князь Василько 1260 р. здійснив і самостійний набіг на литовців, але на знак покори віддав своєму улусному начальнику сайгат – це тюркське слово (монгольською – «суга» – подарунок) означало частку трофеїв, що належала сюзеренові. Це спростовує враження, яке прагнули створити давньоруські літописці, ніби руські князі дозволяли собі самочинні дії, навіть спрямовані супроти монголів. Ні, самочинні кроки закінчувалися то викликом до золотоординської столиці Сараю, то каральними акціями з монгольського боку, як, приміром, 1261 р. Бурундай змусив князів Лева та Василька знищити укріплення багатьох міст, і навіть власноручно спалити столичний Володимир73.

Цікаво, як автор Галицько-Волинського літопису виявляє персональне сприйняття нових адміністративних кордонів, в яких він сам опинився. Так, лише коли князі брали участь у походах під проводом беків інших улусів – 1282 р. в Угорщину під проводом Ногая і Туле-Буги, 1283 р. на Польщу під проводом Ногая і Туле-Буги, 1287 р. під проводом Туле-Буги та Алгуя, – він згадує про те, що руські князі брали участь у цих походах через «неволю татарську»74, ніби виправдовуючи князів за службу стороннім улус-бекам. Він також називав руські князівства на лівобережжі Дніпра «задніпровськими»75, демонструючи, що вже 1283 р. на Русі прижився монгольський адміністративний поділ, за яким Дніпро визнавався кордоном. У тому ж сенсі вживався термін «білобережці», зафіксований для території цього ж улусу, – у степовій орієнтації він стосувався населення західного («білого») берега Дніпра76.

Уряд правобережного (чи точніше «білобережного») улусу підтвердив зацікавленість у збереженні управління руськими землями цього улусу в одних руках, коли рід галицько-волинських князів згас зі смертю Юрія-Болеслава 1340 р. Мон-

266 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

гольська адміністрація призначила тоді на роль руського правителя Дмитра Детька* і навіть присилала військо на відбиття нападу польського короля Казимира77. Власне, спільні походи руських та монгольських сил на Польщу та Литву, що у XIV ст. не раз відбувалися, тривали понад століття після монгольського завоювання Русі. Остання звістка про них датується 1357 р. Інколи до ординських походів на Польщу долучалися й литовці, які визнали золотоординську зверхність. З настанням у Золотій Орді політичної кризи 1359–1380 рр. уже поляки та литовці здійснювали загарбання руських земель на території Дністрово-Дніпровського та Кримського улусів. Отже, золотоординський улус слугував певним гарантом збереження цілісності й Галицько-Волинського князівства. І галицько-волинські князі користувалися своїм становищем монгольських підпоручників, беручи на себе зобов’язання перед тевтонськими лицарями та поляками не допускати монгольських походів78.

Широка автономія, що живила самостійницькі амбіції улус-беків, дала взнаки під час кризи у Золотій Орді, спричиненої Тимуровим походом 1395 р.: місцевий улус-бек Хурмадай посів ворожу позицію щодо хана Тохтамиша79. Однак це вже були останні звістки про існування ординської влади, бо зубожіння та знелюднення цього улусу, спричинене посухами та голодом, а також політична криза в усій Золотій Орді на той час уже зробили його об’єктом литовської експансії. Кампанії литовського князя Ольгерда, що літописці об’єднали в оповіданні про битву на Синіх Водах 1362 р., принесли Литві Поділля та степи Правобережжя до берегів Дніпра та Чорного моря. 1397 р. литовський князь Вітовт, скориставшись втечею під його протекцію хана Тохтамиша, скинутого з трону Тимуром, дістав від останнього ярлик, яким той віддавав Великому князівству Литовському зайняті ним землі по обох берегах Дніпра, включно з Києвом, Смоленськом та іншими містами80. Тим самим Дністровсько-Дніпровський, або – якщо користуватися степовою топонімією – Білоберезький, улус припинив своє існування. Литовська держава, однак, не мала ані планів, ані засобів для економічної реорганізації степових земель. Тому литовська влада утрималася лише на лісостеповому Поділлі, завдяки чому там почалася слов’янська землеробська колонізація. Степи правобережжя Дніпра повернулися до стану анархії.

Дніпро-Донський улус, або – за назвою улусної столиці – Кримський улус, мав свою специфіку в організації правління. В ньому не одразу встановилося родинне правління. Після Муджи Яя 1260 р. ним правив Уранг-Тимур, син правлячого хана Мунгке-Тимура81. 1269–1279 рр. там правив сельджуцький султан Ізеддін Кейкаус, який втік з Анатолії. У 1280-х рр. Кримським улусом розпоряджався Туле-Буга, праонук Бату, а коли він став ханом 1287 р., то, можливо, його напівбрат Алгуй. Близько 1334 р. мандрівника Ібн Баттуту територією улусу супроводжував улусний бек Толук-Тимур, мабуть, уже не чингізидського походження. Причому ця поїздка, що для улус-бека скінчилася в Азаку, зайвий раз указувала на Дон як східний кордон його володінь82. Далі в улусі правив впливовий Кутлубуга, який мав титул інака («наперсника»), себто наближеної до ханської династії особи, – він доводив-

* «Provisor seu capitaneus Terrae Russiae» – під таким титулом він фігурує у привілеї торунським купцям на торгівлю у Львові, який він видав від власного імені 1341 р. після укладення миру з польським королем Казимиром ІІІ. Див. нове видання тексту й перекладу: Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV століть: Дослідження, тексти. – Львів, 2004. – С. 194-200.

ся братом Тайдулі, дружині хана Узбека. В нього також був брат Могулбуга, який правив сусіднім Волго-Донським/Азацьким улусом.

Судячи з цього наближення кримських улус-беків до ханської династії видно, що Кримський улус мав значний економічний потенціал. Мабуть, ця обставина відіграла не останню роль і у виникненні політичної кризи в Золотій Орді, адже брати Кутлубуга (з сином Мамаєм) та Могулбуга (з сином Урусбугою) опинилися

урізних політичних таборах: перший підтримував права на престол нащадків Бату, перших господарів Джучиївого улусу, тоді як другий попирав кандидатів від Ордаїдів, правителів Синьої Орди83. Під час кризи 1359–1380 рр. цим улусом заволодів Мамай, а по його смерті тут правив його брат Ільяс і ще один Кутлубуга84 (судячи з імені, він, напевно, був онуком Кутлубуги, інака). Та уже на час походу Тимура улус перебував у руках Бек-Ярик-оглана*, який не належав роду Кутлубуги. Після втрати престолу саме Кримський улус став головною базою у боротьбі за золотоординський престол для Тохтамиша та його нащадків з роду Тука-Тимура, тринадцятого сина Джучи. З ними змагалися менші правителі, як Едигей, князь ногайського племені мангит, і хани Великої Орди, як Улуг-Мугаммед (утвердився тут 1428 р.) і Ахмат. Тука-Тимуридам не вдалося повернути собі Сарай, зате один з них, Гаджжі Ґерей, зумів утвердитися в Кримському улусі й зміцнити там

у40-х рр. XV ст. незалежну державу – Кримський ханат. Ця держава успадкувала й кордони колишнього ординського улусу і покликалася на них у своїх стосунках з сусідами – Литвою, Московією, Великою Ордою та її спадкоємцем – Астраханським ханатом.

Руські землі в кордонах Кримського улусу у домонгольські часи належали Переяславському, Чернігівському та Смоленському князівствам. Перше після монгольської навали зникло, оскільки в ньому не було власної княжої династії. У Переяславі вже перебувала певна монгольська адміністрація**. Династії чернігівських

ісмоленських князів за монгольського правління не зберегли родової єдності й

удругій половині ХІІІ – першій половині XIV ст. поділилися на дрібні роди, які правили невеличкими уділами. Зокрема, чернігівська династія по смерті Михайла Всеволодича при дворі Бату 1245 р. одразу розпалася на три роди, започатковані молодшими синами князя. З кожним новим поколінням княжичів роди та їхні володіння продовжували дробитися. Подрібнення зробило їх об’єктом територіальних претензій сильніших сусідів, зокрема смоленських і брянських князів. Проте усобиці та територіальні прирощення відбувалися лише в улусних кордонах. Монголи часто фігурували у літописних повідомленнях про ці землі як учасники князівських усобиць, що зрештою не давало можливості жодному з удільних князівств значно посилитися за рахунок сусідів. При цьому колишні чернігівські та смоленські землі, що опинилися за улусними кордонами уже з початку XIV ст., почали потрапляти до володінь московських князів. Ідеться, зокрема, про Можайськ, Вязьму, Перемишль, Тросну, Серпухов. Рязанські ж князі теж відібрали від колишніх чернігівських маєтностей Лопасну85.

*Війська Тимура спочатку пограбували цей улус біля Дніпра (Озі), а потім наздогнали Бек-Ярика біля Дону (Тан). Титул оглана вказував на належність Бек-Ярика до синів правлячого хана (Тохтамиша). Див.: Золотая Орда в источниках. – Т.І. – С. 357-358.

**Вона завернула Данила Галицького назад, коли той самочинно вирішив податися до Бату. Див.: Ипатьевская летопись. – Ствп.806.

268 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Певно, й у Кримському улусі руські землі було переділено відповідно до улусних кордонів. Крім того, улусна адміністрація виявила байдужість до адміністра- тивно-територіального устрою руських земель у складі улусу, в усякому разі не зважала на подрібнення руських князівських династій і втручалась у князівські усобиці лише з корисливою метою. Руська адміністрація виступала другорядною паралеллю до монгольської. Монголи не надто переймалися й литовською експансією, що досягла цієї території у другій половині XIV ст. Адже литовці теж вважалися монгольськими підданцями. Тому з точки зору монголів видача ярликів на міста, що переходили з руських рук до литовських чи московських князів, не зачіпала суверенних прав монголів на завойовані землі, за якими вони й вважали себе в праві вимагати податків з нових управителів, а то й вимагати їхнього повного повернення.

Наведемо підсумки монгольського переділу українських земель після завоювання. По-перше, вони всі вважалися власністю династії Чингіс-хана. Це, з одного боку, робило великого хагана їх верховним розпорядником, який міг впливати на заміщення улусних ханських престолів і мав право на розпорядження ресурсами та на економічний зиск з усієї території імперії. З другого боку, право на участь в управлінні та розподіл прибутків діставали й інші роди Чингізидів. Поступово, однак, прерогативи великого хагана та родини стали лише номінальними, поки не зникли зовсім через повалення династії Хубілая у Китаї 1368 р.

По-друге, за степовою політичною традицією в основу адміністративно-тери- торіального устрою в Монгольській імперії було покладено розділ родинного майна на уділи-улуси. Ця модель надавала високий ступінь автономії улусним володарям, чим робила їх фактичними розпорядниками в межах уділів, а самі улуси перетворювала на окремішні економічні зони. Тому уділи синів Чингіс-хана перетворилися на майже самостійні держави, які з огляду на верховний суверенітет великих ханів до 1368 р. слід все ж визнати як улусні ханати. Українські землі належали до улусного ханату Джучи, який мав неофіційні назви Кипчацького ханату та Золотої Орди. Ця держава зберегла усі риси типової степової імперії. Нею правила династія, що походила від першого хана Бату, але внаслідок її знищення з кінця XIV ст. верховна влада перетворилася на предмет змагання інших родів Джучидів.

Через степовий характер державності Джучиїв улус також був поділений за улусним принципом, за винятком того, що право призначення на посади правителів золотоординських улусів (улусних беків, темників) належало улусним ханам. Та все ж улусні беки також мали широкі повноваження і права, аж до визнання за ними права на династійне правління, що й призвело до перетворення улусів на автономні економічні зони. Політична криза у Золотій Орді призвела до занепаду та знищення золотоординської влади в одних улусах або до їхнього відокремлення від Золотої Орди і утворення нових держав в рамках улусних кордонів.

По-третє, монгольський адміністративно-територіальний поділ усе ж не міг і не ставив перед собою за мету подолати цивілізаційні кордони. Це викликало необхідність збереження певних форм державної організації на землях, що не були степовими. Так, у структурі улусного правління були допущені елементи державної організації підкорених народів. На осілих землях України, що до завоювання належали Русі, монголи на додаток до власної десяткової організації населення ви-

знали лише інститути князівської влади та церкви, але поставили їх під контроль центрального уряду й улусних намісників-беків. Підпорядкування улусним бекам зумовило поступовий переділ територій князівств. Структура князівських династій також була різною в князівствах, що належали різним улусам. Отже, з огляду на наведені дані джерел є помилковою гіпотеза про несуттєвий вплив монгольської адміністрації на осілі території Південно-Західної Русі.

3.Модернізація управління економікою українських земель у складі Золотої Орди

Порядкування на осілих територіях завжди становило складну проблему для степових завойовників. На одному полюсі можливих підходів було копіювання методів і органів управління осілих держав, що неминуче вело до культурної асиміляції степових еліт підкореним осілим населенням, а відтак і до їхнього відчуження від решти степовиків, себто тієї сили, на яку спиралася їхня влада. Рано чи пізно це скінчалося вигнанням завойовників. На другому – був елементарний грабунок степовими завойовниками осілого населення, як невільників. Але він загрожував руйнацією економіки підкорених і позбавляв сенсу завоювання. Руїна, в свою чергу, провокувала постійні протести і зрештою закінчувалася поваленням влади степовиків. Отже, єдино можливий підхід полягав у пошуку балансу інтересів степовиків з осілими, хоча він не мав перспективи остаточного рішення. Інакше кажучи, більш-менш успішне розв’язання цієї проблеми неминуче полягало у запозиченні степовою імперією моделей управління та кадрів осілих суспільств і пристосуванні їх до власних державних інститутів і традицій. Результатом такої взаємодії з підкореними осілими народами в Монгольській імперії стало утворення осібної адміністрації з соціально-економічних питань, що зазвичай була підпорядкована правлячій верхівці – чингізидській династії та улусним бекам. Призначена передусім для осілих територій, вона була поширена на всі інші завойовані землі, незалежно від того, мешкало в них осіле чи кочове населення, існувала там державність чи ні.

Взірцем спеціальної адміністрації з соціально-економічних питань у Золотій Орді, як і в інших улусних ханатах Монгольської імперії, послужила китайська система подвійного військово-цивільного управління провінціями86. За даною системою, традиція якої сягала імперії Цинь Ши Хуанді, управління адміністративними округами надавалося у відання двох губернаторів, один з яких – тайшу – відав збиранням податків, і, отже, цивільними та господарськими справами, а другий – дувей – виконував функції військового намісника. Їхні функції були взаємопов’язані й навіть частково суміжні. Це створювало конкуренцію і умови для взаємного контролю між цими адміністраторами, а в разі кризи – забезпечувало взаємопідміну адміністраторів і як наслідок збереження керованості в умовах децентралізованого правління віддаленими провінціями. Монгольськими відповідниками військових губернаторів у Золотій Орді були баскаки, а цивільних – даругачини, або даруги (східнослов’янськими мовами – дороги).

Обидва слова, як згадувалось вище, означали буквально «печатник», себто особа, яка прикладала державну печатку, що вказувало на її повноваження приймати рішення від імені центрального уряду. Термін «Даругачин/даруга» мон-

270 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

гольського походження (від монгольської основи дару- – притискати). Військових губернаторів монголи початково називали таммачин/танмачин (від монгольського терміна «тамма» – спеціальний авангард*), як про це згадано й у «Таємній історії монголів», де йшлося про упокорення Східної Європи87. У тюркомовному середовищі Центральної Азії та Східної Європи для нього виник тюркський термін «баскак» (від основи бас- – притискати). Семантична ідентичність двох термінів доводила подібність їхніх функцій, принаймні в очах підкореного населення. Зосередження влади також давало можливість тим і іншим виконувати невластиві цим посадам функції, приклад чого подає баскак Ахмат, який на Курщині засновував слободи (поселення з пільгами для населення) і брав на відкуп податки. Напевно, тому важко очікувати від давньоруських літописів точного розмежування цих посад. Однак функції даруги та баскака все ж були різними.

Баскак був не полководцем, а провінційним військовим губернатором. Його місія полягала у виконанні поліцейських функцій на підвідомчій території, себто

уздійсненні збройного примусу стосовно підкореного населення. В компетенції баскака могло бути командування монгольським військом (тамма), коли воно розміщалося на підвідомчій території. Але звичайно під його командою були війська васальних правителів (як-от руських князів, генуезької комуни Кафи), а також провінційні ополчення, в тому числі міські гарнізони. Ополчення набиралося з місцевих мешканців, що мали виконувати військову повинність.

Даруга відповідав за таке: а) постачання монгольського війська усім необхідним; б) збирання данини та податків з місцевого населення; в) розподіл податкових надходжень між представниками провінційної влади та відправка належної частки центральному уряду; г) організація й утримання на підвідомчій території імперської служби доставки – яма. Рекрутування ополченців з місцевого населення на воєнні потреби також потребувало участі даруг, адже військова служба вважалася окремою повинністю, що називалася «війна». Водночас як представник влади улусного бека Куремси київський тисяцький Дмитро віддав наказ яму доставити посольство на чолі з Плано Карпіні у Сарай. Отже, межі компетенції цих двох намісників справді перетиналися.

Система подвійного урядування проглядає і на самій верхівці державного керівництва. Улус-беки зі старшим над усіма (беклярібек) являли собою верхівку військової вертикалі влади. Везір був головою податкових намісників. Єгипетський хроніст Ал-Умарі досить прозоро змалював розподіл цих двох гілок влади:

«Правителі цього султана – чотири улусних еміри, з яких старшим є беклярібек, себто старший емір… Усяка важлива справа вирішується не інакше, як цими чотирма емірами. Коли когось з них не було, то його ім’я (все-таки) вписувалося

уярлики, себто укази писалися, ніби й від його імені, наче він був, або намісник заступав його місце. Вирішують же справу не інакше як через везіра, а везір вирішує справу без них, віддає накази намісникам і вписує їхні імена (до ярликів). Везір – справжній султан, який єдиновладно розпоряджається фінансовою частиною, адмініструванням і усуненням (кадрів), навіть у найважніших справах, як

*Це ополчення збиралося на пропорційній основі від усіх монгольських воїнів. Див.: Morgan D. The Mongols. – P.93-96; The tamma and the dual-administrative strucure of the Mongol Empire // Bulletin of the School of Oriental and African Studies. – 1998. – Vol.61, №2. – P.262277.