Економічна Історія України том 1

вовою підвалиною зародження спочатку княжого, а далі й боярського приватного землеволодіння.

Літописи, пам’ятки права й княжі грамоти з другої половини ХІ ст. віддзеркалюють зростання великого землеволодіння панівної верстви. У джерелах згадуються села князів, бояр і монастирів. Вже Правда Ярославичів 1072 р. змальовує нам сформовані князівські й боярські маєтності, а літописи за другу половину ХІІ ст. неодноразово пишуть про феодальні володіння й села.

Князі й великі бояри в другій половині ХІ – ХІІ ст. вели власне господарство, що часом вражає своїми розмахом і багатством. У Київському літописі за 1146 р. принагідно описані маєтності чернігівських князів Ольговичів. Їх суперник Ізяслав Мстиславич під час усобиць на Русі забрав у них табун коней у 4 тис. голів, в «Ігоревім сільці» було захоплено величезну кількість харчів: вина, меду, збіжжя, а також заліза, міді, зброї. На околиці села стояло 900 стогів сіна. А в Путивлі, на дворі Святослава Ольговича, люди Ізяслава взяли 500 берківців меду, 80 корчаг вина, багато різних цінностей і 700 чоловік челяді, що працювала на свого пана. Київ, Чернігів, Любеч, Галич, Володимир Волинський, Переяславль та інші значні міста Південної Русі були оточені княжими, боярськими і церковними селами. Повсюдно в державі зростало велике землеволодіння.

З літопису відомо, що однією з початкових форм експлуатації землі в Давньоруській державі дофеодальної доби було «кормління», коли князь дарував васалові право збирання данини або її частини на свою користь з тієї чи іншої волості без права володіння самою волостю. Так, князь Ігор віддав у кормління землі племінних об’єднань древлян і уличів своєму ближньому воєводі Свенельду. Це викликало невдоволення княжих дружинників, котрі з обуренням мовили своєму князеві: «Се дал еси единому мужеве [занадто] много»7. Йшлося про збирання людьми Свенельда так званого полюддя.

Отже, першим засобом господарського освоєння земель було «полюддя»: поїздки княжих і боярських дружинників у підвладні землі для стягання данини і годування там за рахунок населення доти, доки данина не буде зібрана. У творі сучасника Ігоря (912–944), візантійського імператора Константина Багрянородного «Про управління імперією», описано збирання полюддя на Русі в ті часи. На думку багатьох істориків, полюддя як форма одержання ренти в Давньоруській державі

втой час доживало останні десятиліття, бо не відповідало новим суспільним реальностям. Полюддя годувало государя й княжу дружину протягом половини року, накопичувало запаси продовольства на другу його половину. Навіть коли полюддя

вчаси Володимира Святославича було в основному замінено даниною, його продовжували збирати навколо Києва для потреб дружини.

Усвоєму трактаті імператор відобразив враження очевидців, що бували на Русі за часів Ігоря: «Коли настає місяць листопад, тоді їхні архонти [князі] виходять з усіма росами з Києва і відправляються в полюддя, що іменується «кружлянням». Вони збирають полюддя в оточуючих Київ землях древлян, сіверян, кривичів та ін. «Годуючись там протягом усієї зими, вони знову, починаючи з квітня, коли розтане лід ні річці Дніпро, повертаються до Києва». Там вони «беруть свої моноксили [однодеревки, довбанки], споряджають їх і прямують до Романії [Візантії]»8.

Віншому місці своєї праці Константин умістив розділ «Про росів, що відправляються з моноксилами з Росії до Константинополя», в якому докладно розпо-

212 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

відає про підготовку і здійснення такої подорожі. Він пише про те, що біля Дніпра

вКиєві збираються люди з усіх кінців Русі, зокрема із Новгорода, де сидів син Ігоря Святослав, щоб далі вирушити на південь. Залежні від київського князя східні слов’яни, що живуть вище Києва вздовж Дніпра, писав він, виготовляють під час зими човни-однодеревки і сплавляють їх до Києва, де й продають княжим людям і купцям. На тих човнах купці спускаються до моря, долаючи численні пороги. Діставшись острова Березань, вони перебираються в Дністер, а звідти, дочекавшись сприятливої погоди, – в Дунай. Потім купці прямують морем до Візантії.

Полюддя було насильницькою і по самій своїй суті ненормованою формою данини. Князі й дружинники збирали його на власний розсуд, не гамуючи власних апетитів, що часто призводило до протестів селян. Саме під час стягання полюддя у Древлянській землі був забитий тамтешніми людьми київський князь Ігор Старий.

Полагодивши стосунки з Візантією, князь Ігор вирішив поповнити свою скарбницю й задобрити дружинників. Він «иде в Дерева [Древлянську землю] в дань, и примышляше к первой дани, и насиляше им и мужи его. Возьемав дань, поиде в град свой. Идущу же ему въспять, размыслив, рече дружине своей: «Идете с данью домови, а я возъвращюся, похожю и еще». Пусти дружину свою домови, с малом же дружины возъвратися, желая больша именья». Судячи з наведеного фрагмента «Повісті», все ж таки, хай в ідеалі, існували бодай приблизні норми стягання полюддя з сільського населення, які порушив київський государ. Та й древлянська данина, певно, була лише частково віддана Свенельдові, а інша частина, мабуть, належала самому князеві. Адже коли Ігор перший раз рушив у полюддя, древляни не противилися насильствам його дружинників.

Прихід князя за даниною вдруге порушив усі домовленості між ним і древлянською племінною верхівкою. Як писав Б.О.Рибаков, «данина, очевидно, була здавна тарифікована, бо Ігор збільшив її, примисливши нові побори до «першої данини». Коли ж Ігор з’явився знову, «желая больша именья», сталася красномовна консолідація всіх шарів населення: проти київського князя виступають древляни та їхні племінні вожді на чолі з «князем князів» Малом: «Слышавше же деревляне, яко опять идеть, сдумавше со князем своим Малом: «Аще ся въвадить волк в овце, то выносить все стадо, аще не убьють его… И послаша к нему, глаголюще: «Почто идеши опять? Поимал еси всю дань». И не послуша их Игорь, и вышедше из града Изъкоростеня древляне убиша Игоря и дружину его: бе бо их мало».

Порівняння Ігоря з вовком показове і характерне для менталітету древлян і взагалі східних слов’ян. У ньому відбилося зіткнення двох начал в становленні державності, двох поглядів на сутність княжої влади. Можливо, древляни бачили

вполюдді насамперед ритуал, освячений звичаєм, воно було, на їх думку, законне,

іколи князь перший раз прийшов за даниною, він був у безпеці, хоча й творив насильства. Ігор же дивився на полюддя прозаїчно, як на засіб збагачення. Обидва погляди не могли суміститися, що й призвело до трагічного фіналу.

Древляни розглядали вбивство Ігоря як законну й виправдану обставинами акцію. Пізніше вони скажуть Ользі: «Мужа твоего убихом, бяше бо муж твой аки волк восхищая [расхищая] и грабя, а наши князи добри суть, иже распасли суть Деревьску землю». «Повість временних літ» глухо нотує мученицьку смерть Ігоря, не наводячи жодних подробиць. А от візантійський історик Лев Диякон у шостій

214 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

ма діяла, урядовцям Ольги необхідно було розмежовувати угіддя, охороняти межі заказників і призначити людей, котрі б організовували їх використання.

Історія з придушенням древлянського повстання, попри всю її фольклорну легендарність, показала, що державна структура Русі в часи Ольги залишалась неміцною. Зміна князя в Києві призводила до відпадіння від держави сильних союзів племен і племінних княжінь. По смерті Олега (911) древляни вийшли з покори, Ігор було приборкав їх, але потім став жертвою своєї ненаситності у Древлянській землі.

Найбільш примітивна і насильницька форма данини – полюддя – одвічно залишалась ненормованою, а його стягання велось шляхом «примучування» і безмежного визиску сільської людності. Тому Ольга вжила рішучі заходи щодо встановлення норм, бодай тоді приблизних, збирання полюддя. Завдяки організації погостів, стоянок, «знамений», «мест» тощо була значною мірою централізована Руська держава. Можна вважати князювання Ольги в Києві другим етапом формування давньоруської державності (перший припав на княжіння Олега й Ігоря). Так само, як і землеволодіння, данини й повинності залежної людності були дійсно усталені з настанням феодальних відносин на Русі. Це сталося у часи князювання Володимира Святославича (978–1015).

Як відомо, в східнослов’янському і давньоруському суспільствах земля була головним багатством і засобом виробництва. Споконвіку вона перебувала у власності громад (общин). Общинна земля поділялась на індивідуальні наділи, якими користувались члени громади, й на оброблювану ними спільно. До останньої належали луки й пасовиська. Та з неминучим майновим розшаруванням суспільства громадська земля і права збирати з общинників данину були захоплені племінною знаттю. Натуральні повинності вільних землеробів і скотарів на користь общини поступово перетворилися на феодальні. Джерела (здебільшого літописи) застали заключну фазу цього тривалого процесу. Приблизно наприкінці ІХ – першій половині Х ст. право стягання данини перейшло від племінної верхівки до київського князя як єдиного і верховного сюзерена.

Протягом ІХ – першої половини ХІ ст. на Русі на ґрунті розкладу первіснообщинних стосунків виникли феодальні відносини, а родоплемінна верхівка більшою частиною перетворилася на феодалів. Влада насильницьким чином зробила общинників феодально залежними виробниками матеріальних благ, вони ставали об’єктами феодальної експлуатації.

Починаючи з часів Володимира Святославича, полюддя як засіб одержання ренти відходить на другий план, замінюючись продуктовою, відробітковою і грошовою данинами. Розповідь «Повісті временних літ» про посадництво Ярослава Мудрого в Новгороді Великому під 1014 р. розкриває характер і розміри данини, яку збирав він у підвладній йому землі: «Ярославу же сущю Новегороде, и уроком [данину] дающю Кыеву две тысяче гривен от года до года, а тысячю Новегороде гридем [дружинникам] роздаваху». Можна думати, що йшлося про збирання полюддя. Та вже в ті роки складалася система нормованих данин, за збиранням яких слідкували княжі чиновники і міністеріали (слуги).

Система обкладення даниною селянських і міщанських господарств виникла в глибокій давнині. Літопис Нестора сповіщає під досить умовним 859 р.: «Имаху дань варязи из заморья на чюди и на словенех, на мери и на всех кривичех. А

216 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

бів і скотарів. Вона, в свою чергу, спиралась на землеробські знаряддя й культури рослин, що вирощувались у ті часи. Відомості про це наука здобувала головним чином завдяки працям і знахідкам археологів.

Знаряддя праці селян-землеробів давньоруської доби були різноманітними і виготовлюваними з чималим умінням. Для оранки вони існували як ручні, так і тяглові. До останніх належали рала різних типів, однозубі, двозубів і багатозубі сохи. Вони дістались Київській Русі від східних слов’ян VІ–ІХ ст. і поступово удосконалювались. Застосування цих знарядь залежало від характеру ґрунтів і різних методів їх обробки. Найбільш досконалим і поширеним орним знаряддям був плуг, що з’явився в лісостеповій зоні Русі близько кінця І тис. н. е. Плуг з перебігом часу поступово потіснив інші знаряддя оранки. На користь цього свідчать знахідки решток плугів у різних лісостепових землях. Застосовувались також борони, звичайно виготовлені з дерева. Поряд із тягловими знаряддями оранки вживались ручні землеробські: заступи, мотики, серпи й коси, про них часто згадують писемні джерела й звіти археологів. За призначенням і формою вони мало чим відрізнялись від сучасних. А для обмолоту хліба використовували ціпи. У «Слові о полку Ігоревім» кривава битва образно порівнюється з молотьбою за допомогою ціпів: «На Немизе* снопы стелють головами/, молотять чепи харалужными/, на тоце живот кладуть/, веють душу от тела». Згадуються ціпи й в історичних джерелах, і не в метафоричному, а в прямому значенні.

Названі й неназвані знаряддя землеробства стояли на європейському рівні свого часу і становили технічну основу давньоруського землеробства. До поширених на Русі зернових культур належали жито, ячмінь, овес, пшениця і просо. Кожна з них культивувалася у тих кліматичних умовах, які були найсприятливішими для неї. А найдавнішим і найбільш простим методом відновлення плідності ґрунтів, що застосовувався переважно в лісостепу, була перелогова система ведення землеробства. Вона з’явилась у східних слов’ян, імовірно, в першій половині І тис. н. е. одночасно із появою землеробських знарядь, здатних піднімати важкі, поросли травами землі. Перелогова система панувала в землеробстві південноруського лісостепу протягом усього І тис. н. е.

Письмові джерела, найперше літописи, неодноразово і найчастіше згадують жито і як найважливішу зернову культуру, без якої звичайно наставав голод, і як символ благополуччя родини, людей взагалі. Під 1024 р. «Повість временних літ» розповідає, що був голодний рік на Русі, тоді «идоша по Волзе вси людье в Болгары, и привезоша жито, и тако оживша». Це саме джерело в статті 1071 р. пише про повстання зголоднілого люду в Ростовській області, коли волхви, що очолили його, вбивали багатих людей, відбираючи у них жито і рибу.

Еволюція агротехніки внаслідок загального соціально-економічного поступу Русі призвела до появи більш активних методів землеробства, за яких родючість ґрунтів відновлювалась селянами самим обробітком землі, її живленням, знищенням бур’янів тощо. Виникла парова система обробітку землі з двопільною і трипільною сівозмінами. Однак у лісових зонах країни ще довгий час по народженні

* У 1067 р. полоцький князь Всеслав Брячиславич захопив Новгород Великий, котрий йому не належав. Тоді троє Ярославичів – Ізяслав, Святослав і Всеволод – пішли на нього, розгромивши Всеслава на початку березня поблизу Мінська на р. Немизі й змусивши його до покори. Див.: Повість временних літ.

держави обробка землі залишалась підсічною (вогняною). Ліс вирубували, спалювали, що не лише звільняло землю для оранки, а й знищувало бур’яни і удобрювало ґрунт попелом. Випалені ділянки засівали і збирали з них врожай лише кілька років, після чого їх залишали необроблюваними на 10–20 літ.

Поряд із землеробством визначальну роль в економіці країни відігравало скотарство. Для пасовиськ використовувались луки, пойми, степи, перелогові землі й толоки. Взимку худобу годували сіном і підгодовували овочами і зерном. Велике значення скотарства в країні засвідчено Правдою Руською, що карала великими штрафами злодіїв, котрі крали домашніх тварин. Стада корів і табуни коней, отари овець і кіз становили велику частину багатств руських князів. Вище розповідалося про багатства чернігівських князів Ольговичів кіньми і худобою. В свою чергу, в 1141 р. київський князь Всеволод (з Ольговичів) захопив південноруські міста, контрольовані Юрієм Долгоруким і «поима городы Гюргевы [Юрія] Олговичь, и коне, и скоты, и овце, и товар [добро]»10. Такі події літописці зазначають неодноразово. Так Рюриковичі завдавали один одному великих матеріальних збитків, послаблювали військову силу суперника.

Одним із головних джерел добування продовольства на Русі було полювання на дикого звіра. Часом воно було пов’язано з великою небезпекою для мисливців, коли йшлося про великих і сильних звірів. Наприклад,велетенських биків-турів. Давньоруські письменники всіляко розписують мисливські подвиги князів, та й самі вони пишаються своїми звершеннями в лісах і степах. У першому світському творі Давньої Русі, «Повчанні» Володимира Мономаха, створеному, ймовірно, в другому десятилітті ХІІ ст., літній вже князь із ностальгічною гордістю згадував: «А се тружахъся, ловы дея… конь диких своима руками связал есмь в пущах 10 и 20 живых конь… Тура мя метала на розех и с конем, олень мя один бол, а 2 лоси, один ногами топтал, а другый рогома бол, вепрь ми на бедре мечь отъял, медведь ми у колена подъклада укусил, лютый зверь скочил ко мне на берды и конь со мною поверже. И Бог неврежена мя съблюде»11. Той лютий звір, на думку деяких учених, не що інше, як рись.

Недарма Нестор порівняв свого героя Святослава Ігоровича із гепардом, благородною улюбленою твариною руських князів, яких використовували на «ловах» (полюванні) на оленів, сайгаків, диких коней. Чудовими мисливцями були Данило Романович Галицький (1201–1264) і його небіж Володимир Василькович (помер 1288 р.). У 1251 р. немолодий вже князь Данило проводжав своїх «воїв» на війну. «Едущю же ему… убив вепрев шесть, сам же убив рогатиною трех, а отроки его трех, и вдасть мяса воем на путь»12.

Мисливство забезпечувало руських людей не тільки м’ясом, а й хутром, ще й сировиною для ремісників. Шкурки хутряних звірів були однією з головних статей експорту Русі до Візантії й країн Європи. Давньоруське законодавство охороняло права власності на мисливські угіддя, що були у власності общини або феодалів. На жаль, мисливські звершення простих людей Русі не відбиті в літературних пам’ятках.

Велику роль у давньоруському господарстві відігравало рибальство. Писемні джерела ХІ–ХІІІ ст. неодноразово згадують рибу як один з головних продуктів повсякденного харчування. Археологи постійно знаходять у містах і поселеннях того часу кістки риб, серед яких зустрічаються рештки великих сомів вагою в кілька

218 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

десятків кілограмів. Рибу ловили переважно сітками і неводами, свідченням чого є масові знахідки глиняних і металевих грузил. Були у вжитку вудки і остроги, свідченням чого є археологічні знахідки крючків, блешень і поплавків.

Особливе місце в господарстві Русі відігравали мед і віск як у щоденному харчуванні, так і міжнародній торгівлі. Цей промисел називався бортництвом. Спочатку стихійно збирали дикий мед у дуплах лісових дерев, з часом бортями заволоділи заможні й владні люди, що пильно охороняли своє добро. Письмові джерела неодноразово згадують про привласнення чужих бортей, за що Правда Руська передбачала суворе покарання. Існували навіть немалі ділянки бортних дерев, що також охоронялись законом. Одночасно Було поширено бджільництво у вуликах, що з’являються на Русі принаймні в Х ст.

Отже, сільське господарство і промисли Давньої Русі забезпечували продуктами харчування, хутром і сировиною народ, роблячи можливим повноцінне життя селян і городян.

4. Міста

У наш час ніхто серед істориків не заперечує того, що процеси утворення міст були складовою частиною загального перебігу соціально-економічного розвитку суспільства східних слов’ян. На жаль, конкретні умови їх поступу від союзів племен і племінних княжінь до земель і князівств недосить ясно і чітко виявлені істориками. Тим часом, одним із головних чинників, що стимулювали цей поступ, був генезис міст і міського життя.

Дослідники неодноразово звертали увагу на значення міських центрів у тривалому процесі переростання племінного поділу суспільства у територіальний. Феодалізація східнослов’янської спільноти в ІХ–Х ст. підштовхнула народження міст як ремісничо-торговельних, релігійних та адміністративних осередків. Тому історики давно цікавляться роллю міст і передуючих їм протоміст (чи зародків міст) у плині феодалізації суспільства. Академік М.М.Тихомиров, котрий досліджував час і обставини складання міст на давньоруських землях, вважав ХІ ст. добою найінтенсивнішої їхньої появи та розвитку, зазначивши при тому, що цей процес був характерним для багатьох країн тогочасної Європи. Він бачив безсумнівний і прямий зв’язок між народженням міст і розвитком землеробства як основного заняття населення. Вчений віддавав належне й ролі ремесла й торгівлі у складанні міського життя, зазначивши, що наростання феодальних відносин викликало приплив сільських жителів до міст. З цим солідаризується більшість сучасних учених.

Вивчення часу і обставин зародження міських осередків на Русі ускладнюється різним розумінням серед учених поняття «місто». Більшість визначає його як центр ремесла і торгівлі, товарного виробництва і товарообміну. Місто мало бути обнесено оборонними спорудами. Б.О.Рибаков лаконічно сформулював визначальні ознаки феодального міста, якому притаманне «поєднання таких елементів: фортеці, дворів феодалів, ремісничого посаду, торгівлі, адміністративного управління, церков»13. Таке визначення загалом схвалено сучасними дослідниками. Зрозуміло, однак, що у формулюванні Рибакова йдеться про класичне феодальне місто, яке в цілому оформилось. Зрозуміло, що на початкових етапах складання майбутній город не мав усіх тих ознак. Якими ж були визначальні містоутворюючі показники?

Здебільшого історики виділяють серед них два головних: існування укріплень, що оточували поселення, й наявність торгово-ремісничого населення. Варто додати до цих ознак, що визначають протомісто, ще одну: перебування в такому поселенні представника влади, центральної чи місцевої.

Деякі медієвісти, погоджуючись із тезою, за якою міста виникали завдяки розвиткові ремесла і торгівлі, думають, що міське життя з’явилось насамперед в осередках влади, тому що княжі й боярські замки неминуче робились центрами попиту на ремісничі вироби й сприяли торговельному обмінові. Завдяки цьому поруч із замком («градом» руських літописів) виростало ремісничо-торгове поселення («предградье»).

Існувало кілька головних шляхів розвитку ранніх доміських поселень (зародків майбутніх міст). Вони виростали: 1) із замків князів і бояр; 2) із ремісничоторговельних селищ, торжків та ін.; 3) із міжплемінних центрів. Утім, учені, котрі дотримуються таких поглядів, зазначають, що складність і різноманітність шляхів виникнення міст на Русі залежали від різноманітності функцій феодального міста, отже, в час зародження і складання міст одні ознаки могли переважати інші, а справжньому давньоруському місту властива лише сукупність всіх цих ознак.

Видатний медієвіст О.І.Неусихін дійшов висновку, що середньовічне місто виникло внаслідок дії складних взаємно переплетених процесів: соціальних, культурних, економічних і військово-політичних, і одразу виступило на історичну сцену у вигляді складного комплексу явищ. Справа була не в тому, що коренем, висхідною точкою зростання міста було якесь одне явище: ремісничий цех, ринок, замок тощо; якраз навпаки – всі сили розвитку, основні елементи, з яких утворилося місто, були закладені в його зародку14.

Таке розуміння сутності зародку міста відповідає свідченням матеріальних джерел VІІ–ІХ ст., що дають можливість судити про наявність уже у висхідному пункті основних елементів такого зародка: укріплень, ремісничого виробництва, торгу та ін. На користь цього свідчать наслідки археологічних досліджень південноруських міст, насамперед Києва і Чернігова. Разом із тим не виключається й одночасне, «разове», виникнення давньоруських градів. У ряді випадків археологічні розкопки дозволяють твердити про активне втручання княжої влади в їхню долю.

Можна пригадати форсоване будівництво міст і фортець на рубежах Русі з «диким полем» наприкінці Х – на початку ХІ ст. Володимиром Святославичем для зміцнення південних кордонів. Під умовним 988 р. літопис Нестора оповідає: «И рече Володимер: «Се не добро, еже мал город около Киева». И нача ставити городы по Десне, и по Востри [Остру], и по Трубежеви, и по Суле, и по Стугне», забезпечивши у такий спосіб захист стольного града Русі від печенігів. Так само дбав про захист від набігів кочовиків його син Ярослав. Мине майже півстоліття по фортифікаційній діяльності Володимира, і те саме джерело засвідчить: «Ярослав поча ставити городы по Роси». Досі археологи знаходять сліди існування цих міст-фортець на південних рубежах Давньоруської держави.

З багатьох праць істориків може створитися враження, ніби міста були пасивним породженням загальної еволюції суспільства. Тим часом, гради активно сприяли переходові від племінного поділу країни до поділу територіального, а далі вже до утворення державної території Давньої Русі. Міста підтримували розвиток

220 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

феодальних відносин, зокрема відділення ремесла від сільського господарства і піднесення внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

Видатнурольміськихосередківустворенніобласних, адалікняжихтериторійволостей підкреслює «Повість временних літ» під умовним 988 р., повідавши про нову систему керівництва Давньоруською державою, що перебувала в процесі становлення. Володимир Святославич садовить своїх численних синів у найбільших містах країни: «И посади Вышеслава в Новегороде, а Изяслава в Полотьске, а Святополка в Турове, а Ярослава в Ростове», тобто в осередках Новгородської землі, що на той час в основних рисах уже склалася, і Полоцької, Турово-Пінської й Ростово-Суздальської земель, які перебували в процесі формування.

Коли на кінець ХІ ст. територіальні об’єднання в Південній Русі стали вже історичною реальністю, літописці розглядають поняття «місто» і «волость» як тотожні: «И рече Святополк*, яко поведа ми Давыд Игоревич, яко Василко** … хочет заяти волость твою, Туров и Пинеск, и Дорогобуж и Пересопницу». Складачі й редактори «Повісті временних літ» не бачили між ними великої різниці, навіть коли розповідали про події сивої давнини. В Іпатіївському списку цього джерела паралельно з терміном «гради» використано поняття «волости», а в Лаврентіївському – гради заступають визначення «волості» (И прия власть Рюрик, и раздая мужем своим грады, овому Полотеск, овому Ростов, другому Белоозеро»)15.

З перебігом часу поняття «волость» у джерелах часом відділяється від образу міста. Але й у середині ХІІ ст. ту чи іншу землю звичайно окреслюють, називаючи її основні міста. Під 1150 р. Київський літопис сповіщає, як княжич Мстислав, котрий допомагав своєму батькові Ізяславу Мстиславичу боротися з Юрієм Долгоруким за київський стіл, супроводив його сина Гліба з Дорогобужа «до Коречьска; и тако проводив и за Корческ, и рече ему Мьстислав: «поеди же, брате, к отцю своему, а то волость отца моего и моя по Горину»***16. Піднесення ролі міст в утворенні територіальних спільностей підтверджується тією обставиною, що східнослов’янські племінні назви поступово витісняються назвами, утвореними спершу від головних центрів союзів племена, а далі й від стольних градів новоутворених земель і волостей. Під 1152 р. літописець розповідає, що київський великий князь Ізяслав Мстиславич пішов війною на князя галицького Володимирка Володаревича: «И вшедше у землю Галицкую… Володимер не дадя в свою землю внити рати».

Зв’язок у часі між народженням міст і формуванням навколо них земель, далі князівств, простежується в літописах досить чітко. Встановлено, що південна Руська земля (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) утворилась у ІХ ст., ще до княжінь Олега та Ігоря в Києві, за доби занепаду хозарського володарювання над частиноюсхіднихслов’ян. Таксталосязавдякизагальномусоціально-економічному розвитку на Наддніпрянщині, цьому сприяли зовнішні загрози: натиск кочовиківугрів, боротьба з ними і з хозарами. Все це підштовхнуло складання державного утворення навколо Києва – Київського князівства на чолі з Аскольдом.

Таке раннє становлення Руської землі варто пов’язати з інтенсивним утво-

*Великий князь київський у 1093–1113 рр.

**Теребовльський князь.

***Ішлося про р. Горинь, що була природним рубежем між Київською і Волинською

землями.