Економічна Історія України том 1

ні браслети, посуд, персні, намистини та ін. Історики вважають, що мистецтвом скловаріння руські майстри оволоділи наприкінці Х – першій половині ХІ ст. До цього часу відносять знахідки скляних речей на Волині і в Галичині. Та найбільш масову продукцію виготовляли і поставляли на ринок гончарі. Згідно зі знахідками археологів, асортимент гончарного виробництва був дуже широким на всіх південноруських землях. То були горщики різних типів, глечики, корчаги, амфори, голосники, свічники, світильники, керамічні плитки. Вже з початком ХІ ст. розпочалося виробництво полив’яної кераміки: столового посуду, кахлів, декоративних плиток. Усе це масово знаходять під час розкопок галицьких і волинських міст, Володимира, Галича, Луцька, Перемишля. Не можна обминути увагою ремесла, що слугували будівництву, насамперед обробка дерева і каменю, виготовлення цегли і вапна.

За соціальним типом ремесло на Русі бувало помісно-вотчинним і вільним, посадським. Помісно-вотчинне існувало у феодальних, княжих і боярських дворах, воно обслуговувало господарів і виготовляло обмежену кількість речей для вузького кола замовників. Лише в другій половині ХІІ–ХІІІ ст. воно вийшло на ринок. Набагато більшим за масштабами виробництва і збуту було вільне ремесло, зосереджене на посадах міст. Вивчення посадів найбільших галицьких і волинських міст Володимира, Луцька, Галича, Перемишля та ін. ХІІ–ХІІІ ст. дозволили вченим вважати, що вони являли собою чітко сформовані міські райони. У найбільш давньому серед них місті Перемишлі посад формується вже наприкінці Х – першій половині ХІ ст.

У посадських районах волинських і галицьких міст (так само, як і в містах інших давньоруських земель) археологи виявили рештки майстерень для обробки каменю, шиферу, бурштину, виготовлення скляних і ювелірних речей, відкрили цілі квартали осель і майстерень кожум’як і гончарів. Насиченість культурного шару посадів ремісничими виробами свідчить про виробничу активність їхніх мешканців, інтенсивність їхньої праці. З перебігом часу посадські райони робляться зосередженням дрібнотоварного виробництва.

Історики відносять зведення міст, оборонних укріплень, церков, палаців до сфери державного будівництва. Літописці постійно називають імена князів, за ініціативи і коштом яких створювалися великі й малі храми в Галицько-Волинській Русі. Такі майстри звичайно перебували у розпорядженні княжої адміністрації. Будівничі й виробники цегли й вапна, оброблювачі каменю об’єднувались в артілі. Артілі супроводжували свого князя, коли він перебирався з одного столу на інший.

Історики досі сперечаються навколо організаційних форм вільних ремісників. Чи існували в давньоруських містах цехові організації, притаманні західноєвропейським містам уже з ХІІ–ХІІІ ст.? Впевненої відповіді на це запитання вчені не дають. А повідомлення джерел про ранні прояви артільної праці на Русі все ж таки не дозволяють бачити в них зародки цехового самоуправління. П.П.Толочко розглянув свідчення Києво-Печерського Патерика «князь призва старійшину древоделов, повеле ему изготовить древо на согражение церкви» і дійшов висновку, що та вишгородська будівельна артіль перебувала в повній залежності від государя, а в її старійшині побачив представника княжої адміністрації. Все ж таки історик

312 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

припускає існування консолідаційних процесів і явищ у давньоруському ремісничому виробництві, але не думає, що вони відбивали наявність цехової організації ремесла24.

Нищівна навала монгольського війська навесні 1241 р. завдала величезної шкоди ремеслу Галицько-Волинської Русі. Загинула й була забрана в полон переважна кількість ремісників, занепали виробництва найбільш витончених і складних речей. Проте незабаром після Батиєвого погрому починає швидкими темпами відроджуватися ремесло в галицьких і волинських містах. Галицький книжник оповідає, як через кілька років після руйнування його князівства Данило Романович «нача призывати [ремісників], прихожаа немци и русь, и иноязычникы и ляхы, идяху день и в день, и уноты [юнаки підмайстри] и мастера всяции бежаху ис Татарь, седелници и лучници, и тулници, и кузнеци железу и меди и сребру»25. Життя в Західній Русі відроджувалося, відновлювалося й ремісниче виробництво.

7. Торгівля і грошовий обіг

Відмовою Володимира Святославича від переважної орієнтації економічних зв’язків на Візантію, притаманної його попередникам, зумовила його інтерес до західних гостинців починаючи з перших років його князювання в Києві. У 981 р. він прорубує «вікно до Європи» сміливим походом на західні міста Русі Перемишль, Червен і ще якісь, не названі літописцем, і забезпечує для руських товарів шлях на Краків, польське місто Ратибор на Одері, а звідти до Моравії. Відгалуження цього шляху вело до Відня і Пешта на Дунаї, про що йшлося в попередньому розділі.

Поряд із цими гостинцями галицькі купці вели торгівлю з придунайськими землями, будучи зв’язаними з ними зручними річковими шляхами по Дністру й Пруту, що виходили або на Дунай (торговельна факторія Малий Галич у гирлі Прута), або в Чорне море (місто Білгород в гирлі Дністра). Галицьке князівство провадило торгівлю з Угорщиною, звідки привозили зливки срібла, предмети розкоші й дорогих коней (згаданих у літописах як «фарі»). Хоча в писемних джерелах немає свідчень про безпосередні зв’язки з Польщею, скарби арабських монет фіксують гостинець Київ–Галич–Краків.

Шляхи через Волинь і з Волині вели спочатку до міста Дорогичина Надбузького, в якому знайдено величезну кількість свинцевих печаток і пломб, що служили товарними знаками. На багатьох пломбах серед різних зображень і значків є літери руського (кириличного) алфавіту, серед них близько чверті датуються ХІІІ ст. Такі пломби знаходять не лише в Галицько-Волинській Русі, а й у Києві, Новгороді Великому, Пскові, Рязані, у багатьох містах, розташованих недалеко від західних рубежів Русі, де товари могли перевантажуватися і знову пломбуватися.

Дорогичин знаходився на західному кордоні Волинського і далі ГалицькоВолинського князівства. Із пізніших документів можна зробити висновок, що саме у цьому місті перевантажували різноманітні товари на човни, що йшли вниз Західним Бугом. Судячи з того, що велика кількість товарних пломб знайдена саме в цій частині русько-польського рубежу, можна думати, що основна торгівля Русі з Польщею велася через Дорогичин. Сюди, до Берестя і Дорогичина, майже впритул підходив водний шлях по річці Прип’ять.

Характерно, що єдиним містом поза межами Русі, в якому знайдені такі пломби, був Константинополь. Там існував руський квартал біля церкви св. Мамонта. Туди з Русі, зокрема Галицько-Волинської, везли товари і там їх розвантажували і продавали. Адже далі Константинополя, вглиб імперії, руські купці не мали права їздити. Сама практика опечатування товарів походить із Візантії. За договором Ігоря з греками, руські купці мають право купувати дорогоцінні тканини (паволоки), якщо ж хто їх купить, «да показываеть цареву мужю, и ть я запечатаеть и дасть им»26.

Існували ще й інші гостинці з Галицької та Волинської земель на Захід. Згідно з літописними свідченнями 50-х рр. ХІІ – кінця ХІІІ ст., один шлях прямував від Києва по межі з кочівницьким Степом через Василів, Котельницю, Болохів, Межибіж, Теребовль, далі до Галича або через Звенигород до Перемишля. Дехто з істориків ототожнює цю дорогу з відомим у літописах Соляним шляхом, а інший, Володимирський шлях, збігався з давньою Подунайською трасою. Від Володимира Волинського він простував на Сандомир, Краків, Прагу і до Регенсбурга. Обидва шляхи жваво використовувались у ХІІ–ХІІІ ст.

У той час в Галицько-Волинській Русі виникає розгалужена мережа регіональних шляхів. Від Галича до Пониззя Дністра вели як водні, так і суходільні гостинці. Адже приступним для великих суден Дністер був нижче Кучелмина і Ушиці. А суходільні шляхи вели обапіл Дністра, переправа через нього була розташована біля Василева. Постійно велася торгівля з Польщею. З Володимира шлях ішов на Городло, Холм, Люблін і далі до Торуня; з Червена – на Сутейськ, Завихост, Сандомир і на нижню Віслу. Інша дорога вела від Володимира на р. Случ через «Чортів ліс», між правобережжям середньої течії Случа та Лівобережжям горішнього Тетерева. Княжа влада підтримувала торгівлю, турбувалася про стан доріг і безпеку купців. Літописи неодноразово сповіщають про виступи княжого війська на охорону купецьких валок. Джерела засвідчують існування мостів і організованих переправ через річки. Щоправда, не завжди державні заходи мали успіх і дійсно сприяли торгівлі.

ХІІ і ХІІІ ст. в історії грошового господарства Русі були безмонетним періодом. Обіг арабського монетного срібла на Русі на початку ХІ ст. заглух, а візантійські й західноєвропейські монети в ХІІ–ХІІІ ст. надходили на східнослов’янські землі у незначних кількостях і не могли замінити на ринку куфічні диргеми. Замість дрібної розмінної монети в Давній Русі почали використовувати товаро-гроші: намистини, мушлі-каурі, ламане срібно та ін. У великих трансакціях монети заступили гривни, зливки срібла стандартної ваги і форми.

У Галицько-Волинській Русі в скарбах найчастіше зустрічаються гривни київського типу, шестикутні шматки металу вагою трохи більше 160 г, і новгородські, паличкоподібні зливки, що важили в середньому 200 з чимось грамів. На Волині відомі знахідки литовських гривен у формі паличок вагою близько половини новгородської гривни. Галицько-Волинський літопис за 1288 р. розповів про те, що перед смертю важкохворий волинський князь Володимир Василькович звелів перелити в гривни дорогоцінний срібний посуд з його скарбниці. Найімовірніше, то були гривни київського типу. Грошовий обіг на Волині і в Галичині відновлюється з настанням ХІV ст., коли туди починають надходити срібні монети з Чехії, так звані празькі гроші.

314 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Посилання до розділу 9

1.Повесть временных лет. – СПб., 1999. – С.10.

2.Там само. – С.70.

3.Слово о полку Игореве. – М.; Л., 1950. – С.22.

4.Летопись по Ипатскому списку. – СПб., 1871. – С.385.

5.Там само. – С.321.

6.Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К., 2002. – С.98 і далі.

7.Галицько-Волинський літопис. – К., 2002. – С.93, 94.

8.Там само. – С.94.

9.Летопись по Ипатскому списку. – С.355.

10.Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М., 1950. – С.139.

11.Галицько-Волинський літопис. – С.117.

12.Там само. – С.149.

13.Див.: Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ–ХІІІ вв. – К., 1985.

14.Слово о полку Игореве. – С.22.

15.Галицько-Волинський літопис. – С.102.

16.Там само. – С.124.

17.Там само. – С.109.

18.Там само. – С.126, 129.

19.Там само. – С.134.

20.Повесть временных лет. – С.14.

21.Летопись по Ипатскому списку. – СПб., 1871. – С.345-346.

22.Галицько-Волинський літопис. – С.117.

23.Летопись по Ипатскому списку. – С.237.

24.Толочко П.П. Ремесло // Давня історія України. – Т.3. – К., 2000. – С.425.

25.Галицько-Волинський літопис. – С.122.

26.Повесть временных лет. – С.24.

Розділ 10

ГОСПОДАРСТВО ПІДКАРПАТСЬКОЇ РУСІ ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Закарпаття, або Підкарпатська, Русь належить до регіонів зі складною політичною історією і так само складним етногенезом. Вивчення базових чинників історичного розвитку цього регіону довгий час блокувалось політичними стереотипами. Тому навіть зараз у багатьох підручниках з історії України розділ про Підкарпатську Русь іноді просто відсутній, а згадки про неї залишаються на рівні старих повторів про мало не одвічний еконо-

мічний занепад краю.

Відомо, що в епоху Великого переселення народів через Карпати пройшло плем’я білих хорватів, частина якого залишилась на постійне проживання1. Є відомості про існування в Карпатах об’єднання племен під назвою «Велика Хорватія»2. У 70-х рр. ІХ ст. до Верхнього Потисся простяглись межі Першого Болгарського царства, яке за часів царя Сімеона (893–927) контролювало низинні терени Підкарпатської Русі3, а західні терени (володіння напівлегендарного князя Лаборця) перебували під впливом Великоморавської держави4. У джерелах тих часів уже згадуються соляні шахти Мараморощини, центригради Унг, Мункач, Вари-Боржава, Гунг5.

Існує чимало тверджень щодо впливу на Підкарпатські терени Київської Русі. Літописи під 992 роком згадують про повстання хорватів і його придушення Володимиром Святославичем6. Деякі закарпатські славісти простежують формування культури білих хорватів, вважаючи її основою матеріальної і духовної культури карпатських русинів, етнічні ознаки яких визначилися саме у ІХ–ХІ ст. Утім, сучасні автори вважають наявність у хорватів політичних об’єднань і входження цих теренів до складу Русі припущенням, яке потребує ґрунтовного досліджен-

316 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

ня. Ще одним етносом, крім білих хорватів, що мешкав на цих теренах здавна, були волохи – племена романського походження, що випасали свої отари на полонинах Карпат, але, на відміну від осілих слов’ян, вели ще напівкочовий спосіб життя. В період поширення християнства на ці терени вони, як і білі хорвати, прилучились, очевидно, разом з болгарами, до східної гілки християнства, що потім спричинилось до багатьох ускладнень в їхньому житті в католицькій Угорщині.

Близько 896 р. мадяри перейшли Верецький перевал долиною Латориці, підкорили князівство Лаборця, як свідчить найдавніша угорська хроніка «Ґесте Гунґарорум» (Діяння угорців)7. Після цього неодноразово спалахували війни слов’ян з уграми. Нестор-літописець під 898 р., згадуючи мадярів, повідомляє: «Воювати на живущие волохи и словини». Завоювання угорцями теренів майбутнього королівства відбувалось поступово. Південну частину нинішнього Закарпаття у 30-х рр. ХІ ст. загарбав перший угорський король Іштван І. 1031 р. він передав край своєму сину Імре, який дістав титул Герцога Руського, очевидно, саме через наявність на цих теренах руського населення. Спершу тут зберігалася влада місцевої слов’янської знаті, але на кінець ХIII ст. Підкарпатська Русь була повністю інкорпорована Угорщиною. У хроніках цей край згадувався, як «Marchia Ruthenorum»8. Але ця Руська марка, очевидно, існувала вже в складі князівства Трансильванії, що було сформовано в ході завоювання. За переказами, у 1003 р. Іштван І розбив місцевого воєводу Дьюлу і приєднав ці терени до королівства, але дав їм деяку автономію, яка зберігалась до 1301 р.9 Правив цим автономним князівством зазвичай воєвода, що належав до саксів. Король Гейза II запросив саксів разом з італійцями на спустошені монголами землі. Вони поселились, зокрема, у місті Лампертсас (нині Берегове) і почали активно розвивати здавна поширене тут виноградарство, добували й золото. Саме в Береговому з 1247 р. відбувався ярмарок, на якому торгували вином, худобою, хлібом. Одним з найдавніших промислів Закарпаття було добування солі біля Солотвина і торгівля нею10. У джерелах VII–XII ст. згадується соляний шлях із Підкарпатської Русі до інших країн Східно-Центральної Європи по Тисі11.

Підпорядковуючи закарпатські терени, угорці спочатку закріплялись в містах, а решта теренів використовувалась як мисливські угіддя. Тому навколо міст розселялисьчималомисливців, псарів, сокольників12. Місцевенаселеннязобов’язувалось поставляти продукти, залучалось до будівництва й укріплення замків.

Політичне та економічне життя краю у добу пізнього середньовіччя залишалось неспокійним. Мадяри намагалися поширити свій вплив за Карпати, на терени Галицької Русі. З другого боку, протягом сорока років частина Закарпаття входила до складу Галицько-Волинської держави13. Очевидно, саме через наявність за Карпатами Галицько-Руської держави мадяри спочатку надали населенню Руської марки певні привілеї і не підпорядковували католицьким єпископам місцеву православну церкву14. Але поступово на цих теренах утворилися нові територіальні структури Угорського королівства: у 1214 р. – Ужанський комiтат, у 1262 р. – Угочанський, у 1263 р. – Березький, у 1303 р. – Марамороський комітати15.

На Підкарпатській Русі панувало замкове господарство. Всі землі і замки на них були власністю корони і тільки надавались у користування шляхті, з середовища якої призначались ішпани (графи). Вони мусили облаштовувати господарство,

збирати податки з населення, дбати про оборону16. В кожному комітаті для цього призначались спеціальні урядники17. Поступово навколо замків почали утворюватись великі королівські домінії. Серед служилої шляхти, яка призначалась для управління замками, було чимало слов’ян, але вони швидко мадяризувалися.

Поступово угорські королі почали надавати замки і прилеглі терени по всій країні, у тому числі в Підкарпатській Русі, шляхті та аристократії, зокрема своїм родичам. Так з’явились нові господарі Хуста, Вишкового, Тячева і Довгого. У привілеях на ці землі зазначалось, що навколишні мешканці тепер мають виконувати повинності на користь нових власників. Землі надавались також і католицьким орденам – павликіанам, августинцям.

Серед доміній, що виникали і розвивались у ХІІ–ХІІІ ст., найбільшими були Ужанська, Мукачівська, Севлюська. Намісник кожної з них третину зібраних податків залишав собі, а решту віддавав королівському двору. Крім фортець, будувались за згодою короля нові міста і містечка для служилих людей. Деякі з них були засновані саксонцями, запрошеними угорськими королями. Найбільше їх осіло у Мукачевому, Береговому, Севлюші, Хусті та Тячеві, а також у Солотвині і Сігеті, де вони залучались до виготовлення солі. Право поселятись надавалося переважно саксам-ремісникам, їх діяльність сприяла розвитку місцевого ремесла.

Поширення на Підкарпатську Русь «Золотої булли» Ендре ІІ (1222 р.) і доповнень до неї 1231 та 1235 р. сприяло закріпленню спадкових прав шляхти на надані землі, а також впорядкуванню повинностей підданих. Поступово зникає і без того малопоширене рабство і виникають панщинні селяни. Значну частину підданих становили також лібертини, які донедавна були вільними, а тепер залучались до панщини, але поступово переводились на натуральний оброк. Колишні замкові люди одержували земельні наділи і мусили за це відробляти повинності. Серед слов’янського населення було чимало удворників, як працювали в господарстві замків і доміній.

Особливу категорію сільського населення ХІІ – першої половини ХІІІ ст. становили йобагіони – в минулому вільні общинники, яких тепер обкладали повинностями. Вони ще зберігали право переходу. Поступово різниця між різними категоріями селян зменшувалася, і формувався єдиний стан залежного селянства, до якого належала значна частина слов’янського населення18. Ще одну групу становили вільні госпіти – здебільшого переселенці, угорці з центральних регіонів, де повинності були тяжчими, а також німці і волохи. Спочатку госпіти звільнялись від повинностей, але з часом мусили сплачувати оброк. Ця категорія населення найдовше зберігала право вільного переходу19.

В цей період Ужгород, Берегове, Мукачеве, Севлюш уже ставали не лише резиденціями комітатських властей і королівськими фортецями, а й осередками економічного життя. Розвиток Хуста, Вишкового, Тячева, Солотвина, Вилока був пов’язаний з видобутком і торгівлею сіллю. Міста втягувались у торгівлю з Галицькою Руссю, Чеським королівством, словацькими та волоськими землями, що перебували під владою Угорщини.

Земельні володіння укрупнювалися. Частину замків із навколишніми землями магнати захоплювали силою у дрібної і середньої шляхти, частину – купували. Зростали земельні володіння графів Розгоні Гунт-Пазмані (пізніше вони пере-

318 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

йшли до графів Перені, які стали одним з найбагатших родів на Закарпатті). В Угочанському і Марамороському комітатах у ХІV ст. утворилось велике володіння графів руського походження Довгаїв. Частину володінь вони одержали від короля, частину – захопили силою. Їм належало наприкінці ХІV–ХV ст. близько 35 сіл20. У тому ж ХV ст. у південних районах Закарпаття отримав великі володіння визначний угорський полководець, батько майбутнього короля Матіаша Корвіна Янош Хуньяді. Йому належало 28 замків, 57 міст і містечок, близько тисячі осель21.

Серед королівських доміній найбільшою була Ужанська. Маєтки її тяглися від Тиси до Карпатського хребта. Тут розміщувалось три замки – Горяни, Невицьке та Унгвар – й кілька десятків сіл22. Мукачівською домінією у другій половині ХІІІ–ХІV ст. управляли зяті короля – Ростислав Михайлович та Лев Данилович,

авід 1393 р. домінія перейшла у володіння князя з Поділля Ф.Коріатовича. З ним переселились кілька тисяч дружинників з родинами23.

Зростало також церковно-монастирське землеволодіння. Великими землевласниками стали не лише католицькі, а й православні монастирі – Мукачівський і Краснобрідський. Католицька церква здебільшого одержувала землі навколо міст. Джерелом зростання церковних земель були королівські дарування. Але у ХV ст. королі видали ряд законів, що обмежували зростання церковного землеволодіння24.

Формується стан немешів – шляхтичів, яким належало по 10–15 осель. Король Карл-Роберт перевів до стану немешів значну частину йобагіонів замків, серед яких було чимало руського населення. Законом 1351 р. вся шляхта проголошувалась рівноправною. Створювались її місцеві органи – комітатські збори, які вирішували питання місцевого життя – суду, управління адміністрацією, збору податків. Король Жигмонт 1433 р. підтвердив право шляхти збирати податки з селян,

амагнатам заборонив втручатись у діяльність комітатських зборів.

Основними галузями господарства у ХІІІ–ХV ст. залишались землеробство і скотарство. Землеробство, як і раніше, розвивалось на низинних теренах, але з кінця ХІV ст. поширилося на передгірську і частково гірську зони. Основними сільськогосподарськими культурами були пшениця, жито, ячмінь, просо, конопля, льон, хміль. З ХV ст. частина вирощеного зерна почала відправлятись на ринки Європи. Технічні культури збували на ринках Галичини, Горішньої Угорщини і Трансильванії25. Поступово провідною галуззю господарства стають виноградарство і садівництво, зокрема в Мукачевому, на Берегівщині. У другій половині ХIII ст. привілей на виноградарство одержав Севлюш. Поширилося воно і на Мараморощину, Ужгородщину. Уже ХІІІ–ХV ст. підкарпатські вина, особливо берегівські, середнянські та мукачівські, сливи, яблука і черешні вивозили на ринки Галичини, Чеських земель, Польщі26.

Скотарство на Закарпатті найактивніше розвивалось у передгірських і гірських районах. Розводили велику рогату худобу специфічної карпатської породи, але найбільше – свиней та овець. Здавна розвинуте мисливство було не лише розвагою для шляхти, а й засобом поповнення продуктів харчування, а для селян – ще способом заробітку.

Лісівництво стає спеціальною галуззю господарства лише з кінця ХV ст., до того ліси лише скорочувались в результаті розширення орних площ. Більшість

продукції лісових промислів збували на місцевих ринках, лише частину вивозили в інші райони Угорщини, а також до Галичини27.

Пізнє середньовіччя для Підкарпатської Русі було часом колонізаційних процесів. Для розселення прийшлих німців призначались шолтеси, волохів – кенези, які ставали посередниками між колоністами та власниками доміній. За свою діяльність вони одержували наділи і поповнювали лави немешів – дрібної шляхти. В Ужанському комітаті за допомогою шолтесів було засновано або розширено понад 40 поселень. Волоські поселенці освоювали гірські терени Мараморощини, Угочанського та Березького комітатів. Виникали й волоські оселі військового характеру, які охороняли фортеці та перевали. Спочатку колоністи користувались деякими привілеями, але вже у ХV ст. вони обмежуються28. Колонізація призводила до зростання кількості населення, яке на кінець ХV ст. становило близько

110–115 тис. осіб29.

Кінець середньовіччя приніс суттєві соціальні зміни. Зростала в кількості і набирала сили дрібна шляхта – немеші. Уніфікуються селянські повинності. Йобагіони мусили сплачувати грошову ренту за користування землею, віддавали частину продуктів як натуральну ренту, відробляли від одного до трьох днів панщини, віддавали десятину доходів церкві30. Додатково всі мешканці мусили ремонтувати мости і шляхи.

Міста Підкарпатської Русі у другій половині ХІІІ–ХV ст. залишались у королівській власності і користувались певними привілеями. Після походів татаромонголів усі міста були укріплені. Управління і збір податків доручалися наближеним до короля аристократам. Ужгород перебував в управлінні союзника короля Карла-Роберта – французького графа Другета, у Мукачевому наприкінці ХІV ст. порядкував князь Федір Коріатович, який спорудив монастир і організував регулярне проведення торгів. 1445 р. Мукачевому було надано магдебурзьке право31. Недалеко від Берегового (Лумпрехтсас) була споруджена фортеця біля с. Вари. Туди переселилися ремісники з навколишніх сіл і чимало німецьких колоністів. 1342 р. Лумпрехтсас набув статусу королівського міста. Саме через нього пролягали торговельні шляхи з Угорщини на північ Європи, з Чехії – у Молдавію і Трансильванію. Навколо міста активно займалися виноградарством, а само воно успішно торгувало виробами свого ремесла, вином, брало участь у транзитній торгівлі32.

Королівським містом був і Севлюш (Виноградів). До його привілеїв належало право вирощувати виноград і вільно продавати вино, безмитно переправляти вантажі через Тису, вести торгівлю на щотижневих торгах і ярмарках. Міщани мали право ловити рибу у ставках, полювати в лісах, будувати млини. Повинності на користь короля були порівняно незначними. Згодом таке «севлюське право» було поширене на інші міста.

Важливим економічним і стратегічним осередком був Хуст з фортецею. 1329 р. йому було надано статус міста. Хуст контролював водний шлях Тисою, яким перевозили марамороську сіль у Центральну Європу. Разом з Хустом міські привілеї отримали Вишкове, Довге Поле, Тячів і Сігет. Їхні мешканці займалися, крім землеробства і ремесла, видобутком і транспортуванням солі33.

Крім згаданих, грамоти на міські привілеї одержали Чинадієво, Вилок, Вари та інші поселення. Юридично на кінець ХV ст. на Підкарпатській Русі було близько

320 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

двадцяти міст, але фактично реальних ознак міста набули лише п’ять –Ужгород, Мукачеве, Берегове, Севлюш і Хуст.

Міське ремесло в основному обслуговувало потреби краю і забезпечувало будівництво і охорону міст. Найпоширенішими були каменярство, кравецтво, шевство, столярне ремесло. Поступово почали виникати й цехи, перші згадки про які зафіксовано наприкінці ХІV ст.34 З середини ХІV ст. відновилося зруйноване ще монголо-татарами виробництво солі. Видобуток солі належав до королівських монополій. До солеваріння долучались колоністи з німецьких країв та Волощини. Поступово видобуток солі зосередився в руках німецьких колоністів, які вдосконалили цей важкий промисел35.

Крім добування солі, на Закарпатті у ХІV ст. почався видобуток золотоносної руди в районі Берегового. У селах Пасіка та Верхня Бистра працювали вапнякові каменоломні. Активізувалось у ХІV–ХV ст. використання мінеральних вод.

Зростання продукції ремесел і промислів, переведення більшої частини ренти у грошову форму, вдале розташування краю на перетинах торговельних шляхів сприяло розвиткові торгівлі. У всіх містах Закарпаття вже з другої половини ХІІІ, а ще більше у ХV ст. відбувались не лише щотижневі торги, а й спеціалізовані річні або сезонні ярмарки. У Береговому щорічні ярмарки, на яких здебільшого продавались вина, хліб і худоба, були запроваджені за королівським привілеєм ще з 1247 р., у Мукачевому – з 1348. Севлюш привілей на винні ярмарки здобув 1355 р., а Хуст і Тячів мали привілеї на торгівлю сіллю. Крім міст, великі ярмарки відбувались по селах. Зокрема, вином торгували у с. Косино, Королево і Середнє, худобою – у Вишковому, Білках, Довгому, Сваляві, деревом – колодами, гонтами, поташем – у с. Порошково, Люта, Ясині тощо. Королівські грамоти охороняли ярмарки Закарпаття від конкуренції з боку інших міст Угорщини та сусідніх країн. У Мукачевому чужі вина можна було продавати лише після того, як буде продано все вино місцевого виробництва36.

Купці Закарпаття вели жваву торгівлю на ярмарках не лише Угорщини, а й Молдавії, Чеського королівства, Галичини і Польщі. Відомі купецькі роди, які спеціалізувались на торгівлі окремими видами товарів – худобою, сіллю, виробами зі шкіри. Деякі товари вивозились до Греції, Стамбулу, італійських міст за посередництвом венеційських і генуезьких купців. Найбільше з Підкарпатської Русі вивозилось виробів з дерева, шкіри, сукна, поташу, вин, коней, худоби, солі. Завозились металеві вироби з Чехії, шовкові тканини з країн Сходу через Кам’янець, зброя, ювелірні вироби, оливкова олія, венеційське скло тощо37. В грошовому обігу на ринках зустрічались динари, флорини, марки, іноді товари просто обмінювались. Успішній торгівлі заважали відсутність добротних шляхів і високі мита, розбійництво на дорогах. Але всупереч цьому торгівля розвивалась, і роль краю у торгівлі країн Центральної Європи поступово зростала.

Успішний економічний і досить активний політичний розвиток Угорського королівства був перерваний катастрофою під Могачем, після якої єдине королівство надовго припинило своє існування. 1541 р. османи закріпились у Буді і створили з угорських теренів Будійський пашалик. На східних землях відродилось позбавлене автономії ще в 1303 р. князівство Семиграддя (Трансильванія) на чолі з графом Я.Запольяї. Збори станів Західної Угорщини обрали, як і чеські та моравські ста-