Економічна Історія України том 1
.pdf8. Монгольський перелам |
271 |
беклярібек розпоряджався одноосібно у військовій справі. Стосовно сукупності (дій) їх усіх у майнових справах народу, то емірам вони більшою частиною знайомі лише настільки, наскільки їх знають їхні намісники»88.
Якщо улусні беки були командувачами десятитисячного війська і відповідно називалися тумен-беками, то баскаки, що були також військовими командирами, мусили посідати нижче місце в ієрархії, ніж тумен-беки, найімовірніше виконували обов’язки командувачів тисяч і виступали під іншим іменем – тисячників. У баскаків був власний комісаріат в особі сотників і десятників, які відали відповідними сегментами населення і теж могли служити військовими командирами.
Даруги підпорядковувалися улус-бекам і везіру, але були незалежними від тисячників. У них існувала своя територіальна ієрархія, що складалася з даруг волостей та селищ89. Крім того, їм мали надавати підтримку селищні старости (атамани). В штаті комісаріату даруг мусили перебувати також цивільні слуги – писарі (монг. бічечі, тюркською бітікчі, або бакши – від китайського боши – «учитель, пан»).
Зберігся ярлик золотоординського хана Улуг-Мугаммеда на пожалування посадою даруги Керченської округи (15–24 квітня 1420 р., м. Крим), який ілюструє компетенцію провінційного даруги як збирача податків, а також його стосунки з місцевою владою:
«Колись цей Туглу-бай звертався з петицією до хана, нашого великого старшого брата, кажучи про те, що на підставі звичаєвого права батько його… був [Керченським даругою], а тепер настала його черга [посісти цей пост]. Попередній хан, старший наш брат, дістав від Туглу-бая заставу, з’ясував його справу, визнав його прохання можливим і зволив пожалувати його посадою керченського [даруги].
Позаяк брати Туглу-бай і Хизр звернулися тепер до нас з проханням і представили ярлик на спадкову передачу їхньому роду [цього посту], ми також, керуючись звичаями пожалувань покійних ханів, наших старших братів, зволили передати Керченський іль (округу) Туглу-баєві як старшому братові і Хизрові.
Віднині й надалі хоч би хто це був, нехай не заміряється і не вступає ані в Керч, ані в місцевості, які здавна приписані до Керченського іля, які називаються Отли-Таз, Япин-Ґьолі, Істебан-Тюпи, Качир-Єрі, Кабак-Таш, Маджар, Кункуз, Качи, Балта, Керпіч, Туз-Ґьоль, Ікі-Умрак, Аяни та Кизилар. І ви старійшини Керченського іля Селенга, Кічик і Каракчи, на чолі з Селенгою, всіляко допомагайте [державцям цього ярлика] у збиранні податків денної та нічної податі, орун (тронний збір), черік («військове»), тюкарек, ок, кон і чикиш, не викривляйте сенсу вказівок Туглу-бая та Хизра, які робитимуться відповідно до наказів нашого ярлика,
азбирайте, діставайте та накопичуйте. І ще платіть щорічно нашим пожалуваним державцям ярлика стільки ж, скільки й раніше ви платили своїм даругам.
Атакож ми зволили нікому не навертати на рабів утікачів з Керченського іля,
аналежить їх вивести з готовністю звідти, де б вони не опинилися – у [містах] Крим, Кафі чи в Кипчацькому степу, і видати [державцям ярлика]. І нехай люди керченського іля, які здавна мешкають там осіло чи кочують у тамтешньому юрті, не йдуть звідти і не вештаються.
Івказівки, які виходять від Туглу-бая та Хизра і відповідають положенням нашого ярлика, нікому не наважуватися викривляти, а невігласи, які викривляли ці вказівки, неодмінно стерегтимуться цього робити, тільки-но дізнаються, що ті відповідали нашому велінню.
272Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА
Іви самі, Туглу-бай та Хизр, що коли будете утискати тих податних бідняків, які уже несуть тягар і перебуватимуть у вашому віданні, знайте, що і вам за це нічого доброго не буде.
На підставі викладеного вище для постійного зберігання видано цей ярлик з золотим нішаном (ханський вензель. – Авт.) та червоною тамгою (ханська квадратна печатка)»90.
Монголи, як зазначалося вище, були не в змозі подолати цивілізаційні розбіжності підкорених територій і мали потребу у ретельному контролі над підвладним населенням. Вони від самого початку панування у Східній Європі доручали посади баскаків/тисячників та даруг представникам місцевих еліт, як можна було бачити на прикладі київського тисячника Дмитра, печатника Курила та тисячника Милєя в Бакоті. Тут доречно також згадати Андрія, одного з бояр Данила Галицького, якого було призначено на одну з цих посад у Кременці (він покликався на якусь Батиєву грамоту, що була в нього) і в якийсь спосіб почав зловживати своїм становищем на шкоду монголам (представлявся то «королевим», себто Даниловим агентом, то татарським), за що улусний бек Курмиши стратив його91.
Проте система економічної експлуатації населення, що у Київській Русі й у половців зводилася лише до збирання примітивно визначеної данини, не відповідала амбіціям монгольських еліт. Вони познайомилися з податковими практиками Китаю та ісламського світу, що давали можливість кращої мобілізації ресурсів підкорених у Східній Європі, і мали для цього силу свого війська та кадри фахівців. Стандартизована розкладка податків серед населення з наступною їхньою реєстрацією у податкових переписах слугувала основним інструментом податкової політики. Для технічного виконання переписів уряд Золотої Орди залучав мусульманських експертів.
Свідком першого перепису був Плано Карпіні під час свого повернення з посольства (1246–1247), хоча наведена ним інформація не викликає довіри. Правдоподібними були його дані про здійснення перепису якимось мусульманином у ранзі намісника, про те, що перепис зареєстрував населення Русі, нарешті про збирання монголами податку – десятини92. Навряд чи до перепису вносилися усі жителі аж до одноденного немовляти. Замовчав він і про оцінку майна під час перепису, хоча твердив, що монголи вимагали одну десяту частину від майна кожного, що вказувало на таку можливість. Тож малоймовірно, щоб за результатами перепису монголи призначили мешканцям Русі лише податки хутром від різного звіра. Виняткова згадка про те, що татари призначили населенню Болохівської землі постачати їх зерном*, свідчить про зацікавлення завойовників в експлуатації землеробства. Не викликає сумніву, однак, що монголи могли за несплату податків забирати у неволю – безперечно, це не суперечить навіть Правді Руській, де така сама норма щодо неспроможних боржників також існувала.
Наступний відомий перепис у Золотій Орді було проведено 1257 р. через потребу коштів і військ на завоювання Південного Китаю, яке очолив великий хаган Мунгке. Згадка про його проведення збереглася у Лаврентіївському літописі лише
* «…Бо залишили їх татари, аби їм орати заради пшениці та проса». Див.: Ипатьевская летопись. – Ствп.792.
8. Монгольський перелам |
273 |
для Суздальської, Рязанської та Муромської землі93, а також для Новгородської землі – у Новгородському першому літописі*. Ці повідомлення містять кілька реалістичних деталей стосовно переписів і дають точку порівняння з подекуди сумнівними даними Плано Карпіні. По-перше, немусульманські імена переписувачів (численників) у Новгороді – Берка та Касачик – навряд чи належали самим переписувачам, а скоріше вони були монгольськими начальниками групи писарів. По-друге, вони ходили по вулицях і переписували новгородців будинками, а не по головах («пишюще домы крестияньскыя»). Отже, родина, що мешкала в окремому будинку, як можна припустити, виступала базовою одиницею підрахунку. Згадка про вулиці тут відбила проведену переписувачами територіальну фіксацію кожного будинку – податкової одиниці. Під час цього перепису на Північній Русі було здійснено десяткову організацію осілого населення, як про це повідомляв Лаврентіївський літопис: «и ставиша десѧтники и сотники и тъıсѧщники и темники»**. По-третє, у новгородській історії прямо зазначено про збирання монгольськими численникамиякогосьподатку– «туски»***. Нарешті, важливоюдеталлюцієїісторії є співучасть новгородської верхівки у проведенні перепису: не тільки переписувачі працювали під охороною самого великого князя Олександра Невського, але його бояри заслужили на свою адресу гостру ремарку літописця, мовляв, переписом бояри собі зробили легко, а меншим людям зло94. Дізнатися достеменно, у чому полягала участь бояр, не можна. Проте ці слова досить прямо звинувачують їх у пособництві монголам.
На подібну реорганізацію населення степу посилається ранньою згадкою китайська хроніка «Юань ши»: «Субудай подав доповідь [хагану], щоб тисячі з меркітів, найманів, кереїтів, кангли-кангар та кипчаків, – усіх цих племен разом зложили ціле військо»95. Тут тільки прямо не згадано про сам перепис, але зрозуміло, що десятерична реорганізація потребувала проведення переписів.
Невідомо, як довго тривала практика податкових переписів у Золотій Орді, якою була їхня періодичність і хто брав участь у переписах. Проте залучення до неї адміністрації руських князів призвело до засвоєння її на Русі та започаткувало для народження власної бюрократії. Повідомлення Галицько-Волинського літопису від 1283 р. цілком засвідчує використання практики переписів для княжих потреб, або – точніше – потреб князівської канцелярії. Літопис повідомив, ніби сам князь Лев Данилович наказав порахувати населення за час участі князівства у західних походах улус-беків Ногая та Туле-Буги, і вийшло, що воно зменшилося на п’ятдесят дві тисячі осіб****. Може, й завелика кількість, але не округлене.
Існує достатньо прикладів на підтвердження того, що монголи розглядали
*У землях Новгорода перепис і збирання данини через місцеві протести розтягнулися принаймні до 1260 р. Див.: Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – М.;
Л., 1950. – С.309-311.
**Лаврентьевская летопись. – Ствп.475. Щоправда, згадка про темників тут, мабуть, з’явилася завдяки здогадам літописця чи редактора.
***Побори, призначені для утримання проїжджаючих послів. Див.: Григорьев А.П. Сборник ханских ярлыков русским митрополитам. – С.28-29.
****«Левъ кнѧзь сочте колко погибло воѣ его землѣ людии што поимано. избито и што ихъ Бж҃иею волею изъмерло. полъ трѣтьи. падесѧть. тъıсѧчѣ». Див.: Ипатьевская летопись. –
Ствп.895.
274 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА
завойоване населення як свій важливий ресурс. Це – приклади переміщення людей по території усієї імперії для певних служб. Монголи набирали людей ще під час походів, і вже тоді робили це не стихійно, а за усталеною методикою: дані про бранців писарі заносили до реєстру, причому із зазначенням походження та професії96. Плано Карпіні переповідав про руського золотаря Козьму, який працював на великого хагана Гьоюка97. Гійом де Рубрук, посланець до монголів від французького короля Людовіка ІХ, повідомив про перебування у ставці великого хагана Мунгке у Каракорумі бранців з русів, угорців, аланів, грузинів і вірмен98, зокрема якогось руського тесляра, з яким він познайомився99. Є повно свідчень про те, що у Золотій Орді масово набиралися воїни – руси, кипчаки й алани, які відправлялися на службу аж до Монголії та Китаю. Відомі масові депортації воїнів з Русі у Китай 1252–1255 рр. і 1275 р.100 Ці воїни брали участь у завоюванні півдня Китаю, а надалі слугували окремими військовими з’єднаннями (відомий руський тумен), або розподілялися між наявними з’єднаннями101. У 1330-х рр. біля Хан-Балика (сучасне м. Пекін) існувала колонія руських переселенців, в обов’язки якої входило постачання риби й дичини для імператорської кухні. В цій низці не дивує відомий факт перебування руського воїна також на службі у золотоординського хана Тохти*.
Запровадження десятеричної організації населення за допомогою переписів слугувало інструментом державного управління прибутками та матеріальними ресурсами. Монгольська податкова система мала три категорії податків.
Перша категорія складалася з традиційних обов’язків підданців своєму правителю у степовому суспільстві. Це – данина та послуги, що стягалися за домовленістю регулярно або епізодично. Монгольською вони називалися «кубчір», а в тюркських мовах еквівалентом стало слово «ясак». Данина та послуги вважалися належними винятково улусному хану як верховному суверену й були символом підлеглості данника. В зв’язку з цим данина набула також інших назв, що походили від арабського терміна (знов-таки вказівка на роль мусульманських податківців) «харадж». Давньоруською мовою це слово перекладалося як вихід, а тюркською –
чикиш.
Власне, для збирання цієї категорії податків переписи були не потрібні. Данина була фіксованою за складом і кількістю та зазвичай виплачувалася готівкою чи коштовними товарами.
До цієї категорії належали також найрізноманітніші нерегулярні зобов’язання, як-от повозне (улаг), покорм (шусун, подібно до згаданої «туски»), ловче (обов’язок брати участь у ловах) та чимало інших.
До другої категорії належали податки у сфері торгівлі, що мали три різновиди. Один з них – ввізне та вивізне мито на товари. Воно мало тюркську назву тамга, що початково означало тавро – знак власності, яким помічалася худоба, а надалі, за аналогією, мітку на пакунках з товаром (від чого давньоруською мовою митник називався «мечник»). Цей податок фігурував також під назвою костки (від слова «гость» – купець). Другий податок – мито, що стягалося за провіз товарів територією митної зони. В Україні він мав назву також корована102. Третій вид
* Про це повідомляється в історіях про смерть Ногая від руки руського воїна з війська Тохти 1300 р. Див. повідомлення Рукнеддіна Бейбарса та ан-Нувейрі: Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І. – С.114, 160.
8. Монгольський перелам |
275 |
податку – це ринковий збір, або стягнення з продажу, в ординських документах фігурує як тартнак – «зважувальне», з огляду на те, що він стягався залежно від кількості товару і, отже, потребував зважування.
Податки з торгівлі стягалися з фактичних обсягів торгівлі (перевезення через кордон, транспортування, продаж на ринку) і теж не передбачали попередньої реєстрації. Проте податки від торгівлі збирали тільки готівкою і тому вони були жаданим об’єктом державних надходжень. Тож щорічні надходження від торговельних податків фіксувалися. Як результат, розподіл митних надходжень між центральною владою та провінційними правителями зазнавав різноманітних компромісів і комбінацій, що було видно на прикладі успішної політики московських князів103.
Третя категорія містила традиційні податкові зобов’язання осілих держав: поземельні податки, різного роду оплати, відробітки, в тому числі на будівництві фортець чи доріг, забезпеченні потреб яму, утриманні проїжджих офіційних осіб і війська тощо. Ось для організації цього типу податків й потрібні були переписи. Ці податки мали монгольську назву албан, тюркський відповідник – калан, а давньоруською вони називалися пошлина104.
Навіть нечисленні наявні документи перевантажені термінологією, що стосується цих податків, і на сьогодні їхній зміст ще достеменно не встановлено. Серед них, однак, виділяється група податків, що їх стягували із землеробів: амбарний податок (анбар гакки), поземельний податок (екін), індір мали (гуменне). Згадка про ці податки у золотоординських ярликах показує, що монгольська адміністрація запровадила спеціальне і досить детальне оподаткування землеробства. Очевидно, як податкову одиницю монголи обрали окрему родину, але визначали її в економічних величинах – як плуг/соху чи дим. Пізніше ці податкові одиниці становили основу податкової організації Великого князівства Литовського та Московської держави.
Фіксовані податки були економічним базисом для службовців різного роду, кількість і розмаїття функцій яких зросли за монголів. Податкові переписи литовської доби, що, безсумнівно, успадкували риси попередньої монгольської доби, детально фіксували податки на користь службових осіб, зокрема військових (як-от пугкарі), чи старост/атаманів. Хоча назви податків, що спрямовували на утримання адміністрації, ще зазнавали впливу архаїчної традиції, як, наприклад, у випадках податків «кормление», «полюдье», «дань», але їхня фіксація у переписах надавала їм змісту справжніх податків, а не довільних поборів. Зрештою, деякі з таких податків було розверстано по податкових одиницях – димах*.
Фіксовані і регулярні податкові надходження стали підставою для поширення практики земельних пожалувань. Такі пожалування могли маскуватися під старим тюркським терміном «дархан/тархан», що означав привілейовану особу (від цього термінапоходилайумовнаназвавідповідної жалуваноїграмоти– тарханнийярлик). Але у Золотій Орді було засвідчено й нову тюркську назву такого пожалування – союргал («пожалування»). Зразком тарханного ярлика є привілей, виданий золотоординським ханом Тохтамишем 19 лютого 1381 р. якомусь Беку Гаджжі на увільнення від податків його волості над Молочним лиманом (тюркською – Сют-гьолю).
* Наприклад, староста черкаського замку за люстрацією 1552 р. одержував щорічну платню від податку під назвою «колядка» (тому що він збирався на Різдво), норма якого становила шість грошей від кожного диму. Див.: Архив Юго-Западной России. – Ч.VII, Т.І. – С.82.
276 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА
«Державцю цього ярлика Беку Гаджжі, який перебуває під нашою опікою
ідістав союргал (пожалування), було даровано чикиш («вихід» – весь комплекс урядових повинностей) разом з додатками, який щорічно надходив до скарбниці з Сютґьольського іля («округа над Молочним лиманом»). Віднині і надалі уповноважені від [Кримського] тумена нехай не збирають з [іля] Сютґьоля [податок] під назвою «річне» (салик), «повоз» (улаг) «покорм» (шусун), і не домагаються і не збирають усередині та ззовні Криму на стоянках зарахованих до Сютґьоля людей, хто б вони не були, «амбарне звичаєве» (анбар гакки) і «посівне» (екін). Нехай вони звільняють від данини (чикишу) з усіх їх разом через виняток, який ми робимо, через протекцію, яку ми надаємо, через написання йому (Бек Гаджжі) тарханства нашого з пайцзою (відзнака, клейнод) та ярликом (тут – грамотою) і надають Беку Гаджжі вірою і правдою сприяння – отак ми зволили. Після такого нашого веління уповноважені від тумену особи, які стягають салик та кисмет (усі податки, крім поземельного), нехай побояться завдавати йому турботи та смутку.
Також і ти, Бек Гаджжі, якщо будеш чинити утиски бідним та убогим, говорячи «Он як мене пожалувано», тобі також не буде добре. З таким словами, було видано для постійного зберігання ярлик з червоною тамгою»105.
Практика союргалу надавала, як бачимо, повний податковий імунітет, включно з даниною, що виступала символом підлеглості. Це було одностороннє пожалування з боку суверена, від якого у заключному протоколі ще й подавалося застереження не зловживати своїми повноваженнями щодо податкового населення. Практика союргалу подавала приклад земельного пожалування, подібного до ісламського (іктá), що було цілком логічно, зважаючи не лише на залучення ісламських податківців на державну службу, а й на ісламізацію Золотої Орди на початку XIV ст. Ця практика, своєю чергою, була споріднена з пізнішими діями Московської держави, котра надавала помістя військовим106. Аналогічними були умови отримання помість і у Великому князівстві Литовському, яке теж захопило золотоординські землі.
Мусульманські податківці познайомили Русь з двома способами регулювання економіки, пов’язаними з податками. Перший – це утворення поселень (так званих слобід) з наданням податкових пільг їх населенню з метою стимулювання їх економічного розвитку. Другий – це практика відкупу податків, себто внесення наперед суми податку, яка була розрахована на підставі переписів, з тим, щоб відкупникові зібрати більшу суму. Обидва способи прямо згадувалися лише в історії про курського баскака Ахмата107. Обидва викликали негативні коментарі з боку літописця через те, що слободи призвели до відтоку населення з княжих земель, а відкупи – поклали більший тягар на селян. На жаль, неможливо оцінити, наскільки ця практика була поширена на Русі. Здається, однак, що князь Данило Галицький скористався прикладом слобід для будівництва своєї північної столиці – м. Холм. За повідомленням літопису, князь закликав до свого міста і русинів, і іноземців,
ів результаті до нього подалися різного роду ремісники (зброярі, ковалі та ювеліри), а також селяни, що можна зрозуміти зі слів «и наповнилися двори навколо граду, поля, села»108. Практика заснування слобід зазнала поширення в польськолитовську добу.
8. Монгольський перелам |
277 |
Експансія Польського королівства та Великого князівства Литовського на території трьох західних улусів Джучиївого улусу, що почалася у середині XIV ст., відбувалася зі збереженням економіко-адміністративних інститутів і практик, розвинутих монгольською адміністрацією. Історичні джерела з кінця XIV до початку XVI ст., що збереглися, засвідчують тривання данницьких зобов’язань території УкраїниускладіПольсько-Литовськоїдержавинакористьзолотоординськихханів*. Це – свідчення того, що польсько-литовсько-руська адміністрація до того, як заявити свої претензії на політичну владу на цих землях, виконувала роль податкових агентів Золотої Орди, у такий спосіб діставши можливість безпосередньо перейняти ординський досвід економічного управління. Перше документальне свідчення такої кооперації належить до кінця ХІІІ ст. – князь Володимир Василькович 1287 р. віддавав у своєму заповіті (складеному у присутності хана Туле-Буги й улусного бега Алгуя) розпорядження збирати ординські податки («тотарщину») у маєтностях дружини на користь свого спадкоємця брата Мстислава109. Отже, руська князівська адміністрація щонайменше століття здобувала вишкіл економічного правління, встановленого монголами і, звісно, перейняла його. В цій адміністрації завелися посадовці, на яких покладалися функції баскаків і даруг, – волостелі, намісники, воєводи, атамани/старости. Вона перейняла практику земельних пожалувань, за рахунок якої утримувались як військові, так і цивільні службовці. У цьому полягав перший важливий наслідок монгольського панування на українських землях. Вони вже ніколи не повернулися до примітивного данництва давньоруських часів.
Переміщення підданого населення територією держави з метою його використання на різних державних службах також мало далекосяжні наслідки для України. Серед численних державних повинностей, які монголи поклали на підкорене населення, таких як данина, обслуговування ямської служби, утримування проїжджаючих чиновників (послів), була також збройна служба в ролі вартових фортець, перевозів, доріг. У цьому слід бачити головну причину появи слов’янського населення в степовій зоні України у монгольську добу. Це привело до прогресу в технології обробки землі, зокрема до появи саме у XIV ст. важкого колісного плуга, придатного для оранки степових ґрунтів. Спільне проживання та служба монголам таких самих підневільних половців привели до освоєння слов’янами господарських практик кочових скотарів, а заразом і їхніх військових навичок110. Литовська експансія у другій половині XIV ст. включила це населення до складу Великого князівства Литовського. Люстрація Київської землі 1471 р. зафіксувала мешканців степового пограниччя та їхні податки, що своїми назвами видавали монгольське походження:
«На Роси. Село Терпсеев, а в том селе с отамоном пять слуг, а служба их толко на войну ходить. А подимъщину дей давали за великого князя Витовта на трети годъ. А коли на войну ходятъ, тогды подимъщины не дають. А куничниковъ три: по шести куницъ даютъ, а третий куничникъ по три куници, а вси три голтяи;
атри челвк новыхъ во воли не седели трехъ годъ, а два выседели…
*Такі зобов’язання включено до грамоти Олександра Коріатовича 1375 р., Федора Коріатовича 1392 р., Свидригайла 1405 р., польського короля Володислава IV 1442 р., великого князя литовського Олександра Казимировича 1500 р. Існують свідчення про виплати татарським даругам данини на Київщині, у Турово-Пинському князівстві, у цей же період.
278 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА
Село Цветков, а въ том селе отамонъ а два челвка, один слуга, а другой коланъный. А за великого князя Витовта подымщину давали на третий годъ…
Село Водотыинъ, а въ томъ селе деветь слугъ конми служать, на войну хоживалы, сено кошивали, ставъ сыпали; а то дей князь Семен увелъ на нихъ новизну. А один слуга девятый службу служить издавна за великого князя Витовта, два кораимона меду; а два челвка новыхъ, ещо воли не выседели трехъ годовъ; а болкуновщину даивали на приезд князя великого Витовта. – Слуги три на имя Олизаровичи з вековъ служать о дву конехъ и з слугою; а иное службы никоторое не служивали, а ни побору не даивали…»111
Характерна особливість податків населення сіл південної Київщини – наявність військових обов’язків, що було звичною складовою фіскальних практик монголів. Вони докорінно відрізнялися від європейських тим, що військова служба в степовиків зазвичай могла визнаватися за рабську повинність, тоді як у Західній Європі військова служба вважалася підставою для привілейованого статусу. Перейнявши цю практику, за свідченням згаданих вище домовленостей між литовськими князями й ординськими та кримськими ханами, литовці несвідомо створили необхідні підстави – кадрові й легальні – для формування українського козацтва. Козаки – початково воєнні раби монголів, познайомившись у складі Литовської держави з європейською ідеєю щодо привілейованого статусу військових, самі висунули претензії на права шляхетського стану. Монгольська практика набула нового змісту і визначила хід української історії.
4. Зовнішня торгівля: поява східно-західного транзиту
Зміна суверена у Східній Європі внаслідок монгольського завоювання одразу далася взнаки. Руські купці, що хазяйнували у Судаку, втікали від монголів ще під час їх першого нападу на половців. Ці репресії видавали той простий факт, що руські купці, які займалися міжнародною торгівлею, були тісно пов’язані з династією Рюриковичів, адже степовики на загал брали під своє покровительство міжнародних торговців. Плано Карпіні навів промовисте свідчення про втрату руськими князями статусу господарів природних ресурсів: чернігівського князя Андрія Мстиславича було страчено за наказом Бату за те, що той самостійно займався вивозом коней на продаж112. Отже, якщо руські князі ще могли розраховувати на збереження своєї влади мірою потреб монголів у запровадженні економічного зиску з підкореного населення, то міжнародна торгівля Русі, а з нею і Східної Європи, що пропонувала на вивіз лише природні багатства ареалу, а не продукти ремесла, тобто була функцією влади, мусила зазнати цілковитої реорганізації зі встановленням монгольського правління.
Комерційні інтереси монголів були традиційними для всіх степовиків, які діставали доступ на китайський ринок. Це насамперед вивіз шовкових тканин та інших коштовних товарів китайського виробництва на Захід, який за задоволення свого попиту розплачувався сріблом. Для цієї торгівлі й існував тоді вже майже півтори тисячі років Великий шовковий шлях, який пролягав з Китаю у Середземномор’я. До китайських товарів завдяки монгольським завоюванням додалися ще середньоазійські тканини, а також товари Південної Азії, серед яких головне місце належало спеціям.
8. Монгольський перелам |
279 |
Джучиїв улус володів доступом до Великого шовкового шляху лише у Хорезмі та Семиріччі, і Джучиди могли розраховувати лише на крихти прибутків від цієї торгівлі, основний потік якої зазвичай проходив південніше Каспійського моря по старих краях Близького Сходу – Ірану, Іраку, Сирії. Багдад – економічний полюс західної частини Євразії – був у руках Хулагуїдів, з якими до того ж Джучиди від 1260 р. вступили у конфлікт через Азербайджан і Хорезм. Проте улус Хулагуїдів вступив у конфронтацію з мамлюцьким Єгиптом і після поразки від мамлюків під Айн Джалутом 1260 р. тримав торгівлю з ними закритою до 1322 р. Та й Багдад їх цікавив менше, ніж розташований серед пасовиськ Тебріз на Закавказзі. Там вони заснували свою столицю, і китайські товари попрямували туди, а звідти сушею або Чорним морем до Константинополя. В міжчасі мамлюки, вигнавши хрестоносців 1291 р., не відновили порти Леванту (східного берега Середземного моря), щоб убезпечити себе від повернення європейців113. Перекриття шляху з Ірану до Леванту до того ж назавжди перешкодило поверненню Багдаду (захопленому монголами 1258 р.) його значення як центру економічного тяжіння, в поле якого Русь вступила у ІХ ст.
За таких умов міжнародні купці вимушені були прокласти одне з відгалужень Великого шовкового шляху північніше – територією Джучиїва улусу. Це і визначило докорінну переорієнтацію зовнішньоторговельних зв’язків українських земель у монгольську добу і пізніше. Власне, лише з цього часу Україна стала ланкою між Сходом і Заходом, уявлення про що узвичаїлись у сучасному національному дискурсі та в українській історіографії.
Новий шлях на захід прямував на Хорезм і звідти спочатку доходив до нового центру економічного тяжіння – столиці Джучидів Сараю. Далі було кілька можливостей для просування на Захід.
Передусім купцям були доступні рівні степові шляхи. Їх не бракувало, адже, як згадувалося вище, Золота Орда й окремі улусні беки у другій половині ХІІІ ст. все ще активно ходили походами на Угорщину (Трансильванію, Паннонію) з Дунайсько-Дністровського улусу та на Польщу й Прибалтику з Білоберезького (Дністровсько-Дніпровського) улусу. Київ, з якого вів старий шлях на Краків, Прагу, Майнц, Верден, спочатку також відвідували європейські купці, в тому числі з Венеції, Генуї та Пізи114. Проте місто лежало на півночі, у нього був статус лише провінційного – в масштабах нового улусного поділу – тисячного міста і, отже, не було шансів зберегти свою роль торговельного вузла на цьому шляху. Центри зосередження товарів (хоч би й воєнної здобичі) та грошей, що передусім вабили купецтво, перемістилися у ставки улусних беків, про комерційне значення яких промовисто свідчила навіть їхня назва – орду-базари. Вони ж розташовувалися у місцях зимівників, отже, десь в Ісакчі, у Кочубіїві чи десь на Великому Лузі, у Солхаті/Криму. Київ опинився осторонь від шляхів, що прямували з Північно-Східної Русі на південь, – вони пролягли територією інших улусів, східніше115. Тому торговельне значення Києва занепало принаймні на два століття. Однак українські степи у другій половині ХІІІ – першій половині XIV ст. пережили період, може, найвищого в їхній історії економічного злету. Він знайшов своє наочне втілення в активному будівництві міст.
Через коротке життя більшості з цих міст від них залишилися лише незначні рештки – городища та руїни будівель, що до того ж обділені увагою археологів.
280 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА
Із золотоординських міст в Україні збереглися лише Кілія, Ак-Керман і Крим. За руїнами решти не збереглося навіть назв, за винятком хіба що знаменитої Тавані на Дніпрі, біля сучасного міста Берислава, та Кирк-Єра поблизу сучасного Бахчисарая. У руїнах будівель ще якийсь час можна було впізнати мечеті. У розпорядженні істориків залишається на сьогодні здебільшого географія розташування цих руїн та городищ, яка теж дозволяє оцінити масштабність містобудування, а з ним і торгівлі, у цих місцях за монгольського правління. У Дунайсько-Дністровському улусі збереглися городища у Вічині, Костештах, Старому Орхеї. На території Білоберезького улусу знаходяться рештки семи міських поселень. У степах Лівобережної України (Кримський улус) відомі принаймні три городища. При цьому на Кучугурському городищі, що ідентифікується з містом Шегр-ал-Джедід, були розкриті фундаменти капітальних споруд значної площі (ймовірно, мечетей, лазень, палацу)116.
Це відгалуження східно-західного транзиту йшло з Нижнього Подніпров’я на Краків. На цій торгівлі розвинулися міста Володимир, Луцьк, Холм. За монгольських часів на прямому шляху у Краків виник також Львів (відомий з 1256 р.). На додачу до зв’язків з Краковом у руських міст швидко встановилися міцні торговельні стосунки з німецькими купцями також новозаснованого міста Торн (сучасне Торунь). Завдяки цим зв’язкам з Краковом і Торном117 руські міста Галичини переживали розквіт. Очевидно, Володимир, Луцьк та Львів, коли вони ще перебували у складі Галицько-Волинського князівства і, отже, на золотоординському пограниччі до середини XIV ст., запровадили складське право (потребувало обов’язкового продажу усіх товарів), що зробило їх ключовими посередниками у східно-західній торгівлі. Від 1379 р. зберігся лист від володимирського і луцького князя Дмитра (Любарта) Львівській міській громаді з гарантіями збереження складського права118. Серед складських міст під кінець XIV ст. Львів постав провідним центром міжнародної торгівлі на території Русі.
Коштовні товари, як-от шовкові тканини, ювелірні вироби, спеції, становили основу східного експорту. З заходу Європи вивозилися вовняні та лляні тканини, а також срібло.
Східно-західний транзитний шлях мав ще відгалуження, що йшло на Чорне море та Константинополь. Візантія через окупацію хрестоносцями 1204–1261 рр. втратила свою монополію на Чорне море, і там уже орудували купці з європейського Середземномор’я – з Венеції, Генуї, Пізи, Флоренції, Каталонії. Навіть повернення Константинополя з рук латинян не дало візантійцям сил стримувати тиск з боку латинських купців, і імператори толерували їхню присутність у колись внутрішньому візантійському озері. Останніх же монгольське завоювання Східної Європи захистило від конкуренції колишніх місцевих господарів – руських, грузинських та інших купців, і принесло нові торговельні перспективи.
Однією з нових можливостей був вивіз місцевих невільників у країни Середземномор’я. Вони були дешеві, бо монголам їх не бракувало: навіть після завершення завоювань монгольська податкова машина могла задовольнити широкий попит. Першим з-поміж потенційних споживачів був Єгипет під правлінням династії Айюбідів, яка очолила боротьбу з хрестоносцями і в цьому з успіхом користувалася добре вишколеним військом з невільників – мамлюків. 1 жовтня 1246 р. папа римський Іннокентій IV (1243-1254) скаржився прелатові Єрусалимського королівства хрестоносців на генуезьких, пізанських і венеціанських купців, які