Економічна Історія України том 1

синами правителя. Уділи, по суті, мали характер власності й були покликані служити запорукою економічної самостійності їхніх власників. Оця економічна природа степових уділів ясно проявлялася в одній з монгольських назв уділів – нунтух, що означало пасовище, основу господарства кочових скотарів степу. В масштабах держави уділи мали населення, представлене не родичами, а цілими родами та племенами, тому володіння ними й економічний зиск передбачали ще й виконання адміністративних функцій, зокрема підтримання порядку і міжплемінного миру, відправлення правосуддя, упорядкування користування населенням тими ж пасовищами. Усі ці повноваження делегувалися удільним правителям, які й тішилися внутрішньою автономією. З огляду на мілітарний характер степових суспільств, володіння уділом передбачало командування ополченням, що набиралося з його території, та розподіл воєнної здобичі між учасниками походів. Отже, уділи являли собою осібні й автономні у військовому та політичному сенсі провінції. Їхні обов’язки стосовно до верховного уряду обмежувалися видачею імператорові частини зібраної данини, податків, воєнної здобичі й участю удільного війська у загальноімперських походах. Нарешті, уділи були спадковими володіннями, тож створювали необхідні передумови для утворення окремих родів правлячої династії, що надалі виступали їхніми колективними власниками. Відтак уділ, улягаючи ідеалам степової родини, мав дробитися на менші уділи, відповідно до розростання роду. Словом, улус був самодостатнім зародком самостійної держави. Не випадково «слово» улус у монгольському та тюркомовному середовищі означало як уділ, так і державу. Самі монголи називали свою державу не інакше як «великим монгольським улусом» (Йеке Монгол улус). Так що підтримання сімейної солідарності фактично самостійних улусних правителів бувало скоріше епізодом, ніж правилом. Коли в родини зникала спільна мета членів родини – а як правило, вона полягала у завоюваннях, – то удільний розподіл неминуче кінчався усобицею або розпадом держави. Віддаленість від центру, як завжди, служила додатковим стимулом для появи серед членів династії заколотів та сепаратистських рухів.

Крім того, єдності степових імперій завжди загрожувало включення до їхнього складу територій, що належали до інших, ніж степовики, цивілізацій і мали власні державні традиції. Не маючи власної бюрократії, степові правителі були змушені, якщо тільки хотіли мати зиск із таких земель, повністю покладатися на державні кадри оцих завойованих територій. Далі завойовники або самі підпадали під вплив розвиненої осілої цивілізації, або виділяли підкорені осілі території в осібну зону з власною адміністрацією. Монгольська імперія опанувала території, що належали кільком цивілізаціям. Отже, не могло бути й мови про запровадження в ній уніфікованого правління, а відтак і тривалого підтримання єдності держави. Вона почала розпадатися ще до завершення формування її території, попри запобіжні заходи її засновника.

Чингіс-хан за всіма правилами призначив своїм синам уділи. Передусім він обмежив кількість спадкоємців лише чотирма синами від першої дружини Бортечін. Вони утворили «Золотий рід» (Алтан уруг). Синів Чингіс-хана від сотень дружин і наложниць було виключено з кола претендентів на улуси. Цим зменшувався ризик розпаду держави. Правляча династія виступала як звичайна моногамна родина. Монголія була обрана центральним улусом, який метафорично називався юрт – намет, дім. У Східній Монголії, що була лівим (нижчим за значенням) кри-

одного. Так, в улусі Бату 1245 р. на посадах провінційних намісників були Курмиши, син Орда-Еджена, старшого брата і хана лівого крила (Синьої Орди), та Муджи Яя, син Чагатая (незважаючи на напружені стосунки між Бату та Чагатаєм)39. У свою чергу, діти Орда-Еджена до початку XIV ст. правили Газною та Баміаном (сучасний Афганістан) на території улусу Чагатая40. Чингізид Ногай, один з намісників у Джучиївім улусі, протегував одному монгольському адміністратору на території іншого улусу*.

Однак родина не мала міцного авторитета. Тож, ніщо не утримувало улусних ханів від запеклих усобиць, що, зважаючи на розміри улусів, були великими війнами, як, наприклад, столітня війна між Джучиївим улусом і державою іль-ханів за Азербайджан (1260–1357). Великі хагани користувалися авторитетом голови династії Чингізидів, і їхнє слово мало силу у визначенні спадкоємців улусних престолів. Крім того, вони до початку XIV ст. ініціювали загальноімперські завоювання. Хоча ці пізні кампанії проводилися лише у Східній Азії на кордонах їх власного улусу, великі хагани мобілізували для їх проведення матеріальні та людські ресурси інших улусів. У всьому іншому кожен з улусів існував незалежно. Але через повалення династії Юань 1368 р. у Китаї, викликане місцевим повстанням, зникла і Монгольська імперія. З того часу жоден з улусних ханів не мав достатньо сил, аби перебрати в свої руки уряд і титул великого хагана. Хоча й після цього століттями продовжували існувати держави – спадкоємці Монгольської імперії, в яких правили династії Чингізидів.

Отже, землі України, увійшовши до складу Монгольської імперії, опинилися під владою як великих хаганів, так і ханів Джучиївого улусу. Влада великих хаганів, однак, втрачала авторитет протягом ХІІІ ст. Оскільки улуси були автономними у внутрішній політиці, то українські землі потрапили безпосередньо у розпорядження ханів Джучиївого улусу. Тому всі адміністративні перетворення на території України цього часу спричинялися політикою цього улусу й відповідали на специфічні виклики Джучидським правителям.

Територія Джучиївого улусу була величезною. Від річки Іртиш на сході його західний кордон внаслідок походу 1236–1242 рр. сягнув Одеру, Середнього Дунаю та Адріатики. Однак з відступом Бату у половецькі степи війська з інших улусів розійшлися по домівках. Наступними загальноімперськими походами монголів були завоювання на Близькому Сході й у Східній Азії. Улус Джучи теж виставляв війська для участі в цих кампаніях. Отже, в Бату вже просто не вистачало лише його власних сил, аби відновити у тому ж масштабі завоювання в Європі, та ще й зважаючи на значну відстань і природні перешкоди, як-от гори та ліси.

Також Бату відволікала зайнятість протягом дев’яти років виборами великого хагана, адже він ворогував з нащадками Угедея, які тримали цю посаду. 1249 р. він навіть вирушив з військом проти великого хагана Ґьоюка, з яким ворогував ще від часу походу на Русь, і лише нагла смерть останнього зупинила тоді війну. Загроза інтересам Бату минула лише з обранням на трон великого хагана його союзника Мунгке 1251 р.** Після того війська Джучиївого улусу ще неодноразово нападали

*Про це йдеться в історії про баскака Ахмата у Курському князівстві 1284 р.

**На цей час припало регентство удови Угедея Тьорегене (1246–1248), дворічне правління Ґьоюка, яке закінчилося збройним конфліктом між ним і Бату, і регентство удови Ґьоюка Огул-Каймиш (1248–1251). Бату відкрито посварився з Ґьоюком ще під час завоювання Русі.

254 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

на сусідні Балкани, Угорщину, Польщу і Прибалтику. Вони навіть привели до покори литовців, в яких щойно почала творитися власна державність. Але ці походи не були загальноімперськими, і, схоже, навіть не всі сили улусу брали в них участь. Отже, монголи, якими б непереможними вони не здавалися, не втримали владу на території Польського й Угорського королівств. Але і без цих територій Джучиїв улус виявився дуже великою та строкатою в політичному й економічному відношенні територією, централізоване управління якою становило надзвичайно складну проблему. Тому після завершення західної кампанії створена на завойованих територіях монгольська адміністрація зазнала реорганізації.

Улус Джучи, крім великої території, відзначався тим, що тут було представлено щонайменше п’ять цивілізацій.

Центральну частину улусу займали степи, що розкинулися від Дунаю до Іртиша. Їх населяли переважно половецькі племена, які були кочовими скотарями, як монгольські завойовники. Половці були тюркомовні, але мали у своєму складі

йпротомонгольські племена. Вони сповідали степові релігії та шаманські культи. Половці, можливо, були організовані у конфедерації. На чолі тієї конфедерації, що межувала з Руссю, розпізнаються два співправлячих клани протомонгольського походження41. Існувала також конфедерація кипчаків Приуралля з провідним племенем кангли. А от завершеної степової імперії половці ніде не створили і, отже, не мали власної державної організації та державних кадрів. Будучи близькими до монголів за культурою та мовою і такими ж степовими вершниками, як монголи, половці без їхньої племінної організації в перспективі являли собою основну опору влади в улусі. Не випадково саме половці стали емблемою Джучиївого улусу

вочах і єгипетських арабів, які називали цю державу Кипчацьким (треба читати: Половецьким) ханатом, і західноєвропейських купців та місіонерів, які знали, що населення цієї держави становили переважно кумани, себто ті самі половці (звідки

йзнаменитий словник розмовної мови у Монгольській імперії, складений у Венеції на початку XIV ст., дістав згодом назву «Codex Cumanicus» – «Половецький кодекс»).

Русь, розташована у лісах на захід і північ від Половецького степу, займала не меншу територію, ніж степи. Вона славилася своїми коштовними товарами (хутра, мед, віск, раби) і за правління Рюриковичів у ній розвинулося ремісниче виробництво, що надало їй більшої економічної самодостатності, а в очах завойовників – привабливості. Проте управління Руссю було проблемним для монголів. Русь мала власну державність, право, християнську релігію і церкву, соціальний устрій, які неможливо було повністю змінити, тому завойовникам конче важливо було покладатися на співпрацю з місцевими елітами. Співпраця з церквою у забезпеченні лояльності населення не становила проблем на ґрунті збереження за церквою її економічної незалежності. Проте цивільна адміністрація Русі обмежувалася лише князівською династією Рюриковичів та її оточенням. А династія розривалася від конфліктів та усобиць. Державність ще не знала централізованого правління та бюрократичного апарату, на службу якого завойовники могли б розраховувати. Економічний зиск зводився до збирання довільно встановленої данини. Лише оподаткування зовнішньої торгівлі (мито) мусило бути унормованим. Прийняти відсталу систему оподаткування, що не дозволяла ані контролю, ані можливостей мобілізації ресурсів, монголам, які були вже обізнані з податковими практиками у

Китаї та країнах ісламу, було невигідно. Русь не могла розраховувати на вплив на завойовників. Їй судилося бути лише об’єктом визиску.

Волзька Булгарія та Хорезм були централізованими ісламськими державами. Вони мали складну соціальну будову: крім правлячих династій, правлячий клас мав сформовані верстви військових, духовенства та бюрократії. Ісламська політична та релігійно-правова традиція мала розроблену соціально-економічну теорію, що визначала стосунки усіх соціальних сегментів ісламського суспільства. Населення обох держав було переважно тюркомовним. Хорезм до того ж був одним зі старих визнаних центрів ісламської культури. Тому він був основним культурним центром і заразом резервом державних кадрів для Джучиївого улусу.

Північний Кавказ і ліси Східної Європи та Західного Сибіру утворювали ще два бездержавних ареали, які були хіба що об’єктом експлуатації: лісові ареали були постачальниками хутра, а Північний Кавказ – джерелом рабів, що мало, як і Русь, широку міжнародну репутацію.

Організація державного управління на такій великій площі та ще й об’єднання в одній державі стількох спільнот з різною культурою та політичною організацією кидали серйозний виклик правлячій верхівці Джучиївого улусу. На початковому етапі також треба було узгоджувати свою політику з урядом великого хагана, оскільки імперія все ще формувала свої інститути. Отже, організація уряду в улусі, що зрештою проіснував набагато довше, ніж решта улусів, потребувала від Бату та його наступників продуманих кроків, ініціативи, рішучості й, звичайно ж, сили.

Повернувшись із західного походу, Бату облаштував свою ставку (орду) на лівому березі Волги у нижній її течії. Це був район, де колись розташовувалася друга столиця Хозарського каганату – місто Ітиль/Хамліх/Саригшин. Вибір столиці у цьому старому осередку влади степової імперії ясно показував, що Бату був вірний політичним ідеалам степової держави і зробив опорою своєї влади степи Половецького Поля/Дешт-і Кипчаку. Власне, в нього не було причин відмовлятися від батькових ідеалів і смаків, на відміну від двоюрідних братів, які для правління Китаєм

ікраїнами ісламу мали довіритися тамтешнім культурам і державним традиціям. Якщо в управлінні розрізненими частинами Джучиївого улусу сила була ключовим інструментом, а степова кіннота, як доводили безпрецедентні завоювання монголів, залишалася найкращим військом того часу, то саме степ мав бути домінуючою складовою його держави. До того ж Дешт-і Кипчак географічно мав центральне положення, і звідти було зручніше мати сполучення з окраїнами і тримати їх під контролем. Насамкінець, західна половина Євразійського степу, що потрапила до Джучиївого улусу, мала дуже сприятливі природні умови для кочового скотарства – основи степової економіки та суспільства. Перський історик Джузджані сповіщав, що Джучи, батько Бату, був у захваті від Половецького Поля:

«Коли Туши (Джучи – Авт.)… побачив повітря і воду Кипчацької землі, то він збагнув, що в цілому світі не може бути землі, приємнішої за цю, повітря, кращого за це, води, солодшої за цю, лук та пасовиськ, безкрайніших за ці»42.

Кочове скотарство, як економічна та соціальна основа держави та війська Джучиївого улусу, залишилося домінуючою формою економіки у Дешт-і Кипчаку

іза монгольського часу. Так Золоту Орду і описував у першій половині XIV ст. тогочасний єгипетський ерудит Ал-Умарі (1301–1349) :

«Більша частина його (золотоординського хана Узбека) підданих – мешкан-

(він же був командувачем війська), а тому метафорично означав військо, що було центральним інститутом степової держави, а також – державну територію, звідки набиралося військо, адже степове військо було територіальним ополченням, і, отже, саму державу. У давньоруських літописах та інших джерелах слово «орда» так і вживалося в усіх цих значеннях. Але для називання улусу Джучи на Русі також використовували монгольський термін «Золота Орда», який означав церемоніальне тронне шатро монгольського правителя і відзначав його прикметну рису – рясне прикрашання золотом*. За браком усталеної офіційної назви за Джучиївим улусом закріпилася назва, яку йому дали на Русі.

В основу територіально-адміністративного устрою було також покладено традиційні степові моделі, за винятком батьківського розподілу володіння між синами, який дозволив собі Чингіс-хан. Роди Чингіс-ханових синів, віднесених до «Золотого роду» (Алтан уруга), не повинні були дробитися. В кожному з них мусив бути лише один старший спадкоємець.

Улус ділився на два крила між двома старшими братами, а в наступному – їх родами. Бату і його рід безпосередньо управляли західною половиною, що за південною орієнтацією, прийнятою в монголів, вважалася правою і старшою**. Вона знаходилася на захід від річок Урал і Сир-Дар’я. За колірним означенням сторін світу, прийнятим у степовиків, вона називалася Білою Ордою. Східна половина держави, або Синя Орда, належала роду Орда-Еджена – старшого брата Бату. Ханська ставка там розташовувалася на південь від озера Балхаш***. Після зникнення роду Бату 1359 р. рід Орди заволодів цілим улусом Джучи. Персональне володіння улусних ханів, яке включало столицю або столиці, вважалося центром і було відоме з пізніх джерел як Улуг-Орда, або Велика Орда. Однак воно знаходилося на території Білої Орди. Поділ держави на орди означав намір Джучи та його нащадків, за прикладом Чингіс-хана, самим стати родоначальниками. Заводячи в структурі династії два ієрархічних сегменти родів, що походили від синів Джучи, він звужував коло претендентів на верховну владу в інтересах збереження принаймні номінальної єдності династії та держави. Цей поділ також відповідав традиційному моделюванню степових імперій як війська. Правителі Синьої Орди носили ханський титул і, отже, вважалися суверенами для підвладної території.

Безпосередньо управлінські функції, пов’язані з додержанням внутрішнього миру й порядку, судочинством, мобілізацією військ і керівництвом ними, виконанням завдань центральної влади, нарешті організацією економічного зиску, були

*Плано Карпіні записав, що для зведення на престол великого хагана Ґьоюка було налаштоване спеціальне «шатро, що називалося в них Золотою Ордою… Це шатро було поставлене на стовпах, вкритих золотими листами й прибитих до дерева золотими гвіздками». Див.: Плано Карпини. История монгалов. – С. 77-78. Двір же великого хагана відповідно називався СираОрда (див.: Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. – М.; Л., 1946. – Т.ІІ. – С.41; Плано Карпини. История монгалов. – С.77), що тюркською означало «жовта ставка» (подібне до тюркської назви хозарської столиці Саригшин) і вказувало як на її центральне значення (жовтий колір позначав центр), так і на її золотий колір.

**Похід Тимура проти золотоординського хана Тохтамиша 1395 р., за визначенням тимурідського історика Шерефеддіна Єзді, відбувся на правому крилі Джучиївого улусу. Див.: Золотая Орда в источниках. – Т.І. – С.357.

***У м. Іміль (Омил – у передачі Плано Карпіні). Див.: Плано Карпини. История монга-

лов. – С.75.

258 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

доручені провінційним адміністраторам менших рангів. За заповітом Чингіс-хана, монгольський адміністративний устрій передбачав організацію населення за формальними критеріями, як у війську, – десятки тисяч, тисячі, сотні та десятки45. Відповідно до цього монголи й розділили свої підвладні території на округи, здатні виставити відповідну кількість воїнів.

Основною адміністративною одиницею стала округа, здатна послати до війська десять тисяч воїнів, або тумен*. Ці округи могли називатися туменами, а їхні адміністратори іменувалися тумен-беками. Тумени також мали назву улусів, що відповідало широкому значенню цього слова у степовому середовищі. Додатковий сенс називати тумени улусами полягав у тому, що посада правителя могла успадковуватися родичами, як це було в ханських улусах. Також серед тумен-беків могли трапитися Чингізиди. Були випадки архаїчного називання цих округ також нунтухами. Тому тумен-беки могли титулуватися улус-беками46. Отже, улусні/туменні беки були намісниками правителя Джучиївого улусу.

Улусні беки мали у своєму віданні великі території і як намісники ханів мали повну свободу дій у всіх сферах правління. Промовистим прикладом їх повноважень було право зустрічатися з усіма іноземними послами і вимагати від них подарунки, хоча б ті посли направлялися до хана. Саме так Плано Карпіні проїхав

уМонголію і міг назвати по іменах, крім хана Бату, всіх намісників, яких зустрів, – Курмиши, Муджи Яя, Картана, Шейбана, хоча в розповіді описано лише прийом

уКурмиши та Бату. Зрозуміло, що улусні беки не були суверенними правителями, як хани, навіть якщо належали до Чингізидів. Уся земля була у власності хана та династії. Тому, наприклад, ярлики на княжіння руські князі, які підпорядковувалися тому чи іншому улусному беку, мали діставати лише в золотоординського хана, а початково – у 1240–1250-х рр. при дворі великого хагана у Монголії. Призначення на посаду туменабо улус-бека належало до компетенції лише хана Золотої Орди та династії Чингізидів, незважаючи на зазначену можливість спадкового правління для династій улус-беків. Посади тумен-беків/улусних беків доручалися зазвичай представникам монгольської родової знаті.

Арабські спостерігачі з Єгипту, які добре зналися на справах Золотої Орди, вживали для їх означення терміни наіб47, себто намісник, та емір. Останній звичайно означав правителя, але зазвичай не суверенного48. Тож складається враження, що улусні беки справді визнавались як повноправні намісники хана, але не були суверенними правителями. Інша річ, що контроль за значними ресурсами, які зосереджували великі тумени-улуси в умовах ослаблення центральної влади підбурював честолюбних улусних беків ініціювати сепаратистські заколоти.

Тисячники, сотники й десятники підпорядковувалися улусним бекам, а також провінційним урядникам, таким як даруги та баскаки. Утім, тисячники виділялися з-поміж них своєю значною владою, яка випливала з їхнього номінального призначення командувати тисячним військом і відати населенням, з якого набиралося тисячне ополчення. Так, тисячник являв собою монгольську адміністрацію у великому місті Київ. Тож правдоподібно, що тисячники як військові намісники

*Справжня кількість війська могла відрізнятися в той чи інший бік. Нібито улус Курмиши був здатний виставити й шістдесят тисяч вояків. Див.: Плано Карпини. История монга-

лов. – С.71.

інакше називалися баскаками. Сотники і десятники були місцевим комісаріатом. До їхньої компетенції входили переважно поліцейські функції та виконання розпоряджень провінційного уряду. Порівняно скромне місце цих посадовців в ієрархії монгольського державного апарату відбиває й той факт, що вони могли рекрутуватися з представників завойованого населення, як-от Дмитро, київський тисячник. Джерела не подають інформації про територіальне розмежування тисяч, сотень і десятків. Можливо, ці адміністративні одиниці навіть не мали певних постійних кордонів, бо виділялися залежно від кількості населення і були надто дрібні: на території тисячі перебували і сотники, як це видно зі свідчень про зустрічі Плано Карпіні з київським тисячником і сотником.

Отже, вищим типом адміністративно-територіальної одиниці в Джучиївому улусі були намісництва/тумени/улуси. Намісництва потребували чіткого поділу території, принаймні щоб уникнути конфліктів між владними намісниками.

Джерела містять суперечливі дані щодо кількості цих намісництв у західній частині Джучиївого улусу – у Білій Орді. Сумнівно, щоб у Джучиївому улусі існувало сімнадцять туменів, про які повідомив один мусульманський мандрівник Ібн Баттута бл. 1334 р.49: сімнадцять було, мабуть, епічним, а не точним числом з огляду на смак степовиків до всіх чисел, що закінчувалися сімкою. Єгипетський бюрократ Аль-Калькашанді (пом. 1418) повідомляв про існування лише чотирьох улусних емірів50. Та він, напевно, подавав відомості, що стосувалися періоду розпаду держави. Ключове значення для визначення кордонів улусів-туменів від початку існування улусу має повідомлення Плано Карпіні про степи Північного Причорномор’я, якими він проїхав уже через п’ять років після завоювання (1246 р.). Воно мало на меті поінформувати про намісників, але було неповне, бо папський посланець проїхав не через всі улуси.

«Їхали ми через всю країну команів (половців. – Авт.), що являла собою суцільну рівнину і мала чотири великих річки: першу Непер (Дніпро. – Авт.), біля якої з боку Русі кочував Коренца, а з другого – Мауці, який вище Коренци; другу – Дон, біля якої кочує якийсь князь на ім’я Картан, одружений на сестрі Бату, третю – Волгу, ця річка дуже велика, біля неї переходить з місця на місце Бату; четверта річка називається Яїк, попри ній переходять з місця на місце два тисячника, один з одного боку, другий – з другого боку. Усі вони сходять узимку до моря, а літом берегами цих самих рік вони піднімаються угору»51.

Перше, що видно з цього повідомлення, це те, що за кордони улусів-туменів було взято точні природні кордони – річки. Кочування, причому як літнє, так і зимове, відтоді було організоване в межах цих улусів. Повідомлення Плано Карпіні абсолютно прозоре за змістом, адже показує, що кожен улус розташовувався поміж двома річками, хоча за його описом, що показував улуси як кочовища (!), може скластися враження, ніби біля кожної річки мусило кочувати по дві якісь орди. Тисячники, що кочували по берегах Яїка, не були улусними беками і кочували в кордонах різних улусів.

Заїхавши до Золотої Орди через Польське королівство, Плано Карпіні не проїжджав найзахіднішим улусом, що знаходився на південь від його маршруту. Він розташовувався на захід від Дністра. Цей улус належав Моголу, сьомому синові Джучи, молодшому братові Бату. Останні три десятиліття ХІІІ ст. правителем

260 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

цього улусу був Ногай (пом. 1300), онук Могола52. На заході територія цього улусу досягала річки Сірет і Залізних Воріт на Дунаї. Зимова ставка цього улусу розташовувалась у дельті Дунаю, поблизу пізнішого міста Ісакчі53.

Територія сусіднього улусу, отож, обмежувалася річками Дністер і Дніпро. Нею правив Коренца, в якому вгадується Куремса руських літописів. Оригінально ж ім’я звучало як Курмиши/Курумши. Цей улус-бек був третім сином Орди (або Орда-Еджена), старшого брата Бату54. Саме до цього улусу належав і Київ.

Межиріччя Дніпра та Дону, разом з Кримським півостровом, було відведено в улус двоюрідному брату Бату – Муджи Яя (Мауці – в передачі Плано Карпіні), другому сину Чагатая55. Його зимівник і адміністративний центр, напевно, знаходилися на Кримському півострові. Очевидно, на тому місці й виникло місто Крим, що за поширеним степовим правилом дало назву цілому улусу, а в подальшому й Кримському ханату, що повстав на його території.

Між Доном і Волгою знаходився улус, наданий Картану, зятеві Бату. Столицею цього улусу стало місто Азак, що виникло на місці давньої Тани.

За Волгою до наступної річки Яїка/Уралу знаходився улус самого Бату, що дістав назву Великого улусу, або Великої Орди. Плано Карпіні, переправившись через Яїк, не зауважив, що перетнув кордон Синьої Орди, але про існування кордону по Яїку свідчила його інформація стосовно того, що ця річка розділяла двох тисячників. Тисячники за степовим дипломатичним протоколом мусили супроводжувати його як важливого посла*, і на кордоні передали з рук в руки. Отже, Яїк справді можна вважати східним кордоном Великого улусу. Золотоординський хан, однак, кочував також територією всіх улусів. Так, перебування його двору засвідчене на Північному Кавказі поблизу П’ятигір’я (Бештау)**.

Потрапивши на територію Синьої Орди, Плано Карпіні проїхав нею до річки Сир-Дар’я, оминувши ще один улус-тумен Білої Орди – Хорезм (тому він не сказав ані слова про нього). Тут побував інший мандрівник – марокканець Ібн Баттута. Він називав місцевого правителя еміром56, що відповідало статусу улус-бека, отже, даючи підстави виділити Хорезм в окремий улус. Будучи ареалом ісламської цивілізації, Хорезм став найрозвиненішою в культурному й економічному сенсі провінцією Золотої Орди, з давніми традиціями міжнародної торгівлі. Наявність такої провінції у складі Золотої Орди відкрила державу впливові ісламської культури та релігії й визначила її ісламізацію на початку XIV ст. Власне, тогочасні джерела прямо вказували на змову між мусульманином з Хорезму везіром Кутлуг-Тимуром і ханом Узбеком (1312–1341), що привела останнього на золотоординський престол57. Узбек посів на престолі і запровадив іслам як державну релігію. Кутлуг-Тимур був везіром за попереднього хана Тохти, а від 1321 р. – улусним бегом Хорезма58. В цього улусу був один водний кордон – Аральське море і річка Сир-Дар’я, що на півночі

*Плано Карпіні зустрічався з ханом Бату і, оскільки останній визнав посольські повноваження папського легата, той навіть зміг користуватися не придбаними за власний кошт (у Києві) конями та підводами, а послугами державної довозної служби – яму. Див.: Плано Карпини. История монгалов. – С.74.

**Там була розташована ставка хана Узбека, коли було страчено тверського князя Михайла Ярославича 1318 р. Там знайшов ставку Узбека і марокканський мандрівник Ібн Баттута бл. 1334 р. Див.: Ibn Battûta. Voyages. – T.II: De la Mecque aux steppes russes et à l’Inde. – Paris, 1997. – С.216-217.