Економічна Історія України том 1

здобули усі міста Володимиро-Суздальського князівства, включно зі столичним Володимиром-на-Клязьмі. Кілька разів вони вступали у битву з розрізненими загонами руських князів, але знищували їх без значних зусиль. Великий князь Юрій Всеволодич зібрав сили кількох князівств у верхів’ях Волги на р. Сіть, але монголи раптовим нападом 4 березня 1238 р. знищили це військо і його предводителів. З настанням весни вони вирішили відходити у степ, але дорогою домовилися між собою захоплювати і знищувати всі руські міста. Водночас інша частина їхнього війська сплюндрувала землі мордви. Військо під командуванням Бату до початку весни захопило північну частину Чернігівського князівства. Бату затримався на два місяці лише при облозі Козельська3. Уся північно-східна Русь до самого Новгорода Великого була сплюндрована за лічені зимово-весінні місяці. Монгольські сили, однак, не залишилися на Русі й відійшли для перепочинку та продовження завоювань у степу.

1239 р. загін під проводом Мунгке завоював Чернігівське і Переяславське князівства. Підступивши до Києва з лівого берега Дніпра, монгольський принц висилав послів до чернігівського князя Михайла Всеволодича, який на той час володів містом, пропонуючи здати його. Князь нібито стратив послів, але не став чекати наступу монголів і втік в Угорщину. Монголи тим часом повернули назад у степ. Київ зайняв Данило Галицький, але теж не залишився там, а доручив його оборону боярину Дмитру. Зосереджений на своїх володіннях, він був готовий поступитися Києвом своїм суперникам з чернігівської династії в обмін на зречення їхніх претензій на Галич.

Восени 1240 р. монголи відновили наступ на Русь з метою надалі рушити на завоювання Польщі й Угорщини. 6 грудня їхнє військо під проводом Бату після тижневої облоги штурмом захопило Київ. Далі монгольське військо швидко оволоділо землями та містами Галицько-Волинського князівства. Місцеві князі не організували оборону, а знайшли притулок у сусідів на заході. Трафаретні літописні описи на зразок «взя копьем», «изби не щадя … многы грады имже несть числа» не дають підстав думати про жорстокі бої та виснажливі облоги. Навпаки, зловтішно описаний у літописі приклад Колодяжина, який здався на милість4, свідчив про деморалізацію населення і брак організації.

Далі одна частина монгольського війська під командуванням Байдара та Кайду рушила на Польське королівство, а Бату вдерся в Угорщину. Обидві армії перемогли: 9 квітня 1241 р. під Легніцею було розбито польсько-німецьке військо під орудою Генріха, герцога Сілезького, а 11 квітня 1241 р. на річці Шайо (Солоній) знищено військо короля Бели IV. У грудні 1242 р. монголи переправилися через замерзлий Дунай і попрямували добувати міста Далмації, куди втік король Бела IV. Перебуваючи в Угорщині, Бату викарбував свою монету5, продемонструвавши суверенітет монгольської влади на зайнятій території. Проте навесні він дізнався про смерть великого хагана Угедея (11 грудня 1241 р.). Перебуваючи в конфлікті з племінниками, зокрема із сином Угедея Ґьоюком, який претендував на владу, Бату вивів війська з Угорщини і подався на схід, у степи Надчорномор’я та Поволжя.

Негайні наслідки бойових дій були трагічними для всієї Східної Європи, беручи до уваги людські жертви, які, напевно, були великими. Щоправда, прямі повідомлення джерел про людські втрати досить скупі та непевні, щоб зробити якісь орієнтовні оцінки. Посланець папи римського Іннокентія IV Джованні дель Плано

коли монголи вперше досягли Кримського півострова. Тамтешні руські купці, що були торговельними партнерами половців, мусили рятуватися від монголів втечею через Чорне море до Анатолії. Тогочасний арабський хроніст Ібн аль-Асір записав унікальне свідчення про ті події:

«Тоді зібралося багато з найзначніших купців та багатіїв руських, уносячи з собою, що в них було цінного, і рушили в путь, щоб на кількох кораблях переправитися через море у краї мусульманські. Коли ж вони наблизилися до гавані, в яку направлялися, то один з кораблів їх розбився і потонув; врятувалися лише люди. Існував такий звичай, що султану належав корабель, який розбивався, і той забрав з нього багато добра. Решта кораблів уціліла. Так розповів про цю справу причетний до неї»16.

Монгольські репресії проти руських купців, напевно, припинили торгівлю невільниками й хутрами, що йшла з Русі та Волзької Булгарії транзитом через Дешт-і Кипчак на Близький Схід, бо той же Ібн аль-Асір нарікав на припинення поставок відповідних товарів, принаймні на якийсь час*. Однак після відходу корпусу Джебе та Субудая на схід постачання цих товарів відновилося у звичному обсязі17.

Наявні джерела мовчать про те, яка доля спіткала купців, зокрема руських, під час нападу монголів на Північне Причорномор’я у 1236–1241 рр. Давньоруські літописи взагалі досить рідко торкаються теми торгівлі. Нічого не відомо навіть про здобич, захоплену у Східній Європі, крім полону, хоча перські, арабські та монгольські джерела докладно звітували про неї, коли в них йшлося про інші території. Однак незалежно від того, наскільки могло постраждати місцеве купецтво під час завоювання, винищення монголами старих еліт або усунення їх від влади поставили місцеве купецтво в нові умови, змушуючи пристосовуватися до нових власників. До того ж монгольське завоювання Близького Сходу, де знаходилися основні ринки збуту традиційних предметів, що вивозили зі Східної Європи, підірвало, принаймні на деякий час, попит на ці товари. Отже, хоча завоювання і не обов’язково знищило місцеве купецтво фізично, але викликані ним зміни умов міжнародної торгівлі поклали край наявній організації торгівлі. Через це зникло руське купецтво як окрема компанія, якою вона з’явилася в джерелах під іменем «Рус» у першій половині ІХ ст. Маючи інших постачальників і покровителів, руські купці мусили пристосовувати свою тотожність та ім’я до нових реалій**.

Політика терору, однак, не була тотальною на Русі. Як згадувалося, 1240 р. Бату намагався схилити до капітуляції Київ, незважаючи на вбивство там раніше послів Мунгке, – тим самим демонструючи, що він не перекладав на киян провину князя Михайла за вбивство послів. Колодяжин, за свідченнями, є прикладом захоплення міста без штурму. Кременець військо Бату просто оминуло. Навіть захоплення міста силою не означало його знищення, як це було в Козельську, де монгольські предводителі на якийсь час зупинилися на відпочинок18. Ці повідомлення,

*Хроніст назвав товари, які вивозилися на Близький Схід з Судака, – невільники (хлопці та дівчата), буртаські хутра, бобри, білки. Див.: Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды… – С.26, 27.

**Відомим прикладом може служити Афанасій Нікітін (пом. 1474), тверський купець, який представлявся ім’ям Ходжи Юсуфа Хорасані. Див.: Афанасий Никитин. Хождение за три моря. – Л., 1986.

244 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

брати які під сумнів нема підстав, позбавляють переконливості прагнення літописців представити монгольське завоювання як руїну апокаліптичного масштабу19.

Нема також підстав думати, що монголи винищили до ноги половців. Вони таки уціліли, і навіть дали своє ім’я для неофіційної назви Джучиївого улусу – Кипчацький ханат. Ще наприкінці XIV ст. половці утворювали окремі загони у війську Тимура20.

Прямі наслідки монгольського завоювання не зводилися лише до винищення людей, грабунку та руйнувань. З певністю їх можна віднести до короткотермінових за часом дій, якими б вони не були дражливими для нащадків. Як писемні, так і археологічні джерела засвідчили швидке відновлення постраждалих міст21. Натомість головним наслідком завоювання була зміна політичного статусу завойованих земель.

Щоправда, основні джерела до історії Східної Європи монгольської доби – давньоруські літописи – хоч і проповідували примирення із загарбниками22, все одно досить неохоче представляли справді принизливі та трагічні стосунки Русі з монголами, адже ті були іноплемінниками й іновірцями. До того ж більшість давньоруських літописів дійшла до нас у пізніх редакціях, які несли відбиток антимонгольських настроїв і тому прагнули притлумити залежність руських князівств від монголів23. І хоча переписувачам не все вдалося виправити на власний смак, проте історикимодерноїдобипідвпливомужевласноїнаціональноїгордостіпіддалисяна цю антитатарську тенденційність літописів і взагалі схильні були ігнорувати зміну політичного режиму на Русі. Південно-Західна Русь у повідомленнях Іпатіївського літопису, точніше, його складової – Галицько-Волинського літопису, взагалі здавалася вільною від монгольського панування, а князь Данило Галицький – головний персонаж цих історій – успішним оборонцем своїх земель від іноземців. Українські історики схильні робити на цій підставі висновок про ефемерність монгольського панування на Південно-Західній Русі, порівняно з Північно-Східною, і навіть припускати в ній причину розколу Русі на дві частини. Монгольське військо і справді не залишалося подовгу на території Русі, неодмінно повертаючись у степи після завершення кампаній, або, як під час останнього походу 1241 р., прямувало далі на захід. Проте нема підстав думати, що брак військової окупації, навіть якщо він мав місце, означав відсутність монгольської влади. Власне, степові ватажки уникали заселення осілих територій кочовиками, адже добре розуміли, що це призвело б до їх економічного краху. Так само нема підстав відкидати можливість співпраці місцевих політичних еліт із завойовниками. Насправді навіть літописи, попри редакторські втручання пізнішого часу, а про інші джерела годі й казати, здатні досить ясно показати зміну політичного стану Русі негайно після монгольського завоювання, причому щодо цього свідчення для Південно-Західної Русі не менш промовисті, ніж для Північно-Східної.

Політичний статус завойованих монголами земель з усією самоочевидністю можна визначити як такий, що взагалі не існує, – ці землі були воєнною здобиччю. На практиці це означало, що усі матеріальні ресурси та населення завойованих земель перейшли у повне розпорядження переможця-завойовника, себто династії Чингізидів і всієї правлячої верстви Монгольської імперії. Мовою джерел це становище описувалося не інакше, як термінами «полон», «неволя», «рабство». «Таємна історія монголів» переможно звітувала, що монголи «вкінець розбили

та полонили урусів»24. За словами Іпатіївського літопису, руські князі були або «в волі татарській»25, або «в неволі татарській»26; літописець представляв читачам, як Данило Галицький покірно ставав перед Бату на коліно і називав себе холопом27. Плано Карпіні зі свого досвіду перебування на Русі та у Половецькому степу називав стан підкорених монголами людей, як «надмірне та нестерпне рабство»28, а наведені ним подробиці підтверджували, що це не було перебільшенням, у тому числі й щодо руських князів. Монголи, за його словами, наклали на підкорених тяжку данину, причому збирали її не лише з майна, а й з людей, а також примушували їх служити у своєму війську. Щоб домогтися бажаного, вони могли позбавити власності, свободи і самого життя будь-яку людину, незалежно від її суспільного становища. Нарешті, не лише ханські намісники, а й проїжджі ханські посланці мали повну владу («були немовби володарями») над усім підкореним населенням, і князі також мусили їх слухатися в усьому29.

Враховуючи той факт, що монголи розпоряджалися не лише землею, майном та плодами праці підкореного населення, а й свободою та життям усього населення, підданство Русі, Половецького степу та інших підкорених монголами територій слід кваліфікувати як державне рабство, що було різновидом корпоративного рабства. Відмінність корпоративного рабства від приватновласницького полягає лише в тому, що власником раба є не особа чи група осіб-співвласників, а корпорація, в якій право власності передане її представницькому/керівному органу. У цьому разі через колективний характер власника послаблювалися персональні стосунки між ним та кожним рабом, внаслідок чого дещо зменшувалася можливість натуралістичної експлуатації рабів (спричиненої біологічними потребами/вадами власника, як-от сексуальне насильство, жорстоке поводження тощо). Державні службовці не мали основоположного персонального права рабовласника – права життя і смерті над такими рабами, і їхня сваволя щодо останніх контролювалася державою. Але зрозуміло, що загроза персонального насильства в усіх формах щодо державних рабів з боку представників монгольської адміністрації, наприклад, урядових гінців, повністю не зникла. Тому насправді становище приватновласницьких рабів мало чим відрізнялося від державних, особливо для нижчих прошарків населення. Держава передусім використовувала підкорене населення – зазвичай його продуктивні прошарки – для економічного визиску. Також вона могла на власний розсуд використовувати його і на військовій і державній службі, в тому числі релігійній. У таких випадках залучалися представники колишнього правлячого класу, але не лише вони. Зазвичай військові та урядові слуги різного рівня теж ставали членами правлячого класу держави-завойовника – Монгольської імперії, і їхнє персональне становище було далеким від рабства селян та простих міщан. Але від того вони не переставали бути рабами, адже служили чужим інтересам, ризикуючи власним життям, як і належить рабам. Власне, тому автор Галицько-Волинського літопису й виправдовував участь руських військ у монгольських походах на Угорщину та Польщу тим, що князі були у волі/неволі татарській30.

Для державного рабства у степових імперіях було органічно припустиме збереження державної організації підкорених суспільств. Адже запровадження інших форм державного управління було б надто складним завданням для степовиків. Тому монголи від початку завоювання Русі були зацікавлені у співпраці з правля-

246 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

чою верхівкою Русі («улещуючи» руських князів і міщан*) і, зрештою, зберегли руські князівства та династії. Проте вони не бачили руських князів повноправними хазяями у своїх володіннях, а лише своїми намісниками, які передусім служили, а вже потім правили своїми підданцями з дозволу і від імені монгольських ханів.

На території України, однак, руські князі полишили свої володіння, поставивши перед монголами завдання негайно організувати управління. Чингізиди прийняли цей виклик, примусивши до співпраці інших представників місцевого правлячого класу. Галицько-Волинський літопис містить унікальну для давньоруських літописів інформацію з цього приводу. У ньому повідомляється одразу про кілька місцевих представників князівського оточення, бояр, яких монголи призначили на свою адміністративну службу під час просування країною. Щоправда, хроніст та/або пізніші переписувачі цього літопису щосили старалися замаскувати повноваження цих персонажів, прагнучи представити їх підлеглими князя Данила Галицького. Найточніше представлений персонаж такого роду – це Дмитро, мабуть, боярин Данила Галицького, який керував обороною Києва супроти монголів. Монголи не тільки дарували йому життя, нібито за проявлену доблесть, а й призначили київським тисяцьким, себто військовим губернатором території, здатної виставити тисячувояків**. ПланоКарпіні, проїжджаючиКиєвомдоМонголіївзимку1245/46 р. зустрічався або з цією особою, або з іншою руською людиною, що була на такій самій посаді***.

Дуже докладно про монгольський режим літопис розповідає в епізоді повернення Данила Галицького з Польщі до своїх володінь. Князь застав після відходу монголів своїх бояр у ролі монгольських управителів, які уже контролювали («держаху») його землі і здійснювали економічний зиск, а в трактовці літопису – грабунок: «грабяше всю землю», «бысть мятеж велик в земле и грабежь»31. Зокрема, Судьїч, «Попів онук», перебував у Бакоті на Дністрі й звідти відав Поділлям («Пониззям»), а Григорій Василькович відав Перемишльщиною. Крім них, дрібніші округи («волости») перебували у віданні чернігівських бояр. Соляні копальні у Коломиї були під наглядом Лазаря Домажирича й Івора Молибожича. Боярин Доброслав, про якого сказано, що він призначав бояр завідувати волостями та соляними копальнями, очевидно, стояв на чолі цієї монгольської цивільної адміністрації у князівстві. Про нього літописець написав з іронією, що той «вокняжился». До речі,

*Див.: Ипатьевская летопись. – Ствп.778-780, 782. В.Рудаков неправий, припускаючи, що літописці, брали випадки «улещування» не з життя, бо нібито вони не могли зацікавити літописця, а для того, щоб підкреслити «якісь суттєвіші характеристики» завойовників. Див.: Рудаков В.Н. Монголо-татары глазами древнерусских книжников. – С.77.

**Іпатіївський літопис (Ствп.786) подає занадто громіздку характеристику цієї особи – «Дмитр Киевский тысяцкий Данилов». Не треба розуміти, ніби київським тисяцьким його призначив Данило – це могли зробити лише монголи, які й дарували тому життя. Вказівку на Данила можна пояснити лише як нагадування, що той був людиною Данила, може навіть його тисячником. Також це могло бути й вставкою пізнішого часу, з метою представити Данила більшим господарем становища, ніж він насправді був. Інший тисячник Дмитро на службі в Данила згадується під 1213 р. (Ствп.733-734), і це є дещо зарано, аби припускати його тотожність з «київським тисячником» 1241 р.

***Тисячник з іншими значними людьми давали поради папському легату, як подорожувати по «Татарії». Як можна зрозуміти, монгольських адміністраторів Плано Карпіні зустрів лише в Каневі. Див.: Плано Карпини. История монгалов. – С.69-70.

наявність цілої ієрархії адміністраторів заперечує можливість навіть припускати боярську анархію після монголів. Ось до цього старшого монгольського урядника

іколишнього свого боярина князь Данило Романович не наважився приїхати особисто, а вислав посланця. Слова звернення до нього, приписувані Данилу, попри волю хроніста промовисто видавали, що ці особи правили не від свого імені, а вже служили іншій верховній владі: «Князь ваш азм есмь, повеления моего не творите, землю грабите». Князь через посла просить Доброслава віддати йому назад соляні копальні у Коломиї під тим оглядом, що прибутки з них князь витрачав на утримання свого пішого війська («держать сию Коломыю на роздавание оружником»). Доброслав на це лише з посмішкою («усмеявся») відповів, що нічого змінити не в силах: «Что могу же глаголати?» – і відправив посла ні з чим на розпач Данилові: «Данил же скорбяше и моляшеся Богу о отчине своеи».

Судячи з функцій названих осіб, вони були залишені монголами в ролі цивільних адміністраторів, які переважно стягували податки на зразок намісників, відомих як даруги та баскаки. Отже, монголи, схоже, організували у ГалицькоВолинському князівстві цілу ієрархічно побудовану мережу податкових округ під управлінням місцевих бояр. Нібито пізніше Данило з братом Васильком схопили і кинули до в’язниці Доброслава з Перемишльським намісником-даругою Георгієм. І знову літописець натякає, що захоплені бояри служили комусь іншому («не хотять по воли его ходити, и власть его иному предати»).

Ще один можливий адміністратор, з призначених монголами княжих бояр, був згаданий у Галицько-Волинському літописі як «Курил печатник князя Данила»32. За літописом, ця особа на чолі значного війська (три тисячі піхоти та триста вершників – кількість, мабуть, епічна) відбила напад на Бакоту з боку супротивників князя Данила – чернігівського княжича Ростислава та болохівських князів, після чого вона й зайняла всю Болохівську землю (Послуччя та Побужжя). У цьому оповіданні автор та/або переписувачі представили князя Данила господарем ситуації, який не лише подолав старого суперника з чернігівської династії, а й покарав місцевих татарських пособників – болоховців. Однак зроблено це незграбно, з повторами, бо, за текстом, і Данило з Васильком взяли болохівські міста (перераховано шість),

іКурил полонив Болохівську землю, причому теж захопив одне зі згаданих вище міст (Дядьків). Це позбавляє довіри інформацію з літопису щодо керівництва Данила діями даної особи, як і щодо того, що він був «печатником» саме Данила.

Не менш промовистим є той факт, що сама посада печатника взагалі не згадувалася в літописах у статтях, присвячених домонгольському часу, і це не дає підстав виводити її походження з державної традиції давньої Русі. Тим паче, що

вній ще не видно ознак розвинутої бюрократії, де б існувала посада завідувача державної печатки, що за європейською практикою належало до компетенції завідувача державної канцелярії, канцлера. Невідомою у Київській Русі була й практика проведення фіскальних переписів, а саме цим названа особа, за свідченням літопису, займалася у Бакоті – він там перебував, щоб нібито «списати грабительства» бояр (ще одного супротивника Данила). Зате фіскальні та військові функції були

вкомпетенції монгольських намісників – даруг і баскаків, причому назвою обох у перекладі давньоруською могло бути слово «печатник»*. Отже, коли відкинути

*Даруга – віддієслівний іменник з розряду назв діяча (nomen actoris), утворений від мон-

248 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

панегіричні приписки на користь Данила, що вносять в оповідання суперечливість, то реальні події матимуть такий вигляд: монголи призначили Курила, колишнього Данилового боярина, намісником (даругою або баскаком) і доручили йому проведення податкового перепису. А літописець чи радше пізніший редактор представив, ніби це було Данилове доручення.

Як згадувалося вище, у Бакоті перебував ще один монгольський намісник – Судьїч, «Попів онук». І Данило, судячи з мовчання літописної розповіді, не розправився з ним, як із Доброславом та Григорієм Васильковичем – звісно, ніби щоб помститися «нечестивим» – тобто монгольським* – боярам-колаборантам. Бакота, як видно, була монгольським адміністративним центром на Правобережній Україні. Вона пізніше згадувалася як місце перебування іншого монгольського урядовця, прямо названого баскаком Милеєм33. До речі, цей урядовець теж мав слов’янське ім’я, і літописець вирізняє його від татар: «приїхали татари до Бакоти, і пристав до них Милей»34.

Присутність двох монгольських адміністраторів на одній території підтверджує гіпотезу про те, що характерною ознакою монгольської адміністративної системи, яку було запозичено з Китаю, було призначення в кожну провінцію двох намісників (даругу і баскака), наділених перехресними військово-адміністративно- податковими функціями35. Повідомлення, що належить до 1241 р., засвідчило, що ця система була негайно запроваджена монголами під час завоювання ГалицькоВолинського князівства. Воно, крім того, повністю узгоджується зі свідченням монгольської хроніки – «Таємної історії монголів», написаної 1241 р., про те, що по завоюванні Булгара (Белермана), Києва (Кермен-Кива) та інших міст Східної Європи монгольські ватажки призначили туди даругачинів (даруг) і танмачинів (баскаків)36.

Оцінюючи наслідки завоювання, крім заподіяних ним людських втрат, слід брати до уваги ще дві його особливості. По-перше, уся кампанія монголів у Східній Європі не була однією тривалою війною, а серією швидкоплинних набігів, що тривали менше півроку кожний. Переможці не затримувалися на захоплених землях, відходячи на відпочинок або просуваючись далі. Це дозволяло місцевим князям, як, наприклад, Данилу Галицькому чи чернігівському князю Михайлу Всеволодичу з сином Ростиславом, повернутися до своїх земель, адже в них складалося хибне враження, що лихо вже проминуло. Самовпевненість завойовників, що вели бойові дії за тисячі кілометрів від власних баз, видає їхню незацікавленість тотальним терором, що загрожував би тилу повстаннями. Вражаюча рухливість теж не залишала ані часу, ані сил на руйнування. Очевидно, давньоруські літописці не перебільшували в описах монголів їхню підступність («лесть»), якою вони користувалися під час завоювань. Якщо спиратися лише на конкретні дані, що повідомляють джерела, і не зважати на гіперболічні узагальнення на зразок того, що

гольського дієслова daru-, а баскак – утворений від тюркського дієслова bas-, що мало значення

«прикладати печатку». Див.: Ostrowski D. Muscovy and the Mongols: Cross-cultural influences on the steppe frontier, 1304–1589. – Cambridge, 1998. – P.40.

* «Нечестивий» – один з основних епітетів, що вживався в Іпатіївському літопису для характеристики монголів. Див.: Рудаков В.Н. Монголо-татары глазами древнерусских книжни-

ков. – С.76.

монголи зруйнували незчисленну кількість міст, то вийде, що монголи у Східній Європі штурмували заледве півтора десятка міст. Руські літописці жодного разу, навіть заради досягнення більшого враження на читача, не додумалися написати, що монголи зрівняли якесь місто (стіни і житлові квартали) з землею, як це, приміром, мусульманські історики повідомили про Ургенч (Хорезм), Самарканд, Бухару, Балх, Бамьян та інші міста держави хорезмшагів*. Тож реалії не давали підстав для цього. У порівнянні з іншими літературними традиціями опису монголів руїна у Східній Європі, змальована давньоруськими літописами, видається помірнішою. Що, напевно, справляло враження на давньоруських літописців, спонукаючи їх привносити у свої оповіді апокаліптичні мотиви, так це відчуття невідворотності лиха перед лицем небачених за чисельністю та ефективністю монгольських військ та штурмових машин. Проте в наслідках навали літописці апокаліпсису не показали, отже, навряд чи бачили його.

По-друге, монгольські кампанії у Східній Європи були для кочовиків не звичайними набігами, спрямованими лише на плюндрування супротивника, а завоюванням заради розширення меж імперії. Монголи, на відміну від попередніх кочовиків, що опинялись у цьому регіоні, вперше здійснили цілеспрямоване завоювання осілих територій. Важливо, що вони вже мали власний досвід правління такими територіями, набутий ними у високорозвинених країнах, таких як Китай та країни ісламу. Тому суцільна руйнація економіки та винищення населення не грали їм на руку. Навпаки, монголи по-своєму пишалися завоюванням Русі й кілька разів згадали про неї та її столицю Київ у своїй першій хроніці – «Таємній історії монголів»**. Руйнація та знищення населення, до яких вони вдавалися, як видно, були радше раціонально прораховані, виходячи з тактики завоювань, ніж інспіровані вандалізмом, що з погляду осілих народів нібито був властивий степовикам. Цілком правдоподібно, що в монгольському війську під час походів на Русь і половців були й жорстокі командири. Наприклад, лютістю уславився принц і в майбутньому імператор Ґьоюк. Але не він був командувачем походу, і до того ж його немилосердність до русів викликала невдоволення великого хагана – його батька Угедея, що й відбилося у монгольській хроніці37.

Тож монголи захопили Русь і Північне Причорномор’я, аби залишитись і правити там. Крім терору та руйнування, що навряд чи були їхньою головною метою, в них уже було певне бачення, досвід і рішучість встановити своє правління на осілих територіях, при цьому розраховуючи на місцевих колаборантів. Тому описи «загибелі Руської землі», характерні для давньоруських літописів, слід мати за перебільшення і відкинути навіювані ними припущення про масштабну руїну. Проте важливіші наслідки мала втрата незалежності через завоювання та перехід

*За повідомленням Рашид-ад-Дина, Чингіс-хан наказав, щоб ця фортеця назавжди стала порожнім місцем у покарання за смерть одного з його улюблених онуків під час її штурму. Див.: Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. – М.; Л., 1952 [репринтне видання: М., 2000]. – Т.І,

Кн.2. – С.219.

**Київ було згадано тричі під різними іменами: Кива-Менкермен, Кермен-Кеибе, Керман-Кива; різницю форм можна пояснити тим, що вони фіксували вимову різного часу; усі варіанти означали «(Велика) фортеця Київ». Див.: Сокровенное сказание монголов. – С.141, 146, 148.

250 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

у повне розпорядження переможних монголів, що означало для всієї території України знищення старих державних кордонів і зміну власника. І новий власник продемонстрував свої наміри запровадити новий порядок негайно по завоюванні.

2.Улусний переділ українських земель у складі Монгольської імперії

Економіка степових імперій мала три провідні галузі – кочове скотарство, війну і міжнародну торгівлю. Кочове скотарство становило економічний фундамент степового суспільства. Суспільне управління ним, однак, зводилося до регулювання користуванням пасовиськами та іншими угіддями, себто, по суті, до переділу земель між родичами та сусідами. Війна теж відповідала ідеалам степового суспільства, яке бачило в ній засіб досягнення суспільного миру. На додачу війна вабила перспективою збагачення здобиччю за рахунок ворога. Міжнародна торгівля, з огляду на відсутність у кочовиків власного внутрішнього ринку, давала їм доступ на ринки. Нарешті, у степових імперіях, що включали до свого складу осілі території, порядкування ними становило окрему галузь економіки.

Але опинившись у руках нащадків Чингіс-хана в ролі трофея, завойовані землі мусили пережити долю будь-якого трофея – розподіл. У рамках степової традиції цей переділ мав першорядне економічне значення, оскільки впливав на подальшу долю кочового скотарства, і реалізував здобутки війни. Крім того, він протримався досить довго і вплинув на подальшу долю українських земель. Отже, далі необхідно з’ясувати обставини і наслідки цього розподілу, тим паче, що дослідники історії Східної Європи або навмисно ігнорували його, або просто не могли розпізнати його у свідченнях джерел.

Монгольська імперія, як усі степові імперії, була патримоніальною державою, в якій володар вважався верховним власником землі, усіх багатств і самих підданців. Однак навіть ця наймогутніша степова імперія не мала інших моделей для здійснення централізованого управління своїми підданими та ресурсами, крім родинної. Родоплемінний лад цілком задовільно виконував регуляторні функції у степовому суспільстві та натуральній степовій економіці, а державність, що тільки й мала потребу у бюрократії, існувала лише епізодично. За родинною моделлю імперія вважалася ще й власністю родини, себто правлячої династії. Відповідно імператор ділив свої володарські права і управлінські функції лише між родичами, головно братами, синами, рідше – з довіреними персональними слугами (які вважалися неповноправними членами родини), щоб ті правили від його імені на віддалених територіях. Родинна солідарність мала забезпечити консолідацію держави. Роль центрального уряду в цих державах, у тому числі й Монгольській імперії, виконували родинні наради.

Модель родинного правління не підходила для держав, і тим паче вона не підходила для великих імперій. Передусім тому, що не могла запобігти звичній конкуренції між родичами, яка призводила до розколу держави.

Більше того, дотримання родинного ідеалу створювало умови для розколу, переносячи на державу необхідність удільного поділу. В ідеалі батько мусив залишити своїм синам добрий спадок, достатній для гідного самостійного життя. Тому степові імперії, як звичайні родинні маєтності, часто ділилися на уділи між