Економічна Історія України том 1

В угоді 944 р. вже не було й мови про безмитну торгівлю руських купців у Візантії або про особливі пільги для київських дипломатичних агентів. Не було згадано і про сплату імперією Русі контрибуції. Ігореві довелося дати обіцянку захищати від печенігів і хозар грецькі володіння в Криму. Так закінчились великі морські походи Русі проти Візантії в Х ст., однією з цілей яких було забезпечення збуту руських товарів на грецьких торгах. Давньоруському урядові з кожним роком ставало ясніше, що на черзі дня стоять інші, мирні засоби міжнародної торгівлі.

Торговельні операції в ранньому середньовіччі були небезпечною справою. Звичайно купці об’єднувались у великі валки, наймали сильну охорону. Та й самі вони були озброєні, бо і на шляхах, і на самих ринках їх постійно підстерігала небезпека. Показовим з цього погляду є остання війна між Давньоруською державою і Візантійською імперією, що спалахнула 1043 р. Як розповів візантійський історик Іоанн Скіліца, приводом до неї стала сварка на торгу Константинополя між грецькими і руськими купцями, у перебігу якої було забито знатну руську людину. В ті часи шляхетні люди, як-от бояри і верхівка дружини, часто самі торгували власними товарами.

Драма на ринку Царгорода не була випадковістю, подібні речі траплялись і раніше. Недарма руські купці й дипломати зупинялись в грецькій столиці на постоялому дворі, де жили під пильною охороною, і звідки лише невеликими партіями, знову-таки з охороною, могли відвідувати торг. Одночасно за наказом імператора були розграбовані товари руських купців у Царгороді, а також гавань і склади руського монастиря на Афоні. У відповідь київський государ Ярослав Мудрий послав на Візантію свій флот. Непідготовлена війна завершилась для Русі невдало.

Та князь не став, подібно до свого прадіда Ігоря, домагатись реваншу. У відповідь він почав збивати антивізантійську коаліцію з європейських країн, покладаючись насамперед на Германську імперію. Це справило враження на нового імператора Константина Мономаха. 1046 р. («по трех же летех миру бывшю»)25 було укладено новий русько-візантійський договір, який був підписаний у проміжку часу між 1046 і 1052 рр. Візантійська сторона компенсувала збитки, завдані руським купцям у Константинополі й на Афоні, і запропонувала на знак примирення видати доньку імператора (здається, її звали Марією) за сина Ярослава Всеволода. Ця історія остаточно переконала руського государя в необхідності зміни зовнішньої політики і напрямів міжнародної торгівлі.

Такі спроби робилися руським урядом і раніше. Вже княгиня Ольга, невдоволена результатами свого візиту до Константинополя і переговорами з імператором Константином Багрянородним (946 р.), у 959 р. надіслала своїх послів до германського імператора Оттона І. В науковій літературі розглядається переважно намір руської княгині запросити на Русь християнських місіонерів з Германії, що, однак, так і не сталося. Дехто з істориків припускає, що вона піклувалась тоді головним чином про руські торгові інтереси в Європі26.

Хоч би як там було, з часів Ярослава Мудрого руська зовнішня торгівля робиться багатовекторною, і це знайшло відображення у великій кількості іноземних джерел. Перш ніж розповісти про різні напрями давньоруських економічних зв’язків і країни, що були контрагентами Русі в міжнародній торгівлі, варто коротко сказати про товари, які обертались у ній. Головні категорії руських товарів лаконічно визначив князь Святослав, котрий отаборився було в Болгарії, й думав про те,

232 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

щоб закріпитися в тій багатій землі, торговельному центрі Європи. Він полемічно заявив своїй матері Ользі, котра попрікала його за те, що він надовго залишив Київ: «Не любо ми есть в Киеве быти, хочю жити в Переяславци на Дунаи, яко то есть середа земли моей, яко ту вся благая сходятся: от Грек злато, паволоки*, вино и овощеве разноличныи, из Чех же, и из Угор сребро и комони, из Руси же скора**, и воск, и мед, и челядь»27.

Ці головні статті руського експорту зберігали значення протягом всього давньоруського періоду. З творів арабських географів і мандрівників, котрі побували на Русі в Х–ХІ ст., вимальовується більш повний перелік товарів, які потрапляли

зРусі на іноземні торги. Наприклад, арабський вчений географ і літератор Х ст. Аль-Мукаддасі називає товари, що проходили Волгою з руських земель на Ітиль, Булгар і Хорезм. У цьому надзвичайно докладному й довгому переліку виділимо хутра соболя, горностая, бобрів, лисиць, хорів, куниць, ласок, добре вичинені кінські й волові шкури, льон, полотно, моржева кістка, коштовні шапки, мисливські собаки й соколи, бурштин, різноманітна зброя: мечі, панцирі, стріли. Протягом ХІ–ХІІ ст. цей список поповнився за рахунок срібного посуду, бронзових дзеркал, замків, продукції ливарного, ювелірного і керамічного виробництв.

Поряд із візантійським напрямом міжнародної торгівлі Русі в ХІ–ХІІ ст. набирають сили інші шляхи. Південна Русь мала жваві економічні зв’язки як із Візантією, так із Заходом і Сходом. Багато важила в економічному житті Давньоруської держави торгівля з містами Арабського халіфату, насамперед із розташованими на терені Середньої Азії (Хорезм, Ургенч, Балх, Мавераннахр та ін.). Важливим посередницьким ринком у такій торгівлі був хозарський. У творах арабських географів і мандрівників Х–ХІ ст. неодноразово підкреслювалось, що самі хозари не є торговим народом, бо все, що йде з Хозарії до арабських країн, довозилося з країни русів. З арабських міст на Русь ішла величезна кількість срібної монети, куфічних диргемів, міжнародного платіжного засобу VІІІ–ХІ ст.

Головними торговими гостинцями на південний схід були річки, Волга і Дон

зпритоками. Руські купці через гирло Волги виходили в Каспійське море, бували

вДербенті, одному з осередків тодішньої світової торгівлі. Арабські купці зустрічались із руськими на ринках хозарської столиці Ітиля і Константинополя. У Києві постійно жило багато візантійських, вірменських і єврейських купців. Останні мали

вмісті свій квартал, що прилягав до однієї з міських брам.

Основний торговельний напрямок на Захід з Південної Русі існував, по суті, один – з Києва до Центральної й Західної Європи: до Моравії, Чехії, Угорщини, Польщі, Південної Германії. Він виникає дуже рано, на середину ІХ ст., коли давньоруське державне об’єднання на чолі з Києвом лише почало складатися. Цьому сприяли піднесення імперії Карла Великого, розгром ним Аварського каганату, що стримував економічне й соціальне життя Русі, й встановлення тісніших відносин із Візантією після походу Аскольда на Константинополь 860 р.

Цей головний торговельний гостинець ближче до країн Центральної Європи розгалужувався. Через Краків і польське місто Ратибор на Одері руські торгові

*Дорогоцінні шовкові тканини.

**Ішлося головним чином про коштовні хутра лисиць, соболів, куниць, бобрів, а також білок та іншого хутряного звіра, яким були наповнені ліси східноєвропейської рівнини.

люди потрапляли до Моравії. Відгалуження цього шляху приводило на Дунай, до Відня і Пешта. На Дунаї головним торговим контрагентом Південної Русі було місто Регенсбург, в якому й досі знаходять сліди діяльності руських купців. Протягом наступного ХІ ст. міцні торговельні зв’язки встановлюються між Києвом і Регенсбургом. Ченці тамтешнього монастиря св. Якова були торговими представниками київських торгових людей у Германії та Італії. 1089 р. один із них Маврікій одержав від князя Всеволода Ярославича 100 фунтів срібла, хутра і на кількох возах привіз їх до Регенсбурга. На руські пожертви був добудований величезний собор св. Петра в місті. Із західних джерел відомо, що в 1129 р. польські розбійники пограбували валку руських торгових людей, що йшли до Регенсбурга. У тому місті існувала навіть колонія купців, котрі жваво і постійно торгували з Руссю. Їх називали «рузарії». Близько 1180 р. регенсбурзький купець Гартвіг, котрий постійно мешкав у Києві, переказав монастиреві св. Еммерама в Регенсбурзі 18 фунтів срібла, що їх мали сплатити боржники Гартвіга, які жили в Регенсбурзі.

У ХІІ ст. торгівля Русі з Германією через Регенсбург залишалась жвавою, хоча у «рузаріїв» з’являються конкуренти – торгові люди з італійських міст Генуї, Венеції та ін. Італійці, що вели торгівлю з Руссю через Білгород поблизу Чорного моря, поступово перебрали у німців торговельні операції східного напряму, зосередившись на східних товарах. Торгівля з Польщею в ХІ–ХІІ ст. у писемних джерелах майже не відбилась, проте цей шлях представлений матеріальними джерелами дуже щедро. Йдеться про скарби й окремі знахідки головної міжнародної монети того часу, арабських (куфічних) диргемів, а також про багатющі речові скарби, якими позначений цей важливий гостинець.

Надзвичайно важливим джерелом до історії міжнародної торгівлі Русі, зокрема Південної, є масові знахідки так званих дорогичинських пломб, свинцевих знаків належності товарів тим чи іншим купцям. Десятки тисяч таких пломб знайдені в м. Дорогичині Надбузькому. На них є різні зображення і значки, скеред яких трапляються літери кириличного алфавіту. Ці пломби знаходять у Києві, Рязані, Новгороді Великому, в багатьох торговельних осередках Русі, що були перевалочними пунктами у великій між народній торгівлі. Поза межами Давньоруської держави дорогичинські пломби знайдені, здається, лише в Константинополі. Адже там був руський квартал і руський постоялий двір, куди везли товари з Русі й де їх перевіряли. Ця практика опечатування товарів йде з Візантії, де згідно з угодою Ігоря з Візантією 944 р. «царев муж запечатывал паволоки», придбані русами перед тим, як віддати їм28.

7. Грошове господарство

Монетний обіг у Східній Європі розпочався у VIII ст. з надходженням великої кількості арабських срібних монет – куфічних диргемів. Вони карбувалися на величезній території Арабського халіфату, в багатьох містах Середньої Азії, Ірану, Закавказзя, Месопотамії і Малої Азії, на африканських берегах Середземного моря й у захопленій арабами Іспанії. Понад 200 років тривав доплив диргемів на східнослов’янські землі. На арабському Сході відбувалися династичні зміни, виникали і гинули державні утворення, що знайшло відображення насамперед у монетній справі. Бо кожний халіф чи емір, прийшовши до влади, розпочинав із

234 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

карбування монет з власним ім’ям, датою і місцем емісії. Завдяки цьому науці відомі імена всіх можновладців арабських країн. Без монет було б неможливо уявити політичну історію Арабського халіфату.

Арабські монети в Південній Русі почали використовуватись із середини VIII ст. Спочатку в обігу перебували диргеми династій Омейядів та Аббасидів, головним чином з Північної Африки і в меншій кількості – з Азії. Незначну за обсягом домішку до диргемів становили у скарбах сасанидські драхми, емітовані іранськими царями династії Сасанидів у VI–VII ст., що були поширені в басейні р. Кама, звідки вкупі з диргемами потрапляли до Східної Європи. З 30-х рр. ІХ ст. і до його кінця в обігу Південної Русі залишались аббасидські й омейядські монети, переважно азійських емісій. Як і до того, їхній обіг на землі майбутньої України був скромним за обсягом. На перше 40-річчя Х ст. припадає пік припливу диргемів до Східної Європи; серед них переважали саманідські монети азійського карбування. Нарешті, 40-ві рр. – кінець Х ст. ознаменувались розширенням ареалу обігу арабських монет (головним чином саманідських). Їхнє використання у торгівлі було інтенсивним. На південноруських землях знайдена велика кількість скарбів того часу з багатьма тисячами арабських монет.

Та з часом приплив диргемів на Русь почав скорочуватися, а на кінець Х – початок ХІ ст. зовсім припинився. Вичерпались копальні срібла в арабських країнах, що призвело спочатку до погіршення якості диргемів, а далі й до відмови від їхнього карбування. У внутрішньому обігу халіфату їх місце посіли мідні монети, непридатні для вивозу. Золоті ж арабські монети (денари), що заступили диргеми в країнах халіфату, ходили на південноруських землях у незначних розмірах, бо слов’янське суспільство було призвичаєне до обігу добрих срібних монет і неохоче приймало золото. Поряд з арабськими монетами обмежену участь в обігу Південної Русі брали візантійські монети: золоті соліди, срібні міліарисії та мідні фоліси. Однак вони не могли заступити на ринку диргеми. Тому руські князі вирішили розпочати карбування власної монети.

Першою давньоруською монетою стала золота – златник, емітований, імовірно, у зв’язку з одруженням Володимира Святославича з візантійською принцесою Анною бл. 989 р. і запровадженням християнства на Русі. Прототипом златника був візантійський солід сучасників Володимира візантійських імператорів Василія ІІ і Константина VІІІ. Надзвичайна рідкісність златників (науці відомо лише 11 примірників) і відсутність традиції обігу золотих монет на Русі переконали вчених, що мета їхньої емісії була пропагандистською. На лицьовому боці златників зображено князя Володимира в парадному одязі й вінці, над лівим плечем його родовий знак (тризуб). На зворотному – зображення Пантократора. Відомі два типи легенд: «Владимир, а се его злато» і «Владимир на столе» (престолі). Далі були емітовані срібні монети – срібляники, теж у незначній кількості. На сьогодні їх відомо лише 340 примірників (арабських же монет у Південній Русі знайдено десятки тисяч). Подібно до златників, срібляники карбувались спочатку із зображеннями князя з тризубом над лівим плечем і Христа-Пантократора. Далі останнього на зворотному боці срібляників змінив великий, на все поле монети, родовий знак Володимира. Найбільш поширеною легендою срібляників, емітованих бл. 989 р., була: «Владимир на столе, а се его сребро». Срібляники були випущені Володимиром ще раз, бл. 1011 р., коли він одружився (після смерті Анни) з якоюсь германською

принцесою. Срібні давньоруські монети карбували також син Володимира Ярослав (у Новгороді, де він був намісником батька) в 1014–1015 рр. і пасерб Святополк (у Києві 1018 р.). На відміну від високопробних диргемів, срібляники виготовляли з низькопробного срібла, часом у скарбах трапляються майже мідні примірники. Давньоруський уряд, імовірно, нехтував можливими прибутками від доброякісної емісії й віддавав перевагу ідеологічним функціям срібляників. Монети на давньоруських землях називали кунами, ногатами, векшами, резанами: і диргеми і, мабуть, срібляники. Давньоруська лічильна гривна об’єднувала 20 ногат, 25 кун і 50 резан залежно від типу і ваги монет.

Поступово, протягом ХІ–ХІІ ст., монети зникали з обігу Давньої Русі, позбавленого їх припливу. Настав так званий безмонетний період на Русі29.

Посилання до розділу 7

1.Мельникова Е.А. К типологии становления государств в Северной и Восточной Европе // Образование Древнерусского государства. Спорные проблемы. – М., 1992. – С.39.

2.Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1953. – С.505. Див. також інші праці вченого.

3.Пашуто В.Т. Историческое значение периода феодальной раздробленности на Руси // Польша и Русь. – М., 1974. – С.11.

4.Повесть временных лет. – СПб., 1999. – С.18, 23. Далі Повість… цитується за цим виданням.

5.Повесть временных лет. – С.105.

6.Черепнин Л.В. Русь: Спорные вопросы истории феодальной земельной собственности в IX– XV вв. // Пути развития феодализма. – М., 1972. – С.147 и сл.

7.Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – М.; Л., 1950. – С.109.

8.Константин Багрянородный. Об управлении империей: Текст, перевод, комментарии. – М., 1989. – С.51.

9.Лев Диакон. История. – М., 1988. – С.57.

10.Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Л., 1927. – Т.1. – Вып.2. – Стб.309.

11.Повесть временных лет. – С.104.

12.Галицько-Волинський літопис. – К., 2002. – С.117.

13.История СССР с древнейших времен до наших дней: В 12 томах. – Т.1. – М., 1967. – С.536.

14.Неусыхин А.И. Проблемы европейского феодализма. – М., 1974. – С.478-479.

15.Повесть временных лет. – С.13. Пор.: Летопись по Ипатскому списку. – СПб., 1871. – С.11 (862 р.).

16.Летопись по Ипатскому списку. – С.276.

17.Повесть временных лет. – С.9.

18.Летопись по Ипатскому списку. – СПб., 1871. – С.353.

19.Повесть временных лет. – С.17.

20.ПСРЛ. – Т.9. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. –

СПб., 1862. – С.69.

21.Повесть временных лет. – С.109.

22.История культуры Древней Руси. –М.; Л., 1948. – Т.1. – С.78.

23.Повесть временных лет. – С.101.

24.Там само. – С.17.

25.Там само. – С.67.

26.Див., наприклад: Ариньон Ж.П. Международные отношения Киевской Руси в середине Х в. и крещение княгини Ольги // Византийский временник. –М., 1980. – Т.41. – С.122-123.

27.Повесть временных лет. – С.12 (969 р.).

28.Там само. – С.24.

29.Толстой И.И. Древнейшие русские монеты Великого княжества Киевского. – СПб., 1882; Янин В.Л. Денежно-весовые системы русского средневековья. – М., 1956; Спасский И.Г. Русская монетная система. – Л., 1971; Сотникова М.П., Спасский И.Г. Тысячелетие древнейших монет России. – Л., 1983.

Розділ 8

МОНГОЛЬСЬКИЙ

ПЕРЕЛАМ

Поява Монгольської імперії визнається одним з поворотних моментів в історії людства. Це пов’язано не тільки і не стільки з руйнів-

ними наслідками монгольських завоювань для небувало великої кількості переможених держав (тому, власне, самі по собі монгольські завоювання ніколи не викликали позитивних оцінок), скільки зі спробами завойовників організувати економічний зиск та забезпечити політичне панування на територіях, включених до складу імперії. Об’єднання в одній велетенській імперії територій кількох цивілізацій, розділених політичними кордонами та відстанями, у сполученні з монгольською політикою створили нові умови для політичних, економічних й культурних перетворень на всій її території. Стабільність і тривалість монгольського панування дали можливість новим явищам сповна розвинутися і встигнути прижитися так, що вони не зникли разом із занепадом імперії.

Монголи назавжди перекроїли карту Євразії. Знищивши підкорені держави, як-от Київську Русь, Надволзьку Булгарію та половецьку конфедерацію у Східній Європі, вони на власний розсуд поділили завойовані території, немов пасовища. Та цей поділ не спинив, а тільки створив нові умови для економічного, а з ним і політичного та культурного розвитку. Держави, які утворювалися в процесі розпаду Монгольської імперії, – Литва, Московія, Молдавія, Кримський ханат – уже повстали в межах адміністративних одиниць та кордонів, утворених монголами. Східний і південно-західний кордони сучасної України теж походять від тих монгольських кордонів.

Територією Монгольської імперії пролягли нові торговельні шляхи, що на віки визначили зв’язки

між частинами Старого Світу. Саме за монгольської доби відбулося проникнення західноєвропейських купців до Центральної Євразії, що пробудило зацікавлення європейців у шляхах до Східної Азії. Це стало одним з основних мотивів для Великих географічних відкриттів XV–XVI ст., що відіграли вирішальну роль у формуванні сучасного світу. Уздовж шляхів виникли нові міста, завдяки яким пожвавився торговельний обмін у цілій Євразії. Економічний і культурний зв’язок між різними частинами світу сприяв прогресу людської цивілізації.

Монгольське правління залишило свій слід в усіх країнах, що потрапили в його орбіту. Монголи встановили на підкорених територіях власний політичний та економічний режим. За всієї своєї репресивності він не був ксенофобським. Навпаки, улягаючи степовій політичній традиції, він залучав до співпраці політичні, а також інтелектуальні еліти підкорених держав і народів. У межах своїх потреб він був зацікавлений у використанні і дійсно міг вільно користуватися найкращими талантами з будь-якої сфери людської діяльності. Це відкривало шляхи до складної взаємодії державних традицій завойовників та завойованих.

Результати міжцивілізаційної взаємодії залежали від зрілості цивілізованого життя на завойованих територіях. Тим паче, що Монгольська імперія була поділена на кілька частин, по суті – самоврядних. Так, у Китаї, з його потужною економікою та культурою, монгольська еліта досить скоро китаїзувалася, а в мусульманському Ірані й у Центральній Азії – прийняла іслам, перейнявши відповідні політичні, економічні та культурні традиції. Отже, там монгольський вплив був досить обмежений. Скоріше можна стверджувати, що в цих країнах відбулася адаптація адміністративних (китайських та ісламсько-близькосхідних) традицій до умов монгольського панування. На Русі й у половців господарсько-адміністративний апарат не йшов у порівняння з китайським чи близькосхідним ані за чисельністю кадрів, ані за рівнем методів і технік управління. Тому його співпраця з монголами мала обмежений характер і не вплинула на завойовників так, як в Китаї та країнах ісламу. Та й суверен в особі Золотої Орди міцніше тримався політичних традицій степової імперії, а прийняття ісламу визначило відповідну орієнтацію його політичної та культурної еволюції не на користь Русі. Тому саме Русь зазнала сильного впливу монгольської адміністрації (а через неї також китайської та близькосхідної), а не навпаки. Утім, занепад західних улусів Золотої Орди, що настав уже в середині ХІV ст., призвів до включення підконтрольних їм територій Русі до складу Польського королівства та Литовської держави.

Наслідки розпаду Монгольської імперії були дуже несхожими в різних ареалах. Китай внаслідок антимонгольського повстання 1368 р. відродився як національна держава. При цьому відродився на всій території китайської цивілізації, як це було і за монголів. Вони, власне, й покінчили з кількасотлітнім періодом роздрібненості країни. Іран, Афганістан і Центральна Азія у другій половині XIV – на початку XVI ст. пережили один з найвищих злетів своєї історії під правлінням Тимура, спадкоємця монголів, та його нащадків. На західних окраїнах Монгольської імперії у XIV ст. виникли нові держави, як-от князівства Молдавське, Волоське, Литовське, Московське, анатолійські бейліки, один з яких (османський), перетворився на Османську імперію. Тоді ж в історії з’явилися перші згадки про козаків, поки що степових підневільних солдат, але попередників українського козацтва. Те, що названі держави і спільноти стали попередниками сучасних держав – Молдавії,

238 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Румунії, Литви, Росії, Туреччини, України, служить одним з доказів тривалості помонгольської доби. Кримський ханат, який утворився з Кримського улусу Золотої Орди, був прямим спадкоємцем Монгольської імперії.

Існування Монгольської імперії в тому чи іншому ареалі задає хронологічні рамки для періоду монгольського переламу. Для території України він починається з часу завоювання (від 1236 р.) і завершується формально падінням Золотої Орди (1502 р.), яка була частиною Монгольської імперії. З огляду на те, що Золота Орда фактично втратила контроль над землями на захід від Дону вже у 1430–1440-х рр., відколи там утворився Кримський ханат, саме ці роки становлять верхню межу Монгольського переламу для території України.

1. Економічні наслідки монгольського завоювання

Історики не пошкодували емоційних оцінок для характеристики Монгольської імперії, але в них не було одностайності. Вони то зверхньо не визнавали Монгольську імперію за державу взагалі, виставляючи монголів бандою примітивних грабіжників, то, навпаки, у надмірному захопленні представляли її унікальною, незвичайною державою, творінням генія Чингіс-хана. У дійсності вона була степовою імперією – типовою державою кочових скотарів Євразійського степу. Унікального в ній було тільки те, що вона виявилася найбільшою серед степових імперій і другою за площею державою після Британської імперії. Вона дістала цілком традиційну назву, що походила від імені панівного народу, а скоріше – племінної конфедерації монголів.

Монголи були відомі китайцям з Х ст. У середині ХІІ ст. один з монгольських ватажків, Хутула, висунув претензії на вищий титул у політичній традиції степу – кагана (хагана – у монгольській вимові), проте невдовзі після його смерті монгольська конфедерація розпалася. На зламі ХІІ–ХІІІ ст. її відновив онук Хутули-хагана Чингіс-хан, названий при народженні Темучжином. Під його проводом монголи підкорили і приєднали до своєї імперії й інші племена кочових скотарів, що мешкали на території сучасної Монголії. Принаймні з часів сюнну (гунів) Монголія була відома як економічний, політичний та культовий осередок Євразійського степу. Серед підкорених була, зокрема, племінна конфедерація татар, через що монголів часто називали подвійним іменем – монголо-татари. Що ж привело монголів зі сходу на захід Євразійського степу і чому їх спіткав успіх?

Грабунок, звичайно, був першою метою монгольських завоювань, але далеко не єдиною. Він укладався у значно ширшу політичну теорію степовиків. Ідеалом ватажків усіх степових імперій було всесвітнє панування. Воно, по-перше, як уявлялося, мусило принести загальний мир і безпеку як переможцям, так і переможеним. По-друге, воно могло принести добробут, щоправда, насамперед переможцям, хоча самий мир уже відкривав кращі життєві перспективи й переможеним. Про відданість цьому ідеалу було красномовно заявлено присвоєнням Темучжину офіційного імені Чингіс-хана, себто «Повелителя Океану». Це відбулося ще на самому початку його кар’єри – при утворенні персонального улусу (бл. 1190 р.), який і став зародком майбутньої імперії1.

Вищій меті були підпорядковані й тисячолітні політичні традиції Євразійського степу, які визначили будову Монгольської імперії та способи експлуатації

підкорених народів. Степова імперія являла собою федерацію внутрішньо самоврядних племен з жорстким поділом на панівних і підлеглих. До останніх належало

йпідкорене населення лісів і осілих держав. На чолі держави стояв харизматичний ватажок з талантом полководця та правителя, а також його родина – династія. Від останньої залежала політична стабільність під час зміні правителя, а також консолідація імперії. Політична лояльність племен державі скріплювалася інститутом колегіального управління – імперським з’їздом (монгольською – хуріл, споріднене з тюркським терміном курултай). Центральний уряд імперії та її вищий правлячий клас становили сам правитель і його двір, династія й верхівка союзних монгольських племен. Уряд матеріально утримувався за рахунок не лише воєнної здобичі, а й різних натуральних і грошових поборів, які правитель і династія збирали з підлеглих. Ці побори могли мати вигляд періодичної данини (монгольською – албан), разових надзвичайних стягнень (монгольською – кубчір), а в разі появи ефективного податкового комісаріату – регулярних податків. Серед монголів було поширене також звичаєве право – Йеке Тьоре («Великий звичай»). Імовірно, що вже на час об’єднання всіх монголів в улусі Чингіс-хана (1206 р.) при його ставці вже велися державні реєстри Коко Дефтер Бічік («Синя Зшитка»), куди заносилися державні укази та податкові розписи*. Монголи навіть дуже рано, на час смерті сина Чингісхана Огодая (1241 р.), самостійно записали історію походження своєї держави – «Таємну історію монголів». Словом, Монгольська імперія, попри свою страшну славу, не була випадковим вдалим експериментом темних кочовиків. Саме завоювання Східної Європи, що знаходилася за тисячі кілометрів від Монголії, зайвий раз продемонструвало великий потенціал держави монголів. Воєнна катастрофа, що спіткала Київську Русь, Волзьку Булгарію, половецьку конфедерацію, Польщу

йУгорщину, була реальним віддзеркаленням переваг військової та державної організації монголів.

ДозавоюванняСхідноїЄвропиМонгольськаімперіяпідійшлапоступово, протягом тридцяти років завойовницьких кампаній. Загальномонгольський курултай 1206 р., на якому монголи проголосили Чингіс-хана своїм верховним правителем – великим хаганом, поставив за мету завоювання лише степових сусідів монголів. Наступного року монголи перемогли союз сусідніх племен меркітів і найманів. Меркіти після того знайшли собі прихисток у потужного племінного об’єднання кипчаків, що контролювало степи від Алтаю до Надчорномор’я. Кипчаки, відомі давньоруським літописам як половці, у свою чергу перебували у тісних стосунках з державою хорезмшагів у Центральній Азії та Руссю. Отже, за правилами степової політики війна з союзниками і покровителями меркітів – кипчаками, Хорезмом і Руссю стала для монголів справою честі. Так, війна з хорезмшагами Мугаммедом ІІ та Джалаледдіном (розпочалася 1219 р.) зрушила монголів в гонитву за кипчаками і через Кавказ вперше привела до кордонів Русі. У битві, що відбулася на річці Калка у травні 1223 р., монгольський корпус під проводом Джебе та Субудая розгромив збірне, але безладне половецько-руське військо. Далі монголи пройшли половецькими степами на Волзьку Булгарію і, сплюндрувавши її, повернулися з багатою

*Чингіс-хан наказав: «Нехай записують у Синій Зшитці, зв’язуючи потім у книги, розписи щодо розверстання по частинах для підданців усіх язиків (гур-ірген), а річним чином і судові рішення». Див.: Сокровенное сказание монголов. – С. 103.

240 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

здобиччю у Монголію. Через цей набіг монголи познайомилися з новим ареалом і включили його до цілей майбутніх завоювань – усю західну, найвіддаленішу частину своїх володінь Чингіс-хан передав в уділ старшому сину – Джучи.

Завоювання і підкорення половців та Русі було ухвалене на монгольському імперському курултаї у 1235 р. На той час Монгольська імперія перебувала в руках сина Чингіс-хана (пом. 1227) – Угедея (великого хагана 1227–1241 рр.). Але династія ще була єдиною, і в керівництві імперією її слово мало вагу. Особливим авторитетом користувалися старший брат – Чагатай (пом. 1242) і Бату – син і спадкоємець Джучи (пом. 1227.), які правили своїми улусами. Сини Толуя, який помер 1232 р., ще чекали на свій улус. Сама держава уже не була бандою степовиків, а включала, крім степів, значні осілі території, що потребували відповідного правління. Тоді Чингізиди під впливом досвідчених адміністраторів з підкорених народів, таких як китаїзований кидань Єлюй-Чуцай, мусульмани Абдуррагман і Магмуд Ялавач з сином Максудом, уйгур Чинкай й ін., уже запроваджували у державі адміністративно-податкові інститути й чиновницький комісаріат, покликані упорядкувати експлуатацію монголами завойованих територій. Тому правляча династія, що залишалася поки що згуртованою, та ефективна держава були спроможні мобілізувати необхідні матеріальні ресурси й військо для організації великого походу. Формально мета його полягала у розширенні улусу для нащадків старшого сина Чингіс-хана Джучи, який помер за півроку до батька. За степовою традицією, йому, як старшому сину, Чингіс-хан уділив території, що знаходилися найдальше від батьківського юрту, а саме: Алтай, землі уздовж Іртишу в Західному Сибіру і, нарешті, Кипчацький степ (перською – Дешт-і Кипчак), який ще треба було завоювати. Спадкоємцем Джучи став його другий син – Бату (Батий – у давньоруських літописах). Він формально й очолив похід. Але у його війську були війська під командуванням принців, які представляли усіх чотирьох синів-спадкоємців Чингісхана, в тому числі майбутні великі хагани Ґьоюк (правив 1246–1248 рр., син Угедея) та Мунгке (1253–1259 рр., син Толуя). Серед воєначальників-нечингізидів були досвідчені Субудай і Бурундай. Власне, Субудай, переможець кипчаків і русів на Калці, був фактичним командувачем походу*.

Похід розпочався восени 1236 р. завоюванням Надволзької Булгарії та розправою над половцями. Навесні 1237 р. Мунгке на Нижній Волзі знищив одного з очільників конфедерації половців у Східній Європі – князя племені ольберлі Бачмана. 1238 р. два загони покінчили із силами половців уже у Подніпров’ї та на Кримському півострові. Тоді було сплюндровано Судак. Рятуючись від монголів, половецький князь з племені тертер Котян подався із своїми єдиноплемінниками до Угорщини. Узимку 1239/40 р. Мунгке завершив підкорення степів Східної Європи завоюванням Північного Кавказу2.

Поміж цими походами відбувся перший монгольський похід на Русь. Під кутом зору військової тактики, він був блискавично-швидким зимовим набігом. У грудні 1237 р. монголи штурмом оволоділи Рязанню і знищили її. Після цього вони розділилися і пішли облавою кількома загонами. Уже до кінця зими вони

* «Таємна історія монголів» (§274) повідомляє, що, власне, царевичі були приставлені Субудаю на допомогу. Див.: Там само. – С.148. Субудаю з Бурундаєм приписав завоювання Волзької Булгарії та Суздальської землі Іпатіївський літопис. Див.: Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей. – Т.ІІ. – М., 2001. – Ствп.785.