Економічна Історія України том 1

ренням протоміст, а далі й міст на Середній Наддніпрянщині у VІІІ–ІХ ст. Останні дослідження археологів дають підстави вважати що протомісто Києва виникло наприкінці V–VI ст. і перетворилося на справжнє місто в середині ІХ ст., а Чернігів згаданий у літописі Нестора під 907 р. вже як один з найбільших міських центрів Давньоруської держави, що в ті часи формувалася. За підсумками археологічних досліджень зародок Чернігова належить до VІІ–VІІІ ст. Обидва протоміста були найдавнішими в Східній Європі.

Археологи зазначають бурхливе зростання зародків міст на землях Південної Русі у VІІ–ІХ ст. Але подальша доля їх була різною. Одні розвинулись у справжні міста, в інших зародковий період розтягнувся на довгі десятиліття, треті так і не перетворилися на міста. Їм не знайшлося місця в нових соціально-територіальних структурах: землях і князівствах. До них можна віднести Пересічен на Дніпрі, що його облягав три роки князь Ігор, аж поки взяв, Зимно на Волині, що в VІ ст. було розвиненим ремісничо-торговим осередком, численні городища в Північній Буковині VІІІ–ІХ ст. та ін. Більшість протоміст того часу в суспільно-економічних умовах кінця ІХ–Х ст. назавжди зникли з історичної карти Південної Русі. Ті, що вижили, були щасливим винятком з цієї закономірності.

Історики неодноразово намагались визначити часи інтенсивного містоутворення на Русі й узагалі в Європі. Поширеною в історичній літературі думкою є твердження, що європейські міста почали масово народжуватись в Х і ХІ ст. Певна річ, таке датування є приблизним, тому що нерівномірним був суспільноекономічний розвиток у різних країнах. Наприклад, в Італії міста як ремісничоторговельні осередки оформлювались уже у VІІІ ст., тоді як у Франції, Германії, Фландрії та Брабанті – лише в Х ст.

Найприйнятнішою уявляється теорія, вироблена вітчизняними вченими в другій половині ХХ ст., за якою час виникнення ранньофеодальних міст було пов’язано з хронологією народження їх історичних попередників – зародків градів або протоміст. Історики вважають, що уVІІІ–ІХ ст. у східнослов’янському просторі з’явились поселення, які можна назвати зародками міст. Сам процес переростання таких укріплених торгово-ремісничих поселень у справжні міста був тривалим і означав одночасно і відділення міста від села. А перетворення протоміст на дійсні міста розпочалось на Русі приблизно в другій половині ІХ ст. і проходило досить енергійно. Вже для кінця Х і, поза сумнівом, для ХІ ст. існує можливість констатувати складання справжніх міст. Безумовно, на величезній території, де формувався давньоруський етнос і його держава, в різних кліматичних умовах ці процеси проходили по-різному і в різний час. Найраніше справжні міста виникли на Середній Наддніпрянщині, і найстарішим серед них виявився Київ.

«Стольний град» Русі з’явився на зламі двох епох: пізньоантичної та ранньосередньовічної наприкінці V– на початку VI ст. Літописці віддають першість його заснування трьом легендарним братам Кию, Щеку і Хориву: «И створиша град во имя брата свого старейшаго, и нарекоша имя ему Киев»17. Безумовно, спочатку виникло протомісто, що, однак, містило в зародку головні елементи майбутнього града. Завдяки археологічним дослідженням останніх десятиліть встановлено, що початки безперервного суспільно-економічного розвитку Києва належать до кінця V – VI ст., і відбувався він спершу на Замковій горі, згодом почали заселятися сусідні горби і рівнини.

222 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Нове протомісто швидко посіло місце головного соціального й політичного осередку Середньої Наддніпрянщини завдяки вигідному географічному розташуванню: на схрещенні земель різних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, уличів та ін.). Тут також сходилися головні торговельні гостинці раннього середньовіччя, з Півночі на Південь і зі Сходу на Схід. Вони ілюструються надзвичайно численними знахідками ранніх східних монет: сасанидських драхм і куфічних диргемів. Поступово центр життя майбутнього града Києва переноситься на Старокиївську гору. Там зосереджувалися двори князів, бояр, верхівки дружинників, язичницьких жерців. Їм протистояв ремісничо-торговий Поділ.

Справжнє міське життя в Києві розпочалося близько середини ІХ ст. із вокняжінням там Аскольда («Повість временних літ» пише про спільне князювання Аскольда і Діра в 60-х рр., проте Дір правив після Аскольда, в 70-х – на початку 80-х рр.). Тоді будуються перші княжі палаци. До нас дійшли рештки двох палаців княгині Ольги, принаймні один з яких належав її чоловіку Ігорю, а то й попереднику Ігоря Олегу. Археологами знайдені палаци її наступників, зокрема Володимира Святославича і Ярослава Мудрого.

У Х–ХІ ст. Київ перетворюється на один із основних осередків міжнародної торгівлі. На київській землі знайдено більше 10 тис. арабських і візантійських монет, грецькі амфори, тисячі матеріальних доказів участі стольного града Русі в міжнародних економічних контактах.

З перебігом часу поступово розширювалася площа Києва, укріплювався дитинець. За Володимира Святославича (978–1015) було зведено «город Володимира» із дерево-земляними укріпленнями, за його сина Ярослава (1019–1054) оточена валами і стінами площа Горішнього міста була в кілька разів розширена. Літопис Нестора під 1037 р. лаконічно зазначив: «Заложи Ярослав город великый, у него же града суть Златыя врата. Заложи же и церковь святыя Софья, митрополью, и посемь церковь на Золотыхъ воротехъ святыя Богородица Благовещенье, посемь святаго Георгия манастырь и святыя Ирины». Горішнє місто було обнесене могутніми валами, на яких стояли високі дерев’яні стіни («город Ярослава»). Воно мало площу близько 80 га.

За Володимира в історичному центрі міста звели Десятинну церкву, за Ярослава – Софійський собор, головні храми християнської Русі. Християнське віровчення було прийняте у Київській державі бл. 990 р. На центральній міській площі «Бабин торжок» перед входом до Десятинної церкви поставили вивезені Володимиром із кримського міста Херсона (внаслідок переможної війни з Візантією) бронзову квадригу й античні скульптури богинь («баб»). Будувались інші християнські церкви, найбільшою серед яких був Михайлівський Златоверхий собор. При ньому було засновано монастир. У Горішньому Києві в ХІІ ст. було започатковано ще кілька значних монастирів.

Найбільша кількість київської людності мешкала на Подолі, що почав заселятися в ІХ ст. Тут жили ремісники, промисловики і торгівці. Його площа становила близько 200 га. В ХІІ ст. він мав свої полегшеного типу укріплення, так зване столпьє. У 1161 р. під час боротьби за Київ Ізяслав Давидович намагався вибити з міста Ростислава Мстиславича і скористався з допомоги половецьких ханів: «И нача одолевати Изяслав, уже бо половци въездяху в город, просекаючи столпье»18. Можна думати, що те «столпье» було звичайним гостроколом, що стояв просто

на землі, інакше б половецька кіннота не змогла б так легко «просечь» його, не маючи облогових знарядь. Посередині Подолу знаходилось не раз згадане в літописі «Торговище», довкола стояли великі храми: Пирогощі, Борисоглібська та Михайлівська церкви.

Серед інших великих південноруських городів на першому місті стояв Чернігів. Уперше він названий у вписаному до «Повісті временних літ» під 907 р. договорі Русі з Візантією серед міст, яким Візантія мала виплачувати данину («даяти уклады на рускыа грады: первое на Киев, та же на Чернигов»)19. У формі «Чернигога» місто згадується в творі сучасника князів Ігоря і Ольги візантійського імператора Константина Багрянородного «Про управління імперією». Чернігів постійно виступає в «Повісті» і Новгородському першому літописі молодшого ізводу в розповідях про події на Русі та за її межами в ХІ–ХІІІ ст.

Незадовільний стан джерел не дозволяє скільки-небудь чітко уявити ранню історію Чернігова, протомісту якого налічується близько тринадцяти століть. Він чомусь не названий у розповіді Нестора під 988 р. про адміністративну реформу, проведену Володимиром Святославичем, коли той розсадив своїх синів у головних містах своєї держави. Історики припускають, що до 20-х рр. ХІ ст. у Чернігові сиділи князі якоїсь місцевої династії, один із яких похований в знаменитому на увесь історичний світ кургані Чорна могила (нині на території міста), що датується за допомогою знайдених у ньому візантійських монет 60-ми роками Х ст.

Першим відомим нам із літописів чернігівським князем був один із синів Володимира Святославича Мстислав, котрий раніше княжив у Тмуторокані. У 1024 р. він, скориставшись відсутністю в Києві Ярослава Володимировича, запропонував себе в князі місцевому вічу, але «не прияша его кіяне», після чого він подався до Чернігова. Спроба Ярослава примусити брата до покори не мала успіху: він програв Мстиславу битву поблизу Листвена біля Чернігова. Лише після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав зумів поширити свою владу на місто і Чернігівську землю.

Згідно із заповітом («Рядом») Ярослава Мудрого 1054 р. місто із землею дісталось другому серед живих на той час його синові («Святославу даю Чернигов»). По смерті Святослава (1076), котрий три останніх роки життя просидів на київському столі, його дев’ять синів перетворилися зі спадкоємців головного престолу Русі на безземельних ізгоїв. Старші серед них Олег і Давид із зброєю в руках заходилися добувати собі «отчини». 1094 р. Олег силою з допомогою своїх родичів половецьких ханів забрав Чернігів із землею у Володимира Мономаха, мотивуючи свій вчинок «отчинним» правом, яке тоді на Русі не визнавали.

Протягом першої половини ХІІ ст. у Чернігові й землі отаборились сини Олега і Давида Святославичів. Вони домагались великокнязівського престолу і з 1210 р. неодноразово сиділи на ньому (Всеволод Ольгович, Святослав Всеволодич). У 1194 р. в Чернігові утвердився Рюрик із смоленської династії Ростиславичів (онуків Мономаха). Перед монгольською навалою на Русь (1237–1241) чернігівський стіл посідав син Рюрика Володимир.

Свідчення писемних джерел і результати археологічних розкопок дозволяють уявити топографію давньоруського Чернігова так. Він складався з кількох частин: 1) дитинець (15–16 га); 2) окольний град, що прилягав із півночі та заходу до дитинця (близько 40 га); 3) третяк, що був частиною окольного града (20 га); 4) предграддя на лівому березі р. Стрижня (88 га); 5) поділ, торгово-ремісничий

224 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

район у заплаві Десни. Його площу не пощастило встановити через невивченість тамтешнього культурного шару. Фортифікації Чернігова належали до наймогутніших у Південній Русі, поступаючись лише укріпленням стольного Києва. Його земляні вали (з дерев’яними конструкціями всередині) й дубові стіни дозволяли витримати багатоденну облогу. Лише Батиєві 1239 р. пощастило подолати їх.

Археологами виявлено величезну кількість житлових і громадських споруд на території давнього міста. На дитинці розкопано руїни Благовіщенської і Михайлівської церков, залишки житлових і господарських приміщень, на Предградді

врайоні реставрованої П’ятницької церкви знайдено чимало жител. Чернігів належить до міст, багатих на пам’ятки архітектури давньоруської доби. Величні церковні й громадські споруди, серед яких залишки княжих палаців, розташовані

врізних районах стародавнього міста, створювали свого часу величний і мальовничий ансамбль.

Дитинець неодноразово перебудовувався, в перебігу чого зносились старі будівлі. На руїнах княжого терему ХІ ст. князь Давид Святославич у першій чверті ХІІ ст. збудував монументальний Борисоглібський собор, що в реставрованому вигляді дійшов до наших днів. У центрі дитинця стоїть Спасо-Преображенський собор, молодший сучасник Софії Київської, започаткований братом Ярослава Мудрого Мстиславом і завершений після його смерті (1036). Спасо-Преображенський собор був кафедральним храмом чернігівської єпископії. На дитинці археологами відкриті залишки невідомих з писемних джерел княжих палаців і багатих боярських садиб.

Головними місцем ремісничо-торговельного життя було Предграддя, де знайдено залишки гончарного, металургійного, скляного та інших виробництв. Там само був розташований торг. Економічне життя давнього Чернігова мало чим поступалося за інтенсивністю і масштабами виробництва ремеслам і торгівлі давнього Києва. Про це свідчать багаті скарби арабських монет, коштовних золотих і срібних прикрас, частин парадного вбрання князів і бояр.

Як відомо, південну Руську землю утворювали території трьох давніх земель: Київської, Чернігівської та Переяславської. Тож їх стольні гради відіграли велику державотворчу роль у складанні соціально-політичних утворень Давньоруської держави – князівств. Третім визначним містом південної Руської землі був княжий Переяслав, що часом залишався у тіні свого близького сусіда Києва. Тим часом, місто відіграло чималу роль в історії Русі, будучи осередком концентрації Переяславської землі, далі князівства. Переяслав протягом усього давньоруського часу був висунутим у кочівницький степ форпостом захисту Русі від ворога.

Переяслав розташований на 85 км південніше Києва, на правому березі р. Трубіж, притоки Дніпра. Перша згадка про нього міститься в тексті угоди Русі з Візантією 907 р., в якій він названий третім за значенням давньоруським містом серед тих, яким греки зобов’язувались платити данину. «Повість временних літ» під 993 р. помістила народний переказ про започаткування Переяслава унаслідок перемоги Русі над печенігами. На місті града, розповідається в ній, руський юнак Кожум’яка здолав у герці печенізького велетня – «зане перея славу отрок тот», чому місто і назвали Переяславом. Можливо, літописець відбив під 993 р. час створення міської фортеці, саме ж поселення на місці града, мабуть, виникло на початку Х ст.

Дитинець стародавнього Переяслава стояв біля впадіння річки Альти до Трубежа. Він був оточений потужними земляними валами, на яких стояли товсті дубові стіни з вежами і бійницями. За дитинцем була лінія фортифікацій, що захищала ремісничо-торговельний посад. Вона теж являла собою земляний вал із дерев’яною стіною. Посадові передувало «предградье», яке мало легкі укріплення. З боку південного заходу до міста підступав ліс, що теж був перешкодою для печенігів і половців. Система укріплень робила Переяслав доброю фортецею, яку жодного разу не змогли здобути кочовики, аж до Батиєвої навали на Русь.

Досить рано в Переяславі з’являються кам’яні будівлі, насамперед церкви. Під 1008 р. Никонівський літопис занотував: «Митрополит Иоан… в Переяславли постави церков камену Воздвижение Честнаго Креста»20. А наприкінці ХІ ст. переяславський митрополит Єфрем збудував у місті величний храм святого Михаїла і, як свідчить літопис Нестора, «тогда многа зданья въздвиже». Йому ж, за словами літописця, належить честь створення «каменного града», тобто Переяславського дитинця. На схилі ХІ ст. кам’яне будівництво було продовжене Володимиром Всеволодичем Мономахом, котрий по смерті батька посів переяславський стіл. У 1098 р., за свідченням Нестора, «заложи Володимер церков камяну святое Богородице Переяславли, на княже дворе». Жодна із названих у джерелах церковна споруда не збереглася повністю, вони були знищені під час спустошувальних набігів кочовиків та іншого ворога. Залишки цих будов, збережені часом у землі, дають змогу уявити велич і красу стародавнього міста.

У складі «Повісті временних літ» міститься «Повчання дітям» Володимира Мономаха. У ньому він скупо і красномовно описує труднощі життя у Переяславі, що роками був відрізаний половецькими ханами від Руської землі. «И седех я в Переяславли три лета и три зимы, и с дружиною своею, и многы беды прияхом от рати и от голода», пригадував на схилі років немолодий уже князь. У Переяславській землі було небезпечно займатися землеробством і скотарством, бо в полі на мирних селян чатували хижі кочовики.

Коли в 1103 р. київський князь Святополк вагався йти в степ проти половців, його дружинники лицемірно бідкалися, що ось підуть вони в похід, зберуть людей, а йти доведеться по ріллі, та ще й селянських коней загублять. Тоді Мономах, що наполягав на виступі проти ханів, палко вигукнув, звертаючись до Святополкових дружинників: «Дивно ми, дружино, оже лошадий жалуете, ею же кто ореть. А сего чему не промыслите, оже то начнеть орати смерд, и приехав половчин ударить и стрелою, а лошадь его поиметь, а в село его ехав, иметь жену его и дети его, и все его именье? То лашади жаль, а самого не жаль ли?»21. Володимир Всеволодич знав, що казав, бо так щорічно відбувалось у рідній йому Переяславській землі. Присоромивши дружину київського князя та й самого Святополка, Володимир очолив великий похід у степ і здобув звитяжну перемогу.

Археологічні розкопки, що розгорнулися з 40-х рр. ХХ ст., дали можливість уявити топографію давньоруського Переяслава. Їх здобутки дозволили доповнити і розширити лаконічні свідчення літописів про давньоруський Переяслав, найперше про його житлову забудову, архітектурні пам’ятки, площі та вулиці й уявити вигляд стародавнього міста.

Структура Переяслава ХІ–ХІІ ст. видається сьогодні загалом такою. Дитинець, в якому жили переважно князі й бояри, займав південну частину міста й мав

226 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

площу близько 10 га. Він був значно укріплений у роки князювання в Переяславі Володимира Мономаха. Залишки земляних валів дитинця частково збереглися до нашого часу. Первинна їх висота сягала 12 м. До дитинця вели дві брами, названі

влітописі: Княжа і Єпископська. Поперек валу в місцях брам стояли дві масивні стіни, складені з каменю, між ними був проїзд шириною в 4 м. Над проїзною частиною Єпископської брами була зведена невелика церква.

Головною спорудою єпископського двору Переяслава, що розташовувався

вдитинці, був Михайлівський собор. На території двору археологи розкопали ще й залишки кам’яної будівлі кінця ХІ ст. Можна припустити, що то був палац переяславських єпископів. Поряд із ним стояла Андріївська церква. На північ від резиденції єпископів був княжий двір з Успенською церквою, збудованою Володимиром Мономахом 1098 р.

Стародавній Переяслав був визначним ремісничим і торговельним осередком. Адже ремісники й дрібні торгівці (всі вони названі літописцем узагальнено – «людье») становили переважну частину його людності. Величезна як для такого міста площа демократичного посаду (близько 80 га) свідчить про чисельність і виробничу активність трудового люду. Оспіваний у народному переказі, що увійшов до «Повісті временних літ» під 992 р., отрок кожум’яка, який належав до славних переяславських чинбарів, безстрашно вийшов на герць із велетнем печенігом і здолав його голими руками. Археологи знайшли безліч ремісничих виробів, що свідчать про розмах виробництва і різноманітність виробів переяславських умільців.

Переяславському робочому люду були під силу роботи по золоту й сріблу. Ще з кінця ХІХ ст. в місті були знайдені високохудожні срібні й золоті прикраси (ковтки, намиста, обручки та ін.), залишки скляного виробництва і самі ті вироби, серед яких була різнокольорова смальта для виготовлення мозаїк. Все це представляє переяславське ремесло як досконале й високохудожнє. Високий рівень торгівлі, її міжнародний характер репрезентують скарби арабських і візантійських монет, знайдені в Переяславі та його околицях.

Давня Русь, зокрема Південна, була насичена великими і малими містами. Тому скандинавські хроністи і складачі саг називали її «Гардарикі» – країна міст, бо в Швеції, Норвегії та інших скандинавських країнах міст було значно менше. Серед міст Наддніпрянщини виділялись добре укріплені, з розвинутими ремеслами і торгівлею, осередки землеробства і скотарства – Вишгород, Білгород, Путивль, Любеч, Воїнь, Василів, Новгород Сіверський, Полоцьк та ін.

5. Ремесла

Праця ремісників Київської Русі сприяла її економічному поступу, зробила до нього величезний внесок, творячи тим самим матеріальну культуру країни. «У тисячах кузень по Дніпру і по Ільменю, по Волзі й по Оці кували плуги для оранки полів, сотні зброярів готували зброю, що перемагала кочовиків-степовиків, візантійців, німців і поляків, а в ювелірних майстернях творилось найтонше «узороччя» з бронзи, срібла і золота, прикрашене філігранню, карбом і емаллю, що не вицвітала»22. За цією лаконічною і вражаючою картиною, накресленою найвидатнішим знавцем середньовічної матеріальної культури академіком Б.О.Рибаковим, стояла щоденна копітка і творча праця багатьох тисяч руських людей на всьому обширі Давньоруської держави.

Не лише в містах і городках, а й у селах Русі Х–ХІІІ ст. ремесло досягло такого високого рівня розвитку, що піднятись до нього пощастило лише великим майстрам-«хитрецам», і всі вони творили ту яскраву й блискучу культуру, що вражала сучасників в країні й закордоном і продовжує тішити нас через багато століть по тому у вітринах музеїв. Ремісниче виробництво зосереджувалось у містах, хоча деякі його галузі продовжували розвиватись і на селі.

Однією з перших галузей ремесла була чорна металургія. Залізо добувалось із болотної руди, на яку була багата земля Давньої Русі, особливо поліські райони. Виплавлялось воно в спеціальних сиродутних горнах, залишки яких знайдені в багатьох місцях сільських округ, а оброблялось переважно у містах і містечках. На Південній Русі відомі особливі залізоробні центри, один з яких був розташований на р. Тетерів. Залишки таких майстерень виявлені в усіх давньоруських містах, асортимент їх виробів вражає різноманітністю. За підрахунками археологів, продукувалось близько 150 найменувань виробів із металу, серед яких були знаряддя праці, ремісничі інструменти, хатнє начиння, зброя, набори кінської упряжі, різноманітні прикраси.

В арсеналі давньоруських ковалів мався великий асортимент технологічних прийомів обробки заліза. Вони кували, зварювали, обточували, полірували, інкрустували кольоровим металом. Досить рано вони навчились виготовляти якісні мечі, що спочатку довозились із Германії та Скандинавії. Ковалями на Русі називали і ремісників, котрі працювали з шляхетним металом – «кузнецы злату, сребру, меди». Вони володіли всіма методами обробки кольорових металів, відомими в тогочасній Європі: литтям, виготовленням дроту, від найтоншого, у волосину, сканню, філігранню, зерню, емаллю, відливкою у формах. Виробами київських майстрів, що дійшли до нашого часу, є й коштовні емалі, що тішать наше око в музеях, й коштовні руків’я кинджалів і мечів, і численні прикраси, серед яких виділяються дорогоцінні ковтки з перегородчастими емалями, обручки й персні.

Техніка перегородчастих емалей, запозичена свого часу з Візантії, набула розвитку і удосконалення на Русі ХІІ–ХІІІ ст. Поряд із Києвом визначними центрами їх виготовлення вважались Рязань, Новгород Великий, Володимир на Клязьмі й, можливо, Галич. Зразки виробів руських майстрів можна побачити в київському музеї історичних коштовностей, серед яких найперше кидаються в око дві розкішні княжі діадеми і хрест Єфросинії Полоцької. Там само зберігаються й численні срібні речі з черню: медальйони, ковтки, хрестики-енколпіони, персні та ін., знайдені в перебігу розкопок.

Тривалий час вчені думали, що всі речі з скла, які археологи знаходять на Русі, мають візантійське походження. Однак завдяки розкопкам у Києві та інших давньоруських містах з’ясувалося, що майже всі скляні речі давньоруської доби (що дійшли до нашого часу) виготовлені на давньоруських землях. У руських майстернях робились і масові речі, намистини, браслети, посуд, віконне скло, і коштовна мозаїчна маса (смальта), якою милуємось і в наш час у нечисленних мозаїках київських храмів.

Наймасовішим ремісничим виробництвом на Русі здавна було керамічне. Горщики, миски, глеки, світильники та ін. причандалля були в кожному домі, навіть у нужденному. А з початком ХІ ст. почали виготовляти полив’яну кераміку, столовий посуд і кольорову плитку, якою звичайно прикрашали храми й княжі палаци. На

228 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

думку багатьох дослідників давньоруської кераміки, у ХІІ–ХІІІ ст. руські майстри виготовляли такий полив’яний посуд, що він міг конкурувати з привізним на внутрішньому ринку. Потрапляв він і на торги сусідів, про що свідчать його знахідки у Польщі, Германії та інших європейських країнах.

Не можна обминути увагою й виробництво речей з кістки. Прагнення прикрасити свій побут, своє життя проглядають чи не в кожному кістяному виробі: руків’ях ножів і кинджалів, різноманітних дзеркал, обкладинках луків і сідел, гребінцях, писалах, ґудзиках та багато інших. Майстерні різьбярів кістки знайдені археологами в Києві, Новгороді Великому, Галичі, Звенигороді та багатьох інших давньоруських містах.

Досі дослідників матеріальної культури Русі вражають розмах оборонного і монументального будівництва в країні, технічні можливості руських зодчих, будівничих і фортифікаторів. Майстри виготовляли цеглу, вапно, тесали камінь, виробляли матеріал для покрівель. Та на першому місті стояло деревообробне ремесло. З дерева будували майже все: житлові й господарські приміщення, більшість храмів по всій Руській землі, оборонні стіни навколо міст і замків. Із дерева майстрували різноманітні господарські й побутові речі: меблі, посуд, барила, вози, сани та ін.

Руські люди бажали оточувати себе гарними речами, тому звичайно столяр був умілим різьбярем по дереву. Свідченням цього є чудові зразки художньої різьби, що їх масово знаходять у Києві, Новгороді Великому, Бересті, Чернігові, Ладозі та багатьох інших великих і малих містах Давньоруської держави. Будівництво дерев’яних споруд потребувало кваліфікованих майстрів багатьох спеціальностей. Існували навіть артілі «древоделов». Відомі об’єднання городників, котрі зводили дерев’яні основи захисних споруд – «городни», а також «мостников», які будували й мости і викладали мостові, особливо добре представлені в розкопках Києва і Новгорода Великого.

З середини ХІ ст. на Русі розгорнулось кам’яне будівництво, до того представлене лише окремими прекрасними зразками (Десятинна церква, Софії Київська і Новгородська, княжі палаци Києва). Воно також відчувало потребу в спеціалістах різних профілів: архітекторів і будівничих оборонних споруд, тих, що виготовляли цеглу (плінфу), обробляли камінь, випалювали вапно. Поблизу Софійського собору Києва археологи відкрили спеціальні печі, які були здатні випалювати одночасно 600 бочок вапна.

Розмаїття ремісничих професій не може не викликати поваги сучасних дослідників. На Русі існували кравецька й шкірообробна справи. Писемні пам’ятки неодноразово згадують кожум’як і усмошвеців. Вичинкою шкіри й виготовленню з неї взуття займалися цілі квартали ремісників (пригадаймо квартал Кожум’яки в Києві). Майстерні ремісників цих профілів виявлені археологами в Києві, Новгороді Великому, Бересті, Звенигороді Галицькому та в інших містах. Серед домашніх ремесел виділялись прядіння й ткацтво, що забезпечували людей тканинами і одягом. На Русі вміли виготовляли й тонкі, коштовні сукна і льон, прикрашати їх вишивкою. Звичайно цим займалися жінки, їхні імена часто зустрічають на масових знахідках прясел.

У давньоруських містах і селах знайдені залишки виробництва харчових продуктів з м’яса, риби, зерна тощо. Писемні джерела згадують кислий хліб, солодкі пироги з медом і маком, караваї, коврижки, кашу, сочиво (супи), кисіль, сир,

квас, пиво. У великих містах існували й хлібопекарні, що пекли хліб для великих панських господарств і монастирів, також на продаж. У Києві та Новгороді провадилась щоденна торгівля хлібом на міських ринках.

6. Торгівля і купецтво

Значною складовою давньоруського економічного життя була торгівля, як внутрішня, щоденна, так і та, що велася між землями й містами країни та за її межами. Особливо інтенсивною і масштабною була міжнародна торгівля. У своєму «Повчанні дітям» київський государ Володимир Всеволодич, на прізвисько Мономах, заповідав синам особливо турбуватися про купецтво, бо торгові люди, мандруючи різними землями, можуть багато чого розповісти про Русь і її владу: «Боле же чтите гость, откуду же к вам придеть, или прост, или добр, или сол [посол], аще не можете даром, то брашном и питьемь: ти бо, мимоходячи, прославять человека по всем землям»23.

До Києва, Новгорода Великого, Чернігова, Володимира на Клязьмі та інших великих і квітучих міст з’їжджались торгові люди мало не з усього світу. Вони дійсно прославили Русь по всіх землях Європи і Сходу. Про Давньоруську державу, її багатства хутрами і хлібом, воском і медом, дорогоцінними золотими і срібними прикрасами знали повсюдно, від далеких північних земель, де її оспівували в поетичних сагах, до казкових країн Близького Сходу, де в державних архівах багдадських халіфів зберігались записи купців і дипломатів, котрі бували на Русі.

Заповзятливі руські торгові люди плавали Балтійським, Чорним і Середземним морями, доходили до Багдада і Олександрії, мали свої постоялі двори в Царгороді, хозарській столиці Ітилі, на острові Готланді, одному з центрів світової торгівлі в ранньому середньовіччі. А на торгах Києва, який Адам Бременський в ХІ ст. називав суперником самого Константинополя, можна було зустріти купців з усього цивілізованого світу.

Довгий час міжнародна торгівля Давньоруської держави забезпечувалась активною і наступальною зовнішньою політикою. Знамениті на весь світ морські походи Русі на Візантійську імперією мали на меті досягнення насамперед державнополітичних інтересів. Адже війна була в середньовіччі головним і загальновизнаним засобом проведення цілеспрямованої зовнішньої політики. Морські експедиції князя Олега і його наступників були покликані зав’язати дипломатичні відносини з світовою імперією того часу, протиставити їй власну політику, підвищити міжнародний авторитет своєї молодої держави, проголосити на весь середньовічний світ її вихід на історичну сцену.

В усіх цих воєнних виправах надзвичайно багато важив економічний чинник. Князі й бояри прагнули забезпечити головний і мало не єдиний аж до часів Володимира Святославича ринок збуту своїх товарів, набутих в перебігу насильницького збирання полюддя. То були продукти землеробства, скотарства, ремесла і промислів. Це засвідчено сучасником Ігоря й Ольги Константином Багрянородним.

Звитяжний напад князя Олега на чолі великої ескадри (від 200 до 360 кораблів) на Царгород 907 р. виявився несподіваним для візантійського уряду. Воїни, що висадилися з кораблів, вкупі з наспілим пішим військом почали облогу міста і досягли вигідного для Русі миру. Давньоруська держава одержала величезну

230 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

контрибуцію, її дипломати і купці – виняткові економічні права і пільги у Візантії, яких не мали представники жодної іншої країни: «Да приходячи Русь слюбное емлют елико хотячи, а иже придут гости да емлют месячину на 6 месяць, хлеб, вино, мясо, и рыбы и овощь… Поидучи же домов, в Русь, да емлют у царя вашего на путь брашно и якори, и ужища, и парусы, и елико им надобе»24. Так записано в русько-візантійській угоді 907 р., а через чотири роки вона була доповнена і розвинута новим договором. У ньому визначались правові норми взаємних відносин, принципи врегулювання суперечок між руськими і греками.

Наступник Олега на київському столі Ігор, на прізвисько Старий, вчинив два походи на візантійську столицю. Причиною цього було різке погіршення добрих стосунків між Києвом і Константинополем і обмеження руської торгівлі у Візантії. Грецький імператор Роман Лакапін почав вважати надмірними і ганебними для його країни торгові й дипломатичні привілеї, завойовані Олегом в 907–911 рр., насамперед, право безмитної торгівлі руських купців у містах імперії.

Візантійський ринок набув тоді особливої цінності для Русі внаслідок занепаду її торгівлі з країнами арабського Сходу, що переживали значні економічні труднощі й псування своєї монети – куфічних диргемів, які раніше виготовляли із майже чистого срібла, а з 30–40-х рр. Х ст. стали наполовину мідяними й олов’яними. Перший велелюдний похід Ігоря на Царгород 941 р. виявився невдалим. Візантійський флот, озброєний «грецьким вогнем» (особливими трубами, з яких викидали під тиском на кораблі ворога запалену суміш нафти, сірки та інших речовин), частиною спалив, а частиною розсіяв руські човни. Ігор не став рятуватися втечею, а з вцілілою частиною своїх воїнів висадився на узбережжя і протягом більше двох місяців спустошував околиці Константинополя, після чого йому довелося повернутися додому.

Через три роки Ігор повторив свою масштабну воєнну виправу проти Візантії. Якщо вірити руським і візантійським джерелам, руський князь повів на Царгород величезний флот із 10 тис. суден! Навряд чи це було так, бо тоді на його човнах мало сидіти 400 тис. воїнів, а населення Русі в ті часи не сягало й одного мільйона. Тим не менше, при всій гіперболічності таких цифр, у флоті Ігоря було не менше півтисячі човнів близько 20 тис. людей на них. Проте до справжньої війни справа тоді не дійшла. Імператор запропонував Ігорю мир, і руський государ прийняв пропозицію. Можливо, він знав, що в гирлі Дунаю на його флот чатували грецькі кораблі, озброєні «грецьким вогнем». Нова угода виявилась набагато менш вигідною для Руської держави, ніж договори Олега з греками.

Через кілька місяців після підписання попередньої угоди в таборі Ігоря на Дунаї до Києва завітали посли імператора Романа і обсудили з дипломатичними представниками Ігоря («Повість временних літ» вмістила довгий перелік руських дипломатів) умови договору, що складався з багатьох пунктів. Цей факт заслуговує на велику увагу: вперше в історії Київської Русі офіційна імператорська місія відвідала її стольний град. У відповідь до Константинополя виїхало руське посольство. Отже, відбувся цивілізований і рівноправний обмін дипломатами. Нарешті, завдяки тривалим переговорам восени 944 р. було підписано і затверджено обома сторонами русько-візантійський договір, відомий історикам за, мабуть, досить близьким за змістом до оригіналу перекладом з грецької, що вписаний до «Повісті временних літ» (так само, як і обидві угоди Олега з Греками).