10. Дієздатність. Елементи й обсяг.

Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність — тільки наявність прав, скористатися якими особа може самостійно тільки за наявності дієздатності. Якщо правоздатність — це здатність бути адресатом об'єктивного права, то дієздатність — це здатність проявляти свою волю, яка має юридичні наслідки, тобто здійснювати юридичні дії і особисто відповідати за власні протиправні дії.

 

У римському праві не за кожною особою визнавалася здатність здій­снювати юридичні дії. Римські юристи вважали, що особисто можуть користуватись власними правами і особисто відповідати за власні про­типравні дії тільки ті особи, які своїм віком, моральним та фізичним станом можуть гарантувати, що вони ведуть себе як розумні люди.

 

На відміну від правоздатності, дієздатність наставала у людини не з моменту її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати їх, відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також від інших факторів: стану здоров'я, вчинення поганих вчинків тощо.

 

Все населення Римської держави поділялося на такі вікові групи.

 

Перша — це діти: хлопчики і дівчата віком до 7 років. Вони вважалися абсолютно недієздатними, від їх імені діяв опікун.

 

Друга — дівчата віком 7—12 років і хлопці 7—14 років. Представники цієї групи вважалися частково дієздатними, могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін).

 

Третю групу становили особи (з 12 років — дівчата, з 14 — хлопці до 25 років), що визнавалися неповністю дієздатними. Повноліття нас­тавало з 25 років.

 

На обмеження дієздатності осіб впливали їх фізичний стан, душевні хвороби (божевілля, недорозвинутість), фізичні вади (відсутність якогось органу або неправильне його функціонування, відсутність зовнішнього сприйняття.

 

Обмежувалися в дієздатності марнотратники — особи, які в силу слабкості характеру, витрачають своє майно, і через це виникає загроза повного його знищення. Марнотратникам призначався піклувальник, який піклувався про їхній майновий стан.

11. Capitis deminutio та зменшення громадянської честі.

Gравоздатність фізичних осіб купувалася шляхом народження від римських громадян, які перебували в "правильному шлюбі, а також усиновленням, звільненням з рабського стану, наданням римського громадянства особливими актами держави окремим особам, громадам, населенню тієї чи іншої провінції. Правоздатність виникала в момент народження і припинялася смертю. Правда, суб'єктом права визнавався і зачата, але ще не народжена дитина (postum). Особа, захоплене в полон, втрачало правоздатність, а над його майном встановлювалася опіка. Якщо, проте, полонений повертався до Риму, то він вважався римським громадянином, як би і не перебували в полоні. У найдавніший період римської історії неоплатний боржник, дезертир або злодій позбавлялися громадянства при продажу їх у рабство. Пізніше таке правило перестало діяти, але в рабство стали звертати і позбавляти громадянства за деякі тяжкі злочини. Засуджений до смерті втрачав права громадянства. Поряд з втратою правоздатності римському праву було відомо і обмеження правоздатності (capitis deminutio). Так, особа, яка брала участь в укладанні угоди з обрядом манципації (вагар, свідки) і відмовилася підтвердити висновок угоди, позбавлялося права бути свідком при укладенні угод; особи із сумнівною репутацією за аморальну поведінку позбавлялися, наприклад, права бути опікуном і т.д. Римляни розрізняли три види обмеження правоздатності: capitis deminutio maxima - максимальний, коли римлянин позбавлявся волі (status libertatis); capitis deminutio media - середнє, коли римлянин позбавлявся права римського громадянства (status civitatis); capitis deminutio minima - мінімальне обмеження правоздатності, коли римлянин позбавлявся свого сімейного стану (status familiae) або змінював його з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками. Крім capitis deminutio, правоздатність обмежувалася внаслідок применшення громадянської честі, відомого римського права ще з часів XII таблиць. Римські магістрати, зокрема цензори, були компетентні не допускати осіб із сумнівною репутацією до виконання посадових функцій, претори - до участі в суді. Поступово виробився і зміцнився інститут преторской infamia (безчестя). Infamia наступала в силу певних обставин (видалення з легіонів за аморальну поведінку, подвійне заручини і т.п.). У результаті infamia особа позбавлялося права бути представником у суді, опікуном, обиратися на громадські посади. Крім того, преторським едиктом обмежувалася правоздатність носіїв деяких професій і аморальних промислів: акторів, звідників, повій, тобто осіб, "покритих ганьбою" (turpitudo). Вони, зокрема, ущемлялися в спадкових правах.