46. Самозахист прав.

Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи держави вста­новлювали для даної категорії справ можливість пред'явлення позову. Не встановлено позову - немає і захищеного державою права. Отже, перехід від приватної саморозправи до державного суду відбувався поступово. Проміжними етапами були: а) система регламентації приватної роз­прави шляхом встановлення певного порядку застосування насильства до кривдника; б) система викупів; в) передача справи захисту права органам держави. Але навіть у розвиненому римському праві ще зберігалися сліди початко­вої епохи саморозправи. Так дозволявся самозахист, тобто самоуправне відбивання від насилля, яке загрожувало порушенням права: проти насилля дозволялося застосовувати силу і таким чином попереджувати порушення права. Однак, якщо порушувалось право, заборонялося застосовувати силу для його відновлення. Інакше кажучи, заборонялося самоуправне відновлення по­рушеного права за винятком тих випадків, коли невживання негайних заходів могло привести до значних втрат. Наприклад, не сплативши боргу, боржник намагався втекти. У такому випадку кредитору дозволялося його затримати і силою змусити сплатити борг.                                                                               і Недозволене самоуправство тягнуло за собою негативні наслідки. Креди­тор, який самовільно захопив річ боржника для задоволення своїх вимог, зобов'язаний був цю річ повернути. Разом з тим він втрачав своє право вима­гати цю річ від боржника, коли з'ясовувалось, що загарбник (кредитор) не мав права власності на цю річ, то він не тільки повертав її, але й сплачував вартість речі особі, в якої ця річ була захоплена. За винятком зазначених надзвичайних випадків самозахисту, захист прав від порушень здійснювався спеціальним органом - судом. Однак уже римське право знало і досудові способи захисту порушених прав, а саме: а) гарантія, яку дає одна особа іншій в тому, що вона виконає дане зобов'язання. Гарантія може бути добровільною або примусовою; б) право утримання речі до задоволення власником вимог кредитора; в) секвестр - пе­редача речі третій особі до вирішення спору між двома особами із зобов'язанням віддати її тому, кому вона була присуджена. Якщо, незважаючи на вжиті захо­ди охорони, право все ж буде порушене, то за захистом свого порушеного права потерпілому належить звернутися до суду.

47. Особливі засоби преторського захисту

В сфері захисту порушених прав у розпорядженні претора крім системи позовів були також інші процесуальні засоби у вигляді актів адміністративної влади – інтердиктів (interdicta). Вони мали форму наказу чи заборони, обов'язкових для виконання. Претор видавав інтердикти у тому разі, якщо за заявою зацікавленої особи необхідно було негайно відреагувати на порушення права або попередити його. Всі інтердикти, якими користувався у своїй практиці претор, заносились ним до свого едикту.

В залежності від мети інтердикти класифікуються на декілька видів:

1) інтердикти про пред'явлення (exhibitoria), які містили наказ надати речі або особу; 2) інтердикти про повернення (restitutoria), що наказували повернути певну річ; 3) заборонні інтердикти (prohibitoria), які приписували утримуватись від певної поведінки.

Інтердикт виносився після короткого розслідування скарги і повинен був негайно виконуватись особами, яким він адресувався. Проте, якщо виявлялося, що він був необґрунтований, особа вправі була оскаржити інтердикт до суду. В такому разі інтердиктне провадження переходило у судове. Якщо суд задовольняв позов, то інтердикт припиняв свою дію. А у випадку підтвердження підстав інтердикту у суді, особа, яка його оскаржила, сплачувала штраф.

Іншим засобом швидкого впливу на конфліктуючі сторони був наказ претора одній з них дати урочисту обіцянку - стипуляціо (stipulatio praetoria), яка б гарантувала існуюче право.

Особливим процесуальним інструментом претора була реституція (restitutio) – відновлення особи у попередній юридичній ситуації. Застосовувалась реституція з метою скасування юридичної сили дії, яка за своєю суттю була несправедливою і спричиняла шкоду. Таким чином претором скасовувалось рішення суду, яке він вважав таким, що прийняте всупереч виданій формулі, з порушенням права або принципів справедливості. Сторони в такому випадку поверталися у попередній стан, тобто в такий, в якому вони знаходились до суду. Судове рішення відмінялось, і це давало право розпочати новий процес. Реституція також застосовувалася для визнання недійсною угоди, яка укладена під впливом обману чи насильства, а також особою молодше 25 років на невигідних для неї умовах, якщо такі угоди спричинили значну шкоду. Реституція передбачала анулювання угоди і повернення сторонами всього, що вони отримали на її виконання (товар, гроші).

Окремими засобами захисту в адміністративному порядку було введення у володіння будь-якою річчю зацікавленої особи на її прохання. Це могло статися або з метою примусового виконання рішення суду, або для охорони майна, або з метою допустити до володіння фактичного спадкоємця, чиє право не могло бути основане на ius civile.