52. Формула та її складові частини.

Формула за своєю суттю була дуже гнучким процесуальним засобом. У заздалегідь встановлені претором формули захисту вносилися конкретні данні щодо певного конфлікту осіб і таким чином формула позову індивідуалізувалася. Вона містила опис конкретних умов, які слід було встановити суду для того, щоб задовольнити позов або відмовити у ньому. Тому зміст формули та її будова могли бути різними залежно від конкретних обставин справи. Найбільш поширеними були формули з такими складовими:

1) інтенція (лат. intentio - притязання) – полягала у заяві, твердженні позивача про приналежність йому певного права

2) демонстрація (лат. demonstratio - опис) – описувала підставу позову, ті юридичні факти, які породили право позивача і обов'язок відповідача;

3) кондемнація (лат. condemnatio- осуд) – надавала судді право осудити чи виправдати відповідача, якщо підтвердяться або не підтвердяться доводи позивача;

4) ад'юдикація (adiudicatio - присудження) - наділяла суддю повноваженнями присудити кожній із сторін окремі речі або права. Ця частина характерна тільки для справ про поділ майна чи меж земельних ділянок.

Частини формули могли вводитися у формулу у різних поєднаннях в залежності від обставин конкретної справи. Крім зазначених складових формула могла містити додаткові частини, характерні для окремих випадків. Наприклад, ексцепція (лат. exceptio – заперечення) включалася до формули у разі, якщо відповідач наводив факти, які перетворювали претензії позивача у несправедливі. Так відповідач міг заперечувати проти позову взагалі, його підстав або строку виконання вимог кредитора. Тому для осудження відповідача за такою формулою суддя мав встановити не тільки факти, на які спирався позивач, але й обставини, що спростовували ексцепцію. Ексцепції поділялись на скасувальні та відкладальні. Скасувальні ексцепції неминуче призводили до неможливості осудження відповідача (наприклад, ексцепція про застосований до відповідча обман чи погрозу, які сприяли укладенню угоди). Відкладальні ексцепції діяли тільки на період існування обставин, що виправдовували відповідача (наприклад, ексцепція про відстрочку виконання, надану позивачем).

В інтересах позивача у формулу могло бути введена прескрипція (лат. praescriptio pro actore – припис на користь позивача). Вона застосовувалась для поділу предмета позовних вимог. Найчастіше це стосувалось випадків стягнення частини боргу за зобов'язанням, яке передбачало періодичні платежі. Якщо позивач подавав позов до спливу строку дії такого зобов'язання, то у формулу включалась прескрипція: „нехай предметом позову буде та частина зобов'язання, строк виконання якої настав”. Таким чином позов за даним зобов'язанням погашався тільки в частині виплат за період, що минув. А нові позови за тим самим зобов'язанням подавалися періодично відповідно до наступних платежів.

53. Екстраординарний процес.

Давньоримські юристи, описуючи процес „по формулі”, відносили його до звичайної форми судочинства, яка застосовувалась для розгляду спорів між приватними особами в класичну епоху. У протилежність цій звичайній формі у джерелах згадується про надзвичайний процес з особливою процедурою - extra ordinem cognitio (лат. - розслідування, слідство по справі). Сognitiones з'явились у класичну епоху і спочатку мали відмінності в залежності від категорії справи і органа, що веде дане провадження. Однак у післякласичний період після скасування процесу по формулі когніціонні форми уніфікуються і утворюють єдиний процес, який зберіг свою назву як екстраординарний.

Поява екстраординарного процесу пов'язується з посиленням абсолютної влади імператора, коли він отримав судову владу, як найвища апеляційна інстанція, по справах, що розглядалися магістратами. Спочатку екстраординарна форма застосовується для деяких категорій спорів: адміністративного характеру (наприклад, щодо режиму користування громадськими полями), деяких приватних спорів (щодо аліментів, стану раба, спори з питань призначення та звільнення опікунів, щодо фідеікомісів –заповідальних розпоряджень певного виду, спори між фіском та приватними особами). Ці спори розглядали певні імператорські чиновники - консули, спеціальні претори, префекти. Всі інші спори між приватними особами продовжували вирішуватися у формулярному процесі протягом всієї класичної епохи. Проте поступово цивільні справи переходять до компетенції екстраординарних судів, які наприкінці ІІІ ст. н.е. майже повністю замінюють собою ординарне провадження.

Особливістю екстраординарного процесу була відсутність поділу його на дві стадії ius і iudicium. Судочинство велося не приватними суддями, а імператорськими посадовцями і було функцією держави. Але у післякласичну епоху всі вони були вишикувані в ієрархічну систему, яка визначала порядок апеляційного оскарження, що мало місце в цьому процесі. Апеляційне оскарження зупиняло набрання чинності рішенням суду, а нове рішення апеляційного суду замінювало попереднє нижчої інстанції. Так, нижчою інстанцією були губернатори провінцій і областей. Наступною сходинкою судової системи – вікарії діоцезів (адміністративної одиниці, що включала до себе провінції). Більш високою до названої інстанції були префекти преторія і міста (столиць Рима та Константинополя). Найвища інстанція – імператор, який приймав скарги на рішення судів двох вищих інстанцій. Позови на великі суми розглядали тільки префекти преторія. Чиновник, що мав відповідну компетенцію по судових справах, вправі був призначити для розгляду тих чи інших спорів професійного суддю – юриста і визначити його повноваження.

Справа розглядалася у державному суді спочатку до кінця і включала слухання, дослідження доказів і постанова рішення. Ведення процесу супроводжувалось фіксуванням його в протоколі. Виклик до суду здійснювався хоча й за ініціативою позивача, але судом. У разі неявки відповідача процес проходив заочно: позивач доказував своє право і рішення виносилось на підставі наявних доказів. Відсутність позивача у суді припиняла провадження і справа не розглядалась.

Оскільки преторська практика та їх едикти були кодифіковані, стирається межа між преторським і цивільним правом, що в свою чергу змішало цивільні і преторські позови.

Рішення державного суду було підкріплено примусовим виконанням державними чиновниками за рахунок відповідача. Особливістю виконавчого провадження було те, що звернення стягнення на майно стосувалось тільки окремих речей, вартість яких покривала борг. Повний конкурсний розпродаж був можливий лише у разі перевищення суми боргу над вартістю активів боржника.

У післякласичний період в сognitiones чітко сформувався принцип ієрархії доказів. При їх оцінці суддя повинен був спиратися не на своє власне розуміння і уявлення про справедливість (що характерно для формулярного процесу), а на нормативні акти. Безспірним доказом вважалося визнання вини або клятва, письмові докази мали перевагу над усними, а свідчення одного свідка не вважалося достатнім. Судження окремих юристів з приводу конкретних юридичних ситуацій набирали характеру стійкої авторитетної і безспірної підстави для рішення. Таким чином, судова влада прагнула створити однаковий розгляд певних правових ситуацій. У зв'язку з цим характерні для класичного періоду вільний розвиток правової науки і творчий підхід юристів припинились. Все це дозволило дослідникам зробити висновок, що післякласичний суддя прагнув не до справедливого, а, перш за все, до неспростовного рішення, оскільки він ніс за нього підвищену відповідальність, як чиновник.