30)Стаття 396. Захист речових прав на чуже майно

+

1. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК.

1. Речові права на чуже майно можуть бути захищені в разі неправомірного порушення, але в ЦК не передбачені спеціальні засоби їх захисту. З певними притаманними їхній природі особливостями речові права на чуже майно підлягають захисту з використанням тих засобів, за допомогою яких захищається право власності відповідно до положень глави 29 ЦК (надалі у коментарі — петиторні засоби захисту).

На відміну від раніше чинного законодавства, надання захисту за допомогою петиторних засобів у ЦК відрізняється певними особливостями. Відповідно до положень коментованої статті, право використовувати петиторні засоби захисту надано лише особам, які мають речове право на чуже майно. Відповідно до положень глав 31—34 ЦК, такими особами є сервітуарій, емфітевта, суперфіціарій, а також володілець (ст. 395 ЦК). Згідно зі ст. 398 ЦК, право володіння виникає у будь-якої особи, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, перевізник, зберігач, інші особи, які володіють на підставі договору, а також особа, яка знайшла річ протягом терміну на розшук власника, є особами, за якими визнається право володіння, тобто речове право на чуже майно. Речові права саме цих осіб можуть бути захищені за допомогою петиторних засобів захисту. Якщо особа має зобов'язальне або інше право на річ, але здійснення цього права не пов'язане з перебуванням майна у володінні цієї особи, положення ст. 396 та глави 29 ЦК на неї не розповсюджується.

У ЦК не передбачаються спеціальні речові позови для захисту окремих прав на чуже майно, що вже виникли, від можливого порушення з боку третіх осіб та власника майна, обтяженого цими правами. Законні права та інтереси кожної особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються у тому ж порядку, що й права власника цієї речі, тобто забезпечені абсолютним захистом. Це надає особі, яка має речове право на чуже майно, право скористатися певними засобами захисту свого права відповідно до природи того чи іншого права на чуже майно.

Реалізація певних прав на чуже майно пов'язана з набуттям володіння ним. Тому в разі втрати володіння особою, якій належить право на чуже майно, вона може застосувати для захисту своїх прав такий засіб, що є подібним віндикаційному позову (ст. 387 ЦК), в разі порушень, не пов'язаних з втратою володіння, — засобом, що є подібним негаторному позову (ст. 391 ЦК), в разі створення реальної загрози такого порушення у майбутньому — засобом, подібним прогібіторному позову (ч. 2 ст. 386 ЦК).

2. Крім наведених спільних для всіх прав на чуже майно та відповідних їх природі засобів захисту речових прав правилами про окремі з них встановлено спеціальні засоби захисту. Зокрема, окремим цивільно-правових засобом захисту є такий з них, необхідність застосування якого може виникнути в особи, яка вимагає встановлення сервітуту, на стадії ведення переговорів з контрагентом (власником слугуючого майна) з приводу укладення договору про встановлення сервітуту. В такому випадку особа, яка вимагає встановлення сервітуту, має право на особливий позов про примусове встановлення сервітуту (ч. З ст. 402 ЦК та коментар до неї).

31)

Зобов’язальне право — це система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини в галузі товарообігу, а також майнові відносини по відшкодуванню заподіяної шкоди за участю юридичних та фізичних осіб.

 

Система зобов’язального права поділяється на загальну та особливу частини. Загальна частина складається з норм, які поширюються на всі зобов’язання, що виникають у цивільно-правових відносинах (наприклад, норми про поняття і підстави виникнення зобов’язань, виконання зобов’язань, відповідальність суб’єктів за порушення зобов’язань та їх припинення). Особлива частина зобов’язального права містить норми, які регулюють окремі види зобов’язань (наприклад, купівлю-продаж, поставку, майновий найм, підряд, підряд на капітальне будівництво тощо).

Зобов’язання являє собою такі правовідносини, в силу яких одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання складається з суб’єктів, об’єктів та змісту.

Суб’єктами зобов’язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник — особа, яка несе обов’язок, що відповідає праву вимоги кредитора.

Об’єкти зобов’язань — це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовані права та обов’язки суб’єктів (наприклад, передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо

32)Контракт - це договір, який визнавався цивільним правом і користувався позовної захистом. Класифікація контрактів:

1) вербальний контракт, набував зобов'язуючу силу за допомогою і з проголошення певних слів.

Види вербальних контрактів:

а) стипуляция - усний договір, що полягав допомогою словесної формули шляхом запитань майбутнього кредитора і відповідей на нього з боку майбутнього боржника;

б) обіцянка надати придане;

в) клятви обіцянку послуг вільновідпущеником своєму патрону;

2) літтеральний контракт - договір, який був у письмовій формі .

Види літтеральний контрактів:

а) давньоримські літтеральние контракти, які укладалися шляхом внесення запису до провідну римськими громадянами прибутково-витратну книгу;

б) літтеральние контракти імператорської епохи, які оформлялися боргової розписки;

3) реальний контракт, який набирає чинності не з моменту угоди сторін, атільки з моменту фактичної передачі речі і містить обов'язок однієї особи повернути іншому отримане раніше майно.

Види реальних договорів:

а) договір позики;

б) договір позики;

в) договір зберігання;

г) договір заклада;

4) консенсусний контракт, який вважався укладеним з моменту досягнення сторонами простого угоди.

Види консенсуальних контрактів:

а) договір купівлі-продажу;

б) договір найму;

в) договір доручення;

г) договір товариства;

5) безіменний контракт, що виник після встановлення в римському праві закритої системи договорів і захищається претором за допомогою словесних формул (позову з запропонованих слів - actio praescriptis verbis). Види безіменних контрактів:

а) договір міни;

б) прекарий, тобто безплатне і без вказівки термінів надання майна в користування однією особою іншій;

в) оцінний договір, за яким річ передавалася однією стороною іншій для продажу за ціною, не менше встановленою спеціальною оцінкою, а інша сторона повинна була продати її і передати всі гроші або повернути річ, якщо продати її до вдавалося;

г) світова угода, тобто угода про остаточне визначення правових відносин шляхом взаємних поступок або відмови від домагання за винагороду;

д) дарування з наказом , тобто безоплатне надання дарувальником за рахунок свого майна будь-якої вигоди одаряемому.

33

Вербальні контракти

Вербальним контрактом є договір, який набирає обов'язкової сили з моменту проголошення певної словесної формули (verbis contrahitur).

Таких договорів в римському праві було три: stipulatio, dolis dictio і operarum iurata promissio.

Найважливішим з них була stipulatio, яка у всій системі римських зобов'язань посідала перше місце і була записана вже в Законах XII таблиць.

Stipulatio — стипуляція — за своєю формою складалася з усного питання і усної відповіді боржника.

Спочатку визначені слова були приписані правом. Наприклад, питання: dabis — даєш? Відповідь: dabo — дам.

Кредитор питає: "Обіцяєш ти дати мені сто?" А боржник відповідає: "Обіцяю".

Завдяки такій словесній формі контракт вважався здійсненим, і кредитор одержував право на позов; слова зобов'язували боржника. Стипуляція мала величезне значення в римському праві; вона була дуже зручна для кредиторів завдяки своєму односторонньому характеру;

боржник повинен був виконати те, що обіцяв; стипуляція для лихварів мала великі переваги перед іншими формами угод, тому що основа зобов'язання була не виражена і договір був абстрактним. У формі стипуляцїї могла бути здійснена будь-яка згода сторін.

Dolis dictio — усна обіцянка дати придане, яка здійснюється у формі стипуляції.

Operarum iurata promissio — обіцянка раба, який одержав волю, здійснити на користь свого пана дарування чи будь-яке інше зобов'язання або надати йому послугу.

Літеральні контракти

Літеральними (письмовими) контрактами називали договори, які укладалися письмово (litterae — письмо; litterisfit obligatio — зобов'язання, що виникало внаслідок запису, письма).

В Римі вважалось обов'язком громадянина, який вступив в ділові відносини з іншими особами, вести книгу, в яку записувалися грошові надходження й видачі. Якщо в книгу вносилася сума, видана кому- небудь, і ця остання особа шляхом відповідного запису в своїй прибутково-видатковїй книзі визнавала одержання цієї суми, то в силу цього запису і виникав договір: боржник зобов'язувався книжковим записом.

Із втратою значення прибутково-видаткових книг одержали поширення письмові зобов'язання іншого роду — запозичення з практики грецьких або еллїнізованих провінцій: сінграфи (syngrapha) і хірографи (chirographa). Сінграфа — це документ, написаний від імені третьої особи, який свідчив про її борг; складався в присутності свідків і підписувався останніми (такий-то винен такому-то 1000 сестерцій).

Проте процедура складання сінграфи була обтяжливою і формалізованою: вимагалася присутність свідків, сторони змушені були викладати їм зміст договору, що далеко не завжди відповідало їхнім інтересам. Внаслідок цього в період абсолютної монархії сінграфи поступово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що такий документ може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже, виникає інша форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, що складається від імені першої особи — боржника — і підписується ним (Я, такий-то, винен такому-то 1000 сестерцій).

34.

Реальні контракти

До цієї групи контрактів римське приватне право відносило чотири контракти: позику (mutuum), позичку (commodatum), схов (depositum), заставу (pignus).

Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої договору взагалі не виникало. Предметом останнього була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могло бути різне: позика, тимчасове користування, застава. Зрозуміло, як і в усіх договорах, фактичній передачі передувала усна угода сторін про укладення договору, але без фактичної передачі така угода юридичних наслідків не породжувала. Отже, для виникнення реального догово- ру вимагалося вчинити дві дії в сукупності — досягти угоди і передати річ. Здійснення якоїсь однієї з них до виникнення договору не призводило. Перелік реальних контрактів був вичерпним і не міг бути змінений угодою сторін.

Позика (mutuum) — найдавніший вид реальних договорів, які були різновидністю кредиту. Кредиторами за цим договором, природно, були люди заможні. Боржниками, навпаки, майже завжди виступали представники найбідніших верств вільного населення. Це накладало своєрідний відбиток на договір.

Договір позики (mutuum) — це реальний контракт, за яким одна сторона — позикодавець передає іншій стороні — позичальнику суму грошей або яку-небудь кількість родових речей у власність. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку ж суму

грошей або таку ж кількість родових речей за закінченням строку договору.

Предметом договору позики були гроші або інші речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, вино, масло тощо), які називалися валютою позики. Оскільки ці речі споживні, поверненню підлягали не ті самі, що передавалися у позику, а інші, такі самі, тієї ж кількості і якості. Іншого уявити не можна, бо за договором по- зики боржник одержував речі для того, щоб ними скористатися, спожити, витратити, розпорядитися, а не для тимчасового користування. Отже, предметом договору позики були речі взаємозамінні, що вимірювалися числом, вагою або іншою мірою. Речі, що складали предмет даного договору, переходили у власність боржника, він ставав їх необмеженим власником і розпорядником. Адже гроші позичають для того, щоб ними можна було розпорядитися. А це доступно тільки власнику. Тому договір позики перед- бачав перехід речей у власність боржника, що породжувало ще одну його особливість — оскільки боржник ставав власником позичених речей, то за загальним правилом він ніс ризик їх випадкової загибелі, тобто збитки від загибелі предмета договору лягали на боржника, якщо загибель речей наставала навіть без його вини.

Договір позички (commodatum) в Римі був різновидом найму речей, а сучасний договір позички є різновидом позики, кредиту. Цю відмінність варто мати на увазі при розгляді договору позички за римським приватним правом.

Договір позички (commodatum) — реальний контракт, в якому одна сторона (комодант) передає іншій особі (комодантарію) індивідуально визначену річ у тимчасове і безоплатне користування. За закінченням строку договору позичальник (комодантарій) зобов'язується повернути тy ж саму річ повністю збереженою.

Як видно з наведеного визначення, предметом договору позички може бути тільки індивідуально визначена річ —• конкретний кінь, раб тощо. Оскільки із закінченням строку користування поверненню підлягає та ж сама річ, яка була передана позичальнику, то, зрозуміло, що вона не може бути споживною і замінною. Спірним було питання, чи може бути предметом договору нерухома річ (наприклад, земля). Джерела містять різні відомості щодо цього — одні вважали, що нерухомі речі також можуть бути предметом договору позички, інші схилялись до протилежної думки.

За договором позички річ передавалася в тимчасове і безоплатне користування, тобто за користування річчю позичальник не зобов'язаний яким-небудь чином винагороджувати позичкодавця. Ця особливість

договору відрізняла його від інших подібних, на- приклад, договору найму речей. Вона ж зумовлює інші специфічні його риси. Оскільки за договором позичальник одержує право безоплатного користування чужою річчю, це покладає на нього обов'язок проявляти до неї особливу увагу і обережність. Він несе від- повідальність за будь-яку вину. Якщо пошкодження або загибель речі настали не тільки з умислу або за грубої необережності, але й за легковажності, то він зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки. Позичальник зобов'язаний ставитися до останньої уважно, берегти її ретельно, користуватися належним чином, відповідно до господарського призначення речі, проявляти піклування доброго господаря. Адже він одержав її в безоплатне користування.

Якщо пошкодження або загибель речі сталися без вини позичальника, тобто випадково, він звільнявся від відповідальності. Оскільки в договорі позички річ передається в тимчасове користування, а не у власність, право власності залишається в позичкодавця, отже, він несе і ризик випадкової загибелі речі.

Договір позички не є суто одностороннім як позика. Він може бути одностороннім (частіше) і може — двостороннім (хоча й рідше).

Договір схову (поклажі, зберігання, схоронення — depositum) — поширений реальний контракт, ретельно

розроблений римськими юристами, відшліфований преторською і судовою практикою.

Договір схову або поклажі (depositum) — реальний контракт, за яким одна сторона — поклажодавець (депонент) передає іншій стороні — хранителю (депозитарію) індивідуально визначену річ на схов, зберігання.

Якихось особливих вимог до суб'єктів договору схову не пред'являлось. Сторонами в ньому могли бути звичайні право- і дієздатні особи. Проте стародавній договір схову характеризувався тим, що предмет поклажі переходив у власність хранителя. Тому останній добирався особливо уважно, як правило, серед друзів. Високі вимоги пред'являлися до хранителя і в розвиненому римському праві, наприклад, при ненормальній поклажі. Поклажодавцем могла бути будь-яка особа, в тому числі і невласник, тобто на схов можна було передавати як власні, так і чужі речі.

За загальним правилом предметом договору були індивідуально визначені речі. Проте допускалися договори, за якими на зберігання передавалися речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, гроші тощо).

Договір застави (contractus pigne raticius) — реальний договір, за яким одна особа (заставодавець) передає іншій (заставоутримувачу) річ для забезпечення боргу, але з умовою, що заставоутримувач поверне ту ж саму річ в момент сплати боргу або припинення застави.

Якщо від продажу речі вторговано суму, яка перевищує борг, то надлишок заставоутримувач зобов'язаний повернути боржникові.

Договір застави є двостороннім, але нерівним.

Предметом договору може бути будь-яка річ — своя або чужа. Заставоутримувач зобов'язаний зберігати річ, але не відповідає за її випадкову загибель.

Заставоутримувачу забороняється користуватись річчю, за винятком особливої угоди, яка називається антихрезисом (pactum antic-hreticum).

При припиненні застави заставоутримувач (віритель) зобов'язаний повернути заставодавцю річ негайно після сплати останнім боргу або повернути йому надлишок над боргом від вторгованої від речі суми (hyperocha).

Конценсуальні договори

Ця група договорів сформувалася пізніше інших, і формалізм при їхньому укладенні був істотно пом'якшений. Укладення договору досягалося тут простою угодою сторін. До групи входили договори купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товариства. Консенсуальні контракти також становили замкнуту групу. Ніякі інші угоди, що навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути сюди віднесені.

Основна ознака, що об'єднувала консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додаткових формальностей. Отже, на відміну від реальних договорів досягнення угоди набувало тут юридичного значення, ставало юридичним фактом, який встановлював обов'язки сторін виконувати певні дії. Практичне значення цього моменту полягало в тому, що кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору.

Як уже відзначалося, консенсуальні контракти породжували зобов'язання досягненням угоди сторін (consensus). Виконання будь-яких інших формальностей не вимагалося, отже, договір може бути укладений навіть між відсутніми особами шляхом листування чи через повіреного. Інституції Юстиніана так визначають можливість укладення консенсуального контракту: «Кажуть, що зобов'язання укладається у таких випадках шляхом досягнення згоди тому, що не вимагається ні листа, ні наявності контрагентів; не вимагається передавання речі для того, щоб зобов'язання вважалося дійсним, але достатньо однієї згоди тих осіб, які здійснили правочин.

Доказом укладення консенсуального контракту може бути завдаток, надання матеріалу для виконання робіт тощо. Модестин писав, що товариство можна створити шляхом об'єднання речей (майна), або словами, або через Характерною рисою консенсуальних контрактів є

те, що з них виникають взаємні зобов'язання, тобто такі, в яких кожна із сторін несе певні обов'язки. Тому виконання однією із сторін свого обов'язку надає їй право вимагати і від контрагента виконання обов'язку. Тільки в такому випадку виникає право на позов. Іншими словами, консенсуальні контракти характеризуються також функціональною двосторонністю зобов'язання. З цього приводу Гай писав: «Таким же чином в цих договорах кожна сторона зобов'язується стосовно другої до того, що, за природною справедливістю, вони повинні доставляти одна одній, тоді як при зобов'язаннях словами один здійснює стипуляцію, інший обіцяє, а при письмових договорах один (кредитор) відзначав грошову суму, ніби видану в позику, а другий (боржник) відзначав її, ніби одержану в позику»

Договір купівлі-продажу (emptio—venditio) є контрактом, за яким одна сторона — продавець бере на себе обов'язок передати іншій стороні — покупцеві у власність яку-небудь річ. Покупець зобов'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумовлену ціну.

Договори найму (locatio-conductio). Класичне римське право знало три договори найму: найм речей (locatio- conductio rerum); найм послуг (locatio-conductio operarum); найм роботи (locatio-conductio operis). Між ними багато спільного, проте є й істотні відмінності. Спільне те, що в кожному з них одна сторона що-не-

будь передає іншій в тимчасове користування за певну плату, а різниця в тому, що предметом договору є речі, послуги, робота. Разом з тим існування трьох подібних договорів свідчить про різноманітність найму, розвиток якого певною мірою стримувало рабство. Необхідні роботи виконувалися рабами і вдаватися до послуг вільних осіб доводилося досить рідко. Проте з розшаруванням вільних утворюється прошарок незаможного населення, що потребував певної допомоги: малоземельні й безземельні селяни, міська біднота.

Договір найму речей (locatio-conductio rerum) — це контракт, за яким одна сторона — наймодавець (locator) бере на себе обов'язок надати другій стороні — наймачу (conductor) в тимчасове користування яку-небудь річ за обумовлену винагороду.

Предметом договору найму речей могли бути будь-які речі, крім споживних, оскільки наймач зобов'язаний повернути ту саму річ і в такому ж стані (таку саму споживну річ повернути неможливо). Предметом договору могли бути одна або декілька речей. При цьому не мало значення, чи був власником цих речей наймодавець. В найм можна було здати і чужу річ. Вона передавалася в тимчасове користування. Наймач зобов'язаний був повернути ту саму річ і в такому ж стані. Крім речей у точному значенні цього слова, предметом договору найму речей (майнового найму) могли бути також і деякі права, наприклад, узуфрукт

(так звані безтілесні речі). Але в давні часи римської історії предметом цього договору найчастіше була робоча худоба і раби. Деякі дослідники з цим пов'язують походження термінології договорів найму. Як видно із наведених визначень, у договорі майнового найму чи найму послуг сторона, яка наймає майно, робочу худобу чи рабів, називається кондуктор (conductor). Той, хто найняв буйвола чи раба для виконання певної роботи, — вів їх до своєї оселі. Отже, кондуктор — той, хто веде. Звідси і пішла назва сторони — кондуктор.

Договір найму послуг (locatio-conductio operarum) — консенсуальний контракт, за яким одна сторона — наймит (найнятий) — locator — бере на себе зобов'язання виконати за обумовлену винагороду певні послуги на користь іншої сторони — наймача (conductor).

Договір підряду (договір найму роботи — locatio- conductio operis) — консенсуальний контракт, за яким одна сторона — підрядчик (conductor) бере на себе обов'язок виконати за обумовлену винагороду певну роботу і готовий результат передати іншій стороні — замовнику (locatoras) в установлений строк.

Договір товариства (societas) — консенсуальний контракт, за яким дві або кілька осіб об'єднувалися для досягнення якоїсь господарської мети.

35

Укладення договору

Слово contractus (договір) походить від лат. contrahere, буквально — con+trahere — стягувати, тобто зводити в одне волю сторін. Це поєднання волі сторін і зумовлює укладення Договору. Процес такого поєднання волі сторін або, іншимисловами, укладення договору являє собою складний набір

юридичних дій. Він починається з оголошення стороною, що бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягнення відповідної мети. Таке оголошення пропозиції укласти договір називається офертою (propositus).

Оферта могла бути висловлена в будь-якій формі та в будь-який спосіб, але так, щоб її було доведено до певного або невизначеного кола осіб і правильно ними сприйнято. Це може бути пряма пропозиція

майбутнього боржника або кредитора іншій особі або невизначеному колу осіб вступити в договірні відносини, або оголошення, зроблене в доступній формі, виставка товарів на базарі, в лавці, інших місцях.

Кожний договір або група договорів мали свій тип

оферти. Наприклад, для стипуляції вона могла мати форму постановки запитання майбутнього

кредитора: «Обіцяєш дати мені сто?», на що майбутній боржник повинен висловити свою згоду

або незгоду укласти договір також у певному формулюванні. Сама по собі оферта договору не породжувала.

Для виникнення договору вимагалось, щоб оферту прийняла заінтересована особа (акцептувала). Прийняття пропозиції укласти договір називалось акцептом. У консенсуальних договорах

акцептування оферти вважалось досягненням угоди, тобто укладенням договору. В інших видах договорів, крім акцептування оферти, для укладення договору вимагалось виконання певних формальностей (додержання форми, передачі речі тощо). Від моменту виконання їх визначалися час переходу права власності на річ від відчужувача до набувача, перехід ризику випадкової загибелі речі, настання інших юридичних наслідків.

Для укладення договору вимагалась особиста

присутність сторін, оскільки зобов ́язання трактувалося як суворо особисті відносини між певними особами. Юридичні наслідки, що випливали із зобов ́язання, поширювалися тільки на осіб, що брали участь в його установленні. Тому спочатку не допускалося встановлення зобов ́язання через представника.

Лише з розвитком обігу почали практикувати укладення договорів через представника, чому

сприяло лояльне ставлення преторів, які визнавали чинність таких контрактів.

Припинення контракту

Як зазначалося вище, нормальним чи навіть «ідеальним» способом припинення зобов ́язань є

його виконання. Проте в діловому житті не рідкісні випадки припинення зобов ́язань з інших підстав: оновлення сторонами договору умов, на яких його укладено; залік взаємних вимог; смерть однієї із сторін в зобов ́язаннях, які тісно пов ́язані з особою кредитора або боржника; неможливість виконання зобов ́язання з підстав, що не залежать від волі сторін. Розглянемо ці випадки докладніше.

1.Новація (novatio) — це оновлення існуючого зобов ́язання за допомогою договору, який

скасовує дію раніше укладеного договору і створює нове зобов ́язання. Новація погашала раніше існуюче зобов ́язання за умови, що: а) нова угода укладалась саме з цією метою — погасити попереднє зобов ́язання; б) у новому зобов ́язанні з ́явився новий елемент порівняно з

попереднім зобов ́язанням. Цей новий елемент міг полягати у зміні підстав (наприклад, борг із

позики перетворювався в борг купівлі-продажу), змісту (замість передавання речі в найм вона

вважалась переданою у позичку) тощо. Якщо ж змінювалися сторони в зобов ́язанні, то це вже була уступка вимоги або переведення боргу.

2.Залік (compensatio) може мати місце, якщо між одними і тими самими суб ́єктами існує кілька зобов ́язань, які мають зустрічний характер. Для застосування заліку необхідно було додержуватися таких правил: а) вимоги

зустрічні; б) дійсні; в) однорідні (гроші на гроші, зерно на зерно тощо); г) «стиглі», тобто за обома зобов ́язаннями наставав строк платежу; д) безспірні.

3.Смерть однієї із сторін. За загальним правилом смерть сторони не припиняє зобов ́язання, оскільки на спадкоємців переходять як права, так і борги небіжчика. Проте у випадках, де особистість боржника має особливе значення, смерть зобов ́язаної особи припиняє зобов ́язання. Борги, які випливали з деліктів,

також не переходили в спадщину. Але, якщо внаслідок делікту спадкоємці збагатилися, збагачення підлягало вилученню, оскільки до складу спадщини воно не входило. Хоча за сам делікт спадкоємці відповідальності не несли (Д. 3.6.5).

4. Випадкова неможливість виконання (impossibilium).Вона могла бути

фізичною та юридичною. Фізична наставалатоді, коли

предмет зобов ́язання випадково гинув, а юридична — коли предмет зобов ́язання вилучався з обігу. Наприклад, укладено договір про продаж раба, однак після його укладення раба викупили на свободу. Наставала юридична неможливість виконання, оскільки проданий раб став вільним,а вільна людина не може бути предметом обігу.