Довідник_2014

проголошувалася Верховним правителем церкви Англії. Запроваджувалася єдина форма богослужіння англійською мовою на основі молитовників 1549

– 1552 рр. Залишилося католицьке облачення, розп’яття, свічки, дозволявся шлюб для духівництва. У 1571 р. був вироблений символ віри з 39 статей, де католицькі догмати поєднувалися з кальвіністськими.

Після страти Марії Стюарт іспанський король Філіп ІІ і папа римський організували хрестовий похід проти Англії. У 1588 р. до берегів Англії був посланий іспанський флот – 134 кораблі з 20000 армією – «Непереможна армада». Загибель «Армади», ряд успішних експедицій англійців у 90-х рр. XVI ст. і піратські набіги підірвали морський престиж Іспанії. Англія стає провідною морською державою і главою протестантського табору.

Єлизавета – була неабияким правителем. Прихильниця аристократії, підтримувала і охороняла високий престиж перства, надавала допомогу феодальній знаті за рахунок виплат з казни, прощала борги, практикувала земельні пожалування, роздачі посад і т.д. Але королева прагнула зробити своєю опорою і буржуазно-дворянські кола, продовжуючи протекціоністську політику перших Тюдорів. Ще Генріх VII видав статути, що забороняли вивезення вовни і необробленого сукна з Англії, в цьому ключі були прийняті і навігаційні акти обох Генріхів. Єлизавета активно насаджувала нові ремесла – виробництва скла, паперу, бавовняних тканин, та ін. За її ініціативою було створено великі пайові товариства, що сприяли стрибку в гірничодобувній промисловості та металургії. Тюдори заохочували купецькі компанії, які отримували від корони монополії, проводили сприятливу митну політику, захищаючи англійське купецтво від іноземної конкуренції політичним методами (вигнання ганзейцев з Англії в 1597 р.).

Але в той же час Тюдори намагалися стримати розвиток капіталістичних елементів в економіці. Це знамениті акти 1555 р про ткачів і учнів 1563 р., які обмежували кількість верстатів у майстернях та застосування дешевої найманої праці. Тюдори підтримували цехи, вводили заборони на мануфактури, які виникали в сільській окрузі.

Ще ясніше схильність Тюдорів до консервації традиційних феодальних відносин виявлялася в їх аграрній політиці. Законодавство проти обгородження, обмеження допустимої кількості овець і ферм, статути про підтримку рільництва були спрямовані на те, щоб захистити інтереси феодального дворянства і зберегти верству йоменів. Але елементи лавірування були і тут. У 1592 – 1593 рр. під тиском джентрі і буржуазії, які вимагали дозволити обгородження, Єлизавета пішла на поступки парламенту в цьому питанні. Але незабаром повернулася в русло традиційної політики через різке зростання обгородження і селянських заворушень.

Феодальна природа тюдорівської абсолютної монархії виявлялася і в її політиці в Ірландії. У XVI – XVII ст. до Пейла тут були приєднані провінції Манстер і Ольстер. Землі (більша частина) дісталася королівським фаворитам і знаті. Але в останні десятиліття XVI ст. і перші роки XVII ст. стала наростати криза абсолютизму, яка виразилася в тому, що в парламенті почала складатися опозиція. Опозиція чинила опір короні в соціально-економічних і

політичних питаннях. В останніх парламентах Єлизавети виникла суперечка між королевою і палатою громад через монополії. У 1601 р. опозиція здобула свій перший успіх, домігшись скасування частини монополій.

У 1603 р. до влади прийшов Яків Стюарт.

ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ В ХІV – ХVІІ СТ.

Османська держава склалася у процесі військової експансії турецьких племен в Малій Азії і на Балканському півострові. Під час монгольського завоювання Середньої Азії кочове об’єднання тюрків-огузів із племені кайи, яке скаладалося з кількох тисяч родин, відступило на захід разом із хорезмшахом Джелал-ад-діном і вступило на службу до сельджуцького правителя Румського султанату. Від султана Руму вождь огузів-кайи Ертогрул отримав земельне пожалування по р. Сакар’я на самому кордоні з Візантійською імперією. Після розпаду Румського султанату на 10 еміратів (бейліків) земельне володіння Ертогрула стало одним із цих бейліків. За іменем правителя цей бейлік з 1299 р. називався Османським еміратом.

Спадкоємець Ертогрула Осман І (1282 – 1326) почав проводити свою політику, відкуплявся даниною від ільханів держави Хулагуїдів, розширив свої володіння, підпорядкувавши візантійські володіння в північно-західній частині Малої Азії. Столицею свого еміратства зробив м. Бурсу (Бруса з 1326 р.) Осман заснував нову династію і дав назву емірату. Відтоді малоазійських турків називали османами (османли). Успіхи османів у завоюванні візантійських і іранських земель зумовлювалися тим, що основу війська складали кочівники. Легка кіннота турків була надзвичайно мобільною, що давало можливість османським правителям швидко зосереджувати в належний момент великі військові сили для нападу. Усталеність патріархальних відносин серед кочівників забезпечувала їх ополчення високими бойовими якостями, воно було більш згуртованим і міцним, ніж ополчення Візантії та інших балканських країн.

Турецька знать, отримуючи від османського правителя значну частину завойованих земель у ленне володіння, допомогла Османському емірату здійснювати експансію і посилитися за правління спадкоємця Османа І – Орхана (1326 – 1359). Після захоплення Орханом у 1331 р. Нікеї завоювання малоазійських володінь Візантії завершилось. Експансія османів була спрямована на балканські володіння Візантії. У 1354 р. було захоплено м. Галліполі на європейському узбережжі протоки Дарданелли. Спадкоємець Орхана Мурад І (1359 – 1389) захопив Адріанополь (Едірне), який зробив своєю резиденцією. Згодом турки під проводом султана Мурада І здобули перемоги на р. Маріца (1371 р.) і на Косовому полі (1389 р.)

Агресія Османської держави відбувалася під гаслом «війни за віру» мусульман з «невірними». Військо османів поповнювалося добровольцями з Середньої Азії і Близького Сходу, які сподівалися за участь у джихаді поживитися награбованим. Османські завоювання супроводжувалися насильствами, пожежами, різнею. Населення захоплених міст часто поголовно виводилося у рабсто. Великі землевласники-християни на

завойованих територіях, які визнали владу султана, сплачували данину, але це не завжди захищало їх від грабунків. Землевласники, які прийняли іслам, і ті, що зберегли свою християнську віру, змушені були вступати до османської кінноти – сіпахів. Відтепер їхні земельні володіння виступали у якості земельних пожалувань за військову службу.

Спадкоємець Мурада І Баязид І Йирдилим (1389 – 1402) завершв завоювання Македонії і Болгарії. Північна Сербія змушена була сплачувати данину. У 1394 р. Баязид захопив Фессалоніки і заблокував Константинополь. У 1396 р. біля Нікопола Баязид І розгромив військо європейських хрестоносців. Наступного року турки вторглися до Угорщини.

Експансія османів у Європі була перервана війною з Тимуром. У 1402 р. біля Анкари військо Баязида зазнало нищівної поразки від Тимура. Під час бою ополчення колишніх малоазійських емірів, побачивши своїх емірів у стані Тимура, зрадило Баязида і ударило в центр його війська. Баязид потрапив у полоні, де невдовзі й помер. Тимур спустошив Малу Азію і відійшов, відновивши 7 із 10 колишніх малоазійських еміратів.

За перших правителів османської держави сформувалася унікальна соціальна організація, відома як тімарна система. В часи Баязида І верхівка османів вже перейшла до осілого способу життя. З’явилися суперечності між осілою і кочовою військовою знаттю. Майже увесь земельний фонд в малій Азії і в Румелії був захоплений османами. В державі утвердилося чотири форми земельної власності: державні землі – мірі; землі султанської династії

– хасс; землі мусульманських релігійних установ – вакуф; приватні землі – мульк. Найобширнішим був фонд державних земель – мірі. Переважна частина державних земель була роздана султанами у спадкове умовне пожалування військовим чинам кінного ополчення (сіпахи). Дрібні пожалування називалися тімарами (тімар – умовне спадкове володіння з правом стягування із землеробського населення тімара строго визначеної суми, яка була частиною сплачуваного цим населенням в казну рентиподатку. Тімар визначався сумою річного доходу, яку стягував тімаріот і за рахунок якої він мав годуватися і екіпіруватися). Крупні земельні пожалування називалися заметами (замета). Форми земельного володіння були наступними: умовне земельне володіння (тімари, замети); неспадкові земельні володіння (хаси, арпалики), приватні володіння (мульк, вакуф). Якщо військовий, колишній кочівник, бажав завести землеробське господарство, він мав право отримати у межах свого тімара, чи замета наділ – чіфтлик, який дорівнював звичайному райятському чифтліку. Жодна з форм земельних відносин не створювала умов для зростання сепаратизму. Але недоліком такої структури були особистісні зв’язки, що найбільш яскраво проявилося в ХVІ ст.

Земельні держателі – сіпахи зобов’язані були з’являтися на службу з відповідною кількістю воїнів. Тімарна система сприяла військовим успіхам османів. Частина султанських земель роздавалася у володіння визначним воєначальникам на час перебування на відповідних посадах. Такі пожалування, як і султанський домен, називалися хасс. Велика земельна

власність в Османській державі співіснувала з дрібним селянським держанням.

Селяни – райя (податне населення, переважно селяни, спочатку незалежно від віросповідання; з ХІХ ст. тільки християни) були прикріплені до своїх земельних наділів. Селян, які покидали свої наділи, мали право розшукувати упродовж 10 років. Повинності селян стягувалися частково на користь держави і на користь землевласників у змішаній формі (продукти, гроші, громадські роботи). Землероби-мусульмани сплачували десятину (ушр), а християни – від 20 до 50 % врожаю (харадж). Немусульмани сплачували ще й подушну подать – джизью, яка пізніше поєдналася з хараджем. Система податків складалася із двох компонентів: законні податки

– ушр, харадж, джизья, зак’ят з імущих і додаткові збори – надзвичайні мита і податі.

Стабільність і силу Османської держави забезпечувала також ефективна система державної організації. На чолі держави був султан, який зосереджував у своїх руках усю повноту влади. Він призначав візиря та інших сановників. З ХV ст. візир і інші посадовці складали диван (державну раду). Члени дивану призначалися султаном і відповідали перед ним. Судові справи, які здійснювалися на основі шаріату, підпорядковувалися мусульманському судді – каді.

Територія Османської держави поділялася на санджаки – округи, якими управляли призначені султаном санджак-беї. Військо складалося з трьох частин: кінного ополчення (сіпахи), кінноти (акинджи), корпусу регулярної піхоти – яничари. Акинджи складали нерегулярний кінний авангард війська, вони отримували від султана не земельні пожалування (тімар), а частину військової здобичі. Корпус яничар виник за султана Орхана, але остаточне організаційне оформлення його відбулося в ХV ст. Всі яничари вважалися дервішами ордену бекташіїв, до ХVІ ст. їм заборонялося одружуватися.

Після занепаду і внутрішньої смути, як наступили за тимурівським погромом Османської держави, розпочинається новий етап піднесення. За Мурада ІІ (1421 – 1451) відновлюється завойовницька політика. У 1430 р. османи взяли Фессалоніки. Військо Мурада ІІ завдало нищівної поразки війську європейських хрестоносців під Варною у 1444 р. Наступник Мурада Мехмед ІІ (1451 – 1481) у 1453 р. захопив Константинополь. Відтепер Османська держава стала імперією. У 1476 р. султан ухвалив звід законів (канун-наме), в яких було чітко визначено функції державних чиновників і розміри їх зарплати, встановлено організацію мусульманського суннітського духовенства (стану богословів), режим земельних пожалувань. Мехмед ІІ встановив статут для немусульманських релігійних общин, затвердив православного (грецького) і вірменського патріархів і єврейського раввіна в Константинополі. Всі православні народності в імперії відтепер розглядалися як одна «грецька община» - рум-мілетті. Мехмед ІІ підписав фірман про порядок престолонаслідування, згідно з яким, спадкоємець престолу задля уникнення смути повинен був умертвляти своїх братів. Мехмед ІІ підкорив Трапезунд і всі малоазійські емірати. В Криму були ліквідовані генуезькі

колонії з центром в Кафі і підкорено Кримське ханство (1475 р.)

У ХVІ ст. спостерігається розквіт військово-політичної могутності Османської імперії. За правління Селіма І (1512 – 1520) були завойовані: південно-східна Анатолія, Курдистан, Сирія, Палестина, Ліван, Північна Месопотамія до Мосула, Єгипет. Селім І став офіційним спадкоємцем халіфа, і як духовний глава мусульман отримав в Аравії Хіджаз з Меккою і Медіною.

Політику Селіма продовжив його син Сулейман І Кануні (1520 – 1566). Йому вдалося захопити Ірак, західні області Грузії і Вірменії, Аден, Йємен. У Північній Африці під владу Сулеймана прейшлм Алжир, Тріполі, Туніс. В Європі османи захопили Бєлград (1521 р.) Сулейман здійснив 5 походів проти Угорщини (1526 – 1544). Південна і Центральна Угорщина з м. Будою були включені до складу Османської мперії, Трансільванія стала васальним князівством. У 1522 р. турки захопили острів Родос.

У ХVІ ст. коло осіб, які отримували земельні пожалування від султана, розширилося. Землі отримують чиновники державного апарату. Їм надаються хасси і арпалики, які були не спадковими земельними пожалуваннями, а пов’язані з виконанням посадових обов’язків. Розміри таких пожалувань були значно більшими ніж наділи сіпахів. Тут, як і на землях султана, стали застосовувати ситему відкупів. Лихварі і власники грошових коштів долучаються до експлуатації селян. В тімарах рента була формально захищена публічно-правовими нормами податкових стягнень з селян, а доходи сіпахів і власників хассів і арпаликів регламентувалися державними постановами. Стосунки ж між відкупщиками і селянами не регламентувалися. Тут розмір ренти встановлювався на приватно-правовій основі. Так, бейлербей Анатолії з хассу отримував 1600000 акче, яничарський ага – 500000 акче, тімаріот – 3000 акче. В економічному житті імперії складаються різні типи господарювання.

Військовий характер імперії виявлявся в державному устрої та адміністративній структурі. Територія Османської Порти ділилася на провінції (ейялети). За Сулеймана І їх було 21. Провінції поділялися на санджаки (округи). На чолі ейялета стояв бейлербей, санджак очолював санджакбей. Бейлербеї і санджакбеї здійснювали не тільки цивільне управління, але й були командирами військ османського ополчення і місцевих гарнізонів яничар.

На відміну від Європи, в Османській імперії великі землевласники не володіли судовим імунітетом. Тут судові функції були відособлені і виконувалися кадіями, які підкорялися не місцевій адміністрації а голові мусульманської общини в імерії – шейх-уль-ісламу. Судочинство було централізованим, султан міг через кадіїв здійснювати нагляд на місцях.

Спочатку вища адміністрація Османської Порти формувалася з мусульманського духовенства – улемів, але з ХVІ ст. починає складатися особлива верства османського суспільства – воїни і чиновники капикулу («раби августійшого порогу»). Чимало з них були з числа військовополонених, які прийняли іслам. Згодом капикулу рекрутувалися шляхом девширме – примусового набору дітей християн, які мешкали на

території імперії (так рекрутувалися яничари). Капикулу ставали чиновниками. деякі з них досягали посади візирів. Капикулу разом з сіпахами-тімаріотами використовувалися султанами як противага впливовим

ізнатним нащадкам беїв-завойовників.

Уцей період набула поширення практика призначення на посади великих візирів султанських зятів-дамадів (із капикулу). Між капикулу і сіпахи-тімаріотами розпочинається суперництво через посади і землі. Верхівка чиновництва добивається від султанів не тільки умовних пожалувань, але й безумовних – мульк. Щоб султан не міг конфіскувати мульк, його власники часто передавали володіння у вакуф, тобто у власність релігійно-доброчинних організацій. Тоді колишній власник мульку, мав право на гарантовані 20 % від доходів зі свої колишніх земель як засновник вакуфа. У боротьбі з сіпахі за землю переможцями вийшли капикулу. На цьому тлі відбувається поступовий процес обезземелення селян-райя. Це ослаблювало імперію, яка з другої половини ХVІ ст. вступає в смугу затяжної кризи.

На початку ХVІІ ст. Османська імперія пережила «революцію цін». Шляхом прямого державного втручання вдалося утримати ціни на товари першої необхідності, але економіка зазнала серйозного випробування. Ослаблення держави виявилося і в яничарських бунтах. Так, у 1622 р. повсталі яничари вбили султана Османа ІІ і проголосили правителем імперії свого ставленика. Свідченням початку занепаду стали поразки під Астраханню у 1569 р. і в морській битві при Лепанто у 1571 р.

МАТЕРІАЛИ ДО КУРСУ «ІСТОРІЯ СЛОВ'ЯНСЬКИХ НАРОДІВ»

ПРОБЛЕМИ ПОХОДЖЕННЯ ТА СТАРОДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ СЛОВ'ЯН

У питанні про походження сучасних слов'янських народів, які населяють простори Центральної та Південно-Східної Європи, варто виділити кілька вузлових проблем, навколо яких протягом уже досить тривалого часу точаться бурхливі дискусії не тільки серед істориків, а й серед фахівців інших галузей науки, причетних до вивчення витоків формування етносів. Основними серед них є такі: де містилася можлива прабатьківщина слов'ян; коли слов'янство вперше виступило на історичній арені як самостійна етнічна спільнота; як відбувався процес формування етносу та розселення тих племен, що стали носіями певних етнічно-культурних ознак слов'ян; на якому етапі цього процесу стався поділ слов'ян на західних, східних і південних тощо.

Вирішення всіх цих проблем ускладнюється тим, що за найретельнішого пошуку писемних джерел, які відображають події на територіях Центральної та Східної Європи, майже до початку нової ери ми не знайдемо жодних достовірних свідчень існування праслов'ян. Але водночас можна навести безліч різноманітних доказів того, що етнічна історія слов'ян розпочалася задовго до появи перших згадок про них у давньогрецьких та римських авторів початку І тис. н. е.

Загальновизнаним у сучасній історичній науці вважається положення, що слов'яни, які згодом розселилися в Центральній, Південно-Східній та Східній Європі, – є автохтонами і представляють одну з гілок індоєвропейської спільноти, що колись існувала. Саме з цього етнотериторіального загалу вийшла германо-балто-слов'янська спільнота, з якої згодом виділилось балто-слов'янське етноплемінне об'єднання. І тільки після того, як на початку І тис. н. е. слов'янобалтська спільнота розпалася, розпочалось формування праслов'ян – носіїв давньослов'янської мови.

Аналіз наявних наукових даних дає підстави стверджувати, що слов'яни сформувались як спільнота а результаті процесу злиття праслов'янських племен, які використовували давньослов'янську мову, з іншими етнічними спільнотами, що в ті часи населяли (або опинилися там в результаті міграції) Центрально-Східну Європу.

Відомо понад десяток концепцій стосовно локалізації прабатьківщини слов'ян, їх можна звести до кількох груп.

Найбільш рання – дунайська – пов'язана з іменем київського літописця Нестора. Відомою є вісло-одерська концепція, створена польськими вченими Ю.Костжевським, М.Рудницьким і підтримана значною частиною Т. ЛерСплавінським. Третя, найбільша група дослідників поміщає давніх слов'ян на

території між Дніпром і Віслою, у північному лісовому та південному лісостеповому регіонах. Своєрідну «синтетичну» концепцію розміщення слов'янської прабатьківщини запропонували в 60-х роках XX ст. відомі російські вчені Б.О. Рибаков, М.І. Артамонов і П.М. Третьяков. Суть її полягала в тому, що вже в другій половині епохи бронзи у лісостеповій зоні Центрально-Східної Європи в середовищі індоєвропейських балтослов'янських племен відбулося розділення етнокультурної спільноти, що існувала. Певною модифікацією попередніх гіпотез щодо розташування прабатьківщини слов'ян та їхнього розвитку на грунті нових археологічних даних слід вважати концепцію українських учених В. Д. Барана та ін. Межі цієї території збігаються з регіонами на Віслі і, найголовніше, на схід від неї (Волинь, лісостепове Подністров'я і Подніпров'я), де згадуються венеди римськими, а згодом візантійськими писемними джерелами.

Більшість сучасних дослідників погоджуються з тим, що прабатьківщиною слов’янства були території, обмежені на заході – Середньою Віслою та Карпатами, на сході – середнім Дніпром, на півночі – Прип’яттю, а на півдні – середніми течіями Дністра та Південного Бугу.

Перші фрагментарні свідчення про пращурів слов'ян наводять грецькі античні автори. Пліній Старший (23-79 рр. н. е.), Публій Корнелій Тацит (бл.

55-117 рр. н. е.), Птолемей Клавдій (II ст. н. е.) та ін. В їх працях слов'яни назаваються однією спільною назвою венети (венеди).

Відомі археологічні культури, які включають слов'янський культурний компонент, відкриті на території України і суміжних областей Білорусі та Польщі. Вони співвідносяться з писемними джерелами, які поміщають слов'ян-венедів на Віслі і на схід від неї. Найбільш важливими з них є

Зарубинецька (класична і пізня і, Волино-Подільська. Кінець зарубинецькому,

етапу розвитку раннього слов'янства поклала експансія германських племен – готів у II ст., яка розчленувала ранньослов'янський венедський масив (Київська культура; Зубрицька група). В епоху панування готів у Надчорномор'ї поширилася черняхівська культура.

В VI ст. н. е. візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандер та ін. знають слов'ян під іменем антів та склавинів. Саме візантійські автори започаткували вживання етноніма «слов'яни».

На території Східної і Центральної Європи виділено чотири групи слов'янських пам'яток раннього середньовіччя, які датуються в межах V – VII

або VI – VII ст. н. е. Це – Колочинська, Пеньківська, Празько-Корчацька і Дзєдзіцька культури. Вони, вважають дослідники, належать історичним слов'янам, відомим за писемними джерелами під іменем венедів, антів та склавинів (Колочинська (слов'яно-балти), Пеньківська (анти), ПразькоКорчацька (склавини), Дзєдзіцька (праполяки)).

Вторгнення гунів до Європи у IV ст. прискорило міграційні процеси в слов’янському середовищі.

Вихідною територією великого розселення слов'ян були лісостепові області України, звідки почалося розселення антів у Нижнє та Середнє

Подунав'я і на Балканський півострів аж до Греції, а склавинів – у Середнє і Верхнє Подунав'я і межиріччя Ельби та Заале, де утворюються дві групи західних слов'ян: сербська – південно-західна і полабська – північно-західна. Остання пов'язана з розселенням вихідців з ареалу Дзедзіцької культури.

З великим розселенням слов'ян створились умови для їх перерозподілу на східних, західних і південних та започаткувались процеси подальшої їх диференціації в межах кожної із згаданих груп.

Отже, у VI – VII ст. склавини й анти з лісостепової зони України мігрували на Балкани, у Подунав'я, басейн Ельби та Одри і започаткували південну та західну гілки слов'янства. В цей же час слов'яни Середнього Подніпров'я просунулися на північ, по Дніпру та Десні, і на схід, на Верхній Дінець і Дон. З цими подіями середини І тис. переважна більшість сучасних дослідників пов'язують розпад слов'янської спільності й початок формування окремих слов'янських народів. У цей час зароджується і праукраїнський етнос.

Неоднаковість обставин культурно-історичного розвитку слов'янських етнічних угруповань на сході, заході й півдні Центрально-Східної Європи, відмінності природно-кліматичних і господарських умов розселення та своєрідність культурно-етнічного й політичного оточення в кожному з цих регіонів призвели згодом до розпаду давньослов'янської спільноти. Результатом цього процесу стало формування трьох гілок слов'ян: східної, західної та південної. Поступово слов'янські територіально-племінні угруповання почали віддалятися одне від одного, обираючи власний історичний шлях залежно від конкретних умов та зовнішнього оточення. Так, зі східнослов'янської етнічної групи виділилися і почали формуватись як окремі народності українці, росіяни та білоруси; із західнослов'янської – поляки, чехи, словаки, серби-лужичани та інші полабсько-поморські племена; з південнослов'янської – болгари, серби, хорвати, боснійці, словенці, македонці та чорногорці.

БОЛГАРСЬКА СЕРЕДНЬОВІЧНА ДЕРЖАВА: ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК, ЗАНЕПАД

В IV ст. до н. е. терени сучасної Болгарії завоювали македонці, а в середині І ст. н. е. – римляни. На територіях, заселених фракійцями, виникли дві римські прикордонні провінції – Мезія та Фракія. Ці провінції в IV – V ст. стали об'єктом вторгнень германців та аланів, а з VI ст. – слов'ян.

На початку VII ст. на Балканському півострові налічувалося понад двадцять словіній. Серед найзначніших племен і племінних об'єднань називають тимочан, берзитів, струм'ян, ринхінів, драгувітів.

Протоболгари були вихідцями з Центральної Азії. До IV ст. вони заселили Приазов'я, Північне Причорномор'я, Кавказ. Внаслідок жорстокої боротьби між хозарами та булгарами, хозари отримали перемогу над булгарами. Потерпівши поразку, одна частина булгар увійшла до складу Хозарії; друга – не бажаючи підкорятися ворогові, піднялася по Волзі на північ, де згодом виникла Волзька Булгарія; третя (на чолі з ханом

Аспарухом) – відійшла в межі Візантії. Там булгари зустрілися з об'єднанням семи слов'янським племен, що були під протекторатом Візантії. Згодом вони почали виступати як союзники.

У 681 р. Константин IV уклав з Аспарухом мирний договір. За умовами договору імператор визнавав нову державу і зобов'язувався сплачувати Аспаруху щорічну данину. Територія нової держави знаходилася між р. Дунаєм на півночі, горам Стара-Планина на півдні, р. Іскир на заході і Чорним морем на сході.

Новоутворену державу в історичній літературі називають Першим Болгарським царством. Воно проіснувало з 681 по 1018 pp. Слов'янські племена, що проживали в новій державі, перебували на вищому рівні соціально-економічного розвитку, аніж протоболгари. Крім того, кількісно слов'яни також переважали своїх сусідів. Ці обставини сприяли переходові протоболгар до осілого способу життя та їх асиміляції слов'янами, які перейняли тільки племінну назву. За етнічною належністю перших ханів країна дістала найменування Болгарія.

Етнічно Болгарія мала дуалістичний характер і по суті була слов'яноболгарською федерацією. Аспарухові та його наступникам довелося відстоювати її незалежність у частих війнах з Візантією.

Особливих успіхів Болгарія досягла під час правління енергійного хана Крума (796-814). Він остаточно розбив аварів (805 р.) і захопив територію між Карпатами та Дунаєм. Згодом Крум здобув важливу перемогу над Візантією (811 р.).

Болгарія значно посилилася за князювання Бориса І (852-889). У 865 р. Борис І запровадив у Болгарії християнство. Царювання сина Бориса Симеона (893-927) в історичній літературі часто називають «Золотою добою» Болгарської держави, яка в цей період досягла вершини політичної могутності й стала гегемоном на Балканах. У 917 р. Симеон відмовився від титулу князя і проголосив себе царем (василевсом) болгар і ромеїв (греків). Посилення Болгарії позначилося й на релігійних справах. Національна церква у 917 p. отримала автокефалію.

Енергійного, войовничого батька змінив на троні його старший син Петро (927-969). За нього Болгарія вступила в період феодальної роздробленості. Цим скористалися її внутрішні й зовнішні вороги. Країну підривали міжусобиці та змови, в яких брали участь молодші брати царя. Після повстання 931 р. від Болгарської держави відпала Сербія. Три роки по тому через болгарську територію пройшли полчища угорців. Київський князь Святослав двічі вторгався в Болгарію. Візантійці запропонували болгарам збройну допомогу, однак за таку підтримку останні сплатили дорогу ціну. Після відходу в 971 р. руських військ імператор Іоанн І Цимісхій полонив болгарського царя й оголосив захоплені болгарські землі провінціями імперії.

Самостійність зберегли тільки південно-західні області Болгарії, там виникло Західно-Болгарське царство на чолі з царем Самуїлом. У 1018 р. візантійці захопили його столицю Охрид. Перше Болгарське царство