Довідник_2014

країни, навіть ті, які в період первісного накопичення капіталу намагалися відгородитися від чужоземного впливу. В результаті запеклої економічної, дипломатичної та збройної боротьби капіталістичних держав за колонії усі країни світу почали втягуватися в орбіту капіталістичного ринку.

Зі створенням світового ринку та світового господарства посилювалися економічні зв’язки з усіма країнами. Швидкими темпами зникала відокремленість народів. Проте внаслідок дії законів капіталістичного способу виробництва взаємозалежність між народами та господарське об'єднання територій встановлювалися не шляхом співробітництва країн, як рівноправних одиниць, а через підкорення одних країн іншими, через запровадження системи гноблення та експлуатації слаборозвинених народів.

У результаті становлення нових, капіталістичних відносин у цих країнах, майже всі вони (окрім Японії) були перетворені на аграрносировинні придатки метрополій. Колонізатори, заінтересовані у збереженні відсталості країн Азії та Африки, намагалися закріпити в них найгірші форми панування феодалів-землевласників і феодальні форми експлуатації народних мас, законсервувати політичну роздробленість у цих країнах.

Разом з тим, вторгнення колонізаторів до країн Азії і Африки об'єктивно, незалежно від їхньої волі чи бажання, мало й певні позитивні наслідки. Вимушене залучення країн Азії і Африки до світового ринку сприяло розвитку в них товарно-грошових відносин. Прискорилася криза феодалізму, а капіталізм, як устрій, почав формуватися у багатьох країнах Азії і Африки. У країни Азії і Африки почали проникати нова, передова техніка і технологія виробництва.

Безпосереднім результатом посилення колоніальної експансії капіталістичних держав у країнах Азії і Африки було небачене раніше загострення соціальних суперечностей у старому суспільстві і вибух народних повстань. Вони стали передвісниками майбутньої хвилі національно-визвольної боротьби народів колоніального світу за свою незалежність.

«ВІДКРИТТЯ» ЯПОНІЇ, «АНСЕЙСЬКІ ДОГОВОРИ» ТА «РЕСТАВРАЦІЯ МЕЙДЖІ»

У1638 р. Токугава Іеміцу видав наказ про «закриття країни» (сакоку). Адже в політиці сакоку Токугава вбачали єдиний шлях убезпечити країну від загрози колоніального поневолення, після цього Японія жила в режимі самоізоляції від зовнішнього світу, і не допускала до своїх берегів іноземні кораблі.

У1825 р. стурбований активізацією іноземців сьоґун Токугава Іенарі

(1787 – 1837) видав черговий наказ усім приморським губернаторам обстрілювати будь-який іноземний корабель, якщо той спробує наблизитися до «священних берегів Японії». Але Сполучені Штати Америки з поч. ХІХ ст. вирішують все-таки встановити торгівельні відносини з Японією. У 1845 р. американський Конгрес офіційно надав президентові Дж. Полку надзвичайні повноваження для встановлення відкритих, необмежених

торговельних зносин із Японією. Виходячи з цього, у 1846 р. до Японії намагалася прорватися ескадра коммодора Дж. Бідла, а в 1849 р. – коммодора Ґліна, однак усі ці американські експедиції наражалися на категоричне «Ні!» з боку бакуфу. Проте грандіозне зростання американського китобійного промислу в акваторії Тихого океану (у зв'язку з чим кораблі США часто підходили до японського узбережжя) змусило уряд країни шукати шляхи до розв'язання цієї проблеми. Відіграли свою роль і посилена розробка каліфорнійських золотих родовищ та пов'язана з ним активізація торговельних зносин у Тихому океані, а також насильницьке відкриття Китаю після ганебних «опіумних воєн». Шлях від Сан-Франциско до китайського порту Гонконг виявився надто довгим (6149 морських миль), і, щоб пройти його за один захід, пароплав змушений був брати на борт величезні запаси вугілля замість товарів чи пасажирів. Суттєво полегшити морський маршрут могло б створення вугільної «дозаправочної станції» на одному з островів Японії, проте для цього треба було її «відкрити». Гроші диктували політику, і в листопаді 1852 р. американська ескадра коммодора М.К. Перрі рушила на захід. 8 липня 1853 р. вона прибула до Японських островів і зухвало увійшла до столичної едоської бухти Урага (Суруга). Незважаючи на категоричні протести японських властей, М.К. Перрі рішуче відмовився перейти для вручення офіційного листа від американського президента М. Філмора японському імператорові Комею (1847 – 1867) із Ураґи до єдиного напіввідкритого японського порту Нагасакі й, погрожуючи висадкою морських піхотинців, змусив сьогунських представників прийняти цей лист 14 липня того ж року в легітимно «закритій» бухті.

Завершивши на цьому перший акт силової демонстрації, «чорна ескадра» (як її прозвали японці за шлейф чорних димів від пароплавних труб) відбула до Китаю, пообіцявши повернутися за відповіддю навесні 1854 р.

Вже у лютому 1854 р. М.К. Перрі достроково повернувся до Ураги. Тепер під його командуванням було дев'ять військових кораблів, 250 гармат і 500 десантників «на борту», тому сьогунським представникам знову довелося мати справу з М.К. Перрі, а 31 березня 1854р. під загрозою прямої американської інтервенції уряд бакуфу підписав у Канаґаві (нині Йокогама) перший японо-американський договір, згідно з яким Японія «відкривалася» американським кораблям і товарам.

Для сьогунської Японії настали чорні роки нерівноправних ансейських договорів [Ансей («Спокій») – гасло правління періоду 1854 – 1860 рр.]. Канагавська угода спрацювала як вибух, як постріл стартового пістолета, після чого до берегів Японії прибули бойові ескадри майже всіх могутніх країн тогочасного світу. За кілька років аналогічні договори Японії нав'язали Англія (1854), Росія (1855), Нідерланди (1856), Франція (1858). Сьоґунат змусили відмовитися від політики самоізоляції, встановити із західними державами офіційні дипломатичні відносини та обмінятися консулами, запровадити режим найбільшого сприяння для іноземних товарів у Японії, а також відкрити для вільної торгівлі та відвідування порти Нагасакі, Шімода й Хакодате. Наступні угоди розширили коло відкритих портів (Ніїгата, Едо,

Осака, Хього тощо), узаконили на островах принцип «екстериторіальності» для європейців та американців, ліквідували для західних товарів штучно завищені ліцензійно-тарифні обмеження на японському ринку й зафіксували вкрай принизливий для японської валюти обмінний курс. Росія на додачу примудрилася застовпити за собою острови Курильської гряди, на які раніше претендувала Японія. Фактично, за лічені роки (1853 – 1858) під тиском «великих держав» Японія відкрилася світові, проте ансейські договірні умови виявилися настільки принизливими й невигідними для Японії, настільки рельєфно засвідчували цілковите безсилля й залежність острівної цивілізації перед погрозами західних колонізаторів, що остаточно розвіяли залишки владного авторитету військово-самурайського режиму бакуфу всередині японського суспільства. Назрівав крах сьогунської диктатури.

Середина XIX ст. принесла Японії нелегкі випробування. Глибока економічна криза, технічна й технологічна відсталість, украй низький життєвий рівень більшості населення (що періодично опускався нижче прожиткового), ідейне антивладне бродіння серед опозиціонерів, до яких, окрім науковців і частини даймьо, почали приєднуватися промисловці, лихварі, частково навіть буші – все це не давало спокійно спати сьогунам із роду Токугава. Режим самурайської диктатури цілком себе вичерпав, що остаточно засвідчив крах усіх спроб реформування застарілої системи зсередини. Лише особливості далекосхідної ментальності давали змогу військовим диктаторам так довго триматися при владі. Однак рівновага з кожним роком ставала менш стабільною, а зовнішнє втручання підірвало її хиткий фундамент.

«Відкриття» країни не принесло ніяких благ японському народові, і тому це незадоволення переросло в громадянську війну, яка була ускладнена іноземною інтервенцією. (у 1960-х роках). Ця війна призвела до того, що 3 травня 1868 р. війська сьогуна капітулювали, і 265-річна диктатура Токугава завершилась. Країною відтепер керував єдиний імператорський уряд, формально підпорядкований тенно (імператору) Муцухіто, котрий під час офіційної коронації у жовтні 1868 р. обрав своїм гаслом правління фразу «Мейджі» (Освічене правління). Так протягом 1867 – 1868 рр. у Японії відбулася «реставрація» безпосередньо імператорської влади.

«Реставрація Мейджі» започаткувала цілу низку грандіозних системних реформ, метою яких було перетворення Японії на «велику державу», рівноправного партнера інших колоніальних імперій тогочасної епохи. «Шукаймо знання в усьому світі» – закликав урядовий декрет від 6 квітня 1868 р. Провели фінансову реформу, реформували соціальну структуру, також військову реформу, аграрну. Всі ці реформи зустріли опір серед самураїв, і 1877 р. колишній військовий міністр Сайго Такаморі очолив 30 тис. невдоволених самураїв, які виступили проти пробуржуазного імператорського уряду з гаслом відновлення традиційних порядків. Так розпочалася «Сацумська війна», яка закінчилась перемогою імператора і завершили розгром організованої опозиції в країні. Після цього в Японії розпочалося відродження та створення промисловості.

Як наслідок, наприкінці ХІХ ст. Японія стала єдиною державою афроазійського регіону, якій вдалося не лише уникнути прямого колоніального чи напівколоніального поневолення євроатлантичними країнами, а й самій стати могутньою, промислово розвиненою країною, яка розпочала також здійснювати колоніальні завоювання.

КИТАЙ НАПРИКІНЦІ XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТ. СИНЬХАЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Китай, з його багатомільйонним населенням і кількатисячорічною історією, особливо хворобливо сприйняв поширення у своїй країні європейського панування. Адже китайці традиційно вважали свою державу центром Всесвіту, Піднебесною імперією, оточеною васалами й варварами. Тим сильнішим був шок, пережитий китайцями після неодноразових воєнних поразок не тільки від європейців («опіумні війни» 1840 – 1842, 1856 – 1860), а й від Японії (японо-китайська війна 1894 – 1895 рр.). Китайська держава почала швидко розвалюватись, її було поділено на сфери впливу між великими державами. Імператорська влада й конфуціанська мораль були дискредитовані.

У 90-і роки XIX ст. набули поширення ідеї про необхідність значних внутрішніх трансформацій китайського суспільства, без яких неможливе збереження цілісності й незалежності Китаю. Виразниками цих ідей стали Кан Ювей, який намагався переконати імператора Гуансюя провести ліберальні реформи, і Сунь Ятсен, який висунув програму революційних перетворень після повалення монархії.

З'явилися в імперії і радикально налаштовані революціонери, які закликали співвітчизників «вигнати маньчжурів і відновити Китай!», створивши в 1894 р. для реалізації означеної мети Товариство відродження Китаю (Сінчжунхой). Лідером Сінчжунхоя став колишній лікар, а тепер один із найнепримиренніших активістів антицинського руху Сунь Ятсен (1866 –

1925).

Активізація опозиціонерів змусила владу реагувати, особливо після того, як у 1895 р. члени Сінчжунхоя під проводом Лу Хаотуна збурили збройне антицинське повстання у портовому м. Гуанчжоу. З огляду на обмежений кількісний склад цієї революційної організації (300 осіб) вона зазнала поразки: виступ придушили, Лу Хаотуна стратили, а Сунь Ятсен змушений був емігрувати. І все-таки повстання дало свій результат: «реформаторська партія» імператора Ґуансюя в 1898 р. розпочинає реформи.

Богдихан наважився запросив групу відомих відповідними публікаціями активістів реформаторського руху (Кан Ювей, Лян Цичао та ін.) у палац, доручив їм підготувати програму необхідних нововведень, а 11 червня імператорським указом у країні почалась епоха буржуазних реформ. Вони увійшли в історію під назвою «Сто днів реформ» («Усюй бяньфа»), оскільки тривав цей процес недовго – лише 103 доби. За цей короткий відтинок часу за ініціативою Кан Ювея та його соратників Гуансюй видав понад 60 «спрямованих на викорінення старого і поширення нового» указів, які

передбачали реорганізацію на західний кшталт державного апарату та армії, модернізацію освіти, активізацію залізничного будівництва, сприяння розвиткові промисловості, оптимізацію сільського господарства, розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі, запровадження свободи друку з цілковитим звільненням газетної діяльності від податків. З'явилися плани відкриття в Пекіні університету західного типу і медичного інституту.

Однак саботаж консервативно налаштованого чиновництва не давав Гуансюю шансу втілити реформаторські плани в життя. 21 вересня Гуансюй був позбавлений трону на користь Ци Сі. Кульмінацією стало повстання під керівництвом членів товариства Іхетуань («Боксерське» повстання 1899 – 1900 рр.), жорстоко придушене військами восьми держав – Англії, США, Росії, Японії, Франції, Італії, Німеччини, Австро-Угорщини. Тоді на чолі боротьби за модернізацію стали сили на чолі з Сунь Ятсеном.

Сунь Ятсен сформулював «три народні принципи», які, власне, й визначали мету перетворень у Китаї: націоналізм, себто повалення маньчжурської династії та відновлення суто китайського правління; народовладдя, тобто ліквідація монархії та встановлення республіки; народний добробут – проведення поступової націоналізації земельної власності та встановлення прогресивного податку на землю.

Улітку 1905 р. в Токіо (Японія) під керівництвом Сунь Ятсена відбулось об'єднання різних китайських революційних гуртків демократичного й націоналістичного спрямування. У 1907 р. «Об'єднаний союз» здійснив декілька спроб підняти повстання проти Маньчжурської династії, але невдало.

Зрештою, під загрозою революції імператриця Ци Сі погодилася на проведення ліберальних реформ, намічених ще імператором Гуансюєм. Було проголошено такі основні реформи: скасування рабства; ліквідацію станових відмінностей; ліквідацію привілеїв дворян; створення армії за європейським зразком; скасування тортур; створення дорадчих органів у провінціях; європеїзацію освіти. Але із загадковою смертю імператриці Ци Сі реформи припинилися.

Провал реформ свідчив про те, що змінити китайське суспільство можна лише революційним способом. Революція почалася в Ухані. 10 жовтня 1911 р. в Учані повстали солдати. Військовий гарнізон Учана приєднався до повсталих. За ними пішли студенти, робітники. Слідом за Уханем повстання спалахнуло і в інших містах, їх учасники оголошували про свою незалежність від Пекіна і циньського двору.

Маньчжурська влада в пошуках порятунку звернулася до Юань Шикая – генерала, якого за реформаторські погляди було відправлено в заслання, з проханням перебрати командування всіма збройними силами. Той погодився і незабаром став головою імператорської ради та прем'єр-міністром, повновладним диктатором Північного Китаю. Але повстання поширювалося. Оголосили про свою незалежність Ханчжоу, Шанхай, провінція Шаньдун, автономію проголосила Зовнішня Монголія. 2 грудня революційні війська зайняли Нанкін. Маньчжурська імперія почала розпадатись.

Дізнавшись про початок революції, Сунь Ятсен повернувся з еміграції і 24 грудня прибув до Шанхая. Це ще більше надихнуло революціонерів. 29 грудня конференція делегатів революційних провінцій, які зібралися в Нанкіні, проголосила утворення Китайської республіки. Сунь Ятсен був одностайно обраний її тимчасовим президентом. Нова столиця Нанкін зустріла президента гарматним салютом і загальним піднесенням. 1 січня 1912 р. Сунь Ятсен прийняв присягу.

Ліберали вирішили, що революція скінчилась. У Пекіні Юань Шикай зберігав владу. Він влаштовував і лібералів, і поміщиків. Його підтримали великі держави. 12 лютого 1912 р. Юань Шикай примусив матір шестилітнього імператора Пу І від його імені підписати акт про відмову від престолу. За таких умов Сунь Ятсен із його програмою «народного добробуту» став непотрібним правлячій верхівці. Він це зрозумів і через день після зречення імператора відмовився від президентства на користь Юань Шикая. Нанкінські національні збори обрали Юань Шикая президентом.

Китай пережив бурхливий рік, який за місячним календарем називався синьхаєм. Синьхайська революція в Китаї закінчилася. У березні 1912 р. в Нанкіні було прийнято конституцію Китайської республіки та вирішено перенести столицю до Пекіна.

ІНДОНЕЗІЯ НА ПОЧАТКУ НОВОГО ЧАСУ, ВСТАНОВЛЕННЯ ГОЛЛАНДСЬКОГО ПАНУВАННЯ

Населення островів індонезійського архіпелагу налічувало в XVI в. близько трьох мільйонів чоловік. Народи, що населяли архіпелаг, знаходилися на різних стадіях розвитку. Народи, що проживали на о. Борнео, у ряді районів о. Суматра, о. Целебесе, знаходилися ще на додержавній стадії розвитку, деякі навіть з елементами матріархату. В інших же районах вже існували державні утворення, особливо на островах Ява і Суматра.

В XIV в. почалася ісламізація Індонезії за рахунок витіснення буддизму та індуїзму, і вже до XVI в. на Яві з'явилися князівства, керовані мусульманами, які були сусідами з районами, що сповідали індуїзм, буддизм, а також місцеві язичницькі вірування. З цього ж часу починається європейська колонізація островів індонезійського архіпелагу, яка надала істотну дію на характер його розвитку протягом всього періоду Нового часу.

З островів індонезійського архіпелагу до початку XVI в. виділялася Ява, територія якої, після розпаду держави Маджапахіт, виявилася поділеною на декілька державних утворень, що очолювалися мусульманськими правителями. В цей період активну роль на острові грала Португалія, війська якої в 1511 р. зуміли оволодіти Малаккою, що грала ключову роль в торгових зв'язках в регіоні. Там було встановлено пряме португальське колоніальне правління, і Португалія перетворилася, таким чином, в сильного конкурента для індонезійських князівств, а також англійців і іспанців, що мали в цьому районі власні інтереси. Португальці вивозили звідти пряності, купуючи їх за безцінь у місцевого населення, а також займалися нападами на торгові судна інших держав.

Поступово в зоні Зондської протоки виникли нові державні утворення, що об'єдналися в 1568 р. в незалежний султанат Батнам. До нього увійшли прилеглі до протоки землі як з боку Яви, так і Суматри. Однойменна столиця цієї держави до кінця XVI в. перетворилася на один з великих торгових центрів не тільки за мірками Південно-східної Азії, але і всього азіатськогоафриканського світу. На одержувані доходи у вигляді податків правителі Батнама зуміли організувати сильну, добре оснащену армію і військовий флот, які могли успішно протистояти португальцям.

Другим великим державним утворенням на території Індонезії в XVI в. став султанат Аче, що розташовувався в північних районах Суматри. На півдні цього острова знаходився султанат Джохор, правителі якого змагалися з Аче за вплив на острові. Вся друга половина XVI в. пройшла у взаємних розбратах між цими державами, що, поза сумнівом, було на користь Португалії, оскільки її потенційні суперники ослабляли один одного, приводячи в занепад власні землі.

В1602 р. виникла голландська Ост-Індська компанія, що одержала право монопольної торгівлі і мореплавання від мису Доброї Надії і аж до Магелланової протоки. Компанія мала також право розмістити на цих територіях свої війська, оголошувати війну і укладати мирні договори, будувати фортеці, а також випускати власну монету. Вона поєднувала в своїй практичній діяльності методи насильства і активної торгівлі, маючи в особі Іспанії і Португалії своїх головних конкурентів в регіоні Південно-східної Азії.

В1596 р. на Яву висадилася перша голландська експедиція, а пізніше через чотири роки голландці уклали перший договір з правителем острова Амбон про споруду там факторії і закупівлі пряностей.

В1609 р. голландцям вдалося витіснити своїх португальських і іспанських конкурентів з Молукк. В 1619 р. вони захопили на Яві Джакарту (Батавію), пізніше перетворивши її на головний адміністративний центр своїх колоніальних володінь в Індонезії.

Англійська Ост-Індськая компанія обмежилася створенням факторій на Молукках, Сулавеси, Яві, Суматрі і Сіамі.

В1619 р. голландський флот взяв ряд перемог над англійським флотом в Сіамській і Зондській протоках, а в 20-ті рр. витіснив їх і з Молукк. Після цього англійці зосередили свою головну увагу на Індії.

На початку XVII в. голландці запропонували місцевим правителям продавати їм пряності по більш, високим цінам, ніж португальцям або іспанцям. Потім вони, навпаки, прагнули зробити ці ціни максимально низькими. Зв'язки між островами могли підтримуватися лише голландськими суднами або суднами, що мали спеціальний дозвіл від них. На Молукки могли приїжджати лише голландці.

Всередині XVII в. найкрупнішим і впливовим на Яві був султанат Матарам, що займав її центральну і східну частини. На чолі цієї держави знаходився сусухунан («той, якому всі підкоряються»), прагнучий розповсюдити власний вплив і на західну частину острова, де у той час

розташовувався султанат Бантам. Його розквіт був в першу чергу пов'язаний з проходящими через нього важливими торговими шляхами. В кінці XVI в. сюди стали проникати голландці, що захопили підлегле Бантаму князівство Джакарта. Проте спроби повного підкорення Матарами і Бантами владі голландської Ост-Індської компанії в той період успіху не мали.

Всередині XVII в. на півночі острова Суматра розташовувалося князівство Аче, на сході – Тідор і Тернате, що потрапили в залежність від європейських колонізаторів. На Целебесе було розташовано князівство Гова. Суперечності між цими державними утвореннями тонко використовувалися голландцями у власних інтересах. В 1667 р. голландцям вдалося підпорядкувати своїй владі Гову, султан якої Хасан уд-Дін виплатив їм велику контрибуцію.

В1652 р. голландська Ост-Індська компанія підписала договір з князівством Матарам, по якому його правитель визнавав право голландців на земельні володіння на Яві. Сам Матарам в той момент представляв для Голландії інтерес перш за все як постачальник продовольства для інших її володінь на Яві.

В1674 р. на території Матарам спалахнуло народне повстання незадоволених політикою місцевого правителя, яке підтримували присутні там пірати. Голландці розраховували, що правитель Матарам звернеться до них по допомогу, і вони її нададуть в обмін на нові поступки. Після захоплення повстанцями столиці Сусухунан тікає до голландців, а в 1677 р. ним було підписано угоду з голландською Ост-Індською компанією, згідно якій останній надавалося право необмеженої торгівлі в Матарамі; був зроблений ряд територіальних поступок, надана можливість будівництва судноверфі, військова допомога в обмін на використовування портів Матарами (аж до сплати військових витрат голландцям) і т.д. Після підписання цього договору голландські війська ввійшли в Матарам, нанесли ряд військових поразок повстанцям і протягом трьох років зуміли повністю подавити опір, відновивши на престолі колишню династію.

Наступним об'єктом голландської колонізації Індонезії стала держава Бантам, яка залишалася в той момент єдина на Яві, де свій вплив зберігали англійці. В самому Бантамі йшла боротьба між прихильниками орієнтації на Голландію і Великобританію. В 1683 р. перемогу отримали прихильники проголландської орієнтації, і через рік правитель Бантами підписав з голландською Ост-Індською компанією договір, по якому їй надавалися великі привілеї в цій державі. Англійці були вимушені покинути Бантам і влаштуватися на заході Суматри. В тому ж 1683р. голландці підпорядкували своїй владі Тернате, придушивши там народне повстання.

Повстання проти голландського панування спалахнули по всій Яві в кінці XVII – початку XVIII ст., особливо сильними з них були виступи під керівництвом Сурапаті в Матарамі, пригнічені при підтримці голландців лише до 1720 р.

Таким чином на початку XVIII ст. у загальних рисах склалася система голландського колоніального управління Індонезією, яка проіснувала аж до закінчення діяльності її Ост-Індської компанії.

КОРЕЯ В ПЕРІОД НОВОГО ЧАСУ, КАНХВАСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

На початок Нового часу в Кореї продовжувала правити династія Лі, що прийшла до влади в 1392 р. Засновник династії Лі Сонге (1392 – 1398) назвав Корею державою «Чосон» замість «Корі», як вона іменувалася при колишній династії. Ієрогліфи «Чосон» означають «уранішня краса» або «уранішній спокій».

По рівню економічного і соціально-політичного розвитку Корея в Новий час відставала від багатьох країн Азії і Північної Африки. Причини цього слід шукати у феодальній смуті XVI ст., але ще більше – в подальшому погіршенні становища селянства після японської і маньчжурської інтервенції, в жорстоких формах пригноблення його поміщиками і, як наслідок, розоренні селянського господарства. В 1592 – 1598 рр. відбулося японське вторгнення в Корею, внаслідок якого був укладений договір, за яким відновлювалась торгівля між Японією і Кореєю.

У 1637 р. ведучи війну з Китаєм, маньчжури підпорядкували і Корею, корейський ван визнав себе васалом цинського імператора. Таким чином після завоювання Кореї маньчжурами, а також після завоювання маньчжурами Китаю з 1644 року Корея вважалася васалом МаньчжуроКитайської імперії Цин, проте політичні реалії такого статусу були не дуже обтяжливими для корейських правителів із династії Лі, які мали титул ван («король»). Фактично, залежність Лі від цинських богдиханів обмежувалася церемоніальними ознаками зверхності Цинів, що проявлялися ванами при вступі на престол та призначенні офіційного спадкоємця корейського престолу (на це корейські дипломати мали дістати офіційний «дозвіл» богдихана), у визнанні корейськими можновладцями китайського календаря та у використанні в межах корейських володінь системи традиційних китайських мір і цинських монет. В усьому іншому держава Чосон являла собою цілком суверенну політичну одиницю регіону, що контролювала весь Корейський півострів та значну частину навколишніх островів Жовтого і Японського морів. Більше того, від 1637 р. Корея жила за умов самоізоляції від зовнішнього світу, в якій вани Лі убачали можливість зберегти державний суверенітет, соціально-політичну самобутність і господарську незалежність своєї країни. Навіть зі своїм формальним «сюзереном» – цинським Китаєм – і традиційним сусідом – Японією – контакти корейців жорстко обмежувалися й контролювалися чосонською владою. За несанкціоновані контакти з усіма іншими іноземцями, за спробу нелегального виїзду за кордон, а також за появу самих іноземців у межах Кореї винним загрожували смертна кара або довічне ув'язнення.

За своїм внутрішнім устроєм держава Чосон являла собою класичну східну деспотію конфуціанського типу. Очолював її всевладний монарх

(ван), який вважався стратегічним власником усіх земельних ресурсів країни, а також самого життя своїх підданих незалежно від характеру занять, матеріального стану і походження. Опорою ванської влади виступав привілейований служилий стан (янбан) корейського суспільства, який, на відміну від класичних китайських канонів, практично був замкненою кастою, куди жоден простолюдин не міг потрапити. Основну масу підданих становили ссанн'ін (ян’ін) – юридично повноправні вільні простолюдини (селяни, ремісники, торговці, рибалки, професійні мисливці тощо), які працювали, платили податки, виконували різні повинності на користь держави. За це вони мали право розпоряджатися отриманими земельними ділянками, володіти рухомим і нерухомим майном, свідчити в суді й користуватися іншими відповідними правами. Найнижчий статус у соціальній ієрархії традиційного корейського суспільства мали напівраби нобі або чхонін («підлий люд») – юридично неповноправні кріпаки.

Населення Кореї на початку XVIII ст. становило близько 3 млн. чол. Столицею держави Чосон був Сеул (близько 100 тис. мешканців). Великими містами вважалися також Кесон, Тегу, Пхеньян, Вонджу, Кванджу, Тонне (нинішній Пусан), однак абсолютна більшість населення мешкала в сільській місцевості.

Основою господарського комплексу Кореї на зламі XVII – XVIII ст. було іригаційне землеробство, – насамперед, рисівництво. Найрозвинутішими галузями корейського ремесла були гірські промисли (сіль, золото, срібло, залізна руда), ливарництво, виробництво паперу, гончарство (знаменитий корейський селадон). Торгівля, внаслідок курсу на самоізоляцію, ледь животіла – причому як зовнішня, так і внутрішня. Відповідно вкрай нерозвиненими залишалися товарно-грошові відносини (навіть зарплату чиновникам часто платили рисом або горохом). Технічна база автаркійного сільськогосподарського комплексу країни вирізнялася технічною відсталістю, навіть рутинністю. Селяни вже на етапі постсередньовіччя продовжували обробляти землю примітивними дерев'яними сохами й боронами та бамбуковими граблями.

Модернізувати свою країну спробував ван Йонджо, який протягом 1724

– 1776 рр. провів реформування країни. Він проголосив «політику неупередженості» (тханпхьончхек). Йшлося про те, що в майбутньому при розподілі державних посад жодна з партій не матиме ніяких переваг. Паралельно розпочався процес реформування законодавства, судочинства й принципів економічної політики уряду. З метою відродження селянського господарства уряд на чверть зменшив поземельний податок. Протягом 1728 – 1744 рр. за дорученням Йонджо суттєву модернізацію пережив кодекс «Кьонгук теджон» («Великий кодекс з управління державою»), новий варіант якого дістав назву «Соктеджон» («Продовження великого кодексу»). Але як і будь-які реформи, нововведення Йонджо мали неоднозначні наслідки. Боротьба за збереження режиму самоізоляції.

У 1873 р. до влади в Кореї прийшла кліка Мінів, яка вирішила відійти від політики жорсткої самоізоляції, і провести ефективну модернізацію