Довідник_2014
.pdfузурпував московський престол. Ходили й чутки, що царевич Дмитрій дивом врятувався і ховається серед народу.
На хвилі цих заворушень на Чернігово-Сіверщині з'явився самозванець, який видавав себе за царевича Дмитрія. Вважають, що це був збіглий чернець Григорій Отреп'єв. Навколо Лжедмитрія об'єдналися всі бунтівні сили півдня. До того ж самозванець спирався на підтримку польського магната Михайла Мнішека, який на допомогу йому дав польський загін. На боротьбу із самозванцем у 1604 р. було відправлене царське військо. Але коли 1605 р. Борис Годунов раптово помер, воно під Кромами перейшло на бік повсталих. Лжедмитрій розпочав похід на Москву. Його підтримала й боярська верхівка, оскільки вважала самозванця тимчасовою фігурою, яка буде маріонеткою в їхніх руках. У червні 1605 р. Лжедмитрій зайняв столицю і правив майже рік (червень 1605 – травень 1606), спираючись на підтримку не тільки поляків, а й значної частини російського народу. Він мав намір зробити Росію європейською державою і рішуче почав перебудову в країні. При дворі вводилися деякі європейські порядки.
Незвичний стиль правління не влаштовував консервативну частину боярства. У травні 1606 р. бояри на чолі з Василем Шуйським спровокували в Москві заворушення. Під час метушні загін озброєних заколотників увірвався у царські палати і вбив Лжедмитрія.
На черговому Земському соборі царем обрали Василія Шуйського (16061610). Але він своїми діями не тільки не припинив громадянської війни, а й погіршив ситуацію в країні. Незадоволені політикою Шуйського козаки, дворяни і селяни об'єдналися навколо «воєводи царевича Дмитрія» (він нібито знову дивом врятувався) Івана Болотникова, який з півдня вирушив на Москву. Але під Москвою повстанці були розбиті армією царя. Настала жорстока розправа. Осліплений Болотников був утоплений.
Тим часом на Брянщині з'явився ще один самозванець, особа якого не встановлена. У січні 1608 р. Лжедмитрій II рушив на Москву. У його війську були польські загони, селяни-втікачі і козаки. Московська держава розкололася: одні землі визнавали царя, інші – самозванця. Взяти Москву Лжедмитрію II не вдалося і він став табором у підмосковному селі Тушино. До самозванця приєдналася й частина бояр. Шуйський для боротьби з ним закликав на допомогу Швецію. Але це ще більше ускладнило ситуацію. Польський король Сигізмунд III, який тоді воював зі шведами, побачивши в тому посилення свого ворога, сам вторгся в Московію восени 1609 р. До того часу з «тушинцями» вже було покінчено. Їхній табір був розгромлений воєводою Михайлом Скопіним-Шуйським, а сам самозванець втік у Калугу, де був убитий 1610 р.
Але наступ поляків невпинно розвивався. В облозі опинився Смоленськ і після тривалої облоги був узятий поляками 1611 р. Ще раніше, весною 1610 р., царське військо було розгромлене біля села Клушино. Це прискорило падіння Шуйського, якого 1610 р. змусили зректися влади і постригли в ченці. Влада перейшла до групи семи бояр на чолі з князем Федором
Мстиславським. Новий уряд (семибоярщина) проголосив царем неповнолітнього сина Сигізмунда III Владислава.
У вересні 1610 р. польське військо окупувало Москву. Над державою нависла загроза втрати незалежності. Утиски, які чинили поляки російському населенню, змусили його піднятися на всенародну національно-визвольну війну. Створювалися великі ополченські загони, куди входили селяни, козаки, дворяни. На початку 1611 р. ополчення на чолі з дворянином Прокопієм Ляпуновим, сформоване в Рязані, рушило на Москву. Але через незгоди у своїх лавах воно не досягло мети – звільнення столиці від інтервентів – і розпалося. Сам Ляпунов загинув від рук своїх опонентів.
Восени 1611 р. за ініціативою земського старости Кузьми Мініна і князя Димитрія Пожарського в Нижньому Новгороді було створене друге ополчення. У серпні 1612 р. воно підійшло до Москви і, зламавши опір поляків, у жовтні 1612 р. звільнило столицю держави від інтервентів. Це стало початком відбудови російської державності.
Отже, початок XVIІ ст. увійшов в історію Московської держави як Смутний час. Складність становища країни створило умови для іноземного втручання, яке поставило країну перед загрозою втрати національної незалежності. Народний рух покінчив зі спробами іноземного втручання.
ПОДІЛИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ: ПРИЧИНИ, ХІД ТА НАСЛІДКИ
Поділи Польщі – це ліквідація Польсько-Литовської держави (Речі Посполитої) наприкінці XVIII ст. шляхом поділу його земель між Росією, Австрією і Пруссією. У XVIII ст. Річ Посполита переживала економічний і політичний занепад. Її роздирала боротьба партій, якій сприяв застарілий державний лад: виборність і обмеженість королівської влади, право liberum veto, коли будь-який член сейму (вищого представницького органу управління) міг заблокувати прийняття рішення, підтриманого більшістю.
Сусідні держави – Росія, Австрія, Пруссія – все частіше втручалися в її внутрішні справи: виступаючи в ролі захисників польської конституції, вони перешкоджали політичним реформам, спрямованим на зміцнення монархічної системи, вони також вимагали врегулювання дисидентського питання – надання православному і лютеранському населенню Речі Посполитої тих же прав, що й населенню католицьким.
У 1764 р. Росія ввела свої війська до Польщі і змусила конвокаційний сейм визнати рівноправність дисидентів і відмовитися від планів скасування liberum veto. У 1768 р. за підтримки католицьких держав Австрії та Франції частина магнатів і шляхти утворила в Барі (Поділля) на чолі з кам’янецьким єпископом А.-С. Красінським конфедерацію проти Росії та її ставленика короля Станіслава Августа Понятовського (1764-1795); метою її був захист католицької релігії і польської конституції.
Під тиском російського посланника М.В. Рєпніна польський сенат звернувся за допомогою до Катерини II. Російські війська вступили до Польщі та в ході кампаній 1768-1772 рр. завдали ряд поразок армії конфедератів.
За пропозицією Австрії і Пруссії, що побоювалися захоплення Росією всіх польсько-литовських земель, 17 лютого 1772 р. був здійснений Перший розділ Речі Посполитої, в результаті якого вона позбулася ряду важливих прикордонних територій: до Росії відійшли Південна Ліфляндія з Дінабургом, східна Білорусія з Полоцьком, Вітебськом і Могильовом і східна частина Чорної Русі (правобережжя Західної Двіни і лівобережжя Березини); до Пруссії – Західна Пруссія (Польське Помор’я) без Гданська і Торуня і невелика частина Куявії і Великої Польщі (округ р. Нетце); до Австрії – велика частина Червоної Русі з Львовом і Галичем і південна частина Малої Польщі (Західна Україна). Розділ був схвалений сеймом 1773 р.
Події 1768-1772 рр. призвели до зростання патріотичних настроїв у польському суспільстві, які особливо посилилися після початку революції у Франції (1789). Партія «патріотів» на чолі з Т. Костюшком, І. Потоцьким і Г. Коллонтай домоглася створення Постійної ради, яка замінила сенат, що дискредитував себе, реформування законодавства та податкової системи.
На чотирирічному сеймі (1788-1792) «патріоти» здобули перемогу над проросійською «гетьманською» партією; Катерина II, зайнята війною з Османською імперією, не могла надати дієву допомогу своїм прихильникам. 3 травня 1791 р. сейм схвалив нову конституцію, яка розширила повноваження короля, закріпила престол за Саксонською династією, заборонила створювати конфедерації, ліквідувала автономію Литви, скасувала liberum veto і затвердила принцип прийняття сеймових рішень за принципом більшості. Політичну реформу підтримали Пруссія, Швеція і Великобританія, які прагнули не допустити надмірного посилення Росії.
18травня 1792 р., після закінчення російсько-турецької війни, Катерина II виступила з протестом проти нової конституції і закликала поляків до громадянської непокори. У той же день її війська вторглися до Польщі, а прихильники Росії на чолі з Ф. Потоцьким та Ф. Браницьким утворили Торговицьку конфедерацію і оголосили всі рішення Чотирирічного сейму недійсними.
Надії «патріотів» на Пруссію не виправдалися: прусський уряд вступив у переговори з Катериною II про новий розділ польських земель. У липні 1792 р. король Станіслав Август приєднався до Конфедерації і видав указ про розпуск своєї армії. Російські війська розбили литовське ополчення і зайняли Варшаву.
13січня 1793 р. Росія і Пруссія підписали таємну угоду про Другий поділ Речі Посполитої, його умови були оголошені полякам 27 березня в волинському містечку Полонному: Росія отримала Західну Білорусію з Мінськом, центральну частину Чорної Русі, Східне Полісся з Пінськом, Правобережну Україну з Житомиром, Східну Волинь і більшу частину Поділля з Кам’янцем і Брацлавом; Пруссія – Велику Польщу з Гнєзно та Познанню, Куявію, Торунь і Гданськ. Розділ був схвалений Німим сеймом у Гродно влітку 1793 р., який також прийняв рішення про редукції (скорочення) польських збройних сил до 15 тис. Територія Речі Посполитої скоротилася вдвічі.
Урезультаті Другого поділу країна потрапила в повну залежність від Росії. У Варшаві та ряді інших польських міст були поставлені російські гарнізони. Політичну владу узурпували лідери Торговицької конфедерації. Вожді «патріотів» втекли у Дрезден і стали готувати виступ, сподіваючись на допомогу революційної Франції.
Уберезні 1794 р. на південному заході Польщі спалахнуло повстання, очолене Т. Костюшком та генералом А. І. Мадалінським. 16 березня в Кракові Т. Костюшко був проголошений диктатором. Жителі Варшави і Вільно вигнали російські гарнізони.
Прагнучи забезпечити широку народну підтримку національного руху, Т. Костюшко видав 7 травня Поланецький універсал, що скасував особисту залежність селянства і значно полегшив їх повинності. Однак сили виявилися надто нерівними. У травні до Польщі вторглися пруссаки, потім австрійці.
Наприкінці весни – влітку 1794 р. повсталим вдавалося успішно стримувати інтервентів, проте у вересні, після того як на чолі російської армії став енергійний О.В. Суворов, ситуація змінилася не на їх користь. 10 жовтня царські війська розгромили поляків під Мацеєвичами; Т. Костюшко потрапив
уполон, 5 листопада О.В. Суворов примусив капітулювати Варшаву, повстання було придушене.
У1795 р. Росія, Австрія і Пруссія здійснили Третій, остаточний, поділ Речі Посполитої: до Росії відійшли Курляндія і Семігалія з Мітавою та Лібавою (сучасна Південна Латвія), Литва з Вільно і Гродно, західна частина Чорної Русі, Західне Полісся з Брестом і Західна Волинь з Луцьком; до Пруссії – основна частина Підляшшя та Мазовії з Варшавою; до Австрії – Південна Мазовія, Південне Підляшшя та північна частина Малої Польщі з Краковом і Любліном (Західна Галичина). Станіслав Август Понятовський зрікся престолу. Польсько-Литовська держава припинила своє існування.
СЛОВ’ЯНСЬКІ НАРОДИ В ЕПОХУ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Наприкінці XVIII ст. слов’янські народи Центральної і Південно-Східної Європи перебували під владою сусідніх держав. Болгари знемагали від гніту Османської імперії; чехи, словаки та хорвати знаходились в складі АвстроУгорщини.
У другій половині XVIII ст. з'являються перші ознаки національного Відродження південних слов'ян. У цей період тривало поступове становлення болгарської національної свідомості. Цьому сприяли: культурнопросвітницький рух, успіхи в освіті, що викликали інтерес до минувшини народу; кардинальні соціально-економічні зміни, що створили передумови для формування болгарської нації.
Від XVII ст. в Болгарії поширюється література релігійно-сентенційного змісту. Першим ідеологом болгарського національно-визвольного руху є чернець Хілендарського та Зографського монастирів Паїсій. Протиставляючи славетній минувшині принизливу дійсність, Паїсій Хілендарський звертався до патріотичних почуттів болгар. Паїсій Хілендарський досяг своєї мети. Він
пробудив у болгарському народі патріотичні почуття. Історія зберегла досить багато імен його послідовників. Найвідоміший із них – єпископ Софроній Врачанський (Стойко Владиславов) (1739-1813). Культурно-просвітницька діяльність Паїсія Хілендарського та його послідовників з часом почала давати певні результати. Збільшувалася кількість церковних шкіл. На початку XIX ст. в окремих світських школах викладали вже двома мовами: грецькою та болгарською.
Наступним етапом культурно-просвітницької роботи було створення у 20-х роках XIX ст. болгарських шкіл з переважно світськими предметами. Освіта мала тісні зв'язки з книгодрукуванням.
Османський уряд не заохочував зростання національної свідомості болгар. При цьому найбільших утисків зазнавали ті представники інтелігенції, які здобули освіту в православній Росії, що вважалася основною суперницею Османської імперії в Південно-Східній Європі.
У хорватів розгортається рух національного відродження, вершиною якого став «ілліризм». Організований і до певної міри структурований рух ілліризму розпочався у 1835 – 1836 рр. Саме в цей час почала виходити перша газета хорватською мовою – «Даниця хорватська, славонська і далматинська»; з'явилося «Звернення до читачів» Л. Гая, в якому формулювались ідеї руху; активно поширювалась ідея загальнослов'янської та південнослов'янської єдності тощо. У тогочасній Хорватії все це нагадувало справжню революцію.
Спочатку ілліризм являв собою суто літературний рух, спрямований на захист і відродження хорватської мови та культури шляхом її інтеграції з мовами та культурами інших південних слов'ян. З перебігом часу всередині ілліризму виникла окрема течія, представники якої вбачали в боротьбі за мову та літературу лише засіб для досягнення важливішої мети – успіху в політичному протистоянні з прибічниками мадяризації. Попри репресії, що їх чинили органи державної влади, та взаємні непорозуміння всередині руху, ілліризм не втратив динаміки розвитку й проіснував до революції 1848 р. Відомими діячами «ілліризму» були Л. Гай, граф Янко Драшкович та ін.
Чеське національне Відродження тривало майже століття (остання третина XVIII – 60-ті роки XIX ст.). В чеському суспільстві уже в 70-х роках розпочався процес відновлення народних традицій та становлення модерної культури, що грунтувався на національній культурно-історичній спадщині.
Перший період чеського національного Відродження характеризується зростанням інтересу до дослідження культурних традицій, мови, етнічної самобутності та історії. У другий період (кінець 10-х – 40-ві роки XIX ст.) відбувається активізація пропаганди національної ідеї та поширення національного руху. Третій період Відродження (від революції 1848 р. до 60- х років) позначений масовим національним рухом, в якому брали участь майже всі верстви чеської людності.
Одним із провідних діячів чеського Відродження був абат Йосеф Добровський. Він видав низку критичних досліджень з історії давньої Чехії та слов'янства взагалі. Й. Добровський багато зробив для організації наукового
життя Чехії, але найважливішим є його внесок у формування нової чеської мови. Відродженню чеської мови сприяла діяльність Франтішека Прохазки, який зробив вагомий внесок у видання багатьох чеських літературних пам'яток. М.Крамеріус протягом вісімнадцяти років видавав чеською мовою часопис «Вітчизняні новини». Йосеф Юнгман виступав як публіцист, перекладач творів західноєвропейських письменників, написав «Історію чеської літератури», видав «Чесько-німецький словник» у 5 томах.
Багато сил справі національного виховання чехів віддав Франтішек Палацький. Він став одним із засновників «Матиці Чеської». Посиленню відчуття слов'янської спільності в чеському суспільстві сприяла діяльність Павла Йосефа Шафарика. П. Шафарик обгрунтував індоєвропейське походження слов'ян, показав їхній внесок у світову історію. У середовищі інтелігенції в той час навіть вважалося за можливе створення спільної слов’янськоі літературної мови, висувалася концепція слов'янського єднання. Уперше її обгрунтував Ян Коллар.
Для першого етапу словацького національного Відродження (до 30-х
років XIX ст.) характерним є переважання просвітницьких ідей. У цей період засновувалися народні школи, змінювався зміст навчальних програм, відкривалися заклади технічної та професійної освіти. Підвищений інтерес до минулого сприяв появі історичних праць, що пробуджували патріотичні почуття словаків.
Просвітницькі ідеї були провідними в поглядах словацьких «будителів»
– патріотично налаштованої інтелігенції першої третини XIX ст. "Будителі" намагалися поєднати ідеї Просвітництва з боротьбою за національні права словаків.
До кінця XVIII ст. словаки не мали власної літературної мови, а словацька писемність розвивалася в річищі католицької або протестантської літератури. Першу науково обгрунтовану кодифікацію словацької літературної мови на основі західнословацького діалекту зробив Антон Бернолак. У свою чергу словацькі протестанти-євангелісти виступали за вживання чеської мови в її ортодоксальному варіанті, канонізованому перекладом «Краліцької біблії» («біблійщина»).
Л. Штур заклав підвалини надконфесійної літературної мови, якою стала розвиватися словацька національна культура. Він заснував першу словацьку політичну газету «Словацькі народні новини», яка почала видаватися з 1845 р. В основу єдиної словацької літературної мови Л. Штур поклав середньословацький діалект як найбільш поширений у словаків. Наприкінці 40-х років XIX ст. національні вимоги словаків переросли у вимоги визнання їхньої самобутності як нації.
ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XIХ – НА ПОЧАТКУ XX СТ.
Російсько-турецька війна 1877 – 1878 рр. сприяла утворенню на Балканах нових слов'янських держав, які звільнилися від турецького
панування. Але Берлінський трактат 1878 р. суттєво обмежив території новоутворених держав. Власну державність зберегла лише Північна Болгарія. Сербія і Чорногорія втратили частину території. Боснію і Герцеговину окупувала Австро-Угорщина, яка до того ж володіла іншими південнослов'янськими землями – Хорватією та Словенією.
Новоутворена Болгарська держава за ухваленою 1879 р. в Тирново конституцією стала конституційною монархією. Тут були ліквідовані поміщицьке (головним чином турецьке) землеволодіння та феодальні пережитки. У промисловості провідну роль відігравав німецький та австрійський капітал. 1885 р. в результаті повстання в південній Болгарії обидві частини дістали змогу возз'єднатися. За підтримки Австро-Угорщини 5 жовтня 1908 р. цар Фердінанд урочисто проголосив незалежність країни.
В аграрній Сербії влада на початку XX ст. знаходилася в руках деспотичного режиму короля Олександра Обреновича, що орієнтувався на Австро-Угорщину. Правління короля Олександра (останнього представника династії Обреновичів), багато хто із сербських істориків кваліфікує як добу суцільних внутрішньополітичних конфліктів, промахів і криз. Стрімкий економічний розвиток поєднується в цей час з глибокою кризою у владних структурах, форсована європеїзація всіх основних сфер життя – з падінням міжнародного авторитету країни.
1903 р. патріотична організація сербських офіцерів «Чорна рука» здійснила в країні переворот, звівши на престол короля Петра І (1903-1921) з династії Карагеоргієвичів. Орієнтуючись у зовнішній політиці на Росію, новий сербський уряд проводив протекціоністську політику, що сприяла формуванню власної промисловості та буржуазії. Така політика спричинила обурення Австро-Угорщини. 1906 р. між двома країнами почалася «митна війна», яка завершилася перемогою Сербії.
Найвідсталішою державою Європи вважалася Чорногорія. Вона була абсолютною монархією під владою князя Миколи Негоша (1860-1918). Тут зберігалися патріархальні відносини. Незначну промисловість контролював італійський та австрійський капітал. Державний бюджет формувався за рахунок російських субсидій. У 1903 р. адміністративна реформа ліквідувала племінний поділ країни й позбавила влади племінних вождів.
У 1903 р. князь Микола розпочав реорганізацію армії, яка полягала в тому, що Петербург повністю брав на себе забезпечення озброєння та вишколу чорногорського війська. Такий стан справ закріплювала російськочорногорська військова конвенція (1910).
Під тиском представників племінної знаті князь змушений був провести політичну реформу. 1905 р. був скликаний парламент (Скупщина), який ухвалив Конституцію. Але вся влада залишилася в руках князя, а Скупщина була лише дорадчим органом. 1908 р. Чорногорія анулювала статті Берлінського трактату про нагляд Австро-Угорщини над чорногорським узбережжям Адріатичного моря. 1910 р. Чорногорію проголошено королівством.
Македонія залишалася під владою Туреччини. Її населення тоді не мало чітко вираженої національної свідомості і за культурою наближалося до болгар. Воно продовжувало вести національно-визвольну боротьбу. 1839 р.
була створена Внутрішня македонська революційна організація (ВМРО), що виборювала спочатку автономію у складі Туреччини, а згодом – автономію в межах гіпотетичної балканської федерації. У червні 1903 р. діячі ВМРО організували повстання і, оволодівши містом Крушево, проголосили республіку. Але восени 1903 р. це повстання було придушене турецькими військами.
Значна частина південнослов'янських народів знаходилася під владою Австро-Угорщини. Це були, зокрема, Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина. Тут також існував національно-визвольний рух. На початку XX ст. значну роль у захисті національної самобутності словенців, яка через асиміляторську політику уряду опинилася під загрозою, почала відігравати церква.
Після реорганізації імперії Габсбургів хорватські землі були поділені між Австрією та Угорщиною. 1868 р. за угорсько-хорватським договором Хорватія і Словенія отримали політичну автономію. Хорватські землі у складі Австрії автономії не мали. Серби, що жили в Хорватії, мали культурно-церковну автономію.
Боснія і Герцеговина з 1878 р. були окуповані Австро-Угорщиною і до 1908 р. зберігали турецьку юрисдикцію. У 1908 р. Австро-Угорщина анексувала Боснію та Герцеговину, проти чого активно протестувала Сербія. Вона опинилася на межі війни з Австро-Угорщиною. Лише те, що Росія тоді була не в змозі надати допомогу сербам, утримало Сербію від початку бойових дій. У Боснії та Герцеговині було введено конституцію.
БАЛКАНСЬКІ ВІЙНИ: ПРИЧИНИ, ХІД, НАСЛІДКИ
З початку 50-х років ХІХ ст. Османська імперія почала втрачати свій вплив на Балканах. Це послаблення було викликано передусім, внутрішньою слабкістю та відсталістю режиму, поразками у війнах з Росією, а також через процес національного пробудження та антиколоніальні повстання народів Балканського півострова. Таке послаблення Османської імперії призвело до зростаючого впливу великих держав і молодих балканських країн. У цьому регіоні зійшлися інтереси двох великих держав: Австро-Угорщини та Росії. Обидві країни по-різному пояснювали свої претензії на ці землі: Австрія бажала зберегти свою цілісність (особливо після окупації Боснії та Герцеговини у 1878 р.), а Росія заявляла про намагання захистити Православну Церкву. Ситуація ускладнювалася посиленням німецького впливу у Румунії, Болгарії, Греції і Туреччині, а також англійців у Греції.
Ситуація ще більше ускладнилася після анексії Боснії АвстроУгорщиною 5 жовтня 1908 р. Сербія почала активно шукати підтримки Росії. Тим часом Франція і Німеччина опинилися у власному конфлікті у Марокко, Італія теж почала висувати територіальні претензії до Туреччини у колоніях.
Протистояння великих держав на Балканах призвело до виникнення Балканського союзу – військового оборонного союзу Болгарії, Сербії, Греції і Чорногорії. Союз створювався під егідою Російської імперії і був спрямований проти Австро-Угорщини, оскільки нещодавня Боснійська криза призвела до дестабілізації ситуації на Балканах. Проте Балканський союз почав ворогувати з Османською імперією.
Перша Балканська війна (1912 – 1913) (у Болгарії відома як Балканська війна) – війна Балканського союзу (Болгарія, Греція, Сербія, Чорногорія) проти Османської імперії тривала з 9 жовтня 1912 по 30 травня 1913 р. Причиною війни стало прагнення Сербії, Болгарії, Чорногорії і Греції розширити свої території.
Перший період війни (жовтень – грудень 1912 р.) характеризувався масштабним наступом військ Балканського союзу. Під час перемир'я бойові дії припинили Туреччина, Сербія і Болгарія, але Греція і Чорногорія продовжували війну. Другий період війни (лютий – травень 1913 р.) мав позиційну війну, не рахуючи штурму Едірне (Адріанополя).
Перша Балканська війна завершилася підписанням Лондонського договору 17 травня 1913 р. Згідно з договором усі Османські території на захід від лінії Енос – Медея було передано Балканський лізі, відповідно до статус-кво під час перемир'я. Договір також оголосив Албанію незалежною державою. Майже вся територія, що була оголошено албанською державою була окупована Грецією та Сербією, які неохоче вивели свої війська. Через невирішене питання розподілу Македонії, практично відразу розпочалась Друга Балканська війна.
Друга Балканська війна – швидкоплинна війна 29 червня – 29 липня 1913
р. за розділ Македонії між Болгарією з одного боку, й Османською імперією, Румунією, Чорногорією, Сербією і Грецією з іншого. Війна була спровокована дипломатами Австро-Угорщини і Німецької імперії, які прагнули розвалити Балканський союз.
Болгарія програла війну. У результаті політична ситуація на Балканському півострові змінилася на користь Франції, Австро-Угорщини, Російська імперія навпаки – втратила свій вплив. Територія, захоплена Болгарією в Балканський війні, була поділена між країнами-переможницями.
По закінченні Другої Балканської війни 10 серпня 1913 р. в столиці Румунії – Бухаресті – було підписано Бухарестський мирний договір. Туреччина не брала участі у його підписанні. Болгарія, як сторона, що програла війну, втрачала майже всі захоплені в ході Першої Балканської війни території і понад того Південну Добруджу. Попри такі територіальні втрати, вихід до Егейського моря країна мала зберегти.
Завдяки угоді, територія Сербії збільшилася до 87 780 км²; на приєднаних землях мешкало 1 500 000 осіб. Греція збільшила свої володіння до 108 610 км², а її населення, на початок війни було 2 660 000, з підписанням договору становило 4 363 000 осіб. 14 грудня 1913 р., крім відвойованих у турків і болгар територій, Греції відійшов Крит. Румунія отримала Південну Добруджу площею 6960 км², і населенням 286 000 осіб.
Попри значні територіальні втрати, у складі Болгарії залишалася відвойована у Османської імперії центральна частина Фракії площею 25 030 км². У болгарської частини Фракії мешкало 129 490 осіб. Таким чином, це було «компенсацією» за загублену Добруджу. Але пізніше Болгарія втратила і цю територію.
На Балканському півострові залишалося багато невирішених територіальних питань ще з часів Першої Балканської війни. Так, не було до кінця визначено кордони Албанії, спірними між Грецією й Османською імперією залишалися острова в Егейському морі. Статус Шкодера взагалі не було визначено. У місті як і раніше перебував контингент великих держав – Австро-Угорщини, Італії, Франції та Великобританії, – а також на нього претендувала Чорногорія. Сербія, знову не домігшись в ході війни доступу до моря, воліла анексувати північ Албанії, що йшло врозріз з політикою Австро-Угорщини й Італії.
Мирний договір серйозно змінив політичну ситуацію на Балканах. Остаточний розвал Балканського союзу підтримали Німецька імперія і Австро-Угорщина. Болгарський король Фердинанд I був незадоволений таким завершенням війни. У свою чергу у Другій Балканській війні Сербія втратила підтримку Росії, але значно посилилася. Австро-Угорщина побоювалася виникнення на своїх кордонах сильної держави, яка після поразки Болгарії і Туреччини в Балканських війнах могла стати найсильнішою державою на Балканах. До того ж у Воєводині, яка належала австрійській короні, мешкала велика кількість сербів. Побоюючись сецесії Воєводини, а згодом і повного розпаду імперії, уряд Австро-Угорщини шукав привід для оголошення війни сербам.
Тим часом сама Сербія радикалізувалась. Перемога відразу в двох війнах і різке посилення держави викликали національне піднесення. Наприкінці 1913 р. сербські війська зробили спробу окупувати частину Албанії, розпочалася Албанська криза, яка завершилася виводом військ Сербії з новоствореної держави. Одночасно під заступництвом сербської контррозвідки в ході війн сформувалося угруповання «Чорна рука», яке контролювало всі органи влади.
Частина угруповання, відома як «Млада Босна», діяла в Боснії і мала за мету відколоти її від Австро-Угорщини. У 1914 р. за підтримки «Чорної руки» було скоєне Сараєвське вбивство. Австро-Угорщина давно шукала привід ліквідувати єдину державу на Балканах, яка заодно заважала Німеччині проникнути на Близький Схід – Сербію. Тому вона пред'явила сербській державі ультиматум, слідом за яким розпочалася Перша світова війна.
Реваншистська Болгарія у новій війні постала на бік Австро-Угорщини та Німеччини. Її уряд жадав відновити державні кордони на травень 1913 р., для цього треба було знову перемогти Сербію. Перша світова війна призвела до більших змін на Балканах, ніж попередні дві Балканські. Таким чином, Друга Балканська війна мала далекосяжні непрямі наслідки.