Довідник_2014
.pdfсільського господарства, зміцнення дисципліни й підвищення якості навчання.
У містах у 1924 р. було введено паспортну систему. Вона забезпечила адміністративне скорочення кількості жителів міст, які постачалися продуктами харчування централізовано.
Було принято закон, згідно з яким робітника за найменшу провину звільняли з роботи, залишаючи без картки споживача, з подальшим виселенням його сім’ї з квартири.
З1930 р. розширювалася мережа виправно-трудових таборів, об’єднаних
усистему ГУЛАГу («Главное управление лагерей»). Кількість ув’язнених у цих таборах за 10 років зросла до 4 млн. Відновлено каторгу та смертну кару.
Від середини 30-х рр. репресії набули масового характеру і досягли апогею в 1937 – 1938 рр.
Приводом до посилення репресій у партії та країні стали події 1934 р., коли на XVІІ з’їзді ВКП (б) група делегатів спробувала замінити Сталіна на посаді генерального секретаря ЦК іншим лідером. Ним би міг стати секретар Ленінградського обкому ВКП (б) С.Кіров. На з’їзді Сталін і його оточення (головно Каганович) фальсифікували підсумки таємного голосування. Наприкінці 1934 р. сталося політичне вбивство С. Кірова, обставини якого залишилися не до кінця з’ясованими, хоча, поза сумнівом, ініціатором його був Сталін. Убивство дало поштовх до масових репресій, зміцнення диктаторського режиму. Тільки в 1937 – 1938 рр. репресували до 10 млн осіб, із яких 2-3 млн знищили фізично.
Для спрощення системи винесення вироків створювалися позасудові органи – «трійки». Розгляд справ був досить формальним, а виправдовувальних рішень майже не було.
Масові репресії 30-х рр. знекровили інтелектуальну силу радянського суспільства в політиці, армії, науці. Це – один із найбільших злочинів сталінського тоталітарного режиму проти власного народу.
Опір режиму існував, але не мав масового характеру. Це були поодинокі виступи тих, хто не змирився. Всі ці виступи жорстоко придушувалися. Прийняття нової, «сталінської», конституції 5 грудня 1936 р. не змінило сутності тоталітарної системи в СРСР, хоча було формально проголошено демократичні права і свободи.
Масові репресії не становили основного змісту життя суспільства. Народ, долаючи повсякденні труднощі, прагнув до щастя. Кожен влаштовував його як міг. Багатьом були невідомі ті жахливі злочини режиму. Дехто з тих, хто знав або здогадувався вважав, що так і потрібно. Народ під впливом заклинань «про світле майбутнє» здійснював трудові подвиги (О.Стаханов, М.Ізотов, П.Ангеліна та ін.), радів з кожних успіхів країни: чи то будівництва чергової новобудови, чи то з успіхів радянських льотчиків (Чкалов та інші), чи з успіхів дослідників півночі (Папанін та ін.) тощо. Радіючи він вірив, в те, що казав їх вождь (Сталін), що «Жити стало краще, жити стало веселіше». Одночасно відбувалося насадження культу особи
Сталіна. Всі істинні та уявні успіхи Радянської держави обов'язково пов'язувалися з його ім'ям.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК СРСР В ПЕРІОД «ВІДЛИГИ» (1956 – 1964 РР.)
Термін «відлига» означає потепління у політичному житті країни, свіжий вітер перемін після лютих морозів сталінської доби. Він почав уживатися в політичному лексиконі з легкої руки відомого письменника Іллі Еренбурга, який цим словом назвав свою повість, опубліковану в 1955 р, Згодом «відлигою» почали називати епоху, пов'язану з перебуванням при владі М. Хрущова.
Після XX з'їзду КПРС в СРСР сталися значні зміни в суспільнополітичному житті, цей процес іще називають процесом десталінізації.
Уширокому розумінні десталінізація – це відхід від крайніх проявів «класичного» сталінізму в усіх сферах життя – політичній, економічній, духовній. У вузькому розумінні десталінізація – це критика культу особи. Більшість дослідників уважає, що процес десталінізації можна переділити на три етапи.
1-й етап: весна 1953 р. – початок 1956 р.
Через три місяці після смерті Сталіна було оголошено перші амністії ув'язненим до 5 років, яких було засуджено за посадові та господарські злочини, неповнолітнім (до 18 років), жінкам, котрі мали дітей віком до 10 років. Було скорочено строк ув'язнення за контрреволюційну діяльність.
Рідше згадувалось ім'я Сталіна у пресі, офіційних документах. А у вересні 1953 р. було ліквідовано інструмент масових чисток і терору – військові трибунали військ МВС і Особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання, ув'язнення.
У1955 р. засуджено керівників МДБ СРСР, які сфабрикували «ленінградську справу», а її учасників реабілітовано.
Каральні органи було поставлено під жорсткіший контроль вищих органів влади.
Уцілому ж перший етап десталінізації проходив обережно, негласно, елементи сталінської політики ще домінували в політичній практиці.
2-й етап десталінізації проходив під знаком XX з'їзду КПРС (1956 – 1961 рр.).
Повну реабілітацію одержали керівники партії й держави, воєначальники, письменники, зокрема українські Е. Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, драматург М. Куліш, кінорежисер О. Довженко. Поступово з місць ув'язнення було випущено й реабілітовано сотні тисяч простих громадян – жертв масових репресій З0 – 50-х рр. А втім, їхні психологічні страждання поглиблювалися соціально-побутовими: виникали труднощі з житлом, пропискою, роботою, грошова допомога була мізерною.
У1957 р. було поновлено Чечено-Інгуську, Кабардино-Балкарську,
Калмицьку, Карачаєво-Черкеську АСРР, проте не було офіційно
реабілітовано німців Поволжя, кримських татар, виселених вірмен, греків, болгар і представників інших народів, які зазнали сталінської опали.
3-й етап десталінізації – осінь 1961 р. – осінь 1964 р., пов'язаний із XXII з'їздом КПРС, на якому з новою силою прозвучала критика культу особи. На ньому йшлося про активних помічників Сталіна: Молотова, Кагановича, Маленкова, Ворошилова. На думку Хрущова, вони несли особисту відповідальність за численні масові репресії та за інші зловживання владою.
Наприкінці жовтня 1961 р. делегати XXII з'їзду партії одностайно погодилися на винесення саркофагу з труною Сталіна з мавзолею на Красній площі. Наступним кроком стало зняття пам'ятників Сталіну, закривались і перейменовувались музеї, фабрики, заводи, колгоспи, які були названі ім'ям Сталіна; Сталінську область було перейменовано в Донецьку, а місто Сталіно
– в Донецьк. Перелік законів СРСР та указів президії Верховної Ради СРСР, що стосувались присвоєння імені Сталіна, втратили свою силу.
Але процес десталінізації провадився непослідовно і мав дещо обмежений характер. Непослідовність процесу полягала в тому, що поряд із критикою особи Сталіна – крок уперед, робився крок назад – Хрущов в офіційних виступах розпатякував про загалом позитивну роль Сталіна в історії партії та держави, а постанови часів «ждановщини» було розцінено як «вірні у принципі». Поряд із амністією засуджених, боячись посилення антипартійного руху на західноукраїнських землях, 600 осіб із амністованих було повернено для відбуття покарання, переслідувалися колишні учасники підпілля (388 учасників колишнього підпілля було притягнуто до кримінальної відповідальності). Критиці було піддано лише саму особу Сталіна, а не режим влади, що його він створив. Тому процес десталінізації, не дійшовши до свого успішного завершення, поступово згортався.
Лібералізація торкнулася й інших аспектів життя СРСР. У Москві в 1957 р. відбувся VI Всесвітній фестиваль молоді і студентів, розпочали свою роботу міжнародні московські кінофестивалі, було відновлено іноземний туризм, країна стала більш відкритою світові.
Поновилося видання журналу «Иностранная література», радянські читачі дістали можливість ширше знайомитись із світовим літературним процесом. У Москві відкрито театр «Сучасник», вийшли у світ перші номери журналів «Молодая гвардія», «Юность», «Москва», «Наш современник». Почастішали публікації молодих поетів, прозаїків, критиків, «шестидесятників». Зростав авторитет журналу «Новй мир», очолюваного видатним поетом О. Твардовським. Засновано Ленінські премії «за найбільш визначні праці у сфері науки, техніки, літератури й мистецтва». На екрани країни вийшли художні фільми «Весна на Зарічній вулиці», «Справа Рум'янцева», «Висота», «Летять журавлі», які здобули всенародну любов.
Вражаючими були досягнення СРСР у науці й техніці. 4 жовтня 1957 р. було запущено перший штучний супутник Землі, 5 грудця. спущено на воду перший у світі атомний криголам «Ленін», створено найпотужніший у світі синхрофазотрон. 12 квітня 1961 р. космонавт Ю. Гагарін на космічному кораблі «Восток-1» уперше в світі облетів земну кулю.
Незважаючи на протиріччя та обмеженість, лібералізація суспільнополітичного життя, стала,помітним явищем .у розвитку Радянського Союзу і торкнулася більшості країн світу.
Із 1957 р. почали здійснюватися реформи в економіці СРСР.
У промисловості:
•ліквідовано галузеві міністерства і створено територіальні органи управління промисловістю – раднаргоспи (загалом 105);
•розширено права республіканських і місцевих органів влади щодо управління галузями легкої та переробної промисловості;
•за п'ятирічним планом і планом семирічки пріоритет відводився галузям промисловості групи «Б» (виробництво товарів широкого вжитку) зі сповільненням темпів розвитку галузей групи «А» (виробництво засобів виробництва).
У сільському господарстві:
•реорганізовано систему МТС у РТС (ремонтно-тракторні станції), техніку МТС продано колгоспам;
•підвищено закупівельні ціни на продукцію сільськогосподарського виробництва (особливо на зернові та продукти тваринництва);
•ліквідовано трудодні, введено грошову оплату праці;
•сільському населенню видано паспорти;
•здійснено спробу реалізації трьох «надпрограм М.Хрущова»: а) освоєння цілинних і перелогових земель; б) «кукурудзяна та горохова епопея»; в) «м'ясна кампанія»;
•вжито заходів із побільшення колгоспів для створення великих колгоспних господарств.
У соціальній сфері:
•збільшено капіталовкладення у житлове будівництво, запроваджено панельне та блочне будівництво;
•проведено пенсійну реформу 1956 р., яка забезпечила зростання доходів пенсіонерів у 2 рази, інвалідів – в 1,5 раза;
•скорочено робочий день до 7 годин;
•підвищено заробітну платню робітникам і службовцям;
•здійснено реформу освіти в СРСР 1958 р., що супроводжувалося збільшенням капіталовкладень у цю сферу та зростанням оплати праці вчителів;
•пенсійний вік знижено для жінок до 55 р6ків, для чоловіків до 60
років;
•робітники дістали право звільнятися з роботи за власним бажанням, повідомивши про своє рішення адміністрацію за 2 тижні;
•з 1964 р. колгоспники отримали право на щорічну відпустку та пенсійне забезпечення;
•збільшено тривалість щорічної відпустки та відпустки для жінок із догляду за дитиною та ін.
Наслідки реформ. У промисловості реформи дещо сприяли підвищенню
ефективності виробництва, поглибленню спеціалізації та кооперації
виробництва певних регіонів і територій, але їхня непослідовність призвела до різкого зростання капіталовкладень і кредитів, які перевищували можливості державного бюджету, до розриву економічних зв'язків між підприємствами однієї галузі, зростання дефіцитів. У сільському господарстві внаслідок реформ спостерігається зростання валового виробництва на 35%, покращення матеріального рівня життя колгоспників. А от безтямні хрущовські «над програми» зазнали краху, призвівши до порушення структури посівів зернових, скорочення поголів'я у тваринництві, порушення екологічного балансу в ряді регіонів країни; з 1962 р. СРСР розпочав масові закупівлі зерна та інших видів сільськогосподарської продукції за кордоном. Найліпші наслідки мали реформи у соціальній сфері, що привели до реального підвищення життєвого рівня трудящих.
Уроки «відлиги» в міжнародних відносинах проявилися складні, суперечливі тенденції. З одного боку, існував і поглиблювався розкол світу на два ворожі табори, тривала «холодна війна» посилювалося протистояння НАТО і Варшавського договору, з іншого – почали виявлятися перші ознаки відмови від непримиренної ворожнечі між Заходом і Сходом.
У1955 р. СРСР установив дипломатичні відносини з ФРН, підписав державний договір з Австрією. Здійснювалися заходи щодо поліпшення відносин із Норвегією, Швецією, Данією,
У1958 р. було укладено угоду зі США про співпрацю в царині культури, економіки, проведено обмін делегаціями вчених, діячів культури. У 1959 р. відбувся візит М. Хрущова до США, який загалом мав позитивні результати. Внаслідок візиту радянської делегації до Югославії (кінець травня – початок липня 1955 р.) підписано радянсько-югославську декларацію, що започаткувала нормалізацію міждержавних відносин.
Активністю вирізнялася зовнішня політика СРСР на Сході. У 1956 р. було підписано декларацію з Японією, що передбачала припинення стану війни та відновлення дипломатичних відносин. Значно поліпшилися відносини СРСР з Індією, Єгиптом, Індонезією, Бірмою, Туреччиною, Іраном. СРСР надавав цим країнам довгострокові кредити, брав участь у спорудженні промислових об'єктів, подавав іншу допомогу.
Рішення XX з'їзду КПРС відіграли негативну роль у відносинах із Китаєм. Китайське керівництво вороже поставилося до викриття культу особи Сталіна. Незабаром ідеологічні розбіжності було перенесено на міждержавні відносини.
Отже, зовнішня політика СРСР у роки «відлиги» характеризувалася значними змінами, вона стала більш відкритою й передбаченою. Водночас волюнтаризм у внутрішній політиці мав свої прояви і в зовнішній, прикладом чого може бути Карибська криза.
Оцінка значення хрущовської «відлиги» лишається неоднозначною і дискусійною. Головною заслугою М. Хрущова стало започаткування процесу десталінізації, повернення чесного імені мільйонам радянських людей.
ПЕРІОД «ЗАСТОЮ» (1964 – 1985 РР.) В СРСР
1962 – 1964 рр. лишились у пам'яті населення СРСР як роки внутрішнього безвладдя і наростання напруженості. Погіршилося продовольче постачання. У 1962 р. сталося значне підвищення цін на продовольчі товари – на 25-40%. Це викликало невдоволення широких верств населення.
Восени 1963 р., в десяті роковини обрання Хрущова першим секретарем ЦК, у країні виник дефіцит хліба, що призвело до паніки серед населення. Вихід із ситуації було знайдено: термінова закупівля зерна за кордоном і використання стратегічних запасів, впровадження талонів на хліб (уперше після скасування продовольчих карток 1947 р.). Авторитет Хрущова у суспільстві різко падав.
Відставка перщого секретаря ЦК КПРС, голови Ради Міністрів СРСР стала неминучою. Найбільшу активність в усуненні Хрущова від влади відіграли його поплічники – Л. Брежнєв, М. Суслов, М. Ігнатов, Г. Шелепін. їх підтримали О. Косигін, В. Семичастний. Скориставшись відсутністю Хрущова у Москві (він разом із Мікояном відпочивав у Піцунді), опозиція підготувала засідання президії та пленуму ЦК. Потім М. Хрущова викликали у Москву нібито для розв'язання невідкладних питань розвитку сільського господарства. 14 жовтня 1964 р. на пленумі ЦК КПРС зі звинувачувальною доповіддю проти нього виступив М. Суслов. Звинуваченого у волюнтаризмі, суб'єктивізмі, порушенні норм колегіальності керівництва партією та країною, післясталінського реформатора було усунено з усіх посад і відправлено на пенсію, а його ім'я на двадцять років викреслено з історії СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв, головою Ради Міністрів – О. Косигін. Головою президії Верховної Ради СРСР (із липня 1964 р.) став А. Мікоян.
Відставка М. Хрущова була зумовлена невдоволенням партійного апарату, представників військово-промислового комплексу, байдужістю суспільства та його інтелектуальної еліти.
Новий лідер партії був представником післясталінської генерації радянського керівництва, яке почало висуватися на передові ролі після XX з'їзду КПРС.
У перші роки свого перебування на чолі партії Брежнєв намагався здійснювати колективне керівництво президії ЦК КПРС (з 1966 р. – Політбюро). Проте особливість партійно-державної системи СРСР полягала ще й у неможливості діяти без чітко визначеного лідера, яким після 1967 р. став Брежнєв. Він значно зміцнив свої позиції, поставивши на чолі КДБ Ю. Андропова (1967 р.). Того ж року міністром оборони призначили А. Гречка. Це були люди Брежнєва.
Важливою ознакою політичного життя 70-х рр. було формування культу особи Л. Брежнєва, що мав на останньому етапі його життя досить гротескний характер завдяки безмірному звеличуванню особи генерального секретаря. Нестримна пристрасть до вихвалянь і нагород (Брежнєв мав 220 радянських і закордонних орденів і медалей) увінчалася 4 зірками Героя Радянського Союзу, званням Героя Соціалістичної Праці, нагородженням
орденом «Перемоги». Піднесенню його авторитету не сприяла й трилогія мемуарів «Мала земля», «Відродження», «Цілина», хутко налампіжена літературними ошуканцями від імені генерального секретаря. Члени родини Брежнєва були замішані у кримінальних справах. Авторитет лідера партії й країни катастрофічне впав.
Але не варто шукати корені застою тільки в постаті Брежнєва. Деградувала сама суспільно-політична і соціально-еконрмічна система, яка багато в чому й породила «брежнєвщину», що стала символом аморальності, безконтрольності та зогнилого тоталітарного режиму, який наближався до розпаду.
У 1965 р. нове радянське керівництво здійснило спробу економічних реформ. Пріоритет у розробленні та проведенні їх належав голові Ради Міністрів СРСР О. Косигіну. Рішеннями березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС передбачалося, що реформа має забезпечити подолання традиційних для тогочасної моделі економіки вад: диспропорцій у розвитку галузей економіки, її затратності, невідповідності між рівнем виробництва та рівнем оплати праці та ін.
Сутність економічної реформи полягала: у скороченні планових показників, що їх доводили до підприємства; у створенні на підприємствах фондів матеріального стимулювання; у перерозподілі частки національного прибутку на користь аграрного сектора; у заходах щодо розвитку соціальної інфраструктури села та ін.
Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилося сільськогосподарське виробництво, покращилося постачання населення міст продовольством, зросла продуктивність праці; основні показники 8-ї п'ятирічки було виконано. Успіх реформи в перші роки скоріше був зумовлений фактором «початкового ефекту», тому що вже на початку 70-х рр. темпи розвитку почали падати. Основна причина полягала в тому, що реформа не була спрямована на докорінну зміну старого господарського механізму управління економікою. Вона лише дещо видозмінювала розподіл функцій між центральними та низовими ланками за незмінності тієї самої командно-адміністративної системи. Проведення «косигінської» реформи засвідчило, що економічне реформування радянської системи неможливе без політичного, без демократизації органів влади та управління, без реального державного суверенітету республік.
На початку 70-х рр. у політичному курсі партійного керівництва утвердилися консервативні тенденції. Так, в ідеологічній сфері відбулася реабілітація сталінщини: не згадувалися факти репресій, виправдовувалися методи колективізації, причини страшних поразок у роки війни 1941 – 1945 рр. перекручувались. Головну роль у реабілітації сталінщини, насадженні догматизму в царині суспільних наук відіграв головний партійний ідеолог М. Суслов.
Водночас від середини 70-х рр. зростав вплив військово-промислового комплексу на політичні рішення вищого партійного керівництва. 7 травня 1976 р. Брежнєв став маршалом Радянського Союзу і оголосив про
тотожність інтересів партії та армії. Таким чином, партія ставала основним виразником армійських інтересів, а її номенклатура – їхнім захисником.
Однією з рис політичного життя партійного керівництва 70-х рр. було утвердження принципу формування вищих партійних і державних органів від різних бюрократичних інститутів: республіканських і союзних, комсомольських і профспілкових. Таке явище західні політологи схарактеризували як «інституційний плюралізм», коли вищі партійні органи представляли владні інститути і громадські організації, навіть інтереси окремих республік.
У1977 р. було прийнято нову радянську конституцію – конституцію розвиненого соціалізму, що, як і більшість законодавчих актів, мала декларативний характер, не підкріплений гарантіями та правовим механізмом їх реалізації. Фактично однією з рис суспільно-політичного життя радянського суспільства став правовий нігілізм у найвищих ешелонах влади і серед значної частини населення.
У60-70-х рр. виникла нова форма протесту – дисидентство, яке за своєю природою було духовним, інтелектуальним і моральним опором закостенілості радянської системи суспільства. Найактивнішими учасниками дисидентського руху були творча інтелігенція, духовенство та віруючі, представники різних національностей. Дисидентство як соціальний рух мав помірковане та радикальне крила. Вчені вирізняють такі етапи дисидентського руху в СРСР:
перший – 1961 – 1968 рр. Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури («підписанти»). За різними даними, до їх гурту належало 700 осіб. Формою поширення дисидентських ідей на той час став «самвидав» – машинописні журнали, збірники, літературно-публіцистичні доробки. У молодіжному середовищі виникали перші неформальні об'єднання на противагу офіційному комсомолу. Від середини 60-х рр. дисидентський рух перейшов до активних форм діяльності. Так, у грудні 1965 р. на Пушкінській площі у Москві
відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А. Сахаров, О. Гінзбург, А. Амальрик, Л. Богораз;
другий – 1968 – середина 70-х рр. Характеризувався активними формами протесту: виступ 8 осіб на Красній площі 25 серпня 1968 р. на знак протесту проти вторгнення радянських військ до Чехо-Словаччини; видання за кордоном літературно-публіцистичних творів (А. Синявським, Ю. Даніелєм, О. Гінзбургом, О. Марченком, О. Солженіциним та ін.), звернення учасників руху з критикою радянської дійсності до міжнародних організацій, в яких висвітлювалися факти порушення прав людини в СРСР; формування правозахисного та національного рухів у республіках СРСР і наростання репресій проти вільнодумства (судові процеси над А. Синявським, Ю. Даніелєм, О. Марченком, О. Гінзбургом, П. Литвиновим, Ю. Галансковим, Ю. Орловим та їх арешти й ув'язнення, висилка О. Солженіцина, висилка академіка А. Сахарова до Горького (Нижній Новгород), поміщення членів дисидентського руху в психіатричні клініки, «справа Григоренка», «справа
Пліуч», «справа Щаранського», позбавлення радянського громадянства М. Ростроповича, Ю. Любимова;
третій – середина 70 – середина 80-х рр. Характеризувався організаційним оформленням руху (створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, правозахисних організацій у союзних республіках, Вільного профспілкового об'єднання трудящих і наростанням репресій з боку КДБ на чолі з Ю. Андроповим.
Формами протесту проти радянської системи стали страйки робітників (протягом 1975 – 1983 рр., за різними джерелами, відбулося 60 масштабних виступів робітників), масова еміграція єврейського населення до США та Ізраїлю, виступи католицького духовенства Литви, створення молодіжних неформальних рухів та організацій, екологічні кампанії, що проводилися з ініціативи письменника Залигіна (із захисту Байкалу, проти повороту Сибірських рік та ін.).
Посилення опозиційних рухів у СРСР було реакцією, передової частини радянського суспільства на посилення консерватизму брежнєвського керівництва, збереження в суспільстві атмосфери «поміркованого страху».
Брежнєвське керівництво прагнуло поліпшити зовнішньополітичне становище СРСР, покращити відносини з такими провідними державами світу, як США, Франція, ФРН. Значною мірою воно цього досягло. Перша половина 70-х рр. характеризувалася розрядкою міжнародної напруженості.
Одначе торгово-економічні відносини із західними партнерами розвивалися не на користь СРСР. 80% радянського експорту становив продаж нафти, газу, вугілля, лісу, мінеральної сировини, а частка готових виробів, машин, устаткування становила тільки 5%. Це свідчило про відставання багатьох галузей економіки СРСР, про відсутність у країні конкурентоздатних товарів.
Увідносинах із союзниками СРСР продовжував політику диктату і втручання в їхні внутрішні справи, що особливо яскраво виявилось у серпні 1968 р. коли збройні сили соціалістичних держав на чолі з СРСР вторглися до Чехо-Словаччини для захисту «завоювань соціалізму». З «Празькою весною» – спробою демократизації в ЧССР – було покінчено.
Удругій половині 60-х рр. різко загострилися відносини з Китаєм. Справа дійшла до збройної сутички на кордоні в 1969 р.
В Азії, Африці, Латинській Америці СРСР продовжував курс на розширення сфер впливу. Так, Радянський Союз підтримав Кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав у боротьбі Народного фронту визволення Мозамбіку, втрутився в конфлікт у районі Африканського Рогу спершу на боці Сомалі, а потім на боці Ефіопії. СРСР демонстрував силу свого флоту в акваторії Світового океану, підтримав вторгнення військ В'єтнаму до Кампучії (Камбоджі). Під час арабо-ізраїльських війн (1967 р., 1973 р.) СРСР односторонньо підтримував арабські країни, що призвело до розриву дипломатичних відносин з Ізраїлем (1967 р.) і відсувало мирне вирішення близькосхідного конфлікту. Одначе смертельного удару «міжнародній розрядці» було завдано вторгненням радянських військ до Афганістану у
1979 р. Війна СРСР проти афганської опозиції для підтримки прорадянського режиму закінчилася поразкою, вона обійшлася (за офіційними, значно заниженими даними) у 13 тис. вбитих та більш як 37 тис. поранених радянських військовослужбовців, а також підірвала міжнародне довір'я до СРСР. Знову в термінології західних політиків стало лунати визначення СРСР як «імперії зла».
«ПЕРЕБУДОВА» ТА РОЗПАД СРСР (1985 – 1991)
На середину 80-х рр. СРСР охопила економічна, соціальна і політична криза, що безпосередньо відбивалася на морально-психологічному стані суспільства. Спроби реанімувати систему силовими методами під час короткого перебування при владі Ю. Андропова (листопад 1982 р. – лютий 1984 р.) не виправдали себе. Обрання на вищі партійні й державні посади престарілого і тяжко хворого К. Черненка перетворилося на загальний фарс, проте за ним стояли консервативні, неосталіністські сили.
У березні 1985 р., після смерті К. Черненка, постало питання про нового генерального секретаря ЦК КПРС. На пленумі ЦК КПРС (11 березня) лідером партії, за вирішальної підтримки А. Громика, було обрано 54-річного секретаря ЦК КПРС і члена політбюро Михайла Горбачова, який уособлював реформаторське крило вищого керівництва КПРС.
З приходом до влади М. Горбачова сталися кардинальні зміни в керівництві партії та країни, без яких було неможливо починати здійснення нового політичного курсу.
Із березня 1985 р. в історії СРСР розпочався період, що його прийнято називати «перебудовою». За задумом реформаторського крила радянського керівництва, а його репрезентували насамперед М. Горбачов, О. Яковлєв, Е. Шеварднадзе, вона повинна була торкатися всіх сфер життя суспільства: економічної, політичної, ідеологічної, культурної, духовної.
Перший етап. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-еконрмічного розвитку СРСР (реформа А. Аганбеґяна). Його основні положення мали на меті: подолати значне зниження темпів економічного росту, відставання вітчизняного машинобудування як базової галузі економіки на основі широкого впровадження НТР, виробити новий господарчий механізм, розвивати матеріальні стимули виробництва, удосконалювати структуру управління господарством.
Одначе «прискорювати» й «перебудовувати» суспільство одночасно було неможливо. Вже до січня 1987 р. стало очевидним, що в економіці країни мають місце не окремі недоліки, а склався потужний механізм гальмування, коріння якого сягає самої економічної системи. Перший етап реформ не відбувся.
Другий етап – реформа М. Рижкова – Л. Абалкіна (1987 – 1989 рр.) передбачав надання підприємствам самостійності, переведення їх на самоокупність і самофінансування. Заробітна платня стала також