Довідник_2014

блискучі полководці – знаменитий сліпий лицар Ян Жижка і Прокоп Великий, який змінив його після смерті.

Гусити не тільки оборонялись, а й здійснювали походи за межі Чехії (в Польщу, Угорщину, Австрію, Німеччину). Майже всюди вони перемагали.

Головна ж небезпека чекала гуситів не зовні, а всередині. Якщо таборити не бажали ніякого примирення з ворогом, то чашники готові були на переговори з римською церквою. Суперечки тих та інших призвели врешті до військового зіткнення між ними у битві при Ліпанах (30 квітня 1434 р.), в якій таборити на чолі з П. Голим були розбиті. Незабаром чашники уклали з католицькою церквою угоду. Серед поступок, яких вони домоглися від Риму («Базельські компактати», 5 липня 1436 р.), було визнання незалежної гуситської церкви з чеською мовою богослужіння та особливими обрядами.

З прийняттям «Базельських компактатів» і легалізацією гусизму Чехія стала своєрідним острівцем віротерпимості серед християнських країн Заходу. Чехія провіщала майбутню Реформацію, однак ще тривалий час залишалася ізольованою, оскільки офіційна церква вважала її небезпечним розсадником єресі.

Гуситський рух не вплинув ані на юридичні норми господарської діяльності, ані на виробничі відносини. Однією з найпомітніших ознак у суспільному житті стало піднесення міст, які відігравали важливу роль у революційних подіях. Це піднесення мало відповідні політичні наслідки.

Реально влада в Чехії належала політичним союзам, які об'єднували шляхту і міста під управлінням гетьманів. Одним з них був Їржі (Юрій) з Подебрад, який в 1452 р. взяв Табор, поклавши край існуванню таборитів. Навесні 1458 р. на сеймі Іржі був обраний чеським королем.

Оскільки в Європі нового монарха вважали «гуситським королем», країна потрапила в міжнародну ізоляцію. Вийти з неї новому монархові вдалося значною мірою завдяки прихильності короля й імператора Священної Римської імперії Фрідріха III, а також укладенню угоди з династією Ягеллонів. Водночас І. Подебрад намагався утримати гуситство в рамках поміркованості. Він рішуче протидіяв проявам таборитського радикалізму й діяльності поміркованого продовжувача гуситських традицій Петра Хельчицького (1390-1460), який почав популяризувати власні ідеї, суть яких полягала в поверненні до «євангельської простоти» й «біблійської правди», які для нього були єдиним критерієм правдивого християнського життя.

Ідейні концепції П. Хельчицького сприяли виникненню т. зв. «зразкових християнських громад», які складалися з прихильників істинно християнського життя. В 60-х роках XV ст. послідовники П. Хельчицького створили у Східній Чехії перші громади – «братські товариства» («Чеські брати»). Незважаючи на переслідування та утиски кількість товариств «Чеських братів» продовжувала зростати, а їхня діяльність набувала дедалі більших масштабів. Король Подебрад не встиг завершити централізацію країни. Після його смерті (1471 р.) чеська знать віддала перевагу королям

польської династії Ягеллонів. На чеський престол зійшов син польського короля, католик Владислав II Ягайло.

ФОРМУВАННЯ СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ МОНАРХІЇ В ПОЛЬСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Протягом ХІV – ХV ст. у Польщі тривав процес становлення становопредставницької монархії, який супроводжувався зміцненням політичних позицій основної маси польських феодалів – шляхти. Оформлення польської шляхти як стану завершив Кошицький привілей Людовіка Угорського. Тоді в обмін на визнання феодалами права на польський престол за своїми дочками Людовік на з'їзді представників різних верств польського суспільства, який відбувся в місті Кошице у 1374 р., уклав з ними договір. Ця угода пізніше дістала назву Кошицького пакту, або Кошицького привілею. За надання права на корону одній з його дочок Людовік зобов'язався:

1)звільнити землевласників від усіх державних податків, за винятком плати (у розмірі двох грошів) з кожного селянського лану (поральне);

2)призначати на земські посади (воєвода, каштелян, підкоморій, суддя) лише місцевих феодалів;

3)не призначати на посади королівських старост іноземців;

4)надавати платню польським рицарям, які братимуть участь у війнах поза межами країни, та сплачувати викуп за дворянина, який потрапить у полон;

5)не зазіхати на всі надані раніше привілеї.

Ліквідувавши різницю між умовними земельними маєтками колишнього рицарства й спадковими (вотчинними) землями феодальної аристократії, Кошицький привілей перетворив шляхту і магнатів (панів) на один панівний, привілейований стан – дворянство. Звільнення дворянства від усіх державних податків призвело згодом, по-перше, до того, що в разі необхідності зібрати додаткові кошти на державні потреби королівська адміністрація і уряд мусили звертатися до феодалів, а отже, державна скарбниця потрапляла під їхній безпосередній контроль, по-друге, беручи участь у вирішенні податкових і фінансових питань, шляхта дістала можливість впливати на державні справи. Саме за Людовіка Угорського було зроблено перший крок у напрямі обмеження в країні привілейованого становища можновладців.

Уже на початку свого правління король Владислав II не тільки підтвердив усі колишні дворянські привілеї, а й значно розширив їх у 1386 р. Відразу після коронаційного церемоніалу Владислав ІІ підписав Корчинські привілеї. Передусім у них ішлося про державні податки. Незважаючи на мізерність податку, визначеного привілеєм 1374 р., він викликав невдоволення збіднілого рицарства, яке дуже часто обробляло землі нарівні з селянами (кметями) і на цій підставі причислювалося до податкового стану.

Корчинський привілей установлював, що «порадльне» надалі збиратиметься не з селянського лану, а «з голови кметя», отже, дрібна шляхта звільнялася від цього збору. 1388 р. король видав Петрковський привілей, який дуже обмежував компетенцію королівських судів і передавав судову владу земським чиновникам.

Наприкінці XIV ст. польські феодали завдяки новим привілеям Владислава II Ягайла зміцнили свої позиції в державі, до того ж і зовнішня політика короля спрямовувалася на забезпечення їхніх інтересів. Так, малопольські феодали були невдоволені відокремленням Галицької Русі від Польщі і приєднанням її до Угорщини. Після військової експедиції 1387 р. до Галицької Русі (угорські війська опору не чинили), вона знову ввійшла до складу Польського королівства, Львів став центром католицького архієпископства. Населення приєднаних територій дістало права й привілеї, які мали стани в Польщі, проте тільки католики могли посідати вищі державні посади.

На завершальному етапі правління Владислава II Ягайла польські феодали домоглися для себе нових привілеїв. Найважливішими з них були Червинський (1422 р.) і Єдлинський (1430 р.). Перший забороняв конфісковувати маєтки у шляхтичів, другий – позбавляти шляхтичів особистої недоторканості, якщо їхня провина не доведена в земському суді. Тепер шляхтича не можна було заарештувати чи покарати без відповідного судового розгляду й судової постанови. Поява Єдлинських привілеїв була викликана тим, що шлюб короля Владислава II Ягайла з Ядвігою не дав наступника престолу й лише в четвертому шлюбі у нього народився син. За правління засновника Ягеллонської династії далеко не всі сучасники вважали його законним монархом. Бралися під сумнів і права його сина на королівську корону. Феодальна верхівка вміло скористалася обставинами й, пообіцявши обрати сина Ягайла королем, домоглася для себе нових привілеїв.

Дальше зростання політичної ваги шляхти в суспільстві було пов 'язане з виникненням і діяльністю станово-представницьких установ. З останньої чверті XIV ст. в Польщі регулярно скликалися загальнодержавні з'їзди феодальної верхівки, на яких вирішувалися найважливіші питання внутрішнього й зовнішнього життя країни. В роботі цих зібрань брали участь представники різних верств населення: шляхта, королівські й земські чиновники, керівництво міст та ін. Згодом загальнодержавні з'їзди набули характеру станово-представницької установи і стали називатись вальним (загальним) сеймом. Удільні з'їзди провінційної феодальної знаті, т. зв. земські сеймики, виконували функції органів місцевого самоврядування. Оскільки в роботі сеймиків з часом почали брати участь усі місцеві феодали, вони перетворились на станово-представницькі органи на місцях. Якщо магнати віддавали перевагу вальному сеймові, де головну роль відігравали члени королівської ради, то шляхта – земським сеймикам, система виборів до яких забезпечувала ширше представництво середніх і дрібних феодалів. Після смерті Владислава II Ягайла протягом чотирьох років, до повноліття

його сина – кором Владислава ІІІ (1434 – 1444) – Польщею правила регентська рада, очолювана єпископом Краківським Збігневом Олесницьким (1389 –1455). Для цього періоду характерна цілковита зверхність світських і церковних можновладців у політичному житті країни.

Швидке просування османських завойовників на Балканському півострові підштовхнуло польську й у горську верхівку до відновлення унії обох держав. Це сталося в 1440 р., коли Владислав III посів мадярський престол. Феодальна верхівка, зосереджуючи владу у вальному сеймі, обмежувала права провінційної шляхти на земських сеймиках. Так, лише необхідність зібрати додаткові кошти для організації антиосманського воєнного походу, змусила польських магнатів дати згоду на скликання у 1441 р. земських сеймиків. Саме на них шляхта погодилася підвищити «порадльне» з 2 до 12 грошів з кожної «голови кметя». Але коли в 1443 р. Владислав III знову звернувся з проханням про фінансову підтримку, шляхта на земських сеймиках йому відмовила, посилаючись на численні обмеження її прав. Після загибелі Владислава III у битві з османами під Варною у 1444 р. польсько-угорська унія втратила свою чинність.

Наступний польський монарх – великий князь литовський Казимир IV Ягеллончик (1446 – 1492) – фактично поновив польсько-литовську унію. Новий король, розраховуючи на підтримку шляхти, намагався обмежити владу феодальної аристократії. Однак у 1454 р., напередодні воєнного походу

вПруссію, шляхта зажадала від Казимира ІУ підтвердження її прав та привілеїв, погрожуючи в разі відмови розійтися по домівках. Саме внаслідок цього демаршу король змушений був прийняти Нешавські статути, які започаткували новий етап у розвитку станово-представницької монархії, їх значення полягало передусім в істотному посиленні впливу земських сеймиків на державні справи й водночас в обмеженні політичного впливу магнатів і керівництва великих міст. Статути передбачали, що відтепер запровадження нових податків, а також скликання «посполитого рушення» відбуватиметься тільки за згоди земських сеймиків. Вони надавали шляхті право обирати суддів, розширили права шляхтичів на володіння селянами тощо.

Становлення інституту земських сеймиків сприяло також упорядкуванню в 1496 р. проблеми представництва шляхти у вальному сеймі. Саме за правління короля Яна Ольбрахта (1492 – 1501) – вальний сейм перетворився на двопалатний і складався з сенату й шляхетської депутатської палати (посольської хати). З цього часу між двома палатами розпочалося непримиренне протиборство за вплив на короля та при вирішенні державних справ. Водночас ішла боротьба між сеймом та королем за верховенство.

При королі Олександрі (1501 –1506) була здійснена спроба запровадити єдиновладдя сенату. Так, згідно з Мельницькими привілеями (1501 р.) влада

вкраїні переходила до сенату, який складався з членів королівської ради, проте король позбавлявся права призначати сенаторів. Потрапити до сенату могла лише та людина, яка обіймала певні посади, досягши вершин у службовій ієрархії. Однак шляхті не подобалися ці нововведення, а тому вона

Після навали Батия час від часу ординці здійснювали набіги на руські землі. У XIV – XV ст. на Заході у Русі з'явилися нові вороги – Литва, що об'єдналася з Польщею, та Лівонський орден. Зовнішня загроза і необхідність розвитку господарства диктували необхідність об'єднання країни.

Під зверхністю Золотої Орди роздробленість Північно-Східної Русі посилилася. Найбільші князівства належали братам, синам і племінникам великих князів Тверського, Московського, Рязанського та ін. Великий князь був старшим над ними, а удільні князі були його васалами. Найстаршим з великих князів вважався великий князь Володимирський. З другої половини XIII ст. великого князя Володимирського утверджував своїм ярликом золотоординський хан.

Провідну роль у Північно-Східній Русі стали відігравати конкуруючі між собою Тверське і Московське князівства (в останньому правили нащадки Олександра Невського). 1276 р. молодший син Олександра Невського Данило отримав як уділ Москву і невелику округу навколо неї. Але скоро територія Московського князівства почала зростати. Маючи значну територію, московські князі почали відкрито суперничати з тверськими за Володимирське княжіння.

Певний час у цьому регіоні провідну роль відігравало Тверське князівство, створене у 1230 – 1240-х роках (від 1260-х років його правителі займали володимирський великокняжий престол).

Після перемоги над Твер'ю, у 1328 р. за згодою хана Золотої Орди великокняжий титул перейшов до правителя Московського князівства Івана Калити (1328-1340), внука Олександра Невського. Іван Калита заклав основи могутності Москви, приєднавши до неї ряд сусідніх князівств. З метою утвердження своїх політичних планів за допомогою митрополита Феогноста переніс із Володимира до Москви центр метрополії «всієї Русі», наступник Феогноста митрополит Олексій використовує свій авторитет для національного єднання під зверхністю Москви.

Ще більше зміцнив авторитет і вплив Москви внук Івана Калити Дмитрій Донський (1359-1389), якому вдалося підкорити ряд князівств і, скориставшись з анархії у Золотій Орді, розбити хана Мамая у битві на Куликовому полі (1380), що була першою перемогою Московського князівства над татарами. Нова боротьба з Твер'ю та Рязанню, які спираються на литовців, завершується у 1375 р. політичним верховенством Москви.

Деякий час по тому в Золотій Орді утвердився хан Тохтамиш. Улітку 1382 р. він здійснив похід на Москву. Дмитрій Донський не встиг швидко зібрати значні сили і разом з сім'єю втік в Коломну збирати військо. За його відсутності після триденної облоги Москва була спалена військом Тохтамиша.

Після смерті Дмитра Донського Московське князівство було поділене на п'ять уділів між його синами. Старшому сину Василію І (1389-1425) без погодження з ханом було передане Володимирське. Багато бояр з удільних князівств бачили у московському князі більш сильну владу, переходили до нього на службу і прагнули відтіснити від трону старих московських бояр,

але ті не бажали ділити з ним вплив на великого князя. Ця суперечність у другій чверті XV ст. переросла в міжусобну війну.

Після смерті Василія І Московське князівство і Володимирський престол успадкував Василій II (1425-1462), його син. Посилаючись на заповіт Дмитрія Донського, його дядько князь Галича, пред'явив свої права на Володимирський престол. Почався кривавий розбрат, що тривав З0 років, у який були втягнуті Новгород, Твер та інші міста.

Один з ворогів великого князя, його двоюрідний брат Дмитро Шемяка захопив Василія II у Троїце-Сергіївому монастирі, осліпив його (звідси його прізвище Темний), і заточив в Угличі. Шемяка роздавав Московські землі своїм союзникам, а ті грабували місцеве населення.

Проти Шемяки виступили дворяни, частина бояр і маса міщан. Спираючись на них, Василій Темний знову зайняв Москву. Шемяка втік до Новгорода, де й помер. Феодальний розбрат завершився перемогою московського князя.

За правління Василія II Московське князівство перестало сплачувати Золотій Орді щорічну данину. 1439 р. Василій ІІ відхилив Флорентійську унію, через що відбулося відокремлення російської церкви від грецької.

За правління Івана III Васильовича (1462-1505) та його сина Василія III Івановича (1505-1533) до Московської держави були приєднані Ярославське (1463) та Ростовське (1474) князівства, Новгородська республіка (1478), Тверське князівство (1485), Псковська земля (1510), Смоленське (1514) і Рязанське (1521) князівства та В'ятська земля, що завершило встановлення панування великих князів московських над усіма північно-східними руськими землями. Іван ІІІ Великий, одружений з візантійською принцесою Софією, починає називати себе «Самодержцем (царем) всія Русі»; італійські архітектори розбудовують Кремль як резиденцію. Іван за допомогою залучених на свій бік бояр перебудовує Московську державу в єдину національну державу. Створюється автократична державна ідея та її символи (двоглавий орел, придворний церемоніал) мають візантійське походження; твердження про Москву як «третій Рим» й оплот православ'я (автор – чернець Філофей) обгрунтовує месіанське почуття російського народу та його правителя, котрого православна церква уславлює як намісника Бога (автор Іосиф (Волоцький) Волокаламський – близько 1480 рік). Це уявлення відхиляється рухом «Безкорисливого» (Ніл Сорський 1433-1508 роки) на користь містичного сприйняття церкви. 1478 р. Іван ІІІ знищує Новгородську республіку. 1480 року Москва остаточно позбулася залежності від Золотої Орди («стояння на Угрі»), що розпадається на окремі ханства і яку 1502 р. розбивають кримські татари. З тим 1502 р. невдалий наступ на Лівонію. Зростання могутності Москви супроводжувалось її внутрішньополітичним зміцненням, посиленням самодержавної влади великого князя.

Іван III правив не одноосібно, а разом з Боярською думою. Він призначав бояр у думу з найзнатніших сімей. Думські бояри стежили за своїм місцем у думі і не допускали посідати місця ближче до государя тим, кого вважали менш знатними. Так виникло місництво – порядок, за яким посади

обіймалися за знатністю. Члени думи обіймали командні посади у війську і управлінні державою. Бояр призначали 25 намісниками у великі міста. Вони не отримували платні за службу, а жили за рахунок поборів з підвладних їм людей. Така оплата служби називалася кормлінням.

1497 р. вийшов єдиний для всієї країни звід законів – «Судебник» Івана III, який охороняв його верховну владу і передбачав суворі покарання для порушників, зокрема за замах на царя й участь у заколотах. Був установлений чіткий порядок наслідування земель та іншого майна. Тут вводився єдиний для всієї держави термін, упродовж якого селянам дозволялося залишати свого пана: за тиждень до і через тиждень після осіннього Юр'єва дня (26 листопада) за умови сплати всіх боргів.

СТАНОВЛЕННЯ САМОДЕРЖАВСТВА В МОСКОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

ВПЕРІОД ПРАВЛІННЯ ІВАНА ІV ГРОЗНОГО

УXVI ст. у Московській державі відбувався процес становлення абсолютної монархії – самодержавства. Самодержавство утверджувалося у запеклій боротьбі московських правителів з вищою знаттю з опорою на дворянство. В роки правління московського князя Василя III (1505-1533) завершилося об'єднання Московської держави. Були приєднані Псков, Смоленськ, Рязанське князівство, Чернігово-Сіверщина.

Після смерті Василя III московський престол посів його син Іван IV, якому було три роки, а державою фактично правила його мати Олена Глинська, яка намагалася зберегти владу для сина, долаючи боярські інтриги. 1538 р. вона померла, і владу захопили конкуруючі боярські угруповання. Боярське правління тривало до 1547 р., коли Іван IV офіційно проголосив себе царем. Навколо молодого царя утворився гурток однодумців «Вибрана рада», що діяла незалежно від Боярської думи. Найбільш впливовими особами в раді були дворянин Олексій Адашев, князь Андрій Курбський,

придворний священик Сільвестр і митрополит Макарій. Це оточення царя у середині XVI ст. провело реформи, які посилили централізовану державу.

Улютому 1549 р. відбувся перший Земський собор, де були присутні представники усіх станів, окрім селян. 1550 р. Собор ухвалив новий Судебник. Ним обмежувалася влада намісників і управителів волостей. Представники місцевих верхівок тепер брали участь у суді разом з намісником. Дворяни звільнялися від суду намісників. Було підтверджене право переходу селян у Юр'їв день, але збільшено суму відступної плати. Виникли нові органи централізованого управління — прикази, де зосереджувалося управління окремими сферами життя держави.

1556 р. «Вибрана рада» скасувала систему кормління бояр. Було створено місцеве самоуправління з «виборних людей». Військова реформа сприяла створенню стрілецького війська, завдяки чому цар вже не залежав від боярського ополчення. З 1556 р. згідно з «Уложенням про службу» і для дворян-поміщиків, і для бояр-вотчинників вводилася обов'язкова військова служба терміном 15 років.

Церковний собор у Москві, що дістав назву Стоглавого (його рішення були зведені у 100 глав), закріпив право церкви володіти землями, але цар зміг добитися того, що нові землі церква мала набувати за погодженням з ним. Той самий собор встановив суворі порядки поведінки церковнослужителів, заборонив підданим царя спілкування з іноземцями, що зумовило ізольованість Московської держави від зовнішнього світу.

Зміцнення внутрішнього становища Московської держави супроводжувалося активізацією зовнішньої політики. 1552 р. після кількарічної війни московське військо захопило Казанське ханство, 1556 р. приєднало без бою Астраханське ханство. Все це давало змогу контролювати Волзький торговий шлях. У другій половині XVI ст. почалося підкорення Сибіру, яке головним чином здійснювали козаки. У підкоренні Сибіру прославився загін отамана Єрмака Тимофійовича, який розгромив сили сибірського хана Кучума і приєднав до Московської держави Західний Сибір. Пізніше він загинув під час нападу загону місцевих жителів на його загін. У XVII ст. першопроходцями Василем Поярковим, Семеном Дежньовим,

Єрофеем Хабаровим та ін. був колонізований Східний Сибір і частина Далекого Сходу. У Сибір переселялися селяни і купці. Місцеве населення було обкладено даниною, яка сплачувалася в основному хутром.

Не так успішно складалися завойовницькі війни на Заході за вхід до Балтійського моря, який контролювався послабленим Лівонським орденом. 1558 р. почалася Лівонська війна. Царське військо швидко розбило лівонців і окупувало майже всю територію ордену. Але на Лівонські землі претендували Литва, Польща, Швеція і Данія, які не бажали посилення Московської держави.

Війна затягнулася. Останнім успіхом царського війська було взяття 1563 р. Полоцька. Але наступного року воно було розбите під Оршею, коли полководець князь А. Курбський перейшов на бік ворога. Розлючений Іван IV, якого називали Грозним, усюди бачив зраду, карав винних і невинних.

З 1564 р. у Московській державі був встановлений відкритий терористичний режим – опричнина. У грудні 1564 р. царська сім'я виїхала з Москви в Олександрівську слободу і було оголошено, що цар залишиться при владі, якщо йому ніхто не буде чинити опір (малися на увазі в першу чергу бояри, яким Іван IV не довіряв), а він буде карати «зрадників» сам, без Боярської думи. Грозний також вимагав, щоб йому виділили особливу частку з державних земель – «опричнину» (від слова «опріч» – окрім). В опричнину увійшли кращі землі держави з найбагатшими містами і торговими шляхами. З опричних земель цар вигнав бояр, забравши їхні вотчини. Багатьох стратили. Вцілілі бояри виселялися в іншу половину держави – земщину, де збереглося старе управління, тобто правління боярської думи. Частина боярських вотчин була роздана дворянам, царським опричникам, які не були пов'язані з боярами. Опричне військо стало каральним інструментом у руках царя. Воно вбивало тисячі людей по всій країні. Безглузді погроми опричники за наказом царя вчиняли в Новгороді, Твері, Клину.

1572 р. опричнина раптом була заборонена, як і згадки про неї, і замінена «государевим двором». Багато опричників було страчено. Але царський терор тривав до самої смерті Івана IV. Політика терору послабила Московську державу. Лівонську війну, що тривала 25 років, Росія (так стала називатися Московська держава) програла. Балтійське узбережжя опинилося в руках Швеції.

НАЦІОНАЛЬНА КРИЗА 1604 – 1612 РР. В МОСКОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ: ПРИЧИНИ, ХІД, НАСЛІДКИ

До кінця XVI століття Московська держава переживала лихоліття. Постійні набіги кримських татар і розгром Москви в 1571р. ; тривала Лівонська війна, що тривала 25 років: з 1558-го по 1583-ій, що досить вимотала сили країни і закінчилася поразкою; так називані опричні «перебори» і грабежі при царі Івані Грозному, які потрясли і зруйнували старий уклад життя і звичні відносини, що підсилювали загальний розлад і деморалізацію; постійні неврожаї й епідемії. Усе це привело в підсумку державу до серйозної кризи.

У 1591 р. в результаті углицької драми загинув малолітній Дмитро – останній син Івана Грозного, від Марії Нагої, законний спадкоємець російського престолу. 6 січня 1598 р. помер бездітним цар Федір Іванович. З його смертю назавжди припинила своє існування багатовікова великокнязівська династія Рюриковичів. Престол царя всієї Русі виявився вільним. Багато російських дореволюційних істориків вважали припинення царської династії наприкінці XVI ст. причиною «Великої смути» – так сучасники влучно назвали першу громадянську війну в Росії на початку XVII ст. Ця назва з’явилась в середині XVII ст. в творі піддячого Г. Котошихіна «О России в царствование Алексея Михайловича». Воно виявилось настільки точним, що було прийнято багатьма відомими істориками ХІХ – ХХ ст.

Після смерті Івана IV престол успадкував його син Федір Іванович (1584-1598). Він не міг керувати державою, і поступово влада зосередилася в руках боярина Бориса Годунова, чия сестра була дружиною царя. Він досяг значних успіхів у зовнішній політиці: уклав перемир'я з Польщею, мир з Кримом, відвоював у Швеції вихід до Балтійського моря. Владу царя і авторитет Росії посилило присвоєння московському митрополиту титула патріарха. Після смерті Федора в країні виникла династична криза. Ще 1591 р. внаслідок нещасного випадку в Угличі загинув спадкоємець московського престолу молодший син Івана Грозного царевич Дмитрій. Династія Рюриковичів припинила своє існування. Годунов домігся від земського собору обрання себе царем. Але його правління (1598-1605) виявилося невдалим, оскільки діяльність царя була зведена нанівець голодом 1601 – 1603 рр., якому влада, незважаючи на вжиття певних заходів, не змогла протистояти. Ситуація погіршувалася тим, що наприкінці XVI ст. був скасований Юр'їв день і селяни стали кріпаками. Це разом з голодом спричинило великі селянські заворушення, особливо на півдні країни. В усіх лихах люди звинувачували Годунова, який нібито вбив царевича Дмитрія і