Довідник_2014

Проти революційної Франції почав складатися контрреволюційний блок європейських феодальних монархій і буржуазно-аристократичних кіл Великої Британії.

Другий етап революції (10 серпня 1792 – 2 червня 1793 р.) відзначався гострою боротьбою між якобінцями-монтаньярами і жирондистами. Жирондисти (керівники – Ж. П. Бріссо, П. В. Верньо, Ж. М. Ролан та ін.) представляли торгово-промислову і землевласницьку буржуазію, що встигла одержати деякі вигоди від революції.

Жирондисти, змінивши партію фельянів при владі й перейшовши на консервативні позиції, прагнули зупинити революцію, не допустити її подальшого розвитку. Якобінці (керівники – М. Робесп'єр, Ж. П. Марат, Ж. Ж. Дантон, Л. А. Сен-Жюст), які представляли блок середніх і нижчих прошарків буржуазії, селянства і плебейства, тобто класових груп, вимоги яких ще не були задоволені, прагнули поглиблення і розширення революції.

Ці суперечності, що набули форми конфлікту між Законодавчими зборами, де чільне місце належало жирондистам, і Паризькою Комуною, де провідну роль відігравали якобінці, потім були перенесені в обраний на основі загального виборчого права (для чоловіків) Конвент, що почав роботу 20 вересня 1792 р. На першому публічному засіданні Конвент одностайно прийняв рішення про скасування королівської влади (21 вересня 1792 р.). У Франції була встановлена республіка. Усупереч опору жирондистів якобінці наполягли на передачі колишнього короля суду Конвенту, а потім, після визнання його винним, на винесенні йому смертного вироку. 21 січня 1793 р. Людовік XVI був страчений.

Перемога біля села Вальмі зупинила наступ інтервентів. 6 листопада 1792 р. при Жемапе була здобута нова перемога, 14 листопада 1792 р. революційні війська вступили в Брюссель.

Різке погіршення економічного й особливо продовольчого становища внаслідок війни сприяло загостренню класової боротьби в країні. У1793 р. знову посилився селянський рух. У ряді департаментів (Ер, Гар, Нір) селяни самовільно здійснювали поділ общинних земель. Дуже гострих форм набували виступи голодуючої бідноти в містах. Виразники інтересів плебейства – «скажені» (керівники Ж. Ру, Ж. Варле та ін.) вимагали встановлення «максимуму» (твердих цін на продукти споживання) і приборкання спекулянтів. Зважаючи на вимоги мас і з огляду на політичну обстановку, яка склалася, якобінці пішли на союз зі «скаженими». 4 травня 1793 р. Конвент, незважаючи на опір жирондистів, декретував установлення твердих цін на зерно. Нове народне повстання 31 травня – 2 червня 1793 р. завершилося вигнанням жирондистів із Конвенту і переходом влади до якобінців.

Третій етап революції (2 червня 1793 – 27 липня 1794 р.) був її вищим етапом – революційною якобінською диктатурою.

Якобінці прийшли до влади в критичний момент життя республіки. Із півночі, сходу і півдня просувалися війська інтервентів. Контрреволюційні заколоти охопили весь північний захід і південь країни. Близько двох третин

території Франції опинилися в руках ворогів революції. Лише рішучість і сміливість якобінців урятували революцію і підготувала перемогу республіки. Аграрним законодавством (червень-липень 1793 р.) якобінський Конвент передав селянам общинні й емігрантські землі для розподілу і повністю знищив усі феодальні права і привілеї. Таким чином, головне питання революції – аграрне – було розв'язане на демократичній основі: феодально залежні селяни перетворилися на вільних власників. 24 червня

1793 р.

26 червня 1794 р. війська республіки завдали нищівного удару по інтервентах при Флерюсі. За один рік якобінська диктатура розв'язала головні завдання революції, що залишалися нерозв'язаними протягом чотирьох попередніх років. Але в самому середовищі якобінців, що поєднувало класово різні елементи, існували глибокі внутрішні протиріччя. Від початку 1794 р. в лавах якобінського блоку розгорнулася внутрішня боротьба. У той же час велика частина буржуазії, що не бажала миритися з обмежувальним режимом і плебейськими методами якобінської диктатури, переходила на позиції контрреволюції, захоплюючи за собою заможне селянство, незадоволене політикою реквізицій, а слідом за ним і середнє селянство. Улітку 1794 р. виникла змова проти уряду Робесп’єра, що призвела до контрреволюційного перевороту 9 термідора (27 липня 1794 р), який повалив якобінську диктатуру.

Четвертий етап революції (27 липня 1794 – 9 листопада 1799 р.)

названий «термідоріанським режимом» або директоріальна республіка, яка представляла інтереси «нових багатіїв», що виникли в роки революції. У Конвенті захопили лідерство жирондисти, окремі діячі з «болота». В країні тривав терор. Було розгромлено якобінський клуб, розпущено його секції на місцях. Жорстоко придушувалися виступи народних мас.

Скасовувався закон про максимум цін. Встановлення повної свободи торгівлі призвело до зростання цін. Не допускалися будь-які обмеження підприємництва. В країні розпочався розвиток капіталістичної економіки, вільної від залишків феодалізму.

Отже, Французька революція кінця XVIII ст. стала найбільшим соціальним переворотом Нового часу, мала величезний вплив на всю Європу. В результаті революції у Франції було зруйновано абсолютизм, залишки феодальних відносин на селі і поділ суспільства на стани. Революція проголосила невід’ємні права людини і громадянина і заклала основи для формування правової держави.

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ І КОЛОНІАЛЬНА ПОЛІТИКА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII – XVIII СТ.

Виникнення перших буржуазних держав, подальший розвиток капіталістичних відносин в надрах феодального суспільства в інших країнах все помітніше відбивались на характері міжнародних відносин. Великий вплив на них чинили інтереси монархів, прагнення до завоювання нових земель. Разом з тим набуває все більшої сили новий фактор – боротьба за

заморські колонії, оволодіння морськими шляхами, суперництво за ринки збуту і сировини в Європі та за її межами.

Вплив цих двох факторів змінював співвідношення сил між державами. В другій половині ХVІІ – перша половина XVІІІ ст. на перший план виходять ті держави, де раніше виникли централізовані монархії і де фактор загальнодержавних інтересів брав верх над династичними інтересами того чи іншого правлячого дому. Важливу роль грали також рівень розвитку капіталістичних відносин, ступінь розробленості природних ресурсів, стан армії і флоту.

Все це призводило до зміни балансу сил в ході трьох великих війн першої половини XVIII ст. – війни за «іспанську спадщину» 1701 – 1714 рр., Північної війни 1700 – 1721 рр. та війни за «австрійську спадщину» 1740 – 1748 рр., у результаті яких до числа великих держав ввійшли Англія, Франція, Росія, Австрія і Пруссія, тоді як Швеція, Португалія, Данія, Голландія, Іспанія і Річ Посполита відійшли на другий план. Саме перші п’ять держав стали визначати систему міжнародних відносин протягом XVIII ст.

У XVIII ст. формується «східне питання» – складний комплекс міжнародних протиріч, пов'язаний з послабленням Османської імперії і з посиленням протиріч європейських завзять на Близькому і Середньому Сході в боротьбі за колоніальні ринки і контроль над Чорноморськими протоками. У XVII – XVIII ст. помітно розширилася географія міжнародних відносин країн Європи. В орбіту міжнародних відносин втягувались і віддалені континенти і регіони. Колоніальні проблеми поступово ставали одними із головних проблем міжнародних відносин нового часу.

Міжнародні проблеми в другій половині XVII ст. раніше всіх робили спроби вирішити ті держави, де відбувався процес укріплення централізованої держави на національній основі. До їх числа відносилася перш за все франція, лідери якої прагнули використати вигоди абсолютизму для відторгнення прикордонних територій від австрійських і іспанських Габсбургів і встановлення гегемонії в Європі.

Встановленню зовнішньополітичної гегемонії Франції в Європі сприяв ряд сприятливих обставин. В Англії після реставрації Стюартів у 1660 р. Карл ІІ і Яків ІІ для боротьби з буржуазною опозицією стали шукати допомогу за кордоном, перш за все у Людовика XIV. Франція регулярно надавала англійським королям грошові субсидії, чим вивів Англію із активної політики на континенті.

Тридцятилітня війна порушила традиційну єдність іспанських і австрійських Габсбургів. Обидві габсбургські династії переживали у другій половині XVII ст. серйозні внутрішні труднощі, а для Австрії знову посилилася загроза з боку Османської імперії.

Збіг цих сприятливих обставин підштовхнув Людовика XIV на нові територіальні завоювання. Коли експансій ні плани Людовика XIV були близькими до здійснення, міжнародна ситуація в Європі змінилася не на користь Франції.

У 1686 р. була створена Аугсбургська ліга в складі Австрії, Іспанії, Швеції, Англії і ряду німецьких і італійських князівств під протекторатом папи Інокентія ХІ. Цей потужний союз був спрямований проти посилення французької гегемонії. У 1688 р. Людовик XIV розпочав свою третю війну практично проти всієї Європи. Війна тривала дев’ять років і коштувала Франції 700 млн. ліврів, принесла французам успіх на суходолі і поразку на морі і закінчилася Рисквікським миром 1697 р. Вперше Франція нічого не отримала. Самою великою політичною поступкою країни стало призначення нею Вільгельма ІІІ Оранського англійським королем. Важливим результатом Реквікського миру стало зміцнення міжнародних позицій Англії і початок прихованого, але зростаючого англо-французького антагонізму в континентальній Європі і особливо в колоніях.

Початок XVIII ст. не вніс змін в основні напрямки розвитку міжнародних відносин в Європі. Ініціатором розв’язання чергового конфлікту був французький король, а його ворогами залишилися Габсбурги. Країна ще не справилася з наслідками третьої війни, а Людовик XIV кинув її у четверту, останню свою війну – за «іспанську спадщину» (1701 – 1714 рр.). «Іспанська спадщина» – це перш за все велика колоніальна імперія .

Приводом до війни став вакантний королівський престол Іспанії після смерті бездітного Карла ІІ із іспанської гілки Габсбургів.

Завершилася війна Утрехтським мирним договором 1713 р., який був підписаний між Францією і Іспанією, з одного боку, і Англією, Голландією, Бранденбургом, Савойєю і Португалією – з іншого. Французький абсолютизм потерпів велику зовнішньополітичну поразку, що знаменувала кінець французької гегемонії в Європі. Ця поразка стала також серйозною невдачею Франції в торгівельно-колоніальному суперництві з Англією, яка витіснивши Голландію, висувалася на провідні позиції в міжнародній торгівлі, мореплавстві, колоніальній експансії. Разом з тим війна за «іспанську спадщину» і Утрехтський мир поклали початок новому етапу загострення англо-французького антагонізму, що став для всього XVIII ст. домінуючим у міжнародних відносинах.

Майже одночасно з війною за «іспанську спадщину» розгорнулася Північна війна. Вестфальський мир 1648 р. перетворив Балтику у «шведське озеро». Шведські королі з середини XVII ст. контролювали зовнішню торгівлю цілої групи балтійських держав. З цим не хотіли миритися правлячі кола Речі Посполитої, Данії, Бранденбург-Прусської держави і особливо Росії. За Петра І на початку XVIII ст. склалася сильна анти шведська коаліція в складі Росії, Данії, Речі Посполитої і Бранденбурга. Балтійське питання стало одним із магістральних напрямків міжнародної політики всього XVIII ст.

Північна війна мала затяжний характер і велася з перемінним успіхом. Але перемоги російської армії на суші під Полтавою в червні 1709 р і молодого російського галерного флоту в липні 1714 р. принесли Росії довгоочікувану перемогу. Але небажання англійської і голландської

дипломатії визнавати за Росією право виходу до Балтійського моря, затягнуло закріплення цього військового успіху на цілих сім років.

Врезультаті двох великий війн XVIII ст. – війни за «іспанську спадщину» і Північної – в міжнародному балансі сил відбулися важливі зміни: Голландія, Іспанія, Швеція перейшли до розряду другорядних держав Європи, послабилися позиції Габсбургів і французьких королів, але зріс авторитет Англії і Росії в міжнародних справах.

До середини XVIII ст. в Європі швидко набирала силу Пруссія. Найбільше посилення країни відбувалося за короля Фрідріха ІІ (1740 – 1786 рр.), що висунув амбіційні плани панування над усією Європою. Скориставшись ситуацією династичної кризи, прусський король мав наміри відібрати у Габсбургів корону імператора Священної римської імперії німецької нації.

Головною перешкодою на шляху цих чистолюбивих планів Фрідріха ІІ була Австрія. В ході війни за «австрійську спадщину» вона відвоювала в Австрії одну із самих багатих і промислово розвинених провінцій – польську Сілезію.

Врезультаті усіх перегрупувань сил в Європі англо-французькі і австропрусські конфлікти переросли у Семилітню війну (1756 – 1763 рр.), яка розгорілася не тільки в Європі, але і в Північній Америці і в азіатських колоніях європейських держав.

За Губертусбургському мирному договору 1763 р. між Францією, Австрією і Пруссією Фрідріх ІІ зберігав за собою Сілезію, а Марія Терезія – корону Священної Римської імперії. Між Австрією і Пруссією встановилася тимчасова рівновага сил. Успіхи російської армії у семилітній війні загальмували подальшу експансію Пруссії в Центральній Європі; вони також значно підняли міжнародний престиж Росії.

Зовсім інша картина складалася на «колоніальному театрі». Тут союзник Пруссії – Англія – повністю взяла верх над Францією і Іспанією. Французів витіснили із Канади і вигнали із Індії. У 1763 р. у Версалі був підписаний мирний договір між Великобританією і, Францією і Іспанією, що завершив Семилітню війну в колоніях. За умовами миру Франція втратила Канаду, майже всі свої володіння в Індії, Іспанія передавала англійцям півострів Флориду і острів Менорку. Після Утрехтського миру 1713 р. Версальський мир 1763 р. означав новий великий крок до укріплення колоніальної могутності Англії.

Семилітня війна не привела до кардинальних змін в системі європейських міжнародних відносин, які склалися в першій чверті XVIII ст. Посилювалися міжнародні позиції Англії і Росії, значно послабився французький абсолютизм, австро-прусський антагонізм. Новим фактором стає прогресуюче послаблення позицій Речі посполитої і Османської імперії,

ісаме навколо польського і східного питання зав’язується новий вузол міжнародних протиріч.

ФРАНЦІЯ В РОКИ КОНСУЛЬСТВА ТА ПЕРШОЇ ІМПЕРІЇ

Директоріальна республіка, що встановилася у Франції 1794 р., виявилася недовговічною. Свій політичний порятунок правлячі кола бачили насамперед у встановленні такої форми правління, за якої на чолі держави стояла б «сильна особистість», котра б за необхідністю могла б захистити інтереси великих підприємців від правих та лівих за допомогою навіть зброї. У стабілізації була зацікавлена незначна частина селянства, що прагнула зберегти придбану в ході революції землю.

Найбільшу підтримку і довіру отримав генерал Наполеон Бонапарт, котрий мав широку популярність завдяки перемогам, здобутим французькими військами під його командуванням (особливо в Італії та Єгипті).

У 9 – 10 листопада (18 – 19 брюмера за республіканським календарем) 1799 р. Бонапарт за допомогою військ розігнав Законодавчий корпус, скасував Директорію й незабаром замінив конституцію 1795 р. новою конституцією 1799 р.

Конституція закладала принципи нової влади: верховенство уряду і представництво за плебісцитом, а також визначила її формальні атрибути. Останнє було зроблено з урахуванням досвіду римських часів: їх прихильником був Наполеон Бонапарт.

Уряд складався з 3-х консулів, обраних терміном на 10 років. Перший консул наділявся особливими повноваженнями: він здійснював виконавчу владу, призначав і зміщував на власний розсуд міністрів, членів Державної ради, послів, генералів, вищих чиновників місцевого управління, суддів. Йому належало право законодавчої ініціативи. Другий і третій консули мали дорадчі повноваження. Конституція призначила першим консулом Наполеона Бонапарта.

Як органи законодавчої влади засновувалися: Державна рада, Трибунат, Законодавчий корпус та Охоронний сенат. Законопроекти могли пропонуватися тільки урядом, тобто першим консулом. Державна рада здійснювала редагування цих законопроектів. Трибунат їх обговорював. Законодавчий корпус приймав чи відкидав їх цілком без дискусій. Охоронний сенат їх затверджував.

Через рік було скасовано виборне місцеве самоврядування: встановлювалася ієрархічна підпорядкованість усіх посадових осіб першому консулові. Процес централізації та бюрократизації державного апарату досяг свого логічного завершення.

Наполеон прагнув вирішити найгострішу з початку революції внутрішньополітичну проблему – відносини між буржуазною державою і церквою, що безумовно укріпило його владу, особистий престиж, особливо в середовищі французького селянства, в основній своїй масі релігійного. У 1801 р. був підписаний конкордат з Папою Пієм VII. Католицизм оголошувався релігією більшості французів. Відокремлення церкви від держави ліквідовувалося, держава знову зобов’язувалася забезпечити утримання служителів культу, відновити релігійні світа. Папа в свою чергу

визнавав розпродані церковні землі законною власністю нових власників і дав згоду на те, щоб вищі церковні чини призначалися урядом. Церква ввела особливу молитву за здоров’я консулів, а згодом імператора. Таким чином, католицька церква була поставлена на службу буржуазній державі, стала опорою бонапартистського режиму.

Влада першого консула все більше приймала характер одноособової диктатури. Логічним результатом було проголошення Наполеона Бонапарта в травні 1804 р. імператором Франції під іменем Наполеона І, його коронував сам римський папа.

У1807 р. був скасований Трибунат – єдиний орган, де існувала опозиція бонапартистському режиму. Законодавчий корпус збирався вкрай рідко. Таким чином у Франції остаточно встановився авторитарний режим. Був створений розкішний двір, відновлені придворні титули, введено звання маршала імперії. Зникло з вжитку звернення «громадянин», замість нього з’явилося «ваша імператорська величність».

У1802 р. був виданий закон про амністію дворян-емігрантів. Стара аристократія, що повернулася із еміграції, поступово утверджувала свої позиції. Більше половини призначених Наполеоном проектів, за своїм походженням належали до старої знаті.

Наряду з цим французький імператор, намагаючись утвердити свій режим, створював нову еліту, вона отримувала від нього дворянські титули, за що була йому вельми зобов’язана. З 1808 по 1814 рр. було даровано біля чотирьох тисяч дворянських титулів; роздаровувалися землі як у Франції так

іза її межами – земельна власність була показником багатства і суспільного становища. Але відродження титулів не означало повернення до старої феодальної структури суспільства. Станові привілеї не відновлювалися, законодавство Наполеона закріплювало юридичну рівність.

Всіх свої братів Наполеон зробив королями в підпорядкованих Франції країнах Європи.

Уроки Консульства та Першої імперії капіталістичний розвиток сільського господарства, промисловості і торгівлі Франції стало прискорено розвиватися. Розпочалася промислова революція. Найбільші успіхи робила металургія, виробництво зброї, текстильне виробництво, вовняна та шовкова промисловість, виготовлення предметів розкоші, фарфоровий та скляний посуд. Та все ж в економічному відношенні Франція відставала від Англії. Французькі товари часто не витримували конкуренції не тільки з англійськими, але і з виробами інших країн.

Значних успіхів досягло сільське господарство. Посівні площі і площі виноградників збільшилися. Одночасно посилювалася експлуатація дрібного селянства сільською буржуазією – лихварями, торговцями, великими землевласниками. Швидко зростали непрямі податки, що були головним тягарем для селянства. В роки Консульства було відновлено податок на вино, а за імперії – на сіль і тютюн. Землевласники були зацікавлені у ввезені дешевих англійських та інших іноземних промислових виробів і не були

схильними підтримувати політику безперервних війн, що проводилися Наполеоном.

Інтересам великої буржуазії і землевласників слугувала проведена за імперії розробка норм буржуазного права і зведення їх в ряд кодексів. Найважливішим був Цивільний кодекс, що отримав потім назву Наполеонівського. Головне місце в ньому займали статті, що закріплювали приватну власність і експлуатацію. Кодекс закріплював принцип свободи приватного підприємництва і розширював свободу розпорядження майном за заповітом. У 1807 р. Цивільний кодекс набрав чинності. Були також введені Торгівельний і Кримінальний кодекси (1808). Останній встановлював жорсткі покарання за найменші посягання на приватну власність.

Кодифікація буржуазного права мала виражену антиробітничу направленість. Страйки і профспілки заборонялися у відповідності із законом Ле Шапельє, прийнятий ще у 1791 р. Суд повинен був приймати на віру показники господаря проти робітника. Становище робітників був тяжким. Робочий день часто перевищував 14 годин.

Промисловий переворот у Франції, що почався наприкінці XVIII ст., протікав значно повільніше, ніж у Англії. Завдяки більшій живучості у Франції дрібного виробництва тут не відбувалася в таких масштабах, як в Англії, пролетаризація селян і ремісників. У Франції швидше, ніж промисловий, розвивалися банківський і лихварський капітал.

Капіталістичний розвиток сільського господарства, промисловості й торгівлі Франції значно просунувся вперед у період консульства й імперії

(1799 – 1815).

Захоплення і пограбування нових територій військом Наполеона І сприяли припливу у Францію великих грошових сум у формі контрибуцій і поширенню французьких товарів у Європі. У період імперії в 4 рази порівняно з дореволюційним періодом зросла продукція вовняної промисловості, у 2 рази збільшився видобуток залізної руди тощо. Однак припинення ввезення англійських машин у період війни унеможливило переобладнання французької промисловості на основі машинної техніки і гальмувало індустріалізацію країни.

У часи імперії пара в Англії стала основою енергетики, тоді як у французькій промисловості працювало лише 15 парових машин.

Уведена декретом Наполеона І 21 листопада 1806 р. континентальна блокада мала на меті підірвати могутність Англії і створити сприятливі умови для гегемонії французької промисловості. У перші роки континентальна блокада сприяла промисловому піднесенню Франції і деяким європейським країнам.

Роки правління у Франції Наполеона спочатку як першого консула (1799

– 1804 рр.), потім як імператора Наполеона І Бонапарта (1804 – 1814 рр., 1815 р.) відрізняються масштабними і майже безперервними війнами. Ці війни зіграли певну роль в руйнуванні феодально-кріпосницьких порядків в Європі: була ліквідована ослаблена Священна Римська імперія (1806 р.), скоротилася чисельність дрібних держав у Німеччині, в окупованих

французами країнах було введено прогресивний юридичний Кодекс Наполеона. Але в завойованих і васальних від Франції країнах Наполеон проводив політику, спрямовану на перетворення їх в ринок збуту для її товарів і джерел сировини для промисловості. Із переможених держав викачувалися величезні суми контрибуцій.

Головною метою Наполеонівських війн було лідерство Франції в Європі. Але блискучі військові перемоги породжували у Наполеона все нові, часом фантастичні плани типу встановлення європейського, а по можливості й світового панування.

РЕВОЛЮЦІЇ 1848 - 1849 РР. В КРАЇНАХ ЄВРОПИ

У 1848 – 1849 рр. у Парижі, Відні, Берліні, Римі та інших європейських столицях відбулися революційні виступи. Ніколи раніше Європа не знала такого загального загострення соціальної боротьби, розмаху народних виступів і бурхливого піднесення національно-визвольних рухів. Боротьба буржуазії, робітників, селянства, ремісників і дрібних торгівців проти феодально-абсолютистських утисків переплелася з національно-визвольною боротьбою народів Австрії та Італії, із загальнонаціональними рухами за територіальне об'єднання Німеччини й Італії. Хоч у різних країнах напруження боротьби не було однаковим, різними були шляхи і долі повсталих народів, безсумнівним стало те, що революційні події набули загальноєвропейського масштабу.

Лютнева революція 1848 р. у Франції. Внутрішня і зовнішня політика Липневої монархії, встановленої у Франції після революції 1830 р., привела до того, що в опозиції до режиму опинилися робітники, селяни, значна частина буржуазії. З середини 40-х рр. створилася кризова ситуація. На публічних політичних бенкетах, що організовувалися на площах Парижа представниками буржуазії як легальна форма опозиційної протидії уряду, ставилися вимоги політичних і соціальних реформ. Урядова заборона чергового бенкету, призначеного на 22 лютого 1848 р., стала приводом до народного повстання.

Король Луї Філіпп зрікся престолу й утік в Англію. Республіканські депутати з Палати депутатів обрали Тимчасовий уряд. Членами уряду стали робітник Альберт, соціаліст Луї Блан. Тимчасовий уряд проголосив Францію республікою. Для боротьби з масовим безробіттям уряд створив національні майстерні, в яких працювали понад 100 тис. чоловік.

Під час виборів до Установчих зборів перемогли буржуазні республіканці. Із них і було сформовано уряд. Він видав декрет про ліквідацію національних майстерень, робітникам до 25 років було запропоновано вступити до армії або відправитися на земляні роботи в провінцію. У відповідь робітники Парижа в червні 1848 р. піднялися на повстання. Урядові війська під командуванням військового міністра генерала Луї Кавеньяка, якому Установчі збори передали всю повноту влади, придушив це повстання.

Червневе повстання було переломним у революції 1848 р. у Франції. Голова виконавчої влади генерал Луї Кавеньяк, який до цього був військовим міністром, почав переслідувати робітників. У листопаді 1848 р. було проголошено Конституцію, яку виробили Установчі збори. Франція проголошувалася республікою на чолі з президентом, який обирався загальним голосуванням на 4 роки. Президент мав широкі повноваження: формував уряд, командував збройними силами, керував зовнішньою політикою.

Президентом було обрано прибічника монархії принца Луї Наполеона Бонапарта, небожа Наполеона І. Свої голоси йому віддали монархічні кола буржуазії та селяни. Луї Бонапарт створив новий уряд, ключові посади якого обіймали монархісти. Вони ж здобули більшість і в Законодавчих зборах. Республіканські депутати, які складали меншість, активно критикували внутрішню і зовнішню політику Бонапарта.

У Німеччині 30 – 40-х рр. XIX ст. політична роздробленість, цехове ремесло, залежність селян від поміщиків, панування дворянства стали найважливішими перешкодами зростанню промисловості та торгівлі. У цьому полягали основні причини революції 1848 – 1849 рр. у Німеччині.

До початку 1848 р. загострилося національне питання, що відбивалося у прагненні до об'єднання Німеччини і створення єдиної німецької держави, а також вимогах встановлення конституційного ладу і ліквідації пережитків феодалізму. Голод і зубожіння, особливо внаслідок неврожаїв, сприяли поглибленню нестабільності. Лютнева революція 1848 р. у Франції підштовхнула революційний вибух у Німеччині.

Революційні події 1848 р, спочатку розгорталися у Західній Німеччині: Бадені, Вюртембурзі, Баварії.

Прусський король Фрідріх-Вільгельм IV стягував до Берліна війська. Але, усвідомивши небезпеку подальшого опору народним вимогам, оголосив про скасування цензури, пообіцяв прийняти конституцію. Сутички демонстрантів з військами переросли в барикадні бої в усьому Берліні, більшість якого зайняли повстанці (студенти, ремісники, робітники). Бої припинилися, коли король наказав вивести війська з міста. Було створено ліберальний уряд і оголошено про вибори до Національних зборів, що мали виробити Конституцію Пруссії. Вибори відбулися 1848 р. одночасно з виборами до загальнонімецьких Установчих зборів, на яких мало вирішуватися питання про об'єднання Німеччини.

Загальнонімецький парламент розпочав свою роботу в Франкфурті-на- Майні. 1849 р. парламент прийняв імперську Конституцію, в якій вперше в німецькій історії були проголошені демократичні свободи (особистості, віросповідання, совісті, рівності перед законом, недоторканність власності тощо). Ліквідовувалися всі станові переваги, феодальні повинності, скасовувалася смертна кара. Конституція передбачала об'єднання німецьких держав у рамках Німецької імперії, але зі збереженням монархії. Корона призначалася прусському королю Фрідріху-Вільгельму IV, але він відмовився прийняти її від парламенту. Конституція була відхилена