3. Ступені порівняння прикметників у діловому мовленні

Прикметник – це частина мови, яка виражає ознаку предмета і від­повідає на питання який? чий? За значенням прикметники поділяють на якісні, відносні і присвійні.

Якісні прикметники виражають ознаки кольору, запаху, розміру, форми, гучності, смаку, які безпосередньо сприймають органи чуттів (синій, великий, запашний, кислий, тихий), ознаки, що позначають часові, вікові, розумові, фізичні якості (давній, молодий, хоробрий, мудрий, здоровий, худий), дають загальну оцінку (гарний, по­ганий, веселий). 

Відносні прикметники виражають ознаку за від­ношенням до предмета (університетська бібліотека), матеріалу (де рев’яний стіл), місця (міський парк), дії (бігова доріжка), сталого відношення (обов’яз­ковий). 

Присвійні прикметники вказують на належність предмета певній істоті: батьків портфель, Софіїна книжка.

Якісні прикметники утворюють ступені порівняння.

Якісні прикметники мають два ступені порівняння: вищий і найвищий.

Вищий ступінь порівняння вказує, що ознака властива одній людині чи одному предмету більшою мірою, ніж іншим: красивіший, молодший, більший. Вищий ступінь утворюється від основи чи кореня прикметника за допомогою суфіксів -ш-, -іш-: дов-ш-ий, ніжн-іш-ий. При цьому в основі чи корені втрачаються суфікси -к-, -ок-, -ек- перед суфіксом -ш- (тонкий — тонший; глибокий — глибший; далекий — дальший). Перед суфіксом -іш- суфікси -к-, -ок-, -ек- зберігаються {чіткий —чіткіший, стрункий —. стрункіший; жорстокий — жорстокіший) тощо.

Найвищий ступінь порівняння вказує на найвищу міру вияву ознаки предмета й утворюється додаванням до вищого ступеня префікса най-: найближчий, найдорожчий. Форма найвищого ступеня може підсилюватися частками як, що, які з прикметниками пишуться разом: якнайбільший, якнайменший, якнайкращий, щонайзручніший, щонайдорожчий.

Прикметники вищого і найвищого ступенів відмінюються за родами, числами і відмінками.

4.Кодифікація мови

Будь-яка мова потребує охорони і турботи. Піклуватися про мову повинна кожна людина і суспільство в цілому. Свідома турбота про мову називається кодифікацією мови.

Кодифікація, пояснює словник, означає упорядкування, приведення до системи, до цілісного несуперечливого зводу (кодексу).

У мові кодифікація — також уніфікація, упорядкування, відкидання всього чужого для літературної мови і прийняття всього, що її збагачує.

Засобами кодифікації мови є словники, довідники з мови, підручники для середньої та вищої школи, наукові лінгвістичні дослідження, що встановлюють норму, твори (художні, наукові, публіцистичні), взірці мовлення людей, які досконало володіють українською мовою і мають високий соціокультурний авторитет, — талановитих письменників, учених, журналістів, артистів, дикторів.

Кодифікатором, тобто оберігачем літературної мови, виступає вчений-мовозна-вець, письменник, журналіст, політик, диктор радіо і телебачення, артист, учитель, викладач вузу, редактор, коректор і будь-хто з нас. Кожний мовець, який володіє літературною мовою, є прикладом для інших. Але необхідно розуміти, що до деяких зразків хочеться наблизитися, а від інших — відійти. Свідомий громадянин України відповідає за долю української літературної мови, і цей обов'язок насамперед виявляється в роботі над удосконаленням особистої культури мови.

КМ базується на наявності хоча б трьох ознак: на відповідності даного явища структурі мови; на факті масової й  регулярного  відтворення даного явища в процесі комунікації; на суспільному схваленні і визнанні цього явища нормативним. Кодифікація піддається не вся національна мова, а лише ті його системи, які є найбільш важливими у соціальному та комунікативному відношенні, зазвичай це літературна мова.