Розділ 3.Актуальні проблеми позовної давності як особливого строку захисту цивільних прав у суді

3.1Застосування позовної давності у судові практиці

Застосування позовної давності в наказному провадженні: окремі аспекти

Запровадження в процесуальне законодавство наказного провадження, хоча й має очевидний позитив, але детермінує значну кількість проблем, викликаних неузгодженістю законодавства. Особливої «гостроти» вони набувають при взаємодії норм матеріального та процесуального законодавства.

Однією із таких проблем є можливість/неможливість застосування позовної давності в наказному провадженні

Позовна давність застосовується судом за заявою сторони у спорі здійсненою до винесення судового рішення. При цьому в літературі вказується, що оскільки суб’єктом звернення з заявою про застосування позовної давності закон визначає сторони, якими відповідно до процесуального визначення сторін у справі (ст. 30 Цивільного Процесуального Кодексу) є позивач і відповідач, то подавати цю заяву можуть лише позивач, відповідач та третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору (і яка має процесу- альні права позивача). Разом з тим, в наказному провадженні до учасників процесу належать не позивач і відповідач, а стягувач (кредитор) та боржник.

Втім у деяких статтях Цивільного Процесуального Кодексу законодавець використовує щодо стягувача термін «заявник» (як, наприклад в п. 2 ч. 2 ст. 98 Цивільного Процесуального Кодексу), а стосовно боржника — «заінтересована особа» (ч. 2 ст. 26 Цивільного Процесуального Кодексу). Зрозуміло, що буквальне тлумачення та співставлення відповідних термінів як в Цивільного Кодексу, так і в Цивільного Процесуального Кодексу робить цілком очевидним висновок про неможливість застосування позовної давності в наказному провадженні. Після закріплення в Цивільного Процесуального Кодексу інституту наказного провадження, його норми зазнали значних змін. В першу чергу це стосується переліку вимог 125 на підставі яких може бути видано судовий наказ. Більш детальний аналіз вимог перерахованих в ст. 96 Цивільного Процесуального Кодексу України свідчить про те, що частина з них просто не розрахована на застосування позовної давності. Це пов’язано як з їх сутністю, так і спеціальними вказівками в законодавстві.

Наприклад, вимоги про стягнення нарахованої, але невиплаченої працівникові суми заробітної плати (ч. 2 ст. 233 Кодексу Кодекс законів про працю України) та стягнення аліментів (ч. 1 ст. 20 Сімейного кодексу України).[62,c147].

Натомість, вимоги про стягнення компенсації витрат на про- ведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника, вартості товару неналежної якості й заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, телебачення та радіомовлення не виключають позовної давності. Очевидно, що крім вимог перелічених в ст. 96 Цивільного Процесуального Кодексу допустимо вказати ще значну кількість безспірних за своєю сутністю вимог (наприклад, виплата авторського гонорару), що також могли б бути включені до Цивільного Процесуального Кодексу і на які поширюється позовна давність. З огляду на це, навряд чи можливий висновок про те, що наказне провадження призначене тільки для вимог стосовно яких застосування позовної давності взагалі недопустиме. Аналіз судової практики дозволяє виокремити декілька основних підходів, що використовуються судами в наказному провадженні при заявлені вимог щодо яких сплинула позовна давність. Зокрема: відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу; відкриття провадження про видачу судового наказу; скасування судового наказу, при виданні якого не була застосована позовна давність; зміна судового наказу, якщо в заяві про скасування судового наказу боржник заявляє про застосування позовної давності. Спроба врегулювати ці розбіжності була зроблена Вищим спеціалізованим судом України. У п. 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізовано- го суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв в порядку наказного провадження» зауважується, що наявність спору про право (п. 2 ч. 3 ст. 100 Цивільного Процесуального Кодексу), що є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встанови- ти коли із доданих документів вбачається пропуск позовної давності. Така вимога може бути вирішена лише у позовному провадженні. 126 Натомість, у листі Верховного Суду України від 01.07.2007 року «Практика розгляду судами цивільних справ в порядку наказного провадження» вказується, що чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд. [29,п.9].

Відповідно до ч. 2 та 3 ст. 267 Цивільного Кодексу заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, а позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Зважаючи на це вбачається, що суди не повинні відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу з підстав спливу строку позовної давності. Адже у разі винесення судового наказу щодо зобов’язання, стосовно якого сплив строк позовної давності, боржник має право на скасування судового наказу. Таким чином, існують фактично дві позиції щодо застосування позовної давності в наказному провадженні: а) позовна давність свідчить про наявність спору про право і виключає прийняття заяви про видачу судового наказу; б) позовна давність не повинна враховуватись судом без заяви зацікавленої особи, а наявні в інституті наказного провадження процесуальні засоби не виключають можливості звернення із заявою про застосування позовної давності під час подачі заяви про скасування судового наказу. Сутнісний аналіз цих позицій дозволяє констатувати, що проблема- тика позовної давності в наказному провадженні зводиться до вибору процесуального механізму за допомогою якого буде забезпечено боржнику можливість заявити про застосування позовної давності. Їх можна охарактеризувати як спрощені, тому що не враховуються особливості конструкції позовної давності та її співвідношення з наказним провадженням, основною властивістю якого є безспірність вимог.

В умовах ринкової економіки значне коло цивільних правовідносин опосередковане кредитними договорами. Умови кредитних договорів іноді передбачають досить високі процентні ставки, а також наявність різноманітних засобів забезпечення зобов’язання, серед яких штраф або пеня. Внаслідок цього сума заборгованості за кредитним договором, що стягується в судовому порядку, може значно перевищувати розмір суми кредиту. У зв’язку з цим постає питання щодо застосування ефективних засобів захисту прав боржника. Одним з таких засобів захисту є застосування позовної давності. [3,c88].

Позовна давність визначається ст.256 Цивільного Кодексу України як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з ч.4 ст.267 Цивільного Кодексу України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові

На винятку із загального правила наголошує лише Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в листі від 16.01.2013 року, а саме – позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі [19].

Однією із найбільш зручних умов, що встановлюються кредитними договорами, є повернення суми боргу, а також процентів частинами (наприклад, щомісячно або щоквартально). При цьому виконання зобов’язання може бути забезпечено неустойкою – штрафом за невиконання вимог банку щодо повернення заборгованості або пенею за прострочення сплати чергового місячного платежу.

Основним і чи не єдиним видом порушення зобов’язання боржником в такому разі є прострочення сплати чергового платежу (платежів). При цьому, у разі виникнення прострочення виконання зобов’язання банк має право заявити такі вимоги:

1) про повернення наявної заборгованості за черговими платежами і процентами (виходячи з обов’язку боржника, закріпленого в ч.1 ст.1049 Цивільного Кодексу);

2) про дострокове повернення частини кредиту, що лишилася, та сплати процентів (відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України);

3) про стягнення неустойки (пені, штрафу) за порушення умов договору (зокрема, прострочення його виконання).

Зобов’язання, в розумінні положень ст.509 Цивільного Кодексу України, полягає в обов’язку однієї сторони вчинити певні дії (утриматися від їх вчинення) на користь другої сторони, яка має право вимагати виконання цього обов’язку. Верховний Суд України в постанові від 06.11.2013 року у справі 6-116цс13 роз’яснив, що умовами кредитного договору з поверненням боргу частинами встановлюються окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку [Постанова Верховного Суду України від 06.11.2013 року у справі 6-116цс13 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/35667396]. Тобто в такому разі не можна прирівнювати поняття «кредитний договір» до поняття «зобов’язання»; зобов’язанням будуть виступати правовідносини, в яких боржник зобов’язується передати кредиторові певну частину боргу. У зв’язку з зазначеним кредитор може реалізувати право на повернення як всіх прострочених часток, так і кожної з них окремо, протягом строку, який надається для захисту порушеного (шляхом прострочення сплати частки) права кредитора, – тобто строку позовної давності.[20].

В іншій постанові від 19.03.2014 року у справі 6-14цс14 Верховний Суд України зазначає, що початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд [Постанова Верховного Суду України від 19.03.2014 року у справі 6-14цс14 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/37908426]. Це твердження відповідає нормі ч.5 ст.261 ЦК України, згідно з якою за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Таким чином, перебіг позовної давності починається щодо кожного із зазначених вище зобов’язань окремо. Тобто, наприклад, якщо днем настання строку сплати першого платежу, який був прострочений боржником, було 1 вересня 2009 року, а позовну заяву подано 03.09.2013 року, то стягненню підлягатимуть прострочені чергові платежі, строк сплати яких наставав, починаючи з 01.09.2010 року і до 01.09.2013 року. [21]

Зазначений висновок, зокрема, наводить Верховний Суд України у постанові від 19.03.2014 року у справі 6-20цс14: «у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежа»

Що стосується права кредитора заявляти вимогу про дострокове повернення частини кредиту, що лишилася, та процентів, то це право виникає, виходячи з попередніх міркувань, з кожним новим випадком прострочення виплати чергової частини боргу. Виникнення у кредитора права заявляти таку вимогу задовго до закінчення строку дії договору є ще одним підтвердженням того, що в жодному випадку не можна початок перебігу позовної давності ставити в залежність від строку дії кредитного договору.

Поряд з вимогою про захист права, порушеного внаслідок виконання основного зобов’язання, кредитор вправі пред’явити також вимогу про стягнення неустойки (штрафу або пені), яка є додатковим (виходячи з положень ст.266 ЦК України) зобов’язанням.

Поняття неустойки норма ч.1 ст.549 Цивільного Кодексу України розкриває як грошову суму або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Буквальне тлумачення поняття неустойки у поєднанні з тлумаченням поняття «зобов’язання», яке надав Верховний Суд України, приводить до висновку про те, що нарахування пені здійснюється на кожний прострочений черговий платіж окремо, як на окреме зобов’язання.

При цьому обрахування позовної давності щодо вимоги про стягнення неустойки залежить від її виду. Наслідком несвоєчасного виконання зобов’язання, у відповідності до ч.3 ст.549 Цивільного Кодексу України, може бути сплата пені за кожен день прострочення виконання. У зв’язку з тим, що виникнення обов’язку по сплаті певної суми пені прямо залежить від тривалості прострочення виплати боргу (в нашому випадку кожної чергової виплати), постає питання про час, з якого починається перебіг позовної давності щодо вимоги про сплату пені. У постанові від 06.11.2013 року Верховний Суд України зазначив: «правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо»[28].

Важливим для розрахунку розміру пені, що стягується, є визначення суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання, від якого обчислюватиметься пеня. В договорі поняття «несвоєчасно виконане грошове зобов’язання» може бути визначено як сукупність прострочених чергових виплат (і процентів), або як прострочена чергова виплата (і проценти на неї).

В першому випадку сума, з якої нараховуватиметься пеня, буде зростати з кожним випадком прострочення наступної чергової частини боргу. Для цього випадку актуальною є правова позиція Верховного Суду України, згідно з якою стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Тобто, у випадку, якщо за 12 місяців до подання позовної заяви заборгованість за черговими виплатами (в межах трирічної позовної давності) становила певну суму, то саме від цієї суми (з додаванням кожного наступного місяця суми наступного простроченого платежу), а не від суми першого простроченого за останній рік платежу, буде обраховуватися пеня. Тобто для визначення розміру пені, що підлягає стягненню, необхідно обрахувати сумарну заборгованість за черговими виплатами і процентами на них, яка виникала, починаючи з 12-місячного строку перед поданням позовної заяви, і, виходячи з неї, обрахувати пеню за кожен день прострочення. Із зазначеного виходить, що встановлення спеціального річного строку позовної давності за вимогами про стягнення пені не означає, що на момент початку обрахування пені сума, з якої здійснюється обрахування пені, є нульовою. Проте слід пам’ятати про те, що включення для обрахування пені прострочених платежів, які мали місце поза межами позовної давності до основної вимоги, не ґрунтується на вимогах закону, про що також зазначав Верховний Суд України. [28]

У другому випадку (коли пеня обраховується, виходячи з кожної простроченої чергової виплати окремо), сума, з якої нараховуватиметься пеня, не зростатиме. При цьому стягненню будуть підлягати кілька розмірів пені, виходячи з наявності кількох зобов’язань по сплаті чергових частин боргу. Важливо усвідомити, що в цьому випадку сумою, з якої обраховуватиметься кожна конкретна пеня, є виключно сума простроченого боргу по одній конкретній виплаті, з нарахованими на неї процентами. Таким чином, розмір пені за один день прострочення однієї виплати також є незмінним, що спрощує обчислення пені, що підлягає стягненню.

Підсумовуючи все вищевикладене, зазначимо, що для визначення позовної давності, що підлягає застосуванню до вимог, пов’язаних зі стягненням заборгованості за кредитними договорами, важливо усвідомлювати наступне:

1) сума боргу і проценти на нього становлять єдиний борг, а проценти не є заходом цивільно-правової відповідальності;

2) у разі встановлення в договорі повернути борг частинами позовна давність обчислюється по кожній частині боргу окремо, починаючи з дня, наступного за днем кінцевого строку повернення відповідної частини боргу;

3) якщо договором встановлено пеню за несвоєчасне повернення чергової виплати, стягненню підлягатиме пеня, що нарахована не більш як за рік до подання позову, виходячи з суми простроченої виплати, але в жодному разі не стягується пеня за основним зобов’язанням, що знаходиться поза межами позовної давності;

4) якщо договором спеціально передбачено обрахунок пені, виходячи з розміру загальної заборгованості за договором (з сукупності прострочених виплат), пеня стягуватиметься за останній рік перед поданням позову, виходячи з загальної суми простроченого боргу (до якого, однак, не включаються чергові виплати, що знаходяться поза межами позовної давності на них).[28].

Умови договору про збільшення строку позовної давності

Суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не містять підпису відповідача.

При цьому суд не встановив наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже, зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника від 14 вересня 2006 року, містить розбіжності.

Крім того, у заяві позичальника від 14 вересня 2006 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає.

У зв’язку із цим доводи особа1. про не ознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не можна визнати необґрунтованими, такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору від 14 вересня 2006 року.

Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не могла бути перешкодою для неврахування інтересів відповідача при вирішенні цього спору.

У постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року (справа № 6-240цс14) міститься висновок про те, що оскільки позичальником не підписані Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), так і Умови надання споживчого кредиту фізичним особам, то вказані Умови не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, відповідачкою вони не підписувались.[32]

Позовна давність за окремими платежами

У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Позовна давність по кредитним карткам

За договором про надання банківських послуг (позичальник отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на кредитну картку), яким установлено щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (ст. 257 Цивільного Кодексу України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (ст. 261 зазначеного Кодексу)[25].

Початок перебігу позовної давності у споживчих кредитних договорах

Що стосується пропуску строку позовної давності, то суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що позивачем не пропущено строки позовної давності, оскільки порушення його прав носить триваючий характер, а доводи останнього про те, що він дізнався про неправильне нарахування щомісячних платежів лише з судової практики, нічим не спростовані.[35]

Обгрунтовуючи вимоги, позивач послався на те, що про обман, який мав місце в умисних діях банку при укладенні кредитного договору, йому стало відомо із експертно-економічного дослідження від 14 лютого 2014 року № 0752, проведеного Київською незалежною судово-експертою установою за його зверненням.

Суд першої інстанції правильно виходив з того, що про наявність підстав для звернення до суду з позовом ОСОБА_2 стало відомо після ознайомлення з відомостями, що містяться у експертно-економічному дослідженні.[36].

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 Цивільного Кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Пункт 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», яким кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки указана частина статті 11 Закону стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямована на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту.[14, ст11] [22].

Виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V Цивільного Кодексу України "Строки та терміни. Позовна давність" у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 Цивільного Кодексу України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише із наявністю про це заяви сторони.

Таким чином суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Правова позиція по Постанова ВСУ від 18.03.2015 року (справа 6-25цс15)[24].

Коли можна подавати заяву про застосування позовної давності.

Ч.3 ст. 267 Цивільного Кодексу України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Посилання сторони на сплив позовної давності в процесі касаційного перегляду судового рішення не вважається такою заявою.

У суді апеляційної інстанції заявити про сплив позовної давності може сторона у спорі, яка доведе неможливість подання відповідної заяви в суді першої інстанції, зокрема у разі, якщо відповідну сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом.

Згадану заяву може бути зроблено і в процесі нового розгляду справи, який здійснюється після скасування судового рішення (судових рішень) за результатами його касаційного перегляду.

Постанова Пленуму ВГСУ від 29.05.2013р. №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»

Суд повинен з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли право або охоронюваний законом інтерес позивача порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

п. 2.2. Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013р. №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»