Розділ 2 трагедія батурина : погляд з минулого та сприйняття сучасниками

2.1. Батуринська різанина у свідченнях сучасників

У переповненій фортеці, яка була в стані облоги, певно, ніде було яблуку впасти. Мирних жителів, найімовірніше, тримали у безпечному місці – замкових підземеллях та ходах. Розгалужена їх мережа (викладені у традиційній формі зрубу лабіринти завширшки і заввишки два метри) могла сховати тисячі людей. На жаль, спалення надвірних споруд, жорстокість стрільців, які озвіріли від попередніх поразок і влаштували на горі кривавий погром, примусили жінок, старих і дітей вибрати легшу смерть: гинути від чаду.

Різні за походженням джерела одноголосно свідчать про тотальне зруйнування міста. Про це розповідають шведські учасники походу, які бачили на власні очі згарище Батурина. Про це повідомляли своїм урядам чужоземні дипломати в Москві. Прусський посол Кайзерлінг (а Пруссія в Північній війні симпатизувала Петру І) писав своєму королеві 17 листопада 1708 р., що Меншиков у Батурині «вирізав усіх... сплюндрував замок та місто». Це ж стверджує й англійський посол Вітворт («твердять, що місто спалене повністю» [4,240].

Літописці, посилаючись на свідчення очевидців, були єдині в оцінках масштабів трагедії українського міста: «Великій государь... град его стольный разори до оснований и вся люди посече» (Новгородський літопис), «Люди в нем бывшие вырублены, церкви разорены, дома разграблены и сожжены» (Рукописний збірник XVIII ст.), «Город Батурин войска государевы, доставши, спалили и людей всех вырубали...» («Краткое летоизобразительное знаменитых и памяти достойних действ и случаев описание»), «И тот город взяли приступом, и вырубили, и выжгли» («Записки» московського окольничого Івана Желябузького за 1708 р.), «Меншиков зараз добыл Батурина и сплюндрував его огнем и мечем». [Див.: додаток Д, рис. 2] «Історія Русів» подає такі відомості: «Вибив усіх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих найменших немовлят» [10, с.49]. Подібний опис подавав у своєму щоденнику й шамбелян Карла XII Адлерфельд, який загинув під Полтавою у 1709 р.: «Перебили і старих, і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили... Спалили місто... Все пограбували. Комендант родом пруссак, був взятий, з ним гірко вчинили» [10, с.50]. Вразило побачене 11 листопада 1708 р. й шведського історика Ґеорга Нордберга. Він занотував у своїх записниках: нападаючі, «...що лише могли, пограбували, а бідних безборонних мешканців повбивали» [11]. [Див.: додаток Е, рис. 1]

Французькі часописи, отримавши інформацію з України, вийшли з промовистими заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де Франс», «Летре гісторік» та інші видання сповіщали: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів», «Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства» [11]. Австрійська газета «Віннерішес Діяріюм» у номері за 2 – 4 січня писала, що росіяни сплюндрували Батурин, а самого зверхника за «зраду» засуджено на смерть і повішено манекена, який мав би нагадувати особу гетьмана [11].

Навіть враховуючи певну політичну ангажованість видань, не можна не зазначити, що в тогочасній Європі подібне знищення котроїсь із столиць розцінювалося як варварський, злочинний акт.

Страшну картину малює український сучасник подій (Лизогубівський літопис): «Много там [у Батурині] людей пропало от меча, понеж збег был от всех сел… Много ж на Сейме потонуло людей, утекаючи через лед еще не крепкий; много и погорело, крывшихся по хоромах, в льохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а по хоромах погорели, …рядовые солдаты, понапившися, кололи людей и рубали» [10, 51].

Цікавим є те, що за наведеними вище свідченнями виходить, що місто було фактично віддано переможцям на розграбування, і вбивства насправді не припинились навіть після сигналу труби про припинення кровопролиття.

Цар належним чином оцінив «подвиги» свого «православного Христолюбивого воїнства» – згодом на спеціальному параді з нагоди святкування річниці Полтавської перемоги, організованому за давньоримським зразком було провезено і статую, що мала зображати Батурин з таким латинським написом: «Гніздо бунту Батурин, знищене мечем». Як видно, тогочасні російські військові і політики не вважали за потрібне перекручувати правду або виправдовуватись перед ким-небудь за знищення української столиці, її гарнізону та мешканців – цю малопочесну функцію взяли на себе їхні сьогоднішні духовні нащадки.

Автори «Журналу або поденної записки... Петра Великого», що його читав і правив власноручно цар, пишучи по гарячих слідах діянь монарха, не думали, що їхнє тлумачення трагедії Батурина буде суперечити пізнішому, офіційному. «И первых воров Полковника Чечеля и генерального Есаула Кенигсека с некоторыми их единомышленниками взяли, – читаємо у ньому, – а прочих всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания, где зело много изменника Мазепы богатства взяли» [11].