1.4. Зрада Івана Носа

Не варто ідеалізувати весь батуринський гарнізон: зрозуміло, не всі дотримувались одностайної позиції щодо оцінки подій, які відбувалися. Переговори, блокування Меншиковим вісток від Мазепи посилювали непевність. Рішення гетьмана піти на союз із Карлом ХІІ також викликало чимало запитань, на які важко було однозначно відповісти. Адже перед цим Мазепа розсилав інші укази, «дабы народ в великом был опасении... неприятеля шведа» [8, с.224].

Виразниками опозиційних настроїв у Батурині стали наказний полковник Прилуцького полку Іван Ніс та перекладач із польської, турецької, татарської й волоської мов Стефан Зертис. Про що вони говорили, як переконували Чечеля та Кениґсека – невідомо. Та їхнє чітко виявлене бажання впустити в Батурин московський корпус поставило керівництво перед необхідністю вжити рішучих заходів. Імовірно, що Ніс і Зертис, не знайшовши підтримки у старшини, звернулися безпосередньо до козаків. Панікерські настрої могли заволодіти частиною залоги. Зертис був прикутий до гармати. Закували в кайдани й Івана Носа.

Значний козак Іван Ніс у 1674 р. разом із зятем кошового Івана Сірка Іваном Артемовичем доставили до гетьмана Самойловича спійманого Івана Мазепу. Якась послуга майбутньому керманичу Гетьманщини, зроблена Носом тоді, а, наймовірніше, згодом, на Коломаці, коли визріла змова проти Самойловича, поставила його у досить вигідне становище: через місяць після обрання гетьмана він отримав у володіння Голубівку. Прислужився старшина не без вигоди для себе й прилуцькому полковнику Дмитру Горленку (отримав від нього Щурівку). З ним він мав дуже довірливі стосунки, запопадливо йому служачи впродовж багатьох років. Заздрісний характер Носа особливо виразно виявився у боротьбі за спадщину Горленка. «Далеко барзей горшая мука в работизме была од полковника бывшаго всему нашему полку, нежели за панов лядских», – писав Іван Ніс 11 квітня 1709 р. у скарзі, не шкодуючи чорних фарб для змалювання свого недавнього патрона [8, с.356]. Будучи невдоволеним своїм залежним становищем, обділений значними володіннями, він мовчки терпів до певного часу. Можливість збагатитися відкрилась, коли полковник „зрадив” царя. Ніс сподівався, що про вірнопіддані дії полкового обозного стане відомо Меншикову, й шлях із наказних полковників у полковники буде відкритий.

Прикуті до гармат Ніс та Зертис підлягали військовому суду. Їхню долю, очевидно, мав вирішити після свого повернення сам Мазепа з генеральною старшиною.

Автор «Історії Русів» повідомляє, що Ніс «вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів цому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб той приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький…» [16, с.128].

Всі прекази про потайне проникнення у фортецю московських стрільців підтверджують трагічну реальність: небезпека захопила захисників Батурина зненацька [16, с.131]. Розгром добре озброєного гарнізону стався через зрадницький удар ізсередини.

За зраду Іван Ніс 14 листопада 1708 р. отримав жалувальну грамоту на полковничий чин. «Наше царское величество пожаловали Прилуцкому полку наказного полковника Ивана Носа, – говориться у ній, – за ево к нам, великому государю, к нашему царскому величеству, верные у серднорадетельные службы, особливо в нынешнее время, когда вор и изменник, бывший гетьман Мазепа, забыв стах Божий к нам, великому государю, нашему царскому величеству, при крестном целовании учиненную святую присягу, изменил…» [8, с.358].

Сам Іван ніс прожив довге життя. Невідомо, чи мучила його совість за содіяні гріхи і чи вважав він гріхом те, що учинив, але помирав важко - він занедужав, як кажуть, «одмирав», але то був лише летаргічний сон. Тіло вже винесли в церкву для відспівування, як раптом «небіжчик» прокинувся, дуже перелякавши при цьому всіх присутніх. Був двічі одружений, мав сина Івана, котрий з 1733 по 1736 рр. був кошовим на Січі. Невідомо, з якої причини, але саме він прийняв прізвище матері – Білецький.