1.2. Передумови батуринської трагедії

Мазепа – одна з тих знакових особистостей, чиє життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки та полярні оцінки – «зрадник московського царя», «зрадник і ворог українського народу», «польський шляхтич і таємний католик», «романтичний герой», «видатний патріот України», «непримиренний ворог московського імперіалізму» тощо. [Див.: додаток Б, рис. 2]

Коли 1689 р. на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. [Див.: додаток В, рис. 1] Проте на початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках із царем, що їх Мазепа так спритно підтримував, з'являється напруженість. У 1700р. вибухнула велика Північна війна, у якій головними супротивниками виступили Петро І та 18-річний король Швеції Карл XII – обдарований полководець, але поганий політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована ще 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини. [Див.: додаток В, рис. 2]

28 жовтня 1708 р. Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну. До Мазепиних планів аж ніяк не входило вторгнення Карла XII в Україну, що ставала тепер театром воєнних дій. Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов'язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра І. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів, що не може дати навіть десяти чоловік, і щоб той боронився, як зможе. Це було для гетьмана останньою краплею, і він перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. Залишивши в місті досить сильну військову залогу з чотирьох вільнонайманих сердюцьких полків і кількох сотень городових козаків (загалом близько 10 тисяч осіб) під проводом полковника Дмитра Чечеля й гарматного осавула Фрідріха.Кенігсека він вирушив до табору шведського короля. [Див.: додаток Г, рис. 2]

Мазепа усвідомлював, що Швеція знаходиться від нас через кордони кількох сусідніх держав; окрім того, у них інша релігія, менталітет і мова, а тому, подолавши спільного ворога, Україну за будь-яких умов не можна було б «пошведити». За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав. 25 жовтня 1708 р. українські полки на чолі з гетьманом (близько 6 тисяч осіб) форсували Десну.

Петро І, як оповідають сучасники, довідавшись про дії українського гетьмана, був шокований. Саме тому за його наказом 2 листопада російські війська під командуванням генерала Меншикова підступили до гетьманської столиці Батурина. [Див.: додаток Г, рис. 1]

1.3. «Троя на Сеймі»

Карл ХІІ спрямовував свої сили до Батурина, в якому зберігалися великі запаси продовольства та зброї. [Див.: додаток Д, рис. 1] Як повідомляє «Журнал или Поденная записка... Петра Великого», невдовзі відбувся «воинский совет, на котором положено, дабы помянутому князю Меншикову с частию войска идти добывать Батурин, где Мазепины единомышленники полковник Чечель да генеральный есаул Кениксек с Черкассами засели» [8, с.336].

Щоправда, цар не полишав надії на вірнопідданий елемент в батуринській фортеці. Київський губернатор Голіцин був відряджений поперед Меншикова до Батурина з розпорядженням полковнику Чечелю від президента Посольського приказу Головкіна «по именному великого государя указу»: «Понеже ведомость имеем о зближении неприятельском к Десне и о намерении его , переправлясь оную, итти к Батурину…, того ради надлежит господину полковнику Чечелю в тот замок немедленно великороссийских людей впустить и обще со оными в наступление неприятельское отпор чинить…» [8, с.336].

Прибувши 31 жовтня до Батурина Голіцин побачив, що місто-фортеця вже тиждень живе у стані посиленої готовності. Батурин «заперся од всіх сторон і трьох ворот, тилко одни четвертые ворота береговые, что от Сейму, незаперты были» [8, с.338 ].

Перепливши човном через Сейм, князь передав наказ царя та Головкіна сердюкам, що вартували на березі. У відповідь, як дізнаємося із вечірньої депеші Меншикова, «как старшина, так и товарищество единогласно отвещали, что без нового гетмана нас в город не впустят...» [ 8, с.338 ].

Опівдні біля Сейму почали скупчуватися московські полки. Меншиков прийшов вершити суд над Батурином з 14-ма полками свого корпусу, в якому налічувалося від 15 до 20 тисяч драгунів. Крім того, поряд із гетьманською столицею дислокувалися два московські піхотні полки. Київський воєвода Голіцин привів із Києва до 5000 стрільців і драгунів. Таким чином московське командування стягнуло до гетьманської столиці близько 20 полків.

Коли Меншиков наказав військам підійти впритул до мостів, щоб спробувати зробити переправу, «из замку выслали шесть пушек, и оные навели против нас ...» [8, с.341]. Це справило враження. Московське військо відступило.

Звезена заздалегідь у Батурин артилерія становила найбільшу загрозу для Меншиковського корпусу. Швидкий маневр російські кінні полки здатні були здійснювати лише легко озброєними. Кавалеристи могли протиставити оборонцям Батурина короткі карабіни та довгі, з широким лезом шаблі-палаші. У зв'язку з цим Меншиков не поспішав розпочинати штурм фортеці, а вперто намагався домовитися з «бунтівниками». Він послав у фортецю Андрія Марковича, зятя Івана Скоропадського. «Але він відправлений від них з таким оголошенням, – писав літописець XVIII ст. Ригельман, – що вони роблять те, по-регіментарському, тобто командуючого повелінню, а зраді ніяк вірити не можуть» [ 10, с.31 ].

Спійманий меншиковськими драгунами канцелярист Олександр Дуб’яга показав, що «онижде Чечел и Кениксек ему Дубяге говорили, … что гетман Мазепа, поедучи из Батурина, приказал, дабы они до возвращения ево никого московских людей в Батуринской замок не пустили, понеже де от них великое разорение малороссийскому народу происходить...” [10, с.36 ].

Московити під вечір полагодили мости. Чимало кавалерійських полків, переправившись через Сейм, почали захоплювати збезлюдніле передмістя, оточувати фортецю зусібіч. Все це не могло не хвилювати оточених.

До Меншикова прибув гонець від царя. Той писав із табору 31 жовтня: «Сего момента получил я от Флюка, что неприятель пришел, стал у реки на Батуринском тракте, и для того изволь не мешкать» [ 8, с.342 ]. Звістка змусила Меншикова прискорити події. Затримка корпусу під Батурином ставала небезпечною: шведи могли відрізати його від головних сил Петра І. Але ж іти вдень на приступ фортеці – прямувати на вірну смерть. Меншиков, однак, не бажав залишити Батурин непереможеним. Він знову вдався до тактики переговорів. Він, князь, написав відповідь командуванню залоги й послав її з якимсь Зажарським. У посланні він запевняв гарнізон, що жодної кари нікому не буде [8, с.342]. Відповідаючи на лист Петра І з табору, Меншиков так інформував його про дії захисників фортеці та свої плани у зв'язку з цим: «И Зажарского в крепость впустили и писмо наше в кругу прочли, на что сказали, что отповеди нам учинить неколи. И хотели ево, Зажарского убить, потом випустили ево вон, сказав ему многими голосами, что мы де все здесь помрем, а президиума в город не пустим. » [8, с.342]