Теми 5. Політична влада та політичні рішення.

План лекції:

1. Влада як суспільне явище. Єдність відносин панування і підкорення.

2. Основні види влади: політична, економічна, духовна, сімейна. . .

3. Джерела та види суспільної могутності.

4. Політичні рішення та їх типи.

5. Аналіз політичних рішень.

Влада з'явилася з виникненням людського суспільства і буде в тій або іншій формі завжди супроводити його. Влада необхідна передусім для відтворення людської природи. Формування влади зумовлено необхідністю суспільного виробництва, яке немислиме без підкорення всіх учасників єдиній волі, а також потребою регулювання соціальних відносин між людьми. Розглянемо деякі основні концепційні підходи до аналізу природи влади.

Найдавнішою з концепцій влади є легітимістська. Легітимізм як політична концепція й теорія полягає в абсолютизації правових основ влади та уявлень про закон, де закон виступає і як правове, і як моральне правило, що має юридичну силу.

Теорія, що виникла в IV—III ст. до н. е. як політична доктрина, особливо пожвавилася за абсолютної монархії, яка характеризувалась як єдине джерело влади, а закон виступав його правовим оформленням. Згодом легітимізм отримав статус вчення про незалежність закону від суспільних структур. Закон перетворювався на самодостатню сутність, яка має свої власні джерела формування та розвитку. Згідно з цим ученням, усі рівні, крім верховного правителя, який сам є творцем законів. Державна влада за таких умов стала головним провідником абсолютної влади правителя, набула деспотичних функцій, а в управлінні вкрай бюрократизувалася.

У новий час легітимізм проповідував державне регулювання економічного життя, ротацію державного апарату, посадову організацію влади, особисту відповідальність за її використання. Однак ці підходи ґрунтувалися на традиційному для легітимізму погляді на закон як на самодостатню сутність, практично ігноруючи його демократичне походження.

Але прогресивність концепції легітимізму була в тому, що її ідея звеличувала закон як основу регулюючої норми. Тому легітимне ставлення до правових норм країни, особливо тоді, коли норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону, будь-якої юридичної норми, належать до сучасних уявлень про сутність влади та основної її правової бази — закону.

Крім легітимістського бачення влади, існує ряд концепцій, які належать до двох напрямів — нормативного та емпіричного. Нормативний напрям виходить із зовнішньої заданості влади, раціонально підготовленої діяльності, наслідком якої є формулювання принципу чи норми. Емпіричний напрям як ключовий використовує індуктивний принцип установлення першоджерела влади. Причому виведення його відбувається шляхом аналізу тих суспільних відносин, які дають безпосередньо емпіричний матеріал. Це зумовлює погляд на владу як даність, котра часто не має своєї причинно-наслідкової основи. Наявність факту стає провідною в теоретичному осмисленні дійсності.

Нормативний напрям представлений різними сучасними концепціями влади. Серед них одним з найпоширеніших є реляціоністський, який тлумачить владу як міжособисті стосунки, що змінюють поведінку особи. Релятивістський напрям влади бере початок йде від М. Вебера і передбачає можливість вольової дії одних індивідів чи груп, що дає змогу змінювати поведінку інших. Зберігаючи вірність цій традиції, П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда здійснювати свою волю над іншими через страх або відміну в звичайних винагородах чи в формі покарання, не зважаючи на неминучий опір. При цьому обидва способи впливу є санкціями негативними. Ця концепція влади має кілька варіантів. У теоріях «опору» (Дж. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) досліджуються такі владні відносини, в яких суб'єкт влади придушує опір її об'єкта.

Другий підхід розглядає владу на рівні конкретних соціальних систем — сім'ї, виробничої групи, організації тощо. Цю позицію особливо яскраво висловив М. Кроз'є, який інтерпретує владу як феномен, що співвідноситься з частковими системами або підсистемами суспільства. Владу він вважає обмеженою соціальними інститутами й організаціями.

Третій підхід розуміє владу як взаємодію індивідів у межах специфічних соціальних систем. Саме такими є погляди У. Роджерса й Т. Кларка. Як центральний момент спроможності індивіда впливати на інших розглядається його роль і статус у системі. Влада визначається як здатність чи потенціал індивідів, що мають різні статуси, ставити умови — приймати рішення й чинити дії, визначальні для існування інших індивідів усередині соціальної системи.

Ключовим поняттям цієї концепції є «соціальна дія», на якій ґрунтується й концепція влади. Соціальна дія виступає організаційно-функціональним відношенням, у якому джерело влади міститься в нормах і цінностях культури. Саме ними влада керується під час регуляції поведінки людей.

Нормативність властива й теоріям «технологічного детермінізму». Первісною формою функціонування влади, на думку авторів і прихильників цієї теорії, є техніка й технологія матеріального виробництва, що лежить в основі відносин влади. Ті характеристики, які зумовлюють техніку й технологію, принципово властиві й владі. Тому техніко-технологічні явища, що становлять цю структуру, входять і у відносини влади. Це, насамперед, рішення, управління, контроль, розпорядження, ресурси, тобто ті атрибути влади, які мають матеріально-організаційний зміст, що є головним і у виробничій технології.

Нормативність у погляді на владу досить виразно проглядається в теорії еліт. Влада зображується як суто політичне явище незалежно від того, в якій сфері вона виявляється. Однак головне полягає в тому, що елітарний стан пануючих інститутів та осіб зводиться до об'єктивної необхідності для нормального функціонування та розвитку будь-якої соціальної системи. Залежно від «якості» панівної еліти відбувається суспільний розвиток, який і є відображенням її розвитку.

Емпіричний напрям втілюється в біхевіористичній концепції влади, яка орієнтує на дослідження поведінки людей у сфері владних відносин. Прагнення до влади проголошується домінуючою рисою людської психіки та свідомості. Влада—вихідний пункт і кінцева мета політичної діяльності.

Стрижнем владної поведінки вважається первісний імпульс-прагнення влади. Воно є водночас і способом поліпшення «політичного стану» людей. Отже, влада тлумачиться і як мета, і як засіб, тобто їй надається універсальний характер. У політиці все є владою, й усяка влада є політикою.

Біхевіористи наголошують, що влада не може виводитися з моральних або ціннісних ідей. Згідно з цією концепцією, влада в суспільстві поділена між взаємодіючими політичними силами. Необхідно домагатись певного їх балансу. Ч. Меріам зазначав, що «порушення такого балансу може призвести до розпаду політичної системи».

Самі політичні відносини розглядаються як «ринок влади» (Дж. Кетлін). Влада продається, купується та здійснюється завдяки цим відносинам. Силою, що стоїть над політичним ринком і забезпечує його нормальне функціонування, вважається державна влада.

Таким чином, нормативний напрям у теорії влади зосереджений навколо проблем її реального функціонування і організаційно-політичних чинників реалізації. Цей напрям не безперспективний, оскільки дає змогу поширити компетенцію в трактуванні можливих варіантів формування та реалізації влади, що існують у будь-якій системі, не виключаючи й демократично розвинуту.

Отже влада як категорія політології має багатоструктурний зміст, відображає практично всі аспекти суспільних відносин, будучи водночас їх елементом. Влада й відносини влади історично тим ефективніші, чим досконаліший у зв'язку з цим їхній вплив на суспільне та особисте життя.

Влада як суспільне явище має структурний зміст, структура влади має типові, родові та видові характеристики. Тип влади визначається пануючим у країні соціально-політичним устроєм. Тип влади складається з родів влади: політичного, економічного, духовного. Типи й роди влади відрізняються засобами, за допомогою яких здійснюється влада. Це владне явище можна класифікувати за видами (державна влада, суспільна, сімейна). У сфері політики існують державна влада, влада суспільних об'єднань, внутрішньопартійна влада.

У сучасних умовах триває процес удосконалення і розвитку політичної влади, який супроводиться виникненням нових функціональних тенденцій: посилення інтенсивності демократизації політичної влади, зростання легітимності влади, розгрупування політичної влади, зростання конфліктності між гілками влади, бюрократизація владних структур. Влада функціонально взаємодіє в управлінні справами суспільства і держави на трьох різних рівнях:

— макрорівень— вищі політичні інститути політичної системи;

— мезорівень — середній рівень (обласний, районний апарат політичної влади);

— мікрорівень— безпосередня політична участь людей через самоуправління. На цьому рівні формується політична культура, переконання, відношення до політики.

Основним механізмом функціонування всіх видів політичної влади є розподіл влади. Розподіл влади історично відбувався на різних етапах формування держави і сформувався як спеціалізація влади різних інститутів. Перший проект розподілу влади належав Дж. Локку, який розділив її на законодавчу, виконавчу і федеративну. У XVIII ст. Ш. Монтеск'є створив теорію розподілу влади в її сучасному вигляді — на законодавчу, виконавчу і судову. В Україні принцип розподілу влади закріплений у ст. 6 Конституції, де відмічається, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи трьох гілок державної влади здійснюють свої повноваження у встановлених межах і відповідно до законів.

Базовим елементом існування і функціонування влади, а також закріплення її в суспільстві є легітимність. Поняття легітимності означає визнання влади суспільством, обґрунтованість і необхідність даної влади та її носіїв. У вузькому розумінні поняття легітимності характеризує законність влади.

Історично сформувалися кілька типів легітимності:

легальний тип легітимності — узаконеність влади конкретними правовими нормами, конституцією, підкріплена діяльністю відповідних інститутів, включаючи примусові санкції. Основа її — загальне розуміння норм, установлених законом;

ідеологічний тип легітимності — визнання влади в силу внутрішньої переконаності чи віри в правильність ідеологічних цінностей, проголошених владою. Основа — ідеологічні цінності;

традиційна легітимність — визнання влади легітимної, оскільки вона діє відповідно до традицій і традиційних цінностей мас. Основа — традиції, традиційна свідомість;

структурна легітимність — правомочність влади випливає з переконання в законності і цінності встановлених структур і норм, що регулюють політичні відносини. Основа — специфічні політичні структури;

харизматична легітимність — визнання влади ґрунтується на вірі мас в особливі здібності політичного лідера, вождя. Основа — особистий авторитет правителя;

політична доцільність — нав'язування суспільству влади, де мотивацією є політична доцільність. Характерна для перехідних періодів, пов'язаних із формуванням нової політичної системи.

Описані типи легітимності влади, як правило, в реальності існують спільно, взаємно доповнюючи один одного.

Проблема легітимності — це значною мірою проблема участі суспільства в керуванні державою. Нездатність системи забезпечити таку участь підриває її легітимність.