Тема 10. Політичні еліти і лідери.

План лекції:

1. Поняття, структура та концепції політичної еліти.

2. Типологія політичних еліт.

3. Проблеми формування національної політичної еліти в Україні.

4. Поняття лідерства. Концепції та механізм рекрутування лідера.

5. Функції лідера в різних типах політичних режимів.

6. Типології лідерства.

Однією з центральних проблем політології є проблема влади. Але не меншою, якщо не більшою, проблемою є питання про те, кому ця влада належить, хто її здійснює, тобто хто приймає рішення і здійснює владу в своїх особистих або групових чи класових інтересах. Це питання про особливий прошарок людей, який називається політичною елітою.

Сам термін «еліта» (від французського походження і має значення — кращий, добірний, вибраний. Починаючи з XII ст., цей термін використовується для позначення товарів найвищої якості, а пізніше — для виділення «вибраних людей», насамперед знаті. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р. видання, цим терміном почали позначати вищі соціальні групи людей в ієрархічній системі суспільства. І все ж термін «еліта» аж до початку XX ст. мало застосовується в суспільних науках (тобто до появи праць Г. Моска, В. Парето), хоч в інших сферах життя він досить інтенсивно використовується: наприклад, елітне зерно, елітна худоба, елітні дерева, спортивна еліта і т. ін. Усе це дає змогу слід розуміти елітою групу людей, які є носіями найяскравіше виражених особистих або політико-управлінських якостей. Тобто теорія еліт прагне уникнути нівелювання, усередненості в оцінюванні впливу людей на владу. Не дивлячись на це, в радянському суспільствознавстві поняття «еліта» розглядалося як буржуазне, позанаукове, антидемократичне. Це пояснювалося головним чином тим, що теорія політичних еліт не вписується в марксистське розуміння політики, класів і класової боротьби, співвідношення політики та економіки. В той час коли марксизм розглядає політику як надбудову над економічним базисом, як концентрований вираз економіки та класових інтересів, теорія політичних еліт розглядає політику як рівноправну і рівноцінну сферу діяльності суспільства, і тому політична влада не визнається прямим наслідком економічного панування або економічних протиріч. Більше того, окремі напрями теорії політичних еліт (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.) виходять з визнання політичної влади однією з первинних причин соціального панування.

У наукові літературі термін «еліта» має багато визначень, зокрема це:

• люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльності (В. Парето);

• найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу, так звана організована меншість суспільства (Г. Моска);

• люди, які володіють владою (Т. Етімоні);

• люди, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, багатством, статусом;

• люди, які мають інтелектуальну чи моральну перевагу над людською масою, люди з найвищим почуттям відповідальності (X. Ортега-і-Гассет);

• люди, які володіють формальною владою в інститутах і організаціях, які визначають соціально-політичне життя (Т. Дойч);

• «боговдохновенні особи», які володіють харизмою (Л. Фройнд);

• творча меншість на противагу нетворчій більшості (А. Тойнбі).

Якщо підвести риску під цими визначеннями і зробити висновок, який об'єднав би їх, то йдеться про привілейовану верству суспільства, яка в силу свого становища та виконуваних ними функцій є панівною.

Політична еліта взагалі трактується, як складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка в більш-меншому ступені володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що однією з головних складових частин будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством, є теорія еліт.

Існують декілька напрямів наукового обґрунтування елітаризму: ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний, технократичний.

В основу ірраціонально напряму покладено томізм, неотомізм, персоналізм, концепцію харизматизму. Томізм — напрям теологічної філософії, в основу якої покладено погляди X. Аквінського. У своїх працях «Сума теології», «Про панування владик» він, спираючись на арістотелівську концепцію людини як істоти політичної та держави, як буття ранішого від особистого стверджував, що світ базується на ієрархії форм. Суспільство теж суворо ієрархізоване, бо найкращим є те суспільство, в якому кожний виконує свої певні функції. Розвиваючи цю думку, неотоміст Т. Еліот (1888—1965) писав: «Світ не може бути змінений, тому що Бог не може бути змінений. Світ не може бути пояснений. Таємниця повинна бути покірно прийнята». З неотомістами тісно змикаються персоналісти Ш. Ренув'є і американський пастор Б. Боуна (їхні праці вийшли відповідно в 1903, 1908 рр.). У центрі їхньої уваги— людська особистість, а над нею Божа— особистість-особистостей.

До ірраціонального обґрунтування елітаризму належить і харизматичне. Грецьке слово «харизма» перекладається як «дар» (пізніше набуло значення Божого дару, благодаті). Цим даром наділялися спочатку представники церковної і світської влади, оскільки на них прийшовся «вибір Бога». Характерним прикладом цього є замовлення французького короля Карла V вченому Ж. Голейну спеціального трактату, в якому головний акцент був поставлений саме на здатності короля до надприродних вчинків в наслідок «дару Божого». І ця книга була написана— в 1374 р. «Трактат про коронацію» побачив світ. На початку XX ст. М. Вебер впровадив цей термін у соціологію для характеристики особистих властивостей, що приписувалися індивіду, які підносили і посилювали його авторитет. М. Вебер розрізняв два типи харизматичного авторитету. Першим типом був авторитет певної особи, суб'єкта влади, яка володіла фактично або приписуваними їй надзвичайними здібностями і якостями, або в дійсності мала такі. Ці здібності і якості були недосяжні простій людині і тому розглядалися як «Божий дар». Другий тип харизматичного авторитету — це харизма установи, посади, що могла існувати автономно, незалежно від особистості, яка займає певну посаду. Прикладом може бути посада монарха, президента.

Біологічний напрямок спирається на твердження, що політична еліта — це певний генетичний резерв індивідуальностей усякого етносу, який становить приблизно 5—10 % популяції. Ідеї цього напряму базуються на відомих положеннях Платона, Арістотеля, Макіавеллі.

Досить поширеним у науці — від класичних елітарних теорій і до сьогодні — є поділ еліт на відкриті й закриті. До відкритого типу еліт належать еліти, які допускають поновлення своїх рядів знизу доверху за рахунок нижчих верств або окремих представників інших еліт, у тому числі й супротивників. Відкриті еліти таким чином внутрішньо оновлюються, а це гарантує їхню стабільність. Головне, щоб процес циркуляції еліт був постійним. Крім перелічених особливостей відкритої еліти, слід зазначити й такі:

• особисті досягнення в певній галузі;

• професіоналізм і компетентність;

• конкурентний, або змагальний, спосіб добору;

• чутливість до громадської думки;

• саморегуляція.

Закриті еліти— це замкнені кастові групи, для яких характерні такі основні ознаки:

• недопущення представників нижчих верств;

• відсутність спонтанності у формуванні;

• особисті досягнення цінуються, але головне — відданість системі, цінностям, лідерові (вождю);

• ієрархічна підпорядкованість знизу доверху;

• некритичне ставлення до директив згори;

• байдужість до громадської думки;

• зайняття посад за принципом особистої відданості тощо.

Отже, методологічний аспект проблеми політичного лідерства та елітизму характеризується багатомірністю підходів — філософських (діалектичного, екзистенціалістського, прагматичного), загальнонаукових (системного, структурного, функціонального, діяльного, аналітико-синтетичного, дедуктивно-індуктивного), спеціальних (дисперсного, ситуаційного, конкретно-соціологічного). Комплекс цих підходів має охоплювати всі грані політичного лідерства та елітизму.

У світовій політичній практиці склалися дві основні системи формування політичних еліт: антрепенерська (підприємницька) і система гільдій (корпоративна). Безумовно, ці системи виділені досить умовно, оскільки в житті використовується їх різне поєднання. Але переважання елементів тієї чи іншої системи формування підводить до висновків про діючий механізм добору кандидатів.

Антрепенерська система орієнтована на особисті якості кандидата, його вміння подобатися людям. Цю систему характеризують: відкритість, широкі можливості для представників будь-яких соціальних груп претендувати на отримання лідируючих позицій у суспільстві; невелике число формальних вимог, інституційних перешкод; широке коло експертів, яке може включати весь електорат; висока конкурентність добору, гострота суперництва за отримання керівних посад; першорядна значимість особистих якостей, індивідуальної активності, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, зацікавити її новими ідеями та реалістичними програмами. Ця система орієнтована на талановитих людей, вона відкрита для молоді, нових ідей і розповсюджена в країнах стабільної демократії.

Одночасно антрепенерська система має суттєві недоліки. Насамперед, це слабка прогнозованість поведінки кандидатів після того, як вони досягають мети. Треба акцентувати увагу і на високому ризику непрофесіоналізму в політиці, схильності нових представників еліти до надмірного захоплення зовнішнім ефектом своїх вчинків, популізмів.

Система гільдій (від лат. — корпорація) має давні традиції і є дуже консервативною, в ній майже відсутня конкуренція. Тому вона схильна до відтворювання одного й того ж типу керівників, прирікаючи тим самим еліту на поступове вимирання, перетворення її на замкнену касту. Але все ж таки ця система забезпечує на певний час високий ступінь передбачуваності в політиці і знижує можливість виникнення конфліктів усередині еліти. Різновиди системи гільдій притаманні і для країн з демократичною політичною системою, і для країн з авторитарно-тоталітарною системою.

Як уже зазначалося, система гільдій має як позитивні, так і негативні сторони. До числа позитивних сторін відноситься врівноваженість, виваженість прийняття політичних рішень, незначний ступінь ризику при їхньому прийнятті, досить висока передбачуваність політики. Головні цінності системи гільдій — спадкоємність, рівномірність, безконфліктність. У той же час вона має явно виражену тенденцію до бюрократизації, організаційної рутини, догматизму. Система гільдій культивує масовий конформізм. Вона ускладнює виправлення помилок і усунення недоліків за ініціативою знизу. Без доповнення конкурентними механізмами ця система веде до поступової деградації політичної еліти і перетворення її на привілейовану касту. Гарантії проти деградації системи гільдій забезпечуються гласністю, свободою слова, розподілом влади, політичним плюралізмом. Критерії ефективності еліти визначаються політичною стабільністю, рівнем національної безпеки, оптимальним співвідношенням між громадянським суспільством і правовою державою.

Політичне лідерство — важливий чинник стабільного і динамічного розвитку політичних систем. Воно робить помітний вплив на всі політичні структури і політичні процеси суспільства. Політичний лідер бере активну участь у визначенні стратегічних цілей і завдань розвитку політичної системи, у виборі засобів і методів їх досягнення. Залежно від того, наскільки його політичні програми і дії збігаються з об'єктивними суспільними потребами, політичний лідер може зробити як позитивний, так і негативний вплив на соціальний прогрес.

Термін «лідер» у перекладі з англійської означає «головний», «керівник», «вождь». Політичне лідерство — один з найважливіших видів соціального лідерства, пов'язаний із управлінням державними і суспільними процесами. Це свого роду підприємництво, яке здійснюється на політичному ринку, де діють свої правила і принцип жорсткої конкурентної політичної боротьби. Найбільш безпосередньо цей вид лідерства виявляється в політичній сфері життєдіяльності суспільства. Саме вона визначає специфіку, масштаби та інституційні форми функціонування політичного лідерства.

У сучасній науці існують різні визначення поняття «політичне лідерство». Наведемо деякі з них. 1. Політичне лідерство — це влада, здійснювана одним або кількома індивідами для того, щоб спонукати членів нації до дій (Ж. Блондель). 2. Лідерство — це відносини між людьми в процесі спільної діяльності, в якій одна сторона забезпечує перевагу своєї волі над іншою (Г. К. Ашин). 3. Політичне лідерство являє собою постійний і легітимний вплив однієї або кількох осіб, що займають владні позиції, на все суспільство, організацію або групу (В. П. Пугачов, А. І. Соловйов).

Політичне лідерство має свої характерні ознаки, що виділяють його у своєрідний інститут політичної системи. По-перше, воно допускає постійний вплив на оточуючих; по-друге, політичний вплив повинен бути загальним, поширюватися на всіх членів керованої сукупності; по-третє, у складно організованих системах лідерство припускає інституціоналізацію керівного статусу, тобто закріплення його у визначених нормах, привілеях і повноваженнях.

У політиці інституціональний аспект лідерства є головним, оскільки в цьому середовищі реалізація управлінських рішень багато в чому залежить від сили, впливу і підтримки певної організаційної структури або цілої системи організаційних структур. Без опори на організації, засоби масової інформації тощо, особистість, яка навіть володіє видатними спроможностями, не зможе стати політичним лідером, а тим більше потім ефективно виконувати свої професійні функції.

Одна з перших спроб типологізації лідерства належить М. Веберові, який здійснив її з урахуванням типів владарювання. На цій основі Вебер виділив три основні типи політичного лідерства.

1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. Цей тип лідерства становлять основу існування всякої монархічної влади.

2. Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність. Цей тип лідерства відповідає республіканським формам правління Нового і Новітнього часів. Його характерними ознаками є наявність легальних процедур обрання, відповідність особистості претендента бажану наборові необхідних професійних якостей, конкурентність і періодичність змін лідера.

3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси (харизма — винятковий, містичний Божий дар, властивий людині). Харизматичне лідерство характеризується режимом необмеженої влади лідера, яка грунтується на ідеї служіння мас інтересам суспільства і держави, уособлених персоною лідера; повними особистими відданістю й довірою, зумовленими наявністю у лідера уявних якостей пророка, месії, вождя; некритичним ставленням мас як до лідера, так і до його політики. Як свідчить історія, умовою харизматичної влади є не лише фанатична відданість мас лідерові. Харизма досить часто в нинішніх умовах має формально-юридичну захищеність у вигляді процедур канонізації постаті вождя, президента, висування «батька нації та народів» єдиним кандидатом на виборах тощо.