Тема 2. Історія світової політичної думки.

Політичні вчення Стародавньої Греції і Стародавнього Риму

— Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми та виділення їх у відносно само­стійний розділ філософії

— Аналіз будови полісів, типологія політичної влади

— Розробка концепцій ідеальної форми державного правління

Етапи Стародавньогрецької політичної думки

Політичні ідеї Платона (428—347 рр. до н. е.)

Політична думка Стародавнього Риму

III. Етап раціоналістичної інтерпретації політологічно го розвитку софістами, за початкування світської тео рії політики, переміщення людини в центр політичного життя.

IV. Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститу тів та процесів, створення наукових основ політичної філософи (Сократ, Платон).

V. Етап Формування полі тичної юриспруденції, по чаток емпірико- теоретичного підходу до вивчення політичних про блем (Арістотель).

VI. Розвиток політичної етики (після Арістотеля — Епікур, Зенон), започатку вати політичної історії (Полібій, III—II ст. до н. е.)

— Запропонував модель державного устрою, у якій регламентація життя грома­дян набирає всезагального тотального характеру. Ос­нова такого ладу — детальні й суворі закони, законопослушність громадян.

У творах «Політика», «Афінська політика» та ін.:

— Визначив людину як «політичну істоту», чия сутність проявляється на­самперед у державному житті.

— Вперше розмежував вла­ду на законодавчу, адмініс­тративно-управлінську та судову.

— Визначив правильні і не­правильні форми державно­го правління.

— Найкращим державним ладом вважав змішану фор­му влади, коли править се­редня верства населення.

— Політику тісно пов'язував з моральністю (доброчесностями) та ети­кою, які вважав вступом до політики

— Засновники римської полі­тології — Цицерон (106—43 рр. до н.е.). У трактаті « Про дер­жаву» він визначав державу як «справу народу», а народ — як сукупність громадян; державою вважав змішану форму прав­ління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював вла­сну теорію природного права.

— Вагомий вплив на розвиток світової політичної думки справили римські юристи Сабін, Гай та інші, які стали твор­цями юриспруденції — науки про «знання справедливого і несправедливого» (І—III ст. н. е.)

Політичні вчення Середньовіччя

— Розвиток політичної думки зусиллями релігійних діячів

— Обґрунтування теологічної теорії політичної влади

— З'ясування ролі релігії держави в політиці

Політична думка раннього християнства

Розвиток середньовічної полі­тичної думки на початку II тисячоліття

Суспільно-політичні погляди Фоми Аквінського (1225—1274)

— Раннє християнство здійс­нило «першу комуністичну ре­волюцію» у мисленні людства, проголосивши принципи сво­боди і рівності, незалежно від походження, майнового та по­літичного стану людей. Це від­кривало шлях до становлення царства Божого на Землі.

— Але згодом (особливо, ко­ли християнство було офі­ційно визнане і перетвори­лось на пануючу релігію Римської імперії) у отців це­ркви з'явилися судження, що суперечили Новому Заповіту. За допомогою патристів ім­ператори представлялись на­місниками Бога на Землі; державна влада зі свого боку надавала церкві допомогу у боротьбі з єресями.

— Одночасно в політичних доктринах патристів форму­валася ідея про зверхність священної влади над світсь­кою. Особливу роль у від­стоюванні цієї концепції віді­грав єпископ Аврелій Августин (354—430). У його творі «Про державу Божу» думка про верховенство цер­кви в політичному житті сформульована ним як пану­вання «світла над царством темряви».

— Середньовічні ідеологи та діячі церкви активно розроб­ляли питання суті людини.

— Батько схоластики англі­єць А. Кентерберійський (XI ст.), використовуючи посту­лати логіки, обґрунтував не­обхідність втілення Бога в людині.

— Француз

І. Солсберійський (XII ст.) високо оцінював роль римсь­кого права у вихованні лю­дини.

— Німець Альберт Великий (XII ст.) вважав особливим досягненням людини її сумління, завдяки якому особа втілює універсальні принци­пи моральної поведінки.

— Шотландець Д. Скотт (XIII ст.) поставив проблему свободи волі у центр свого політичного вчення: тільки в умовах абсолютної свободи можна створювати велике

— Провісником свободи со­вісті став у XIV ст. Марсиній Подуанський, який був переконаний, що Євангеліє — не закон, а повчання і тому у справах віри не може бути примусу, тобто вона була, є і буде справою сумління кож­ного. Марсиній першим у середньовічній політичній ду­мці підтримав ідею суспільно договору та народного суве­ренітету.

— У творах «Сума теології», Панування влади» та ін. На­магалися примирити віру зі знанням, дати філософське обґрунтування католицизму, використовуючи ідейну спа­дщину Арістотеля.

— Запозичив в останнього думку про людину як суспільну (політичну) істоту, а та­кож те, що держава як ціле стоїть вище від індивіда.

— Органіцизм Аквінського набрав форми ієрархізованих уявлень про суспільство: все повинно підпорядковуватись цілому.

— Оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Зе­млі від Бога.

— На чолі держави стоїть світська влада, яка є вторин­ною щодо релігійної.!

— Ідеал форми державного правління: влада одного, монархія.

— Аквінський теологізував розуміння права. Його дже­релом визнавав вічне право (божественний розум), а його проявом— природне право. Конкретизацією природнього права є людське право.

Політичні вчення епохи Відродження

— Розвиток гуманістичних начал о політичній думці ї від теології

— Звільнення політичної теорії від теології

— Аналіз проблем прав і свобод сутності держави, її законів

Нікколо Макіавеллі (1469—1527)

Жан Боден (1529—1596)

Гуго Гроцій (1583—1645)

— У центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами.

— Людський егоїзм вимагав створення держави як вищої сили, здатної регулювати поведінку індивідуумів.

— Державу розглядав як політичний стан суспільства (зїате), що характеризується певними відносинами між владою і підданими. Цей стан постійно змінюється і зале­жить від співвідношення сил, що борються за владу.

— Охарактеризував тенденції зміни форм влади: монархія вироджується у тиранію, аристократія — в олігархію, демократія — в анархію, анар

— Держава виникає не як результат добровільної уго­ди, а через завоювання та насильство.

— Основою і осередком держави є сім'я. Держава — це правове управління бага­тьма родинами і тим, що їм належить.

— Вище від носія суверені­тету можуть бути тільки Бог і закони природи.

— Правитель мусить зали­шати підданим природні свободи та їх власність.

— Форма держави залежить від географічного середови­ща. Жителі Півночі, напри­клад, розбудовують демок­ратію та виборні монархії.

— Найкраща форма прав

Між людьми почалася ворожнеча. Щоб подолати її, люди уклали суспільний до­говір і створили державу.

— Ідея договірного виник­нення держави була відома задовго до Гроція, але саме він розглядав її як базове по­няття теорії держави.

— Право поділяв на природ­не і волевстановлююче. Джерелом природного права є людський розум. Воно ви­магає утримання від чужого майна, притягання людей до заслуженої кари та ін. При­родне право «не може бути змінене навіть самим Богом».

— Установлююче право поділяв на людське і божественне, які повинні відповідала

хія — в монархію. Найкраща форма влади — змішана, де різні суспільні сили врівно­важують одна одну.

— Розумів політику як боротьбу за досягнення та здійснення влади. Влада повинна належати тому, хто зумів перемогти у процесі вільного змагання.

— Змалював правителя, який не звертав уваги на закони мо­ралі під час боротьби за владу. Це стало причиною уявлення про те, що Макіавеллі начебто відстоював принцип «мета виправдовує засоби» (феномен т. з. «макіавелізму»).

— Вважав, що держава — вищий вияв людського духу, а служіння їй — мета і зміст щастя людини

ління— обмежена законами монархія.

— Монарх — суверен, але управління країною, призначення на державні посади слід поєднувати з аристокра­тичними та демократичними принципами

ти приписам природного права.

— Народ може вибрати будь-яку форму державного правління, але в подальшому не може змінювати її.

— Природне право слід поширити і на міжнародні відносини. Не сила, а справедливість і закон мають визначати взаємини між державами

Політичні вчення Нового часу

— Формування ліберальної політичної ідеології

— Обґрунтування принципу поділу влади та ідеї правової держави

— Формування концепцій народного суверенітету та прав людини і громадянина

Томас Гоббс (1588—1679)

Джон Локк (1632—1704)

— Англійський філософ.

— Політична доктрина викладена у працях «Філософські основи вчення про громадя­нина» (1642), «Левіафан, або Матерія, фор­ма і влада держави церковної та світської» (1651) та ін. Вона включає такі ідеї:

— У природному стані, де люди були рівні, йде війна всіх проти всіх.

— Перехід від природного стану до держа­ви відбувається через укладення «суспіль­ного договору».

— Державу називав «Левіафаном» — шту­чним утворенням, сконструйованим людь­ми. Угоди, за допомогою яких створений Левіафан, виконують роль Божого веління.

— Уклавши договір, індивіди переходять у громадянський стан, втрачаючи попередні права, в т. ч. право змінювати форму влади.

— Держава гарантує підданим свободу, яка дозволяє робити все, що не заборонено пра­вом.

— Коли суверен не забезпечує підданим безпеки, вони використовують «право самозахисту»

— Англійський філософ і політик, фундатор лібералізму.

— Основні політичні погляди викладені в «Двох трактатах про правління» (1689—1690).

— Первинним видом людського єднання вва­жав «природний стан», у якому люди є вільни­ми і рівними, керуються природним законом, встановленим Богом.

— Потреба в регламентації відносин власності стала головною причиною формування суспільства.

— Відмовившись від частини своїх природних прав, люди уклали між собою суспільний дого­вір, утворивши громадянське, а згодом — і по­літичне суспільство (державу).

— Держава виступає гарантом природних прав. Вона не може бути могутнішою за людей. Суверенітет залишається за народом.

— Гарантія втілення свободи — рівний для всіх, обов'язковий і постійний закон.

— Суспільство і держава— не одне і те ж. Тому руйнація держави не означає розпаду суспільства. Су­спільство може створити іншу, досконалішу владу.

— Необхідний розподіл повноважень між законодавчою та виконавчою владами, щоб запобігти зловживанням короля.

— Доки не буде світового уряду, держави перебуватимуть у природному стані, а отже, вій­ни будуть звичним явищем

Шарль -Луї Монтеск'є (1689—1755)

Жан-Жак Руссо (1712—1778)

— Французький політичний мислитель, пра­вознавець, письменник.

— Основні праці: «Роздуми про принципи ве­личі римлян та їх занепад», «Про дух законів».

— На відміну від ідеолога лібералізму Дж. Локка, не ставить особистість над держа­вою і не протиставляє прав громадян правам держави. Свобода — це право «робити все, що дозволено законом».

— Забезпечення політичних та громадянських свобод можливе тоді, коли в державі існують незалежні одна від одної гілки влади — зако­нодавча, виконавча, судова (саме незалеж­ність, а не розподіл функцій стоїть на першо­му місці).

— Загроза свободам є й тоді, коли різні влади очолюють представники одного стану, тобто однієї партії.

— Виступив одним із засновників теорії пра­вової держави, базуючись на ідеях географіч­ної школи: найбільший вплив на характер правової системи держави, на «дух її законів» має клімат, який визначає характер і вдачу на­роду.

— На «дух законів» впливають також густота населення, економічний стан країни, віроспо­відання і особливо форма політичного прав­ління.

— Принцип правління визначається почуттям, яким керуються люди. Для республіки— це доброчесність, для монархії — честь, для дес­потії — страх.

— Ідеальна форма правління — аристократи­чна монархія, оскільки демократія характери­зується деспотизмом більшості

— Французький філософ, письменник.

— Автор творів: «Про суспільний договір або Принципи політичного права», «Мірку­вання про походження і причини нерівності між людьми», «Судження про вічний мир».

— Розвиток цивілізації пов'язаний з виник­ненням і ростом суспільної нерівності (з ре­гресом свободи).

— Щоб зберегти майно, було створено пуб­лічну владу. Це породило політичну нерів­ність.

— Оскільки попередній суспільний договір був «приманкою багатих» для пригноблення бідних, уявлення про договірне походження влади в Руссо пов'язане не так з минулим, як з майбутнім.

— Перехід до стану свободи передбачає укладення справжнього суспільного догово­ру, за яким суверенітет у державі повинен належати народові.

— Суверенітет народу проявляється у здійс­ненні ним законодавчої влади.

— Свобода полягає в тому, що громадяни перебувають під захистом законів і самі їх приймають.

— Оскільки народ є єдиним сувереном, не­має необхідності ділити владу на законодав­чу та виконавчу.

— Політична рівність громадян неможлива, поки існує майнова і соціальна нерівність.

— Принципи рівності, свободи та народного суверенітету сповна можуть бути реалізовані лише в умовах республіканського ладу