1.4 Запитання до розділу 1:

1. Що таке штучний інтелект?

2. При яких умовах систему можна назвати інтелектуальною (за А. Тьюрингом) ?

3. Що таке алгоритм?

4. Назвіть тези, які приводять до можливості існування штучного інтелекту.

5. Що таке ПІ (Підсилювач інтелекту)?

6. Які відмінності між ПІ та ПС (Підсилювач сили)?

7. Назвіть закони робототехніки.

8. Які ви знаєте основні напрями в моделюванні ШІ.

9. Що таке перцептрон?

10. Які ви знаєте експертні системи? Охарактеризуйте їх.

Розділ 2 Психологічні аспекти інтелекту

2.1 Свідомість як вищі форми психічної діяльності: мислення, пам'ять, воля

Мислення - суспільно-історична здатність відтворю­вати в діяльності всезагальні закони дійсності. Логіка цієї зда­тності - це всезагальні схеми розвитку, закони перетворення будь-яких речей, логіка зміни світу людиною. Об'єктивна ло­гіка існування, функціонування, розвитку світу, відтворюючись в практичній діяльності людини, виступає як форма мис­лення. Способи перетворення світу, співпадаючи із законами мислення, стають формами мислення.

Мислення є спосіб існування всезагального, але не як су­купність знань про світ (це є свідомість), а як діяльна здат­ність суб'єкта зрозуміти світ через всезагальність самого світу. У практиці людина ставить між собою і природою знаряддя праці, тобто модифікований предмет самої природи, як писав Гегель. В мисленні між людиною і предметом поміщається слово, знак, символ, поняття, категорія, тобто всезагальне предмета, його модифікована форма, форма мислення. Форма мислення - людська форма існування речей, оскільки людина придумує слова, поняття, категорії.

Пізнати світ, якийсь предмет означає виявити його необ­хідні зв'язки, місце в складі деякого конкретного цілого. Осмислити такий зміст можна лише, відтворюючи такі зв'яз­ки, рухаючись за їхньою логікою, реконструюючи цілісність предмета. Рух мислення визначається самою необхідністю предмета. Форма руху мислення в предметі і спосіб розгор­тання сутності предмета тотожні. Мислення йде за об'єктив­ною необхідною логікою предмета і покладає як свою необ­хідність.

Мислення розумне, розумний характер мислення зумовлений тим, що воно має форму всезагальності, яка відтворює суть предмета. Ця форма всезагальності є результат розвитку суспільно-практичної діяльності. Мислення здатне ототож­нювати об'єктивне і суб'єктивне. Заглиблення у предмет є вод­ночас заглибленням в самого себе.

Мислення має конечну і безконечну природу. Воно скін­ченне, бо має справу з скін­ченними речами, і практика обмежує мислення. Але мислення ідеально проникає в предмет, освоює його. В цьому проникненні, пізнанні меж не існує. Мислення виходить за межі існуюючої практики. Практика і мислення, взаємно опосередковують одне одного. Практика продовжує­ться в мисленні ідеально. Мислення переходить в практику, практика в мислення. Практика включає в себе мислення як інше себе самого. Будучи історично обмеженою, практика за­вдяки мисленню долає цю обмеженість. Безконечність з боку мислення виявляє себе як універсальність практики, а безко­нечність з боку практики - як безконечність можливого осво­єння дійсності, безконечного заглиблення в реальність.

Мислення пов'язане з уявою. Розум діє за допомогою уяви, фантазії. Уява конструює образи, надає мисленню особистісну виразність, пластичність.

Мислення - це завжди зв'язок думок, понять, категорій, ідей, концепцій, теорій в залежності від рівня, ступеня мислення. Звичайна людина думає образами, думками, ідеями. Вчений мусить пов'язувати концепції і теорії. Безпосереднім феноменом мислення є думка. Думка -зв'язок і рух значень. Значення - це і позначення чогось, і дія свідомості. Значення для свідомості означає, на що здатна, наприклад, річ, що з нею можна зробити. Значення -вираження факту. Думка - система визначеннь. Міркування (процес розсуду) - зв'язок думок. Значення, думка, міркування - раціональна основа мислення, свідомості.

Оскільки значення існує у двох формах:

1. образно-конкретній;

2. словесно-абстрактний;

то відповідно і думка має такі дві форми:

1. предметно-образну;

2. словесно-абстрактну.

Мислення може бути репродуктивне і продуктивне, творче. Мислення є спосіб організації знань. Масштабність мислення означає вміння суб'єкта відображати реальність всебічно. Стиль мислення - порядок наукового підходу до пізнання світу, система принципів логічної побудови теорії. Стиль мислення характеризується певним відбором понять, категорій, ідей, що мають домінантне значення. Так, в античності такими категоріями були субстанція, атрибут, акциденція, в Новий Час - причина і наслідок, метод, сьогодні - взаємодія, система, самоорганізація, порядок і безпорядок. Формі мислення відповідають специфічна форма мови. Культура мислення - вміння логічно пов'язувати думки.

Мислення є досвід "думання", тобто засвоєння думок, переживання їх. Засвоївши думку, переходять до її формулювання за допомогою судження. Мислення є орган свідомості, який сприймає думки. Думка - ідея, смисл мислимого. Поняття, яким користується судження, - результат думки. Ми бачимо, виходячи з свідомості, бачимо предмет через його поняття. Наприклад, дивимось на розмальоване полотно, а бачимо картину. Щоб бачити що-небудь, ми повинні мати поняття видимого. Поняття ж дані нам у мові, і тому ми в житті маємо справу з реальністю, яка подана, описана мовою, тобто з "мовною картиною світу".

В мисленні розглядаються три рівні:

1. Інтровертний, умоглядний, спрямований на свідомість.

2. Дискурсивний рівень судження, породження понять, образів, символів.

3. Екстравертний рівень самовираження, спрямований поза себе.

Мислення є розсудкове і розумне. Розсудок і розум – ступені, форми, рівні, способи мислення. Розсудок упорядковує чуттєві враження, надає думці однозначності, системності, строгості. Розсудок підводить одиничне під загальне, але це одиничне не схоплене як особливе. Він перетворює конечне в безумовне і абсолютне, рухається в конечних визначеннях, зупиняється на конечності. Не знає переходу, перетворення, становлення конечного. Розсудкові визначення - зовнішні суб'єктивні, бідні, абстрактні, конечні.

В силу цього розсудкове мислення не вільне, бо визначається не цілісно, всебічно, а частково.

Пізнаючи необхідність, відкриваючи закони, розсудкове мислення нездатне обґрунтувати цю необхідність і закономірність. Закони явищ, пізнані розсудком виступають як абстрактно-загальне, а не як абстрактно-конкретне, особливе. Відсутність знань про особливе робить те, що принципом розсудку є абстрактна тотожність, формальна всезагальність. Розсудок нездатний відтворити внутрішню всезагальність, конкретну єдність багатомірного, об'єктивну суперечність. В розсудковому мисленні одиничне ще незрозуміле в своїй особливості. Розсудок неспроможний зрозуміти, що одиничний предмет не тільки залежить від цілого, але й сам по собі є цілим, незалежним від цілого.

Істини, здобуті розсудком розраховані на корисність, на практичне вживання. Користуючись певними методами, засобами, розсудок не проникає в їх суть, суспільно-культурне походження. Він некритично орієнтується на певні принципи, ідеї. Ідеалом для нього виступає об'єктивність, незаінтересованість. "Практичний розсудок байдужий до людського смислу, нечутливий до людського виміру буття."

В суспільному житті специфіка розсудкової орієнтації полягає в тому, що людина користується суспільними нормами як готовими рішеннями, без критичного підходу. Тому розсудок часто перебуває в полоні пересудів, стереотипів свого часу. Розсудок - механічний, бездушний, холодний і нечутливий. Світ для розсудку тільки об'єкт. Він здатний до моралізаторства, орієнтується на цивілізацію, а не культуру.

Розсудок впевнений, що дійсність за межами мислення така ж сама як і пізнана. Для нього не існує трансцендентного, оскільки з його точки зору все може бути пізнане, осмислене. Це прояв прямолінійного раціоналізму. Розсудок пізнає безпосередньо, не вміє ставити пізнанню адекватні цілі, тобто такі цілі, які були б достойні людини як розумної істоти.

Розсудок як метафізичний тип мислення веде до формальної бюрократичної діяльності, яка орієнтується на зовнішні ознаки змісту. Загально, відомо, що формалізм не забезпечує реалізацію змісту самої суті справи, бо перебільшуються, абсолютизуються власні інтереси, інтереси посадової особи, контори, відомства за рахунок самої суті діяльності. Розсудок і є той тип діяльності, який приводить до разючих розходжень, неузгодженості між цілями і засобами, намірами і результатами. Велика Французька революція проголошувала царство розуму, а було реалізовано царство розсудку, з'явилося стільки нерозумного, що актуальним стала підготовка до нової революції, до нових класових битв, громадянських, національних, регіональних та світових війн. Російська жовтнева соціалістична революція проголошувала і обіцяла дати владу робітникам, землю селянам, мир народам, а в результаті владу узурпувала партія, що призвело до знищення заможної частини селянства, виснажливої праці за голодні трудодні в колгоспах, протистояння двох суспільних систем і підготовки до нових світових війн. При становленні нової незалежної української держави обіцяли розквіт, вільний розвиток, процвітання, а в результаті - затяжна економічна криза, безробіття, криза платежів, біологічне голодування більшої частини населення, різкий поділ населення на багатих (без зусиль продуктивної праці) та бідних, злиденних, яких обдурили і відібра­ли те, що було зароблено при тоталітарній соціалістичній си­стемі. І знову одвічне питання: Що робити? Хто винний?

¹А де ж розум? Що таке розум? Куди він зникає? І чому? Розум – такий спосіб, форма мислення, коли відкриті ним закони тотожні універсальним властивостям дійсності, це найвища форма адекватності об'єкту пізнання. Розум рухається за логікою кожного окремого предмета і світу в цілому. Він вимагає відноситись до кожного об'єкта пізнання відносно його сутності. Розум є таке відношення до об'єкта і взагалі до іншого, яке співпадає з відношенням до суб'єкта, тобто до самого себе. Отже, розум є рух, дія як за логікою об'єкта, так і за логікою суб'єкта, людини. Усвідомлюючи світ, осмислюючи його, людина усвідомлює саму себе. Пізнаючи світ, "розум" світу, людина пізнає саму себе, знаходить своє "інше" - саме цей "розум" світу. Розум є єдність свідомості і самосвідомості.

Розум - універсальна сила людини, зосередження всіх її сутнісних сил. Завдяки розуму людина виявляє свою причетність до світу, місце у світі, спорідненість з ним. Світ усвідомлюється не як чужа і зовнішня для людини реальність. Освоюючи світ у розумній формі, людина творить свою влас­ну форму, власну міру і суть. Те, що людини пізнала і може пізнати, свідчить, на що вона здатна.

Розум є теоретичне мислення, що постійно змінює свої форми, способи відтворення дійсності, досліджує природу самих понять, категорій, принципів, ідеалів, самих форм і методів пізнання. Розум зв'язаний з діалектичним способом мислення, вміє поєднати протилежності, розкрити зв'язки, взаємоперетворення, взаємопереходи. Діалектичне мислення є розумне мислення.

Розум пронизує уява, розум і уява зростаються, зливаються. Він завжди насичений уявою. Тотожність мислення і буття в розумі реалізуються шляхом реально здійснюваної тотожності суб'єкта і об'єкта, їх взаєморозуміння. Людська свідомість зливається з мислимим змістом. В розумі також маємо злиття мислення і споглядання, і в результаті відбувається злиття смислу і образу. Смисл набуває в розумі образності. Думка естетизується. Всі акти розуму естетичні, а його продукт у виді категорій, ідей, принципів - образно-смислові. Присутність естетично-художнього моменту в мисленні робить розум інтуїтивним, сприймаючи істину як відкритий образ.

Основа розуму - творчо перетворююча діяльність, тобто така діяльність, коли співпадає зміна обставин із зміною самої діяльності. Розумна практика характеризується єдністю розпредметнення і опредметнення, відчуттям історичної спадкоємності. Тут творчість виступає як співтворчість. Діяльність в розумній формі визначається постійним самооновленням, саморозвитком суб'єктів. Об'єкт діяльності не є абсолютно зовнішнім для цілей людини. Об'єкт виступає як об'єктивована суспільна сутність, оскільки він реально включений в суспі­льні відносини. Розгортання цієї сутності в діяльності є водночас і проявом його власної сутності. Це і є розпредметненням в процесі діяльності. В творчій самодіяльності, яка є розумною діяльністю, об'єкт розпредметнюється як культурно-історична сутність. В такій розумній діяльності реалізація цілі в об'єкті є продовження його сутності, продовження його розвитку. На боці суб'єкта цей процес виступає як розвиток суб'єктивності, тобто тієї ж суспільної сутності в розпредметненій формі.

Розум не існує поза духовним відношенням. Він спонукає людину переживати світ як свій власний, бути причетним до всезагальних, абсолютних смислів. Спонукає на пошук істини, добра, краси і таким чином на подолання частковості, конечності повсякденного існування. Розумність, духовність означає в тимчасовому знаходити вічне, в одиничному - загальне, у відносному - абсолютне, в собі самому - дещо істинне, добре, красиве, словом, велике і благородне. У своєму Я відчувати, відкривати, знаходити "не Я". В розумі суб'єктивність, духовність і культурність співпадають. Розум - духовно змістовний.

Розумне відношення до світу є відношення до нього не тільки як до об'єкта, але і як до суб'єкта. Розуміти реальність як суб'єкт означає осмислювати її як живу, що має душу, як щось ґрунтовне, глибинне. І тоді пропадає, зникає думка про утилітарне, корисливе відношення до світу. Це і є духовне відношення. Тоді людина, суб'єкт хоче діяти за міркою самої природи, самої реальності. Діалектичне розумне відношення до світу є не панування над ним, не підкорення його, а співтворчість з ним, співтворення з силами самого буття світу. Людина повинна орієнтуватись на благо. Це є духовний вимір людського буття. Розум здатний істину доводити до розкриття людського смислу. Гуманне, доброзичливе відношення до всього оточуючого - сутнісна характеристика людського розуму. Отже, розум - здатність людини мислити і діяти у світі відповідно до природи світу, логіки його існування і розвитку.

Розумний стан людини - моральність, естетичність. Гносеологізація розуму веде до втрати інших властивостей людського існування, повноти життя. В розумному пізнанні людина усвідомлює себе як універсальна історична істота, освоює транссуб’єктивну сутність. Діяльність розумна, коли людина тримає під своїм контролем міру зміни, перетворення світу. Коли перетворює світ відповідно самій сутності світу.

Отже, мислення є ідеальною діяльністю, діяльністю з образами. Образи зіставляються, аналізуються, синтезуються, перетворюються і таким чином отримують інформацію нову уже не безпосередньо, а опосередковано. Таким опосередкованим, цілеспрямованим, активним відображенням, яким є мислення, пізнають суттєві зв'язки і відношення предметів, явищ, виникають нові ідеї, прогнозуються події.

Як ідеальний аспект практики мислення є діяльність з вироблення не речей, а знань, оперування ними через систему абстракції, яка дозволяє вийти за межу чуттєвого відображення і пізнавати як наявне, так і потенціальне те, що недоступне чуттєвому відображенню, емпіричному пізнанню. Абстрагування, узагальнення, опосередкування мислення здійснює через свої знаряддя - мову і інші системи знаків.

Як уже мовилось, мова закріплює відображувані об'єкти у свідомості і таким чином розвиває абстрактне мислення, виникає мова науки - поняттєвий апарат науки. Слово формує і об'єктивує думку, збагачує духовний світ людини. За допомогою слова формується поняття, тобто, здійснюється перехід від образу речі до поняття про неї.

Завдяки мові знання, здобуті . окремою людиною, стають надбанням усіх людей. Мова виникла разом з мисленням в процесі трудової діяльності і розвивається в єдності з мисленням.

Основою виникнення слова, а, отже, і мови є смислові сприймання і звук. Сприймання слухових вражень спричиняють рух голосових органів і виникають певні звуки, які є частиною моторної реакції психічного стану людини. Відповідаючи на сприйняту річ певним звуком, людина спостерігає слухове звучання. Багаторазове повторення цього приводить до того, що звук асоціюється з певною річчю. І тепер до сприймання речей приєднується звук.

Але лише у суспільстві за певним звуком закріплюється певне значення предмета. Через слово людина переходить від одиничного до загального. Слово - знак речі. Якщо цілу групу речей (явищ) ми називаємо словом, то переходимо до абстрактного мислення.

Свідомість дитини розвивається в міру оволодіння мовними значеннями. Мова виконує такі функції:

1. узагальнення;

2. позначування;

3. спілкування.

Люди користуються мовою для передавання своїх думок, розуміння чужих. В процесі спілкування мова служить засобом впливу на інших людей, викликає переживання, спонукає до дії. Наші думки втілюються в мові, діях, продуктах праці.

В процесі історичного розвитку виникли і розвиваються дві мовні форми: зовнішня (усна і письмова) і внутрішня. Вони розрізняються структурою і своїм призначенням. В усній мові розуміння досягається не тільки значенням слів, але і такими засобами як інтонація, міміка, жест, темп. Внутрішня мова в основному оформляє думки.

Розвиток людського мислення спричиняється двома взаємопов'язаними і взаємозалежними факторами: внутрішнім (генотип) і зовнішнім (середовище з його предметами культури і людьми).

Рухова активність дитини, різноманітні дії і маніпуляції з предметами, спілкування з дорослими, а далі спеціалізоване навчання є та основа, на якій проходить взаємодія внутрішнього і зовнішнього, що є джерелом розвитку інтелекту. Слушна думка і швейцарського психолога Ж. Піаже, що крім фактора спадковості, вродженості (внутрішнього) і середовища (зовнішнього), для розвитку мислення значення має і третій фактор: саморегуляція, зрівноваження як прогресивне самовдосконалення, самовдосконалення організму, перехід від більш простої в структурному і функціональному відношенні стадії до другої більш складної.

Генетично запрограмовані організми, предметно-маніпулятивна діяльність навчання, спілкуваня, оволодіння світом речей, рухів і дій, знаково-символічним інструментарієм мислительної діяльності (мова, рисунки, схеми, моделі, тексти) - всі ці елементи взаємопов'язані в єдину систему. В міру розвитку дитини генетичний фактор та індивідуально діяльнісний все меншу роль відіграє порівняно з навчанням і самонавчанням.

Кардинальні перетворення людського буття змінюють мислення. Так, в середині нашого століття видатний фізик А.Ейнштейн і не менш видатний філософ Б. Рассел прийшли до висновку, що поява атомної зброї в руках людини змушує людство перейти до нового мислення, яке повинно ґрунтуватись на виключно гуманістичних засадах.

Саме тому, що мислення є мисленням певного індивіда, є його мислення, вона визначається його індивідуальністю. Тобто, на мисленні відбиваються не тільки суспільні відносини, спосіб суспільного життя індивіда, але й особливості індивідуальності людини.

Стиль мислення - спосіб розуміння світу за допомогою певної системи ідей, принципів, законів, понять, категорій, яка склалась в культурі того чи іншого періоду. В сучасній методології склались кілька стилів мислення: імовірнісний, системний, структурно-функціональний, екологічний, інтервальний та ін.

Наприклад, інтервальний стиль мислення враховує багатомірність і якісну різномасштабність пізнавальних об'єктів, дискретність явищ, їх поліморфізм, діалектику абсолютного і відносного. Він формується в науці з середини ХV ст. Працями Г. Кантора (теорія множин), Д.І. Менделєєва (періодична система елементів), О.М. Бутлєрова (структурна хімія), вченням М. Планка про квант дії, атомістичну структуру матерії доведено дискретність світу, інтервальність. Кожна річ має свою внутрішню міру. Дискретність пов'язана зі структурами, які містяться у фундаменті матерії. Перерва поступовості означає перехід до нової якості, до нового структурного рівня. Отже, в пізнанні слід враховувати інтервали, в яких реалізується конкретна єдність перервного і неперервного. До інтервального стилю мислення вело і те, що кожна річ виявилась елементом складних взаємодій і відношень, а також поліморфічною. Останнє означає, що кожна річ є невичерпною у своїх властивостях і відношеннях. Але ця невичерпність не є актуально даною, оскільки об'єкт існує в певних умовах і виявляє себе не в усій різноманітності своїх властивостей, а лише якоюсь однією стороною.

Культура мислення - інтегральна якість особистості людини, міра і спосіб присвоєння досвіду мислення людства, розвиток його професійної діяльності. Основними критеріями культури мислення є широта і глибина знань, вміння доказово і логічно виразити свою думку. Культура мислення для кожної людини є динамічним явищем, змінним в процесі розвитку самої людини, суспільства.

Отже, починаючи з Арістотеля, розум пов'язували з пізнанням цільових причин. Пізнання цілей, блага, за Арістотелем, важливіше, ніж знання причин. Розум діє завдяки чомусь, шукає кінцевої мети, межі. Ціль, благо завершують ряд дій, кладуть їм межу і тим самим зупиняють безконечний, механічний рух. Незавершеність чужа розуму.

Розум - вища теоретична здібність установлювати єдність правил розсудку за певними принципами, вищий синтез знань, вищі цілі, благ. Кант розрізняв два способи застосування розуму: формальний (логічний) і реальний (трансендентальний). При формальному застосуванні розуму використовується здатність його робити висновки, умовиводи. Реальне застосування розуму - створювати особливі поняття, ідеї, які з'єднують знання.

Сьогодні завдяки математизації наук, комп'ютеризації підвищується рівень раціоналізації мислення. Все менше часу залишається сучасній людині для інтерпретації цієї інформації, осмислення. Поширюється також обмеженість, консерватизм мислення. Найбільш поширеними негативними тенденціями в розвитку мислення є тривіальність (засвоєння готових стандартів, образів, загальних фраз), ритуалізації (коли замість аналізу проблеми, завдання вживають вирази - ритуали типу "виявити резерви", "вказати на недоліки"), фальсифікація (тенденційна інтерпретація), некритичність (інтелектуальна довірливість, установка на абсолютну істинність інформації), умовність (мислення спирається на ідеалізовані взірці дійсності, абстрактні схеми без конкретного аналізу), традиційність (вживання старих парадигм, підходів, понять), стереотипність (відношення до нового з позиції старого), фрагментарність (професіональне або відомче мислення, виривання інформації з контексту), об'єктивіскість (мислення без оцінки), "чорно-біле мислення" (мислення, яке аналізує все як добре або зле), некомпетентне мислення (мислення, яке не вміє відділити головне від другорядного, суть від явища).

Пам'ять - здатність людини закріплювати, зберігати і відтворювати минуле. Пам'ять здійснює зв'язок між минулим, теперішнім і майбутнім і тим самим забезпечує стабільність життєвого досвіду, неперервність існування індивіда. Вона – передумова формування особи. Фізіологічною основою пам'яті є утворення і закріплення тимчасових нервових зв'язків у корі головного мозку, оживлення їх і відтворення запам'ятовуваного матеріалу. Гальмування тимчасових нервових зв'язків, зникнення їх з того чи іншого приводу веде до забування. Залежно від того, що запам'ятовують люди, розрізняють чотири види пам'яті: моторну (рухову), образну, емоційну, словесно-логічну.

Існує і позагенетична пам'ять - колективна пам'ять людства, соціальна пам'ять людства. Вона - джерело виробничого, пізнавального і морального досвіду людства, основа формування духовного світу людини. Соціальна пам'ять реалізує культурну спадкоємність, фіксує, систематизує, зберігає і передає суспільно значущі знання. Як інтерсуб'єктивне явище соціальна пам'ять з'єднує суб'єктивне і об'єктивне, особисте і загальнолюдське, розвиває самосвідомість людини. Соціальна пам'ять опосередковує розвиток практичної і пізнавальної діяльності, матеріальної та духовної культури.

Через емоції людина пристрасно переживає об'єктивну чи суб'єктивну реальність. Хвилювання, збудження, що супроводжують емоції, є показником того, що предмети, явища, ситуації зачіпають потреби і прагнення суб'єкта. Емоції, скажімо, у вигляді задоволення, незадоволення, страху, радості, гніву виступають одночасно як оцінка і цінність. Як оцінка вони направляють діяльність людини на ті чи інші об'єкти чи відвертають від них, як цінність, вони значною мірою визначають схильність індивіда до певної діяльності. Вільно вибрана діяльність відповідає певному типу емоціональної спрямованості особи - практичному, романтичному, альтруїстському, комунікативному, естетичному, гедоністичному. Домінуюча емоціональність визначає характер особи, спосіб діяльності. Емоціональне насичення - важливий фактор формування культури почуттів. Кожна людина характеризується певною емоціональною спрямованістю як системою закріплених у ній установок на певні ціннісні переживання.

Воля - регулятор поведінки, власної активності особи. Вона опосередковує відношення між суб'єктом і середовищем. Волю можна визначити як здатність особи свідомо управляти своєю психічною діяльністю і регулювати внутрішній стан організму. Вольове управління реалізується на основі відображення минулого, теперішнього і майбутнього. Воля тісно пов'язана з усвідомленням суб'єктом значення і особистісного смислу даної ситуації, з раціональною і емоціональною оцінкою мотиву, з вибором мети, пошуком необхідних засобів. Відсутність хоча б одного з них знижує активність волі. Якщо я чітко не уявляю мети бажаного результату або не знаходжу засобів реалізації, моя воля до даної діяльності поступово звикає. Вольові якості впливають як на те, "що робити" і "як робити" (на рішення, планування, організацію зовнішніх і внутрішніх передумов).

Завдяки свідомості людина здатна творити. Творчість - завжди створення чогось нового на основі певних знань про властивості речей і явищ. Творчість може бути двох видів - матеріальною і духовною і здійснюватися на рівні індивідуальної і суспільної свідомості. Творчість - духовно-практичний акт життєдіяльності людини. Суб'єкт творчості повинен синтезувати в мислення всю попередню історію предметної діяльності, знати технологію практичного перетворення предмета. Щоб творити, необхідно ставити цілі і мати свободу; цілі визначаються законами і властивостями предметів, соціальними умовами, потребами суспільного розвитку. Творчість людини невіддільна від культурного, наукового і технічного прогресу. Але ці соціальні детермінанти повинні індивідуалізуватись, пройти через свідомість окремого індивіда, трансформуватись у психологічну установку, стимул. Здатність до творчості - це придатність до праці. Творчість виникла на основі праці, отже, основа творчості - діяльність.

Творчість пов'язана з розвитком людини, біологічним і соціальним, тобто з розвитком мозку і розвитком виробництва. В праці органічно поєднується природна і соціальна активність, пристосовницька і перетворююча діяльність.

Сама діяльність є соціальна форма вираження творчої ак­тивності людини. Свідомість у творчій діяльності включає ціле покладання, планування, передбачення.

Поза діяльністю здібності не проявляються. Природа дарує людині лише певні фізіологічні (рука, мозок) і психологічні (свідомість, мислення) властивості, які можуть розвинутись в здібності до окремих видів діяльності. Здатність до діяльності є потребою людини, засіб життя.

Найпростіша форма соціальної діяльності - праця. Творчість є зовнішній прояв активності, спонукуваний потребою. Сама творчість детермінується внутрішніми силами людини - задатками, потягами, бажаннями. Різноманітність потреб породжує різноманітність здібностей. Реалізація здібностей спрямовується на задоволення потреб, а задоволення потреб спрямоване на розвиток здібностей. Здатність - діяльна потреба, потреба - цілеспрямована здібність. Потреба є спонукальною силою, що спрямовує функцію творчого потенціалу.

З розвитком нового міждисциплінарного напрямку наукових досліджень — синергетики, проходить формування нового стилю наукового мислення -постнекласичної науки, зв'язаного з включенням гуманістичних і аксіологічних факторів в наукове дослідження. Таке мислення грунтується на ідеях нелінійності, глобального еволюціонізму, спільності закономірностей, самоорганізацію людини, природи і соціума. Наука стає олюдненою, гуманістичною. Синергетика доводить, що зміни, рух, розвиток здійснюється через нестійкість, випадковість. Сутність нелінійного мислення в готовності до появи нового, здатність бачити навіть у застиглому явищі стадії еволюційного процесу. Для нелінійного мислення характерно:

1. цілісне системне дослідження;

2. розкриття внутрішніх механізмів самоорганізації.

Висувається концепція про нову форму діалектики, а, отже, і нову форму мислення. Класична діалектика не була органічно зв'язана з розвитком матеріальних систем, з їх .самоорганізацією і ускладненням. Діалектичний принцип розвитку недостатньо пов'язувався з принципом матеріальної єдності світу, не досліджений був механізм розвитку.

Завершуючи XX століття, ми можемо сказати, що переживаємо кризу цивілізації (екологічну, цільову, моральну) і кризу наукового мислення, яку би можна сформулювати таким питанням: що і чим у світі визначено?

Історія світу (всесвіту), історія людини і людства мають еволюційний характер чи провіденціальний (наперед передбачений, визначений наміром Бога), є божественним провидінням?

У XX столітті квантова механіка подала людині гносеологічний урок щодо пізнавального відношення між суб'єктом і об'єктом, сутність якого така: вчений-фізик пізнає фізичну реальність чи створює її? Проілюструємо це на відомому квантово-механічному парадоксі: акт вимірювання-спостереження передує фізичній картині реальності (без акту вимірювання картина була б іншою). Але при цьому (вимірюванні) реалізується-реконструюється і минуле отриманої картини, а значить і вторинність акту вимірювання. Вчені прийшли до висновку: повернення до попередньої об'єктивістської картини світу, яка ігнорує присутність спостерігача, який отримує інформацію про світ, неможливе.

Певну ясність в дану ситуацію внесли астрофізика і космологія зі своїм знаменитим «антропним принципом». Антропний принцип вказує на те, що нашій метагалактиці притаманна тенденція до реалізації тих фізичних умов, які необхідні для появи життя, виникнення та існування людини.