Список використаних джерел:

1. Баженов Л. Б., Гутчин И. Б., Интеллект и машина, изд. “Знание”, М., – 1973.

2. Бердяєв Н.А. Людина і машина, Питання філософії, 1989, N2.

3. Будущее искусственного интеллекта / АН СССР, Ред.–сост. Левитин К. Е., Поспелов Д. А. – М.: Наука, – 1991. – 302 с.

4. Імітаційне моделювання наукового знання (методологічний аналіз): Автореф. дис. канд. філос. наук: 09.00.99 / М. П. Шишкіна / НАН України. Ін–т філософії ім. Г. С. Сковороди. – К., 1999. – 17 с.

5. Кібернетика і філософія. АН Латвійської РСР, вид. “Зинатне”, – 1977.

6. Клаус Г. Кибернетика и философия, М.: “Иностранная литература”, – 1963.

7. Кондратьев В. Г., Солодухина М. А Мягкое исчисление как новая парадигма. РЖ “Философия”, 2000. – № 3

8. Людський інтелект: філософсько–методологічні дослідження / Ін–т філос. логіки і соціології / Ред. М. Верников. – Л.: Центр Європи, 1998. – 444 с.

9. Методологічний аналіз розсудку і розуму та проблема штучного інтелекту: Автореф. дис. канд. філос. наук: 09.00.01 / А. В. Жук / Київ. Нац. ун–т ім. Т. Г. Шевченка. – К., 1999. – 16 с.

Мозг и разум / Ж. Делякур; Пер.: Е. Еременко. – К.: Факт, 1999. – 96 с.

Додаток. Короткий словник понять і термінів

А

Абсурд – твердження, що немає смислу, нісенітниця; смисловий антипод логічної обгрунтованості, раціональної осмисленості. В науці абсурд не зводиться до нісенітниці. В даній теоретичній системі абсурд може мати раціональний зміст. Наприклад, відомий логічний метод “зведення до абсурду” (reductio ad absurdum), “божевільні ідеї” Н.Борн у фізиці, звернення до яких вивело класичну науку ХІХ ст. з кризи на початку ХХ ст. У філософії абсурд використовували ірраціоналісти (тобто ті, що не вірили в розум). “Вірю, тому що абсурдно” писав середньовічний теолог Тертулліан. Датський філософ С. К’єркегов писав про віру як ситуацію абсурду, зустріч людини з абсурдом. Французький вчений А. Кам’ю створив філософію абсурду. Абсурдом Кам’ю називає ситацію, коли людина в критичні моменти зрозуміла іллюзорність віри в раціональний сенс життя і навколишнього світу. Це породжує відчай і потяг до самогубства. Життя людини подібне до царя Сизифа, якого боги прирекли котити камінь вгору, але щоразу при наближенні до вершини камінь випадає з його рук та скочується вниз – і тому праця триває вічно. Людина живе, творить, а потім її творіння або природа знищує (бог карає) або сама знищує. Поміркуйте: скільки людської праці і коштів йде на озброєння. Згодом застарілу військову техніку знешкоджують, людська праця даремно пропала. Життя людини ніби зводиться до абсурду і його подолання. Життя абсурдне коли “Бог помер”, коли не існує абсолютної системи визначення добра і зла, а тому всі вчинки людей відносні і втрачають розумний сенс.

Аберація – помилка, відхилення від істини.

Абсолютний - безумовний, безвідносний, найвищий.

Абсолюція (ідеація) – здатність людської свідомості створювати ідеальні, еталонні виміри сущого, завдяки яким свідомість набуває здатності орієнтуватися в предметній дійсності, оцінювати її.

Абстрагування – мисленнєве зусилля з метою відволікання від тих або інших властивостей, сторін, зв’язків.

Абстракція – абстрактне поняття або теоретичне узагальнення.

Агностицизм – філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання сутності речей, закономірності розвитку світу. Філософи по-різному обгрунтовували агностицизм: людина не може пізнати сутність світу, бо він постійно змінюється (вона спроможна знати тільки відносні істини); історично обмежена; те, що знає не можна точно висловити; пізнає світ, опосередковано, через відчуття, через розсудок, а саме вони і не дають точних знань (відчуття можуть завести людину в оману). За Кантом, коли людина хоче вийти за межі чуттєвого досвіду і осягнути світ як ціле, як сам в собі (як “річ в собі”), то натикається на нерозв’язувані проблеми, антиномії (суперечності між двома судженнями, кожне з яких вважається одинаковою мірою обгрунтованим в межах певної системи). Наприклад: І. 1.У світі все дуже просто. 2. У світі все дуже складно. ІІ. 1. У світі існує необхідність. 2. У світі існує свобода. Кожне з цих протилежних одне одному суджень можна довести, аргументувати. Насправді світ пізнаваний, але до кінця його не можна пізнати, оскільки він невичерпний, а життя людини, людства тимчасове, і вони обмежені певною історичною епохою, розвитком науки і техніки.

Аксіома – безумовне положення, вихідне твердження наукової теорії, котре приймається за істинне без його доведення. За аксіому вибирають такі твердження які є очевидними, або мають граничний характер, тобто відсутність в даній теорії більш фундаментальних положень. Аксіоми є основою для розгортання теорії та доведення всіх її похідних. Без аксіом процедура обгрунтування будь-якої теорії перетворилась б на нескінчену.

Альтернатива – будь-яка з можливостей, що виключають одна одну.

Амбівалентність – психічний стан, в якому співпадають протилежні емоції, ціннісні спрямування однієї і тієї ж особистості як відображення суперечностей у світі. Наприклад, людська діяльність є теж абівалентною: результати її корисні і шкідливі. Скажімо, винахід комп’ютера величезний крок вперед в науці і техніці, але з’явилися комп’ютерні хвороби (хворіють очі), комп’ютерна “наркоманія” (молоді люди можуть годинами вдень і вночі забавлятися комп’ютером).

Антагонізм – непримеренно вороже відношення між двома протилежностями.

Антитеза – навмисне протиставлення протилежних ідей, образів, понять.

Антропологічна криза – суперечності людського світовідношення, нездатність людини пристосуватися до неї ж створеного світу, розбалансованість між почуттями, розумом і волею, деградація людського організму (зростаючий імунодефіцит, гіпотенія і гіпертрофія, послаблення генофонду; постійне нервове перенапруження, послаблення чутливості і збіднення духовності). За допомогою комп’ютера, інтернету з’явився віртуальний світ, що теж негативно впливають на людину, оскільки реальні речі і явища підміняються уявними.

Апріорний – той, що передує досвіду, незалежний від досвіду.

Аргументація – процес обгрунтування людиною певного положення з метою переконання в його істинності. Структура аргументації: теза, аргумент, демонстрація.

Артефакт – штучне, створене людиною творіння, структурний елемент у системі “цивілізація – культура”.

Афект – душевний стан людини, психічне нервове збудження, втрата раціонального самоконтролю.

Б

Безпосереднє знання (інтуітивне знання) – самоочевидне знання, одержане без обгрунтування і доведення. Розрізняють чуттєве безпосереднє знання (факти відчуття і сприймання) і раціональне безпосереднє знання (аксіоми в теорії). Безпосереднє знання як інтуітивне протиставляється дискурсивному.

Біотехнологія – 1) нова технологія виробництва, заснована на використанні знань про біологічні процеси і закономірності; 2) наука, що вивчає закономірності створення штучних біологічних систем, які здатні до техніко-технологічного функціонування і покращує виробничі процеси; 3) генна інженерія, яка вивчає будь-які штучні зміни спадковості (селекція, розвиток цілісного організму з культури тканин, клонування). Але використання генної інженерії може привести до виникнення нових хвороб та шкідливих організмів.

Благо – те, що має позитивний зміст. З Нового часу благо стали зводити до корисності; утилітарності. Підвищилась роль суб’єкта у визначенні блага.

Буття – 1) існування будь-чого, природних і штучних утворень, речей, явищ, що виражається граматично і логічно зв’язкою “є”; 2) визначення буття, “ось це”, існуюче “тут” і “тепер” (дерево, камінь, людина). Це наявне буття; 3) безпосередня дійсність, яка ще не роздвоєна на явище і сутність; з неї починається пізнання: щось є, а що воно треба вивчати, досліджувати.

В

Відносна істина – не повне, не точне, часткове знання, яке змінюється, уточнюється або відкидається. Воно має момент абсолютного знання і хибного. Межа між ними прихована і розкривається в процесі пізнання.

Вивідне знання – знання-висновок, одержане за певними правилами виведення з інших знань. Таке знання може бути отримане як дедуктивний наслідок, індуктивне узагальнення, гіпотетичний висновок.

Взаємозв’язок – спосіб існування сукупності об’єктів, коли стан, властивості кожного з об’єктів зумовлює стан, властивості інших об’єктів. Взаємозв’язок, на відміну від взаємодії, може мати місце між об’єктами, які знаходяться в стані спокою, стабільності і отже, охоплює більш ширший клас взаємозалежностей.

Вербальний – усний, словесний.

Верифікація – перевірка на справжність, встановлення істини.

Відкритість – людська здатність внаслідок біологічної неспеціалізованості змінюватись, вдосконалюватись. Людина незавершена, відкрита різним проявам, напрямам людської діяльності. Поки людина життєдіяльна, сенс її життя невизначений до кінця, бо вона може його суттєво змінити.

Відчуття – у теорії пізнання, пізнавальна здатність відображати окремі властивості речей завдяки безпосередній дії матеріальних об’єктів на органи чуття людини. Енергія зовнішнього подразнення перетворюється на факт свідомості, на суб’єктивний образ об’єктивної реальності. Відчуття дає первинні відомості про світ.

Воля – прагнення до дії, самоздійснення навіть через об’єктивні і суб’єктивні перепони. За Шопенгауером і Ніцше воля лежить в основі будь-якого існування. Воля – складова людської свідомості; здатність зосереджуватись навколо певної мети; мобілізація і цілеспрямування своїх фізичних і духовних сил на розв’язання завдань. Одна із сутнісних сил людини поруч з чуттями і розумом.

Вчинок – особлива дія людини, яка вміщує в собі події її життя, є формою вирішення суперечностей, наприклад, між життям і смертю.

Віртуальність – характеристика реальності об’єктів, їх властивостей, що використовується для пояснення, опису, аналізу як об’єктивно існуючих речей так і штучно створених сучасною інформаційною технологією, наприклад комп’ютерною технікою. Розрізняють перший вид віртуальної реальності: абсолютно тверде тіло, абсолютно сухе повітря, абсолютно рівна поверхня, ідеальний газ, точка і т.ін. До другого виду належать тримірні об’ємні тіла, комп’ютерні програми, ігри.

Г

Геніальність – вищий прояв творчих здібностей особистості. Його розвиток і саморозвиток стає розвитком людства. Суперечність між всезагальним і особливим геній розв’язує в одиничному, тобто персональному. Геніальність – граничне буття людини подібно до святості та героїзму.

Гносеологія – філософська дисципліна, що вивчає процес пізнання, джерело, умови, рушійні сили, сутність істини, її критерії, види і ступені пізнання.

Гомеостатизис – стан рівноваги.

Гомогенний – однорідний.

Генеологія – історія виникнення, родовідна.

Генезис – процес зародження і становлення.

Гіпер – префікс, що вказує на перевищення норми.

Гіпостизувати – надавати поняттям статус самостійних сутностей.

Гіпотетичний – базований на припущенні.

Глосарій – тлумачний словник, що додається до якого-небудь тексту.

Глобальні проблеми – проблеми, що мають планетарний характер, зачіпають інтереси всіх жителів Землі. Вони виникли внаслідок зростання можливостей людини, її діяльності впливати на природу. У ХХ ст. масштаби і глибина людських дій стали дорівнювати або перевершувати планетарні природні процеси.

Д

Дедуктивний метод – спосіб дослідження або викладу, що полягає в логічно послідовному переході від загальних положень до окремих.

Детермінізм – філософське вчення про причинне відношення між речами, явищами, процесами дійсності та людської діяльності. Це причинне відношення (причинність) означає, що одне явище (причина) породжує за певних умов інше (причина, дія). Детермінізм виявляє активність буття і стверджує, що будь-яка річ є результатом зміни інших речей і відповідає на питання, чому виникає ця річ, чим вона породжена, чим визначається її існування. Не існує ні чим не зумовлених подій, кожне явище породжується іншими явищами. Науки ХХ ст. довели, що детермінізм не можна зводити до причинності (треба враховувати ще й інші чинники при виникненні явищ, наприклад, необхідність, випадковість тощо) тим більше розуміти її механістично, заперечуючи об’єктивний характер випадковості, статистичних зв’язків. Проявом детермінізму, детермінації є самодетермінація, наприклад, саморегуляція, самовиховання, самопізнання, самовдосконалення, самоорганізація, що їх вивчають кібернетика, системологія, синергетика. Матеріальні, енергетичні, інформаційні зміни відбуваються не довільно, а у відповідності з певними закономірними відношеннями.

Детермінація – причинна обумовленість.

Де-факто – фактично, на ділі.

Де-юре – формально, по праву, юридично.

Дилема – необхідність вибору між двома небажаними можливостями.

Дискретний – той, що складається з самостійних частин, ланок, елементів.

Дискурс – 1) в логіці – міркування, послідовність логічних ланок, кожна з яких залежить від попередньої і зумовлює наступну; 2) у новоєвропейській метафізиці – вид пізнання, опосередкованого універсальністю апріорних форм чуттєвості і розуму, тут він протиставляється інтелектуальній інтуіції, тобто безпосередньому розумному спостереженню істини; 3) у сучасній філософії – це “бесіда”, “мовне спілкування”, “мовленнєва практика”.

Дискурсивний – заснований на логічно гармонійному, розсудливому міркуванні.

Дисфункція – розлад системи, нездатність її виконувати свою функцію.

Діяльність – особлива притаманна лише людині форма прояву її життєвої активності. Діяльність передбачає творчість, цілеспрямовану та осмислену організацію дій.

Дуалістичний – двоїстий, роздвоєний.

Діалектика – вчення про об’єктивну суперечливість буття, тотожність протилежностей (кінцеве і безкінцеве, перервне і безперервне, сталість і мінливість). Доводячи об’єктивну суперечливість пізнання, людської діяльності, спілкування, діалектика виступає як методологія пізнання.

Доказовість – властивість правильного умовиводу, міркування і полягає в обґрунтованості тези аргументами. Доказовість розширює знання.

Достатньої підстави закон – закон формальної логіки, згідно з яким будь-яка думка є істинною лише тоді, коли вона обгрунтована, має достатню підставу. Достатніми підставими називають твердження, істинність яких уже доведена або очевидна (закони науки, аксіоми, конкретні факти). Достатня підстава – основа доведення.

Достовірність, вірогідність – переконання в істинності певного знання, фіксація фактичної істинності.

Е

Евентуальний – можливий лише за випадкового збігу обставин.

Егалітарний – орієнтований на рівність.

Езотеричний – таємний, призначений для обраних, обізнаних.

Ейфорія – стан захоплення.

Еклектизм – сполучення чужерідних, погано сумісних начал.

Екстенсивний – орієнтований на кількісне збільшення.

Екстраординарний – надзвичайний, що рідко трапляється.

Ентропія – міра незворотнього розсіяння енергії в термодинамічній системі; міра “старіння” системи; міра ймовірності здійснення чогось; міра невизначеності якогось досліду.

Емпіричне знання – тип знань, що формується в процесі безпосереднього чуттєвого досвіду засобами спостереження, експерименту, моніторингу і закріплюється у відповідних формах опису (покази приладу, графіки, схеми, протоколи, зведення). Емпіричне знання є сукупністю уявлень і фактів про властивості речей. Такому знанню притаманна очевидність, наочність. Абсолютизація емпіричного знання веде до емпіризму.

Емпіричне і теоретичне – взаємозв’язані рівні пізнання. Емпіричне пізнання – це фактуальність досліджуваних явищ та кореляції між ними. Теоретичне пізнання – логічна реконструкція дійсності за допомогою абстрагування, ідеалізації; і головним тут є побудова теорії.

Епатит – скандальна форма соціальної поведінки, що викликає загальне здивування.

Епігон – бездарний послідовник видатного діяча культури, науки, політики.

Епістемологія – розділ філософського знання, філософсько-методологічна наука про знання.

Ефемерний – скороминущий, швидкоплинний.

Є

Єдності знань принцип – логічна сумісність основоположень наукових теорій, системи знань.

З

Заблудження – не вірне, не правильне, іллюзорне відтворення, відображення, розуміння дійсності; протилежність істини з якою діалектично поєднано. Часто заблудження перетворюється в істину і, навпаки, істина в заблудження.

Загальна теорія систем – міждисциплінарна галузь наукового знання про основні знання, про основні властивості різноманітних систем.

Загальне – спільність окремих властивостей.

Зв’язок – єдність чогось.

Зворотній зв’язок – спрямований вплив того, що одержав інформацію на її джерело. Характер впливу залежить від змісту інформації.

Закон – форма прояву необідності в природі; об’єктивний, сталий, сутєвий, повторюваний тип зв’язку між процесами та явищами дійсності або всередині них.

Здоровий глузд – тип мислення, що грунтується на довірі до фактів, чуттєвого досвіду, практики життя; на чіткій та зрозумілій логіці.

Знак – матеріальний предмет (явище, подія), що в людському спілкуванні є представником чогось іншого.

Знання – форма духовно-ідеального засвоєння результатів пізнання (поняття, ідеї, гіпотези, проблеми, суперечності, теорії).

Значення і смисл – характеристики знаку, які фіксують те, представником чого знак є, що позначає, називає.

І

Ідеалізація – уявлення про когось чи щось як про краще і досконаліше ніж вони є; наділення чогось властивостями ідеалу; спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються теорії про ідеалізовані об’єкти; відображення чогось у чистому вигляді.

Ідеальне – позначення чогось нематеріального (образ, думка, ідея).

Ідентичність – те саме.

Ідея – форма осягнення дійсності в понятті, думці; вона є вид поняття, що поєднує знання і мету.

Імовірність – міра можливості випадкових подій, наближення припущень, гіпотез до істини.

Іманентний – внутрішньо властивий чому-небудь.

Імператив – веління, беззаперечне виконання.

Імперсональний – безособовий.

Індивідуація – людська властивість належати до людського роду, але втілювати його в неповторному вигляді; здатність людини бути персоною, особистістю.

Індетермінізм – заперечення причинної обумовленості.

Інтерполяція – введення нових значень у традиційний зміст.

Інтровертний – звернення у середину власного “Я”.

Індукція – форма умовиводу, де на підставі знання про одиничне, окреме робиться висновок про загальне.

Інсайт – стан раптового інтуїтивного осяяння.

Інтелект – вища пізнавальна здатність людини як творча, активна; стан, рівень розумності людини чи технічного витвору; здатність проявляти розум, розуміння.

Інтеллігібельне – все те, що осягається розумом і протиставляється “сенсибільному” (чуттєвому).

Інтеріоризація – перехід із-зовні в середину.

Інтерпретація – роз’яснення чогось, дешифрування, розуміння, тлумачення.

Інтуїція – здатність безпосереднього осягнення істини, тобто без досвіду, спостережень, експерименту, доказів.

Істина – відповідність знань об’єкту; сутнісний зміст чогось, ідеальний результат пізнання.

Ірраціональне – таке, що не підлягає розумінню, поясненню, тлумаченню.

К

Категорії – найбільш загальні поняття тої чи іншої науки; вони розчленовують і синтезують дійсності, розкривають суперечливий характер буття (свідомість – матерія, ідеальне – матеріальне, явище – суть, причина – наслідок і т.д.)

Когнітологія – комплекс досліджень функціонування знання у різноманітних системах (природних, суспільних, штучних).

Комунікація – людська взаємодія на основі толерантності та порозуміння.

Концепт – загальне в одиничних предметах, на основі якого виникає поняття, виражене словом; у логічній семантиці смисл імені, інтенційні значення знака, значення слова, поняття.

Концепція – система понять про ті чи інші явища, речі, процеси; спосіб розуміння чогось; основна ідея теорії.

Л

Латентний – прихований, невидимий процес руху.

Логіка – наука про умовивід; дослідження міркувань з метою виявлення їх правильності. Логіка досліджує не зміст міркувань, а форму (формальна логіка).

Логіка науки – філософські дослідження структури наукового знання.

Логіка формальна – логіка, що вивчає форми різних міркувань, обгрунтовує правильність отриманого нового знання в процесі міркування.

Логістичний метод – метод побудови формалізованих умов для опису наукових теорій.

М

Матерія – об’єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, що дається в чуттях.

Ментальність – специфічне сприйняття та тлумачення світу; особливість духовного життя того чи іншого народу, нації, людини; глибинна основа свідомості та несвідомого.

Метатеорія – теорія, що характеризує іншу теорію.

Метод – сукупність певних правил, вимог, принципів з метою здобування знань.

Методологія – наука про метод; сукупність методів.

Методологія науки – теоретична дисципліна, що вивчає весь комплекс методів даної науки.

Мислення – свідома діяльність по виробленню узагальнених знань різними логічними методами. Мислення здійснюється за допомогою мови. Воно виходить за межі чуттєвості та ідеально (у формі думок) відтворює дійсність. Форми мислення: судження, поняття, умовивід. Рівні мислення: розсудок і розум.

Міркування – процедура обґрунтування деякого висловлювання; ланцюг умовиводів; послідовний ряд суджень.

Мова – система знаків, що мають значення; виробляється колективом для потреб комунікації. Існують природні (етнічні) мови, невербальні мови (музичні твори, твори живопису, архітектури, танцю і т.д.), штучні мови науки і техніки, знакові системи (системи жестів, сигналів, кольорів), мови тварин.

Мова науки – всі мовні засоби науки для виразу здобутих знань. Наприклад, математичні формалізми, абстрактні структури. Розрізняють мову спостереження (формулювання результатів спостереження і експерименту) і мови теорії (твердження, які є наслідком умовиводів).

Модель – аналог (графік, схема, знакова система, структура) певного об’єкту (оригіналу).

Моделювання – науковий метод опосередкованого пізнання об’єкта; якщо безпосереднє вивчення неможливе. Моделюванням є комп’ютерний (модельно-кібернетичний) експеримент і його різновид – когнітивна комп’ютерна графіка.

Н

Наука – сфера наукової діяльності, яка виробляє і систематизує знання засобами теорії та емпіричної перевірки результатів пізнання. Наука характеризується наявністю певних методів, певною методологією, побудовою моделей, можливістю використання математики; доказовістю, об’єктивністю. Базові принципи науки: детермінізм, ідея об’єктивної закономірності, наявності універсальних законів, ідея елементаризму (наявність складових одиниць: атомів, чисел, хімічних елементів, генів тощо), трансформізм (пізнання об’єктів через їх зміну), вимога відтворюваності ефектів, які пізнаються. Структурні компоненти науки: теорія, науково-дослідна програма, проект, метод, знання, відкриття (форма приросту знань), технологія (спосіб використання знань). Наука є також соціальним інститутом, який об’єднує вчених, спеціалістів, наукові установи, експериментально-технічну базу.

О

Обгрунтування – процес оцінки різних форм знання; встановлення відповідності елементів системи теоретичного знання зовнішним умовам.

Об’єкт – та частина, фрагмент об’єктивної реальності, яка є предметом практичної або пізнавальної діяльності.

Об’єктивація – перетворення суб’єктивного в об’єктивне; пізнання може об’єктивуватись у формі математичних формул, законів різних наук; творення продуктів культури різними діячами.

Об’єктивна реальність – реальність яка існує незалежно від людини, та її свідомості.

Об’єктивність – відношення незалежності від суб’єкта, суб’єктивного чинника.

Онтологія – філософське вчення про буття.

Операція – закінчена дія; форма організації дій, частина технологічного процесу; елемент символічного числення у математиці; дія, закодована у вигляді окремих команд, які реалізуються ЕОМ.

Опис (науковий) – метод пізнання, який характеризує досліджуваний об’єкт сукупністю ознак.

Очевидність – безпосередня істинність деяких видів знань на противагу іншим, для яких потрібні спеціальні наукові процедури.

П

Пам’ять – пізнавальна здатність закріплення, збереження і відтворення у свідомості відомостей про дійсність. За допомогою пам’яті оперують поняттями, уявленнями, які заміняють реальні об’єкти та їх властивості.

Парадигма – модель постановки та вирішення проблем; взірець мислення, наукового виправданих міркувань.

Постулат – вихідне припущення, що прийняте в даній науці.

Предмет (мислення, пізнання) – частина об’єкта, яка мислиться, пізнається.

Питання – висловлювання, яке фіксує невідоме у певній ситуації, науці.

Пізнавальні здатності – якості суб’єкта щодо пізнання. До них належать – відчуття, сприйняття, уявлення (чуттєві форми) та поняття, судження, умовивід (національні форми).

Пізнання – суспільно-історичний процес здобування, нагромадження і систематизація знань; процес взаємодії суб’єкта і об’єкта. Складові процесу пізнання: об’єкт, суб’єкт, процес пізнання, знання. Суспільно-історична практика є рушійною силою пізнання.

Поняття – форма мислення, що відображає сутність речей, явищ, процесів; спосіб розуміння світу. В мові поняття виражається словом. Для утворення понять використовують майже всі пізнавальні засоби (абстрагування, ідеалізація, узагальнення, умовивід, порівняння, аналіз, синтез і т.д.).

Пояснення – розкриття сутності предметів, знаходження законів їхнього функціонування та розвитку, виявлення механізму дії.

Правильність та істинність – пізнавальні оцінки висловлювань, суджень щодо їх відповідності дійсності, нормам доказовості логічного мислення. Істинність – відношення висловлювання до предметної дійсності. Висловлювання істинне якщо воно адекватне дійсності. Правильність означає використання правил виводу (перехід правильно побудованих формул до інших таких же формул).

Прагматика – розділ семіотики, в якому досліджується застосування мови або інтерпритація знаків водночас із суб’єктом даної інтерпретації. Це так звана “мовленнєва прагматика” введена Моррисом як доповнення до семантики мови.

Практика – вся сукупність чуттєво-матеріальної діяльності людини з метою освоєння і зміни дійсності; різновид активності людського світовідношення. Практика – предметна основа формування людини, її мислення, інтелекту, критерій істини. Видами практики є виробнича діяльність, експериментально-наукова і політична діяльність.

Практично-духовне освоєння світу – форма освоєння світу шляхом осягнення його смислів та цінностей. Різновидами такого освоєння світу є мораль, міф, релігія.

Принцип – першопочаток, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки; основоположне поняття, ідея, що проникають всю систему знань. Наприклад, принцип комунізму в марксизмі, принцип приватної власності, індивідуалізму в капіталізмі. Принцип ще означає внутрішнє переконання людини, моральні, практичні та теоретичні засади.

Природне й штучне – характеристика змісту і наслідків діяльності людини. Природне – усе, що виникло, існує без втручання людини, не спричинене людською діяльністю. Довгий час природне було довкіллям людини. Це було в традиційному суспільстві. З розвитком людини і суспільства природне щораз більше втягується в практичну діяльність людини і щораз глибше змінюється, стаючи штучним. Штучне – результат пізнавально-творчої діяльності людини, перероблене до вимог, потреб, інтересів людини природне. Штучне є матеріалізація знань людини, наприклад техніка; це людський витвір, те, що належить культурі і є продуктом останньої. Зростання маси штучних речей, явищ, процесів – показник рівня розвитку культури, цивілізації, людської могутності. Але швидке зростання штучного стає загрозою для життя людини, її цивілізації і культури. Це проявляється в екологічних кризах, деградації природнього довкілля, виникнення непередбачуваних стихійних лих, катастроф.

Присвоєння – супільно-індивідуальна форма присвоєння світу, оволодіння ним шляхом присвоєння його елементів суспільству. Світ стає своїм, тобто ним оволоділи, він підпорядковується людині.

Причинність – момент універсального зв’язку предметів і явищ, який полягає в породженні одними речами, явищами інших.

Проблеми – завдання, що потребує теоретичного чи практичного розв’язання; евристична ситуація, яка може мати альтернативні рішення.

Прогнозування – наукове передбачення майбутнього, тенденцій розвитку чогось, обґрунтована про різні явища. Результатом прогнозування є прогноз як знання про майбутнє і можливі варіанти розгортання теперішніх тенденцій. Прогностик вивчає процедури та закономірності прогнозування.

Р

Раціоналізм – напрям у філософії, що визнає розум єдиним джерелом і основою пізнання. В Новий час раціоналізм розпочинається з Декарта. Раціоналісти приходили до хибних уявлень про існування вроджених ідей (Декарт), задатків мислення (Лейбніц), апріорних форм знань (Кант).

Рефлексія – самосвідомість і самопізнання, обернення мислення людини на саму людину, її мислення і все духовне життя.

Розсудок і розум – рівні мислення. На думку Канта розсудок примножує знання, тобто впорядковує, систематизує. Розум дає не істина, а ілюзії, суперечності. За Гегелем розсудок здійснює розмежування, відокремлення протилежностей, властивостей атрибутів. Розум поєднує протилежності, властивості, атрибути і досягає цілісності.

Розуміння – духовне засвоєння дійсності, з’ясування смислу чогось; суспільно-історичне вироблення тверджень, аксіом, понять, категорій, парадигм, незаперечних емпіричних даних.

С

Самоідентичність – збереження речі у процесі змін його форм. В суспільстві людина часто уподоблює себе до “всіх” шляхом пристосування до середовища, розчинення своєї індивідуальності. Самоідентичність є проблемою оновлення людини, самовиховання.

Самоорганізація – активний процес відтворення й вдосконалення організації систем; здатність системи самостійно підтримувати, розвивати та удосконалювати рівень своєї організації при зміні зовнішніх і внутрішніх умов. Самоорганізуючі системи – основа моделювання складних інтелектуальних, біологічних та суспільних систем. Самоорганізація пов’язана з адаптацією самонастроювання, самокерування, самовідтворення, саморозвитку, самонавчання.

Самооцінка – ставлення до самого себе, своїх якостей, можливостей, здібностей, фізичних та духовних сил. Самооцінка є також моментом реального самовизначення, управління поведінкою, тобто елементом практичної свідомості.

Самореалізація – процес здійснення свого “Я” при умові взаємодії своїх сутнісних сил (розуму, почуття, волі), виявлення свого потенціалу.

Свідомість – людська властивість робити знаним зміст реальності і переводити це знання в предметно мовну форму. Несвідомі прояви духовного життя людини не опредметнюються безпосередньо у знанні. Свідомість пов’язана з створенням суб’єктивних обрізів, одержанням, переробкою і зберіганням інформації.

Світогляд – форма самосвідомості людини, спосіб самовизначення її щодо місця у світі та взаємовідносин з ним. Світогляд є синтезом індивідуального та суспільного життєвого досвіду минулих і теперішніх часів, знань різних наук, оцінки їх. Знання у світогляді перетворюються на переконання, що визначають життєву позицію людини.

Семантика – розділ теоретичної логіки, що досліджує відношення виразів логічної мови до позначуваних ними об’єктів і змісту, який вони виражають.

Семіотика – наука про різні системи знаків, які використовуються у процесах комунікацій. Семіотика вивчає загальні властивості знаків, закономірності будови знакових систем, способи інтерпретації знаків. Існують три розділи семіотики:

1. синтаксис – вивчає правила поєднання одного знака з іншим і створення знакових систем

2. семантика – вивчає правила приписування значень знакам і знаковим системам

3. прагматика – синтаксично-сементичні особливості знаків у процесах їх використання.

Знаковими системами є природна мова, штучна мова, система музичних нот.

Символ – форма виразу і передачі духовного змісту культури через певні матеріальні предмети чи образи та дії, що виступають їх знаками.

Синергетика – міждисциплінарна наука, що вивчає процеси самоорганізації. Згідно синергетиці, самоорганізація складних систем йде від хаосу до порядку, відбувається виникнення і само породження смислу її розвитку.

Система – сукупність елементів, між якими існує закономірний зв’язок чи взаємодія. Сукупність закономірних зв’язків між елементами складають структуру (внутрішню форму).

Слово – структурно-семантична одиниця мовної свідомості. Слово є єдністю значущого знака (фонетичний склад) та позначуваного (значення, денотат). У процесі розвитку мови слово може змінювати своє значення. Слово, що має точно, фіксоване значення є терміном.

Смисл – особливий зміст чогось (смисл життя, смисл праці: характеристика виразів природних, спеціальних наукових і штучних мов, яка визначає правомірність вживання цих виразів у межах певної мови).

Соціальний інтелект – громадянське надбання, цивілізаційна цінність, індивідуальна та корпоративна риса. Соціальний інтелект означає рівень розуміння людиною суспільства, обізнаність у його справах, готовність з певними знаннями долучитись до суспільного життя. Соціальний інтелект – основа уявлень та установок, світоглядних орієнтацій, ідеологічних вподобань, а також особиста розвинутість. Соціопатія і соціальний паразитизм є антиподами соціального інтелекту.

Сприймання – чуттєве осягнення дійсності в сукупності притаманних їм властивостей, ознак, рис, особливостей.

Структура – спосіб закономірного зв’язку між елементами певної системи, сукупність істотних зв’язків між частинами цілого, внутрішня будова чого-небудь. Структура – закон існування та функціонування системи. Вона є також спосіб організації систем.

Суб’єкт – особа, організована група, соціальна спільнота, суспільство, людство, що здійснюють діяльність, практичне і теоретичне освоєння світу, його перетворень. В теорії пізнання суб’єкт (окрема особа чи група людей) є активним компонентом і протилежний об’єкту.

Т

Творчість – продуктивна діяльність, коли зовнішня детермінація активності стає внутрішньою. Творчість – інноваційний процес, продукування нових результатів Кант і Гегель пов’язували творчість з необхідністю і свободою, марксизм – із суспільно-практичними аспектами.

Текст – знаково-мовна реалізація певної системи інформації. З точки зору семіотики текст є лінійна послідовність задана культурними кодами. Тексти можуть бути письмові, усні, технотронні (звукозапис, машинна пам’ять, за допомогою засобів радіо). Текст передбачає певну мову і є практичним втіленням. Мова задає набір знаків тексту, способи утворення з них виразів, правила оцінки вибору, читання, правила перетворення, які визначають зв’язки мовних одиниць. Текст – перетворене ідеальне (знання, образи) в матеріальне, матеріальну оболонку.

Теорема – положення, істинність якого встановлена за допомогою доведення, заснованого на аксіомах чи на раніше доведених положеннях. У математичній логіці теоремою є речення аксіоматичної теорії, виведене на основі правил даної теорії.

Теоретичне знання – вищий тип наукового знання в результаті переробки нижнього емпіричного типу знання. Він є результатом узагальнення, концептуалізації даних спостереження, експерименту, тобто емпіричного матеріалу, його ідеальної реконструкції. Теоретичне знання виражається у формі уявлень, понять, ідей , принципів і організується в системи абстракцій – концепцій, гіпотези, теорії. Теоретичне знання створює абстрактний образ сутності об’єктів, відкриває закони їх функціонування.

Теорія – 1) особлива сфера людської діяльності з питань вироблення знань, ідей, поглядів, концепцій, уявлень про об’єктивну дійсність. 2) форма достовірних наукових знань, цілісне систематичне знання про сутнісні характеристики об’єктів та закономірності виникнення, розвитку, функції. Теорія як ідеальна форма діяльності протиставляється практиці як матеріальній формі діяльності. Теорія в багатьох випадках виникає на основі практики. Практика осмислюється і організовується теорією. Вони нерозривно зв’язані. Теорія складається із системи понять, висловлювань, умовиводів та ідей узагальнює цю систему знань. В теорію входять сукупність вихідних понять і положень, фундаментальні закони і властивості об’єктів. Ці вихідні положення є принципами, постулатами, аксіомами. Похідні положення – це поняття і твердження, що логічно випливають з похідних. Похідні положення – логічні наслідки, висновки, теореми. Спосіб логічного встановлення істинності теорії, спосіб доведення пов’язує між собою всі поняття і положення і створює логічну структуру теорій. Теорія здатна передбачати нові явища, процеси і мати практичний сенс. Формальні теорії не пов’язані з предметною областю, вони можуть формуватись, як сукупність упорядкованих знаків і їх називають знаковими або логічними системами. Коли ж такій системі надають певного значення, то це мова теорій.

Теорія доведень – розділ сучасної логіки, що досліджує доведення як синтаксичний об’єкт і динамічну процедуру.

Теорія пізнання (гносеологія) – галузь філософського знання, що вивчає форми, засоби, методи, вироблення знань. Теорія пізнання реконструює практику процесу пізнання, формулює критерій істини досліджує пізнавальні здатності людини, якими виступають відчуття, сприймання, уява, пам’ять, мислення, фантазія, розум, розсудок. Об’єкт, суб’єкт, досвід, істина, заблудження – основні категорії теорії пізнання.

Термін – слово або словосполучення, яке позначає поняття з точним смисловим значенням.

Техніка – процес і результат перетворення ідеальних знань в матеріальні речі (механізми, пристрої, інструменти, машини). Технічне поле людської діяльності постійно розширюється і сьогодні воно охоплює крім всіх інших видів техніки ще й техніку наукових досліджень, техніку процесів навчання, техніку культури і побуту, техніку духовного життя. На основі техніки постійно зростає технологія виробництва.

Тлумачення – смислотворча діяльність людини, що охоплює розуміння, подання та обґрунтовування. Тлумачення є синонімом екзегези, інтерпретації, розуміння. Тлумаченням текстів займається ціла філософська течія – герменевтика.

У

Умова – універсальні відношення речі до факторів, завдяки яким вона виникає та існує. Умова без діяльності, без причини не може перетворюватись у нову діяльність.

Умовивід – спосіб логічного зв’язку висловлювань, за допомогою якого з наявних положень, засновників можна отримати нове положення, тобто нове знання.

Універсам – всесвіт, світобудова, всеохоплююче буття як єдина цілісність, єдність, самодостатність. Універсам охоплює актуальні і всі можливі потенційні явища.

Управління (керування) – функція високоорганізованих систем, що забезпечує їхню цілісність, підтримання заданого режиму діяльності, реалізацію програми. Управління почали систематично вивчати з появою кібернетики. Сутність управління становить його інформаційний зміст. Управління – процес зміни інформації у дію, процес перетворення її у сигнали, що спрямовують функціонування системи. Управління перебуває в оптимальному стані, коли безперевно циркулює інформація каналами прямого і зворотного між керуючою та керованою системами системи управління. Головним в управлінні є цілеспрямування (мета і результат). Зворотний зв’язок, що забезпечує збіг між метою і результатом. Найбільшу роль в розумінні управління, у створення понятійного апарату, побудові абстрактної математичної теорії автоматизованих систем управління зіграла кібернетика. Актуальним є перспектива комп’ютеризації процесів управління складними системами.

Уява – пізнавальна здатність, що переробляє образи, утворює нові наочні або абстрактні побудови на довільних засадах. Для уяви характерним є видумка, гранична ідеалізація, гіперболізація властивостей об’єктів, випадковість асоціацій. Уява є основою мисленнєвого експерименту в науковій і технічній творчості. Уява є активним творчим процесом.

Уявлення – пізнавальна здатність відтворення об’єкта у формах наочного образу на основі попередніх чуттєвих вражень в чуттєвому досвіді. Умовою утворення і функціонування уявлень є пам’ять і спілкування. Уявлення є синтезом відчуття, сприймання, містить елементи узагальнення, опускає (не запам’ятовує) другорядні ознаки і є переходом до створення понять.

Ф

Факт – це подія або явище дійсності, зафіксовані засобами пізнання, що викликають довіру. Науковим фактом бути може бути дійсний поділ, наслідок чогось, випадок, істина. В логіці факт означає судження, яке фіксує емпіричне значення про події , що відбувається об’єктивно.

Фактор – чинник, умова, рушійна сила, причина будь-якого процесу.

Фальсифікації принцип – спосіб формування логічного критерію істини, згідно якому універсальне твердження є істинним, якщо жодне одиничне твердження, яке логічно викликає з нього, не хибне. Цей принцип сформований К. Поппером. Такий принцип не є зручним, оскільки необхідно перевірити незліченну кількість одиничних тверджень, що практично не можливо.

Фантазія – уявне створення нових образів та ідей на основі переробки минулих вражень.

Фантасмагорія – вигадливі картини, що виникають в результат гри уяви.

Філософія – наука, світогляд, форма суспільної свідомості про остаточні, граничні, абсолютні засади світу (природи, суспільства, людини). Філософія як різновид духовної культури виробляє знання, які є засадничими поглядами, світоглядними переконаннями, узагальненням уяви і концепції, теорій, гіпотез. Філософія як світогляд створює основу знань щодо системи життєвих цінностей, ідеалів. Філософія будує картини світу природи, суспільства на основі знань всіх наук, суспільно-історичного досвіду, надбань культури, здобутків пізнання. Філософія є особливою наукою, виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не здійснюють інші науки і вона синтезує всі знання, складає їх в систему категорій, досліджує проблеми істини, добра, краси, свободи, людської долі, життя і смерті, вічність і мить, людський роздум і людину взагалі. Філософія є епоха, охоплена думкою, квінтесенція людських знань. Філософські знання виражаються через систему категорій, понять, що означають фундаментальні властивості буття. Філософські категорії є гранично всезагальні, універсалії і їх зміст виражається через сутність протилежних понять (матерія, дух, рух і спокій, суб’єкт і об’єкт, добро і зло, істина і опори тощо).

Філософія техніки – галузь філософії, яка досліджує техніку, її виникнення, становлення, соціокультурні функції. З 60-х років ХХ ст. стає самостійною галуззю філософії. Філософія техніки охоплює такі проблеми: доля людини суспільства, культури, цивілізації в епоху інформаційно-технологічної революції; самозбереження людства і його цивілізації; моральні основи техногенної цивілізації; революція Космосу, біосфери, атмосфери; становлення космо-біо-генетики; гуманізація техніки; причини і усунення технофобії, подолання глобальних наслідків науково-технічного прогресу.

Формалізація – у математичній логіці метод подання змістової теорії як числення. В процесі формалізації знань всі змістові твердження заміняють відповідними їм символами або формулами. Теорія тоді набуває вигляду ланцюга символів, формул, де кожна наступна логічно випливає з однієї або кількох попередніх. Формалізація – прокладає шлях «кібернетизації» знання, мислення, інтелекту, тобто передачі машинам, штучному інтелекту певних функцій приронього інтелекту. Але виявилось, що повністю теорію не можна формалізувати.

Формалізована мова – спеціальна штучна мова, будується як певне логічне мислення і відрізняється від природної мови способом оперування виразом та своїм призначенням. Усі вирази формалізованої мови є формулами операції над якими здійснюються за правилами, що визначається лише структурою цих формул і абстрагуються від їхнього змісту. Таким чином досягається точність і однозначність виразів, що не забезпечує природня мова.

Форма мислення – структури змісту мислення, що визначаються способом зв’язку думок чиїх елементів та мають всезагальний характер. Форми мислення вивчають формальною логікою. Формами мислення є категорія, ідея, проблема. Інваріантними засобами поєднання елементів мислимого змісту є поняття, судження, умовивід, а логічними схемами є визначення, доведення, виведення.

Фундаментальні і прикладні науки – підрозділи наукових дисциплін, діляться за принципом їх цілей, практичного значення. Фундаментальні науки пізнають основні закони дійсності, прикладні – досліджують більш конкретні форми їхнього прояву на основі фундаментальних законів. Фундаментальні науки пояснюють світ, прикладні перетворення його. Вони пов’язані між собою. Фундаментальні науки визначають основні напрямки розвитку прикладних наук. Останні є критерієм ефективності фундаментальних наук. Наприклад, фундаментальними науками у фізиці є квантова теорія, термодинаміка. Розрізняють ще теоретичні прикладні науки – фізики металів, фізики напівпровідників, що є основою для таких прикладних наук як металознавство, напівпровідникова технологія.

Ц

Цілеспрямованість – характеристика людської свідомості, діяльності, пов’язана із її здатністю подумки побудувати образи та процедури майбутніх дій, концентрація людських зусиль та їх реалізація.

Ціле покладання – формування цілі як суб’єктивно-ідеального образу бажаного, майбутнього смислоутворюючого змісту практики. Людська діяльність відрізняється від інстинктивної поведінки тварин свідомим формуванням цілей, розробкою програми дій, вільним вибором практичних засобів досягнення цілей.

Ціль – ідеальний наперед визначений результат людської діяльності відповідно до усвідомлення потреб та інтересів. Ціль є внутрішньо-спонукальний мотив, який спрямовує діяльність, мобілізує волю і енергію. У кібернетиці ціль означає прагнення самокерованої системи зберегти і підвищувати рівень своєї організації.

Ш

Штучний інтелект – галузь досліджень процесів мислення з метою конструювання технічних систем, спроможних функціонувати подібно до мозку. Проблема штучного інтелекту в моделюванні процесів мислення. Кінцева мета досліджень і створення штучного інтелекту – пізнання таємниць мислення, виявлення механізмів функціонування мозку, створення моделей мозку, створення автоматів, які б перевершували б функції мозку. Дослідження штучного інтелекту, його створення стало можливим з появою кібернетики та електронно-обчислювальних машин (ЕОМ). Проблема штучного інтелекту має природничо-науковий аспект (біологічний, психофізіологічний), філософський (сутність мислення) і технічний (конструювання штучного інтелекту). Визнано принципову можливість розв’язати проблему створення штучного інтелекту на основі кібернетики та суміжних з нею наук, технічну здійсненність і практичну доцільність. Загальної теорії штучного інтелекту поки що не існує. Принциповими проблемами створення штучного інтелекту є розпізнавання образів, навчання, самонавчання, побудова логічної і фізичної моделі нейронів, створення загальної теорії само організуючих систем. Теорія машин Тюрінга і теорія формальних нейронних сіток Маккалока-Пітса є науковою основою створення штучного інтелекту. Ці теорії довели, що будь-яка функція мислення описана логічно, однозначно за допомогою скінченного числа слів мовою з чіткою семантикою у принципі може бути реалізована.

1 Див. Возняк В.С. Метафізика россудка и раз ума. – К, 1994.

2 Анохин П. К. Психическая форма отражения действительности. – ленинская теория отражения и совренменность. – софия. 1969, с.133.

3 Бернштейн Н. А. Очерки по физиологии движений и физиологии активности. – М., 1966, - с. 123.

4 Баландин Г. К. Неосфера або техносфера. – Вопросы философии, 2005, - №6. – с. 108

5 Ферсман А. Б. Геохимия. Т.2 Л. 1934. – с. 298.

6 Кримський Б. С. Формы культурно-исторической опосредованности научного знания. //Философские науки, 1989, №7. – с. 64.

7 Див. Социокультурная размерность нормативных структур науки. //Философские науки, 1989, №7, с. 68.

4