2. Розвиток наукових уявлень про мозок, психіку та поведінку.

Уявлення давньогрецьких філософів про мозок.

Поступово від уявлень про психіку як «пневму» давні науковці переходили до спроб віднесення складних психічних функцій до матеріального субстрату мозку. Представники матеріалістичного напряму (Демокрит), вважали, що душа та тіло єдині та не бачили відмінностей між душею людини та тварини. Представники ідеалістичного світогляду (Сократ, Платон) розглядали душу як явище, що має божественне походження та не пов'язане з тілом.

Окремі мислителі того часу (Алкмеон, Герофіл, Еразістрат) висловлювали здогадки про зв'язок психічної діяльності з мозком. Видатний давньогрецький лікар Гіппократ (460-377 рр. до н. е.), уважно досліджуючи анатомію та фізіологію, узагальнюючи свій лікарський досвід, намагався виявити особливості та закономірності поведінки людей в залежності від їх темпераменту. Однак пояснення помічених ним явищ часто були досить наївними.

Перші експериментальні дослідження на тваринах пов'язані з іменем римського лікаря Галена (129-201), на думку якого душевна діяльність здійснюється мозком та є його функцією. Гален розрізняв різні види діяльності мозку та вперше висунув припущення про вроджені та набуті форми поведінки, про довільні та мимовільні м'язові реакції.

З часом первинні уявлення про мозкові шлуночки як субстрат психічних процесів поступово диференціювалися та окремим частинам цих шлуночків стали приписуватися спеціальні функції. Немезій (4 ст. н. е.) вперше висловив припущення, що «передній шлуночок» мозку – це осередок сприйняття та уяви («cellula phantastica»); «середній» - мислення («cellula logistica»); «задній» - пам'яті («cellula memorialis»).

Уявлення про мозок в Епоху Відродження.

Анатом Андреас Везалій описав свої дослідження мозку в 4-й та 7-й книгах свого твору «Про будову людського тіла». В 4-й книзі викладено відомості з анатомії периферичних нервів та спинного мозку.

Проблемою вивчення анатомії мозку займався також Леонардо да Вінчі. Під час анатомічних досліджень він зробив багато нарисів. Однак в них Леонардо дотримується середньовічного уявлення про сферичні шлуночки мозку, передній з яких він називає «камерою здорового глузду», де розміщується душа.

Новий час. Народження нейрофізіології

Перші сходинки розвитку анатомічної науки Нового часу відомі пошуками «мозкового органу», що міг розцінюватися як матеріальний субстрат психічних процесів. Так, Декарт, вважав таким органом шишковидну залозу (гіпофіз), Вілліс – в полосатому тілі; Вейсен – в білій речовині великих півкуль; Ланцизій – в мозолистому тілі.

Локалізаціонізм. В цей час виникає психологічне вчення, в рамках якого психічні процесу були розділені на окремі спеціальні «властивості» та «здібності». Це поставило дослідників перед задачею знайти матеріальний субстрат для таких «здібностей» та зрозуміти мозок як агрегат багатьох «органів», кожний з яких являвся б матеріальним носієм якої-небудь «здібності». І. Х. Майер висловив припущення, що в корі ГМ локалізована пам'ять, в білій речовині – уява та судження, а в базальних областях мозку – апперцепція та воля, а діяльність мозку з інтеграції цих функцій здійснюється мозолистим тілом та мозжечком.

Найбільш виражену форму спроба локалізувати окремі психічні функції в ізольованих ділянках мозку отримала у Ф. А. Галля. Він вперше оцінив роль сірої речовини великих півкуль та вказав на її відношення до волокон білої речовини. Саме він став автором концепції, відповідно до якої кожна психічна здібність спирається на певну групу мозкових клітин і вся кора головного мозку представляє собою сукупність окремих «органів», кожний з яких є субстратом певної психічної «здібності».

Антилокалізаціонізм. В другій половині ХVIII ст. Галлер, не заперечуючи, що різні частини мозку можуть мати відношення до різних функцій, висловив припущення, що мозок є єдиним органом, що трансформує враження в психічні процеси и що його слід розглядати як «Sensoгium», частини якого рівнозначні. Доказ цього положення він бачив в тому, що один осередок враження може викликати порушення різних «здібностей» и що дефекти, спричинені цим осередком, можуть компенсуватися.

Психофізіологічні уявлення в XIX ст.

Близькими до уявлень Галлера були погляди Флуранса. На противагу цьому точки зору локалізаціонізму дотримувався Буйо.

У квітні 1861 р. Брока демонстрував в Паризькому антропологічному товаристві мозок свого першого хворого, у якого при житті спостерігались порушення артикульованої мови. На розтині у хворого було знайдено враження задньої третини нижньої лобної звивини лівої півкулі. В листопаді того ж року він повторив аналогічну демонстрацію мозку другого такого хворого. Було висунуто припущення, що артикульована мова локалізується в чітко обмеженій ділянці мозку, і що дана область може розглядатися як «центр моторних образів слів».

Через десятиліття після знахідки Брока вчений Верніке описав випадок, коли враження задньої третини верхньої височної звивини лівої півкулі викликало порушення розуміння мови.

В 1870 р. Фрич та Гітциг, подразнюючи кору головного мозку собаки електричним током, вперше встановили, що стимуляція деяких обмежених ділянок кори призводила до скорочення окремих м'язів. Цими експериментами було встановлено наявність в корі головного мозку изольованих «рухових центрів». Майже одночасно з цим київський анатом В. А. Бец знайшов в корі передньої центральної звивини гігантські пірамідні клітини, які він пов'язав з моторною функцією. Наявність цих клітин різко відрізняло будову кори рухової області від будови постцентральної чутливої кори.

Протягом кінця XIX і початку XX ст. неврологічна література була заповнена описами випадків враження обмежених ділянок мозкової кори, що призводять до порушення складних психічних процесів. Так виникло вчення про «локалізацію» в корі головного мозку не тільки зорового, слухового і тактильного сприйняття, але і таких складних психічних процесів, як «розуміння чисел», «рахунок», «читання», «активна ідеація», «вольова дія» та ін.

Теорії І. М. Сеченова та І. П. Павлова.

На думку І. М. Сеченова психічні явища входять як обов'язковий компонент в будь-який поведінковий акт та самі представляють собою своєрідні складні рефлекси. Психічне, вважав Сеченов, можна пояснити природньо-науковим шляхом, як і фізіологічне, так як воно має ту ж саму рефлекторну природу.

Своєрідна еволюція з часу першої своєї появи з початку ХХ ст. до наших днів відбулася з ідеями І. П. Павлова, пов'язаними з поняттям умовного рефлекса. Умовний рефлекс виявився дуже простим фізіологічним явищем, щоб на його основі можна було зрозуміти і до нього звести всі складні форми поведінки, тим більше психічні феномени, пов'язані зі свідомістю та волею.

В короткі терміни після відкриття умовнорефлекторного навчання були відкртиті та описані інші шляхи набуття живими істотами життєвого досвіду – імпринтинг, оперантне обумовлення, вікарне навчання.

Вчення В. М. Бехтєрєва про мозок.

В. М. Бехтєрєв завжди орієнтувався на комплексне вивчення проблем мозку та людини. Розробив власне вчення – об'єктивну психологію (потім, психорефлексологія, а згодом – рефлексологія).

Широко використовував поняття «нервовий рефлекс». Ввів у вживання поняття «сполучно-руховий рефлекс» та розробив концепцію цього рефлексу. Відкрив та вивчив провідні шляхи спинного та головного мозку людини, описав деякі мозкові утворення. Фізіологічні рефлекси відкриті Бехтєрєвим дозволяють визначити стан відповідних рефлекторних дуг, а патологічні відбивають враження пірамідних шляхів.

В. М. Бехтєрєв розробляв та вивчав зв'язок між нервовими та психічними захворюваннями, психопатії, циркулярних психоз, клініку та патогенез галюцинацій, описав ряд форм нав'язливих станів, різні прояви психічного автоматизму. Ввів сполучно-рефлекторну терапію неврозів та алкоголізму, психотерапію методом переключення (відволікання), колективну психотерапію.

Вченому вдалося також здобути нові дані щодо локалізації різних центрів в мозковій корі (наприклад, з локалізації шкірних – тактильних та больових – відчуттів та м'язової свідомості на поверхні великих півкуль), а також з фізіології рухових центрів мозкової кори.