• Тема 2. Психодіагностика як теоретико-практична дисципліна

• Поняття про психодіагностику та її предмет

Одним із основних напрямків професійної діяльності практичного психолога є психодіагностична діяльність, успішність якої значною мірою залежить від рівня її науковості, тобто від знання психодіагностом принципів формування та природи якостей, що діагностуються, закономірностей процесу психодіагностики та характеристик її інструментів [189].

У зв’язку з цим особливого значення набуває розгляд загальнотеоретичних та прикладних аспектів функціонування психодіагностики в системі психологічної науки. Цей розгляд почнемо з визначення власне поняття “психодіагностика”.

У психологічній літературі можна зустріти такі дефініції терміна “психодіагностика”: вчення про методи класифікації та ранжування людей за психологічними та психофізіологічними ознаками [25, с. 14], [93, с.22], [222, с.23]; “область психології, яка розробляє методи виявлення індивідуальних особливостей та перспектив розвитку особистості” [114, с.270]; “обстеження людини з метою визначення рівня розвитку та індивідуально-психологічних особливостей її психіки” [6, с.27]; “наука і практика постановки психологічного діагнозу” [189, с.9]; “область психологічної науки та одночасно найважливіша форма психологічної практики, яка пов’язана з розробкою і використанням різноманітних методів розпізнавання індивідуально-психологічних особливостей людини” [196, с.9]; “область психологічної науки, що розробляє теорію, принципи та інструменти оцінки та вимірювання індивідуально- психологічних особливостей особистості” [39, с.104].

Узагальнюючи вказані трактування психодіагностики, визначимо її таким чином: психодіагностика (від грецьк. Оіацпон- Іікоз - здатний розпізнавати) - це психологічна науково-нрак- тична дисципліна, що розробляє якісні га кількісні процедури розпізнавання психічних особливостей особистості.

Теоретико-методологічним підгрунтям даного визначення є положення загальної теорії діагностики, згідно з яким, діагностична діяльність є розпізнаванням стану одиничного об’єкта

• . Тут під розпізнаванням ми, слідом за В.К.Гайдою та В.П.Захаровим [51], розуміємо пізнання прихованої сутності явища, встановлення на основі обмеженої кількості зовнішніх ознак (симптомів) його причин, структури, змісту та динаміки; під поняттям “стан” - домінуючий спосіб зміни, розвитку певної системи у даних відношеннях, у конкретному місці та визначеному часі, а під поняттям “одиничний об’єкт” — психічні процеси, властивості та стани конкретної особистості [245]. Звідси предметом психодіагностики є способи і засоби вияву (вимірювання) психічних процесів, властивостей, станів у їхній динаміці, кількісно-якісній специфіці, системних зв ’язках і причинних відношеннях.

Майже всі науковці погоджуються з тим, що психічне як об’єкт психодіагностики стає діагностично релевантним лише у разі 1) теоретичного знання дослідником структури об’єкта психодіагностики, його діагностичних ознак та способів дослідження; 2) практичної взаємодії діагноста з об’єктом (досліджуваним), наголошуючи таким чином на теоретико-практичному характері психологічної діагностики.

• Особливості психодіагностики як теоретичної дисципліни та практичної діяльності

Структуру психодіагностики як теоретичної (наукової) дисципліни утворює сукупність чотирьох взаємопов’язаних розділів — семіотичного, технічного, деонтологічного, логічного [11].

Семіотичний аспект пов’язаний з описом ознак об’єкта дослідження, що характеризують його нормальний стан або відхилення від нього. Тут найбільш яскраво простежується зв’язок психодіагностики з іншими галузями психології — загальною, соціальною, диференціальною, віковою, медичною, консультативною, юридичною, військовою психологією, психологією праці, спорту тощо, а також із практичними сферами “використання психологічного знання, які висувають психодіагностичні завдання та обґрунтовують виділення комплексних, інтегральних змінних як об’єктів психодіагностики” [189, с.14]. Цей зв’язок виражається у тому, що виокремлена для психодіагностики змінна має бути діагностично значущою для конкретної галузі суспільної практики, теоретично обґрунтованою в рамках відповідної психологічної дисципліни та характеризуватися такими особивостями, які уможливлюють її наукове оцінювання. Саме внаслідок психо- діагностичого дослідження (обстеження) робиться висновок про істинність або хибність будь-якого теоретичного концепту.

У технічному розділі психологічної діагностики надається характеристика методам (методикам) обстеження об’єкта психодіагностики, а також особливостям їхньої розробки, що відображається у психометриці - “математизованій технології створення стандартизованих вимірювальних діагностичних методик” [196, с.16]. Розробляючи процедури конструювання психодіагностич- ного інструментарію, гісихометрика прагне забезпечити його науковість, тобто відповідність загальноприйнятим психометричним властивостям - валідності, надійності, вірогідності та стандартизованості.

Деонтологічний розділ пов’язаний з описом комплексу етичних норм та принципів психодіагностики, які регламентують діяльність психодіагноста з метою забезпечення інтересів досліджуваного. Ці етичні норми відтворюють як загальнолюдські норми моралі (професійний обов’язок, дотримання прав людини, гуманізм тощо), гак і специфічні вимоги, джерелом яких є особливості взаємодії у системі “психодіагност - досліджуваний” [41].

Оскільки теоретична психодіагностика розглядає закономірності винесення валідних та надійних діагностичних суджень, правила “діагностичних умовиводів”, за допомогою яких здійснюється перехід від ознак чи індикаторів певного психічного стану, структури, процесу до констатації наявності та вираженос гі цих психологічних “змінних” [189], то у її логічному розділі характеризується діагностичне мислення як специфічний процес розпізнавання за зовнішніми ознаками внутрішніх станів об’єкта психодіагностики - постановка психологічного діагнозу. При цьому логічний компонент, безпосередньо регулюючи процес постановки психологічного діагнозу, висуває до всіх інших низку вимог: до семіотичного компоненту - вимоги повноти опису структури об’єкта психодіагностики та видів відхилень у його стані на феноменологічному рівні та на рівні причинних підстав; до технічного - портативності психодіагностичних методик, надійності та точності вимірювання; до деонтологічного - отримання необхідної для постановки діагнозу інформації без нанесення шкоди досліджуваному та з дотриманням етичних норм [11].

Таким чином, психодіагностика як теоретична дисципліна характеризується спрямованістю на знаходження невідомих зако- иомірностей та їхню фіксацію у конкретній психологічній теорії. 1(е реалізується за допомогою діагностичного дослідження - комплексу заходів, спрямованих на формування концепції вимірюваної властивості, виявлення її діагностичних ознак та створення на цій основі вимірювально-оцінюючих процедур з метою виявлення невідомих закономірностей [189].

Психодіагностика як теоретична дисципліна є підґрунтям безпосередньої практичної діагностичної діяльності психолога, в якій він втілює власні знання:

• теоретико-методологічних та конкретно-методичних принципів побудови психодіагностичних інструментів та формування психодіагностичного заключення про стан вимірюваної психологічної змінної;

методів та методик діагностики найбільш універсальних психодіагностичних об’єктів (риси особистості, здібності, мотиви, свідомість та самосвідомість тощо);

-диференціальної психометрики як математизованої методології вимірювання індивідуальних відмінностей;

• етичних та професійних норм психодіагностичної роботи.

Тому психодіагностика як практична діяльність переважно

орієнтована на пошук вже відомих закономірностей у рамках психодіагностичного обстеження - процесу використання вже розробленої методики з метою співвіднесення отриманих результатів з відповідними нормами та наступним вирішенням на цій основі конкретних практичних завдань [24].

Отже, психодіагностика є своєрідним “мостом” між за- гальнопсихологічними теоретичними дослідженнями та практикою. Теоретичні основи психодіагностики утворюють такі області психологічної науки, як загальна, диференціальна, вікова, медична психологія тощо. До методичних засобів психодіагностики належать конкретні прийоми вивчення індивідуально-психологічних особливостей, способи обробки та інтерпретації отриманих результатів. При цьому напрямки теоретичної та методичної психодіагностичної роботи визначаються, головним чином, запитами практики.