Модуль 1. Вступ до психодіагностики. Теоретико-методологгчні аспекти психодіагностичної діяльності

1.1. Тема 1. Історія становлений психодіагностики, її сучасний стан та перспективи розвитку

• Основні історичні етани становлення психологічної діагностики

Розпізнавання індивідуально-психологічних особливостей особистості за допомогою найрізноманітніших діагностичних процедур з часів стародавніх цивілізацій завжди було невід’ємною частиною суспільного життя багатьох народів світу. Достатньо пригадати створені в Стародавньому Вавилоні, Єгипті, Китаї системи відбору претендентів на престижні державні посади або застосування специфічних видів випробувань учнів в античних філософських школах Піфагора (VI ст. до н. е.), Платона (428/427-348/347 до н. е.), Сократа (470/469-399 до н. е.). Звичайно, ці спроби розпізнавання різних проявів особистості мали переважно інтуїтивний характер, який не грунтувався на науковому осмисленні та перевірці отриманих фактів. Проте, залишивши низку цінних психодіагностичних спостережень, вони явили собою важливий етап в історичному розвитку психологічної діагностики

• , [39], [189].

Із часом наукове оцінювання індивідуально-психологіч- них особливостей людини все більше дистанціювалося від інтуїтивного життєвого її розуміння, що зумовлювалося соціально-економічними змінами та потребами суспільства у вивченні індивідуальних відмінностей шляхом цілеспрямованого наукового дослідження.

Змістовно цей процес був пов’язаний із впровадженням у психологію точних методів природничих наук, зокрема, об’єктивного експериментального методу, який почав визначати характер психологічної науки в цілому. Так, експериментальні дослідження Вільгельмом Вундтом (1832-1920) сенсомогорних процесів, виявлення Френсісом Гальтоном (1822_т1911) антропометричних (фізичних, функціональних, психічних) особливостей людини, об’єктивне вивчення Германом Еббінгаузом (1850-1909) законів мнемічної діяльності ознаменували появу нових критеріїв науковості психологічної діагностики [189], [223], [294].

Особливістю такої науковості стала орієнтація на природничий ідеал пізнання, що пов’язаний із позитивістською моделлю раціональності: 1) наукове знання базується виключно на емпіричних фактах та розвивається через поступове їх накопичення; 2) теорії (або гіпотези) логічно виводяться з фактів за допомогою правил індуктивного висновку; 3) теорії (або гіпотези) приймаються або відхиляються лише на основі їхньої перевірки емпіричним шляхом, практикою [5], [237].

Еволюція наукових уявлень про предмет психології та методи його дослідження зумовили необхідність жорсткого дотримання під час проведення діагностичних операцій детеміна- ційних відношень між параметрами ситуацій (8) та параметрами реакції (К) в рамках об’єктивної парадигми біхевіоризму або між ситуацією (8) та її суб’єктивним образом (О) у когнітивній психології [287]. Ці операціональні положення лягли в основу тестового методу, який поступово стає одним із основних інструментів об’єктивного психодіагностичного обстеження особистості.

Починаючи з перших тестових лабораторних досліджень Джеймса Мак-Кіна Кетгелла (1860-1944), які були розпочаті в дев’яностих роках XIX століття, і аж до кінця першої половини XX століття розвиток тестології (психометрики) відбувався у напрямку вдосконалення змістовно-методичних аспектів тестування (диференціації предметної спрямованості тестових методик, дотримання психометричних вимог до них) та зміни форм його проведення (появи індивідуальних та групових тестів). Як приклад можна навести розвиток групового (колективного) тестування, започаткованого Аргуром Сінтоном Отісом (1886-1963), або створення Робертом Вудвортсом (1869-1962) першого особис- тісного опитувальника. Крім цього також слід відмітити роботи Альфреда Біне (1857-1911), Теодора Сімона (1873-1961), Левіса Мадісона Термена (1877-1956), Вільяма Штерна (1871-1938), Девіда Векслера (1896—1981), Рудольфа Амтхауера (р. н. 1920) щодо створення низки інтелектуальних тестів, спрямованих на визначення (на основі критерію статистичної норми) коефіцієнта інтелектуальності —!(,).

ІІри цьому з самого початку метод тестів був тісно пов’язаний із математично-статистичним апаратом, передусім із кореляційним та факторним аналізом, розробка яких здійснювалась Чарльзом Едвардом Спірменом (1863-1945), Карлом Пірсоном (1857-1936), Рональдом Фішером (1890-1962), Мауріціо Джорджем Кендаллом (р. н. 1907), Луїсом Леоном Терстоуном (1887-1955).

Закладені працями Джоя Пауля Гілфорда (1897-1987), Джорджа Фредеріка Кьюдера (р. н. 1903), Лі Кронбаха (1916— 1994) принципи вимірювання надійності та валідності тестів, перевірки репрезентативності тестових норм, аналізу завдань (пунктів) тесту в першу половину минулого століття оформились у досить злагоджену емпірико-статистичну методологію [42], [287]. За допомогою цих математичних процедур з позицій номотетичного (нормативно-вимірювального) підходу були реконструйовані базисні психічні властивості індивідуальності, покладені Гансом Юргеном Айзенком (1916-1997) та Раймондом Бернардом Кеттеллом (1905-1998) в основу авторських особис- тісних огіитувальників [39|, [42], [196], [223], [287].

Занити медичної практики, а також розвиток психоаналітичних уявлень про природу та функціонування психічного зумовили появу “клінічного підходу в психодіагностиці”, характерними рисами якого, на відміну від стандартизованого тестового методу, стали [287]:

ситуативність - акцентування уваги до поточних обставинам та конкретної ситуації у життєдіяльності особистості (клієнта, пацієнта);

• багатоаспектність — використання різноманітних джерел інформації про особистість досліджуваного з акцентом на біографічну інформацію, індивідуальну динаміку та історію психічного розвитку;

• ідіоі рафічність - висока увага до унікальних, притаманних лише даній особистості, характеристик та особливостей, для яких відсутні готові шаблонні схеми фіксації, підрахунку, інтерпретації;

індивідуалізація - неформалізований та нестандартизо- ваний, а пристосований до особливостей даного досліджуваного спосіб отримання та аналізу емпіричної інформації;

інтерактивність, тобто активна взаємодія психолога та досліджуваного в формі індивідуалізованої бесіди, нестандарти- зованих клінічних проб тощо;

-“інтуїтивність” -домінуюче навантаження при отриманні інформації та її інтерпретації не на стандартизовані процедури та усталені рекомендації щодо аналізу даних, а на професійну, експертну інтуїцію дослідника.

Це не тільки сприяло розмежуванню вимірювального (номотегичного) та клінічного (ідіографічного) підходів' у психодіагностиці особистості, але й створило в межах останнього сприятливі умови для розвитку проективних методів дослідження, які насамперед пов’язані з неформалізованими процедурами

• Ідея розрізняти номотетичну та ідеографічну парадигму в науці належить німецькому філософу В.Віндельбанту (1848-1915). Для номотетичної (природничої, сцієнтистської, пояснювальної) парадигми характерним є об’єктивне вивчення людини за допомогою індуктивного методу, спрямованого на виявлення загальних закономірностей життєдіяльності об’єкта, а для ідіогра- фічної (гуманітарної, описової) парадигми - ціннісно-смислове освоєння особливого, одиничного людського буття на основі актів розуміння і переживання. Загальна характеристика цих підходів широко представлена у науковій літературі [69], [143], [145], [191], [289].

реконструкції суб’єктивного життєвого досвіду досліджуваної особистості на основі інтерпретації отриманої від неї графічної або вербальної інформації.

Перші роботи у цьому напрямку були здійснені Германом Роршахом (1884-1922), Генрі Александером Мюрреєм (1893

• та Саулом Розенцвейгом (р. н. 1907), які, акцентуючи важливість структурної та змістовно-смислової невизначеності стимульних умов для виявлення “типу переживання” особистості (Г.Роршах), структури її “Я”-потреб (Г.Мюррей) або особливостей поведінки в ситуаціях фрустрації (С.Розенцвейг), фактично узгодили проективні методи з психоаналітичним стилем клінічного мислення [39], [189].

Подальші теоретико-прикладні дослідження діагностичних можливостей проективних технік (Д.Рапагюрт, Д.Мак-Клел- ланд та ін.) привели до появи їхніх численних модифікацій, спрямованих на вивчення мотивації досягнення, сімейних установок, впливу особистісних та афективно-мотиваційних процесів на пізнавальні процеси, особливостей соціальної перцепції та спілкування [252].

Як вже зазначалося вище, особливістю розвитку західної психології в кінці XIX століття стало впровадження об’єктивних методів дослідження індивідуально-психологічних властивостей особистості. Аналогічні тенденції простежуються й у вітчизняній психологічній науці, характерною рисою якої завдяки працям Івана Михайловича Сєченова (1829-1905), Івана Петровича Павлова (1849-1936), Володимира Михайловича Бехтерєва (1857 1927) стала орієнтація (на відміну від робіт школи В.Вундта) на матеріалістичне розуміння психічної діяльності людини. Впровадження об’єктивного експериментального методу в рамках досліджень фізіологічних корелятів психічних явищ, а також створення низки експериментально-психологічних лабораторій (у 1885 році В.М.Бехтерєвим - при клініці нервових та душевних хвороб Казанського університету; у 1895 році за ініціативою

С.С.Корсакова - при психіатричній клініці Московського університету), у яких дослідницька робота була тісно пов’язана з медичною практикою, привело до виникнення вітчизняної експериментальної психології.

Значний крок у зближенні об’єктивних психологічних досліджень з педагогічною практикою був здійснений учнем В.М.Бехтерєва Олександром Федоровичем Лазурським (1874— 1917), який, керуючись принципом об’єктивності як головним критерієм науковості метода та принципом вивчення особистості в діяльності, почав практикувати природний експеримент, що надало можливість вивчати в рамках впровадженого ним нового напрямку у диференціальній психології - наукової характерології

• вчення про психічні процеси та особистість учня в цілому [126].

З розвитком експериментальних диференціально-психоло- гічних досліджень створюються передумови для виникнення вітчизняної психологічної діагностики. Причому досить тривалий час процес становлення її основних прикладних напрямків - змістовно визначався логікою перших робіт з психологічного тестування, зокрема, дослідженнями професора Московського університету Григорія Івановича Россолімо (1860-1928), які були присвячені проблемам кількісної оцінки елементів духовного жиггя (уваги, волі, точності та міцності сприймання, асоціативної діяльності) з метою виявлення індивідуально своєрідного профілю розвитку окремих сторін здорової та хворої особистості, та здобутками психотехніків Соломона Григоровича Геллерштейна (1896-1967) та Ісаака І Іафтульєвича Шпільрейна (1881-1937) в галузі психології праці.

Але розпочаті в дореволюційний період психодіагностичні дослідження невдовзі були припинені через ті бурхливі суспільно- політичні події, що супроводжували розпад Російської імперії та утворення СРСР. І лише у 20-30-ті роки минулого століття відновлюються наукові розробки в області психодіагностики, які насамперед пов’язані з потужним розвитком педологічних та психотехнічних тестових досліджень особистості. Проте, теоре- тико-методологічні та практичні результати цих досліджень, зважаючи на їхню зростаючу невідповідність панівній у той час ідеології, зазнали нещадної критики з боку керівництва держави, що фактично призвело до припинення всіх психодіагностичних досліджень в СРСР (Чому значною мірою сприяли партійна Постанова 1936 року “Про педологічні викривлення в системі наркомосвіт” і так звана “Павловська” сесія Академії педагогічних та Академії медичних наук, яка відбулася у 1950 році).

Вихід із ситуації, що склалася в СРСР навколо досліджень індивідуально-психологічних особливостей особистості, одні вітчизняні психологи вбачали у вивченні за допомогою кореляційного диференціально-психологічного експерименту рівня розвитку психофізіологічних функцій, процесів і властивостей особистості, інші - в каузально-генетичному аналізі якісних проявів психіки суб’єкта діяльності. Внаслідок цього протягом 50-60-х років у радянській психології відбулось оформлення двох стратегічних напрямків в області дослідження та діагностики особистості:

• диференціально-психологічної парадигми, що представлена роботами класиків та провідних спеціалістів в області диференціальної психофізіології — Борисом Михайловичем Тепловим (1896-1965), Борисом Герасимовичем Ананьєвим (1907-1972), Володимиром Дмитровичем Небиліциним (1930-1972), Вольфом Соломоновичем Мерліним (1898-1982), Інною Володимирівною Равич-Щербо (1927-2004), Ерою Олександрівною Голубєвою, Євгеном Олександровичем Клімовим, Володимиром Михайловичем Русаловим та ін.;

• психогентичної парадигми, яка тісно пов’язана з виконаними в рамках культурно-історичної теорії дослідженнями Лева Семеновича Виготського (1896-1934), Олексія Миколайовича Леонтьєва (1903-1979), Олександра Романовича Лурії (1902— 1977), а також зі становленням діяльнісного підходу, започаткованого працями Сергія Леонідовича Рубінштейна (1889-1960). На основі цих теоретико-експериментальних досліджень Данилом Борисовичем Ельконіним (1904-1984), Василем Васильовичем Давидовим (1930-1998), Олександром Володимировичем Запорожцем (1905-1981), Леонідом Абрамовичем Венгером (1925— 1992), Григорієм Силовичем Костюком (1899-1982), Сергієм

Дмитровичем Максименком, у систему радянської дошкільної та шкільної психодіагностики були впроваджені спеціальні лонгітюдні дослідницькі програми з використанням каузально-генетичного методу (формувального експерименту), а також розробленого Петром Яковичем Гальперіним (1902-1988) методу поетапного формування розумових [39], [42], [196], [287].

Кінець 60-х - друга половина 70-х років минулого століття ознаменувалися відродженням в СРСР тестової психологічної діагностики особистості. Поряд з диференціально-психологічними та психогенетичними дослідженнями з’являються спроби використання “якісних тестів” у пато- та нейропсихології (С.Я.Ру- бінштейн [241], О.Р.Лурія [139]), а також у спеціальних галузях- авіаційній та космічній медицині, спорті, де СРСР для забезпечення реальної конкурентоздатності у світі був вимушений використовувати наукові методи діагностики особистості кандидатів. Звичайно, такі тестові методи вимагали теоретико- методологічного обгрунтування та психометричної перевірки. В зв’язку з чим у академічних психологічних виданнях з’являються публікації з психометрики (наприклад, [23], [53]), організовуються спеціалізовані конференції з проблем тестової психодіагностики (Таллін, 1974; Братислава, 1979), виникають наукові дискусії про ставлення до закордонного психодіагностичного досвіду та взагалі про місце психодіагностики особистості в системі психологічного знання, що, безумовно, створило сприятливі умови для поглиблення досліджень із розробки та впровадження тестових методик [1].

У зв’язку з цим слід відмітити праці Вадима Мойсейовича Блєйхера (1930-1998) та Леоніда Фоковича Бурлачука [23-25], [36], завдяки яким власне відновлюється використання психологічних тестів у клінічній практиці.

Восьмидесяті роки XX століття для вітчизняних спеціалістів у галузі психодіагностики були відмічені такими подіями. У 1981 році за редакцією Костянтина Маркевича Гуревича (1906-2007) виходить у світ колективна монографія “Психологічна діагностика. Проблеми та дослідження” [222], присвячена питанням конструювання, перевірки та використання діагностичних методик. Широкого резонансу 3 боку вітчизняних психологів набуває публікація у 1982 році перекладу фундаментальної праці провідного американського психодіагносгга Анни Анастазі (р. н. 1908) “Психологічне тестування”. З’являється низка вітчизняних праць з клінічної психодіагностики [36], [252], психометрики [1]. [51], [53], [152], [288]. Активно створюються оригінальні вітчизняні методики діагностики інтелектуального та творчого розвитку [27], характеру [135], самосвідомості особистості [203], [255], соціально- психологічних відносин у колективі [204], збираються тестові норми для вітчизняних версій західних тестів (наприклад, [21]), публікуються нові західні напрацювання в області психологічної діагностики особистості [271].

Внаслідок послаблення ідеологічного тиску збоку держави в кінці вісімдесятих років намітилися позитивні зрушення радянської психології у бік інтеграції до світової психологічної спільноти: стали доступними переклади сучасних фундаментальних досліджень з психології особистості, з’явилися можливості міжнародного спілкування спеціалістів, відкрилися широкі перспективи для прикладної психодіагностики із застосуванням конкретних західних психологічних концепцій та інструментарію. Проте, як зазначає М.К.Акімова, розрив сфери науки та сфери практики, характерний для всієї радянської науки, негативно позначився на психодіагностичній практиці. У СРСР практично не відбувалося ніякої систематичної роботи із селекції та сертифікації психологічних тестів. Тести публікувалися та розповсюджувалися безсистемно, часто за принципами “самвидаву”, будучи об’єктом піратського копіювання. Причому після розпаду СРСР ця ситуація не тільки не змінилася, але й значно погіршилася через ті кризові явища перехідного періоду, що виникли у пострадянському просторі В 90-ті роки минулого СТОЛІТТЯ. Пояіва великої кількості низькоякісних (нерідко паранаукових) видань із психодіагностики особистості, які не мають професійного рецензування спеціалістами в даній області; відсутність законодавчих і нормативних актів, що охороняють права людини під час психологічних обстежень та регламентують роботу психодіагностів; слабка психометрична підготовка практичних психологів; нерозробленість теоретико- методологічних проблем психологічної діагностики, її завдань, предмета та структури - все це далеко не повний перелік проблем перехідного періоду у розвитку вітчизняної психологічної діагностики, які, на жаль, залишаються невирішеними і досі [196].

Розуміючи важливість розв’язання цих завдань на сучасному етапі розвитку психодіагностики особистості, провідні спеціалісти всіх країн СНД інтегрують свої зусилля у напрямку наукової розробки інструментально-методичного забезпечення професійної діяльності практичних психологів. І українські вчені в цьому сенсі не є виключенням. Продовжуючи наукові традиції, започатковані в українській психології працями Григорія Силовича Костюка (1899-1982), Володимира Андрійовича Роменця (1925— 1998), Павла Романовича Чамати (1898-1968), Віри Кіндратівни Котирло (1931-1991), Людмили Микитівни Проколієнко (1927—

• , Дмитра Федотовича Ніколенка (1899-1994), Євгена Олександровича Мілеряна (1913-1983), Бориса Олексійовича Федоришина (1931-2007), співробітники Інституту психології імені Г.С.Костюка АПН України, очолюваного нині академіком Сергієм Дмитровичем Максименком, Інституту педагогічної освіти та освіти дорослих АПН України на чолі з академіком Іваном Андрійовичем Зязюном, інших академічних установ, провідних кафедр психології вищих навчальних закладів України здійснюють значні за обсягом та значенням дослідження в галузі психодіагностики, результати яких успішно впроваджуються у роботу психологічних служб освітніх та медичних закладів, пунктів профконсультації, підприємств.

• Актуальні проблеми та перспективи розвитку психодіагностики

Основні напрямки теоретико-методологічних та прикладних досліджень у вказаних наукових осередках центруються навколо актуальних проблем сучасної психодіагностики, найголовніші з яких пов’язані насамперед з гуманізацією психологічної діагностики, розробкою її теоретичних основ та соціокультурних аспектів, її комп ’ютеризацією.

Однією із загальних тенденцій розвитку сучасної психодіагностики є її гуманізація, що пов’язана зі зміною системи діагностичних пріоритетів та поступовим оформленням нового підходу, який, слідом за К.Роджерсом, можна назвати клієнтцентрованим. У межах даного підходу основною метою психологічної діагностики стає виявлення так званого гіперкомпенсаторного фонду особистості (А.Адлер, Л.С.Виготський, О.Б.Орлов) - її сильних, позитивних сторін, які існують попри наявність психологічної проблеми, дефекту”. На основі цього стає можливим перетворення психологічного дослідження у систему фасилітативної між особової взаємодії, діалогу, спрямованого на забезпечення всебічного гармонійного розвитку особистості досліджуваного (Г.О.Балл [17], Т.С.Яценко [295], НВ.Чепелєва, Т.М.Титаренко, П.В.Лушин, Г.В.Дьяконов та ін.).

У зв’язку з цим особлива увага науковців привертається створенню корекційних психодіагностичних методик, які б поряд із виявленням актуальних можливостей досліджуваного, констатацією певних властивостей його особистості та прогнозуванням його поведінки в різних ситуаціях виявляли б “зону найближчого розвитку”, визначаючи при цьому сприятливі для подальшого розвитку даної людини умови [220]. Особливо це стосується діагностичної роботи з дітьми в умовах навчально-виховного процесу. Адже необхідність забезпечення ефективного засвоєння учнями навчальних знань, умінь та навичок, а також їхнього повноцінного розумового й особисгісного розвитку вимагає впровадження навчальних діагностичних програм, за допомогою яких моделюється процес навчання та розвитку, розглядаються витрачені учнем на навчання зусилля, аналізуються досягнуті ним успіхи, що дозволяє зробити висновок про його інтелектуальні можливості та динаміку особистісного розвитку. При цьому наголошується на необхідності розробки принципів нормативності психодіагностики, що передбачає відмову від статистичної норми, введення змістовних критеріїв оцінки результатів тестування та надання пріоритету якісним способам обробки результатів психодіагностичного обстеження (зокрема, аналізу особливостей засвоєння досліджуваним уключених до тесту термінів і понять, а також специфіки логіко-функціональних відношень між ними; аналізу вміння виявляти алгоритми побудови завдань; співвісне- сення змісту завдань зі змістом навчальних програм та життєвим досвідом досліджуваних тощо) [64], [222], [223].

Іншим симптомом та дієвим механізмом гуманізації психодіагностики є підсилення її поліфункціоналізму в контексті сучасної практичної психології. Так, окрім інформаційної функції (отримання знань про об’єкт психодіагностики), останнім часом викристалізовуються пропедевтично-комунікативна (психодіагностичні методи стають засобами залучення клієнта до корек- ційної роботи та знаряддям психотерапевтичного спілкування між ним та психологом), експресивно-структуруюча (психодіагностичні методики дозволяють клієнту в межах діагностичного процесу відреагувати афективні комплекси, конструктивніше сформулювати й рефлектувати власні особистісні проблеми) та індивідуалізуюча (психодіагностичні прийоми є засобами індивідуальної діагностики, що дозволяє консультанту створити неповторний портрет особистості клієнта) функції психодіагностики. Таке зростання функцій психодіагностики, на думку

О.Б.Орлова, перетворює досліджуваного з “інформаційного донора” в клієнта — носія унікальних особистісних рис [192].

Розробка теоретичних основ психодіагностики пов’язана, по-перше, з обґрунтуванням й операціоналізацією вітчизняних концепцій особистості з метою конструювання відповідного вимірювального інструментарію та здійснення на цій основі психологічної діагностики, по-друге, - вдосконалення математико- статистичного апарату стандартизації діагностичних методик та процедур кількісного аналізу отриманих за їхньою допомогою даних.

Значними стимулами пошуків діагностично релевантних теоретичних конструктів та розробка на цій основі діагностичних методик є внутрішня логіка розвитку науки (зокрема, необхідність уведення нових понять, які виникають у зв’язку із розвитком суміжних наукових дисциплін) та запити суспільства. В якості ілюстрації можна навести сучасні дослідження таких науковців:

• С.Д.Максименка (розробка генетико-моделюючого методу);

• Л.Ф.Бурлачука, О.Ф.Іванової, Е.Л.Носенко, О.Є.Самойло- ва, М.Л.Смульсон, М.О.Холодної та ін. (психодіагностика інтелекту та мислення);

• А.Б.Коваленко, І.П.Манохи, В.О.Моляко, О.Л.Музики,

Н.В.Хазратової та ін. (психодіагностика творчої особистості);

• Ж.П.Вірної, В.В.Колінька, В.Ф.Моргуна, Н.А.Побірченко,

Н.І.Пов’якель, В.В.Рибалка, Б.О.Федоришина та ін. (професійна психодіагностика);

• І.Д.Беха, М.И.Боришевського, Е.О.Помиткіна та ін. (психо- діагностичне забезпечення духовно-морального виховання особистості);

-С.І.Болтівця, М.Т.Дригус, О.К.Дусавицького, М.М.Заб- роцького, З.С.Карпенко, Ю.І.Машбиця, В.Г.Панка, М.В.Папучи, М.В.Савчина, В.А.Семиченко, Ю.М.Швалба та ін. (проблеми вікової та педагогічної психодіагностики);

Л.П.Журавльової (Виговської), М.В.Корнєва, В.В.Москаленко, Л.Е.Орбан-Лембрик та ін. (соціально-психологічна діагностика;

• Л.М.Карамушки, В.П.Казмиренка, Н.Л.Коломінського (психодіагностика в організаціях);

Н.В.Чепелєвої (наративні психотехнології);

• О.Ф.Бондаренка, О.С.Кочаряна, Т.М.Титаренко, Т.С.Яценко та ін. (психодіагностика в консультативно-корекційному процесі);

• О.П.Саннікової, О.Я.Чебикіна та ін. (психодіагностика емоційної сфери особистості);

• В.О.Васютинського, М.М.Слюсаревського, В.О.Татенка та ін. (психодіагностика суб’єктів політичного процесу).

Характеризуючи коло питань, які пов’язані з проблемою взаємовідношень між культурою та психологічною діагностикою, слід насамперед указати на визначальний уплив культурних і субкультурних факторів на результати виконання психо- діагностикних методик. Як довели кроскультурні дослідження (Дж.Брунер, М.Мід, М.Коул), між представниками різних культур існують значні відмінності в пізнавальних процесах (сприйманні, пам’яті, мисленні) та особистісних характеристиках (самооцінці, темпераменті, мотиваційній та емоційно-вольовій сферах), що зумовлено традиціями, методами навчання та виховання. В літературі описано багато випадків, коли під час психодіагнос- точного обстеження в чорношкірих досліджуваних спостерігались тривожність, фрустрація, стрес, негативна реакція на стать або колір шкіри психодіагноста, а в представників нижчих соціально- економічних прошарків суспільства - відсутність мотивації до виконання діагностичних завдань, несформованість навичок довільної розумової діяльності, неписемність тощо. В зв’язку з цим постає проблема адаптації досліджуваних різних етнічних, расових та соціально-економічних груп до діагностичної ситуації, оптимальне вирішення якої психодіагностом мінімізує ймовірність виникнення в досліджуваних несприятливих психічних станів та забезпечить отримання адекватних діагностичних результатів.

Іншим вельми актуальним питанням є питання про виправданість використання перекладів методик, які були розроблені в інших культурах. На основі численних досліджень психологи дійшли висновку, що діагностична методика є своєрідним “соціокультурним фільтром”, крізь який не зможе пройти індивід, культурному досвіду якого суперечать використані в методиці слова, малюнки, графічні зображення тощо. Тому методики, яка б однаково сприймалась представниками різних культур, не існує. Усунути вплив культурного фактору неможливо навіть найдосконалішою адаптацією методики, адже закладені до неї мовленнєво-мисленнєві стереотипи, дескриптори особистіних рис і тощо складають її зміст та жорстко пов’язані з вимогами конкретної культури. У зв’язку з цим М.К.Акімова вважає, що єдиним способом оцінки специфіки психічного розвитку представника певної культури є розробка та впровадження в кожній культурній спільноті тих методик, які відображають вимоги останньої до психіки своїх представників [223].

У зв’язку з широким розповсюдженням персональної обчислювальної техніки, яка дозволяє швидко та легко реалізувати ті чи ті психодіагностичні методики, створенням доступних для психологів операціональних систем із розвинутими мовними засобами, розробкою загальних алгоритмів оперування знаннями та отримання логічних висновків набуває особливого значення проблема комп’ютеризації психодіагностики. Перебуваючи поки що на початковій стадії свого розвитку, комп’ютерна психодіагностика поступово поширюється в практиці наукових досліджень, використовується у профорієнтації, клінічній психології, психологічному консультуванні тощо (див. наприклад, [266]). Багатоаспектність цілей використання ЕОМ у психодіагностиці, розмаїття апаратурних засобів, змістовні та процедурні особливості проведення комп’ютерних методик обумовлюють відмінність підходів до їхньої автоматизації. Проте, окрім специфічних аспектів процес створення комп’ютерних тестів має спиратись на єдині методичні принципи.

Одним із найсерйозніших аспектів проблеми автоматизації психодіагностичних методик є припустимість та доцільність переносу існуючих бланкових методик на ЕОМ. Безумовно важливим є питання про те, чи можливо створити комп’ютерний варіант відомої психодіагностичної методики, в якому збережеться її зовнішній вигляд, області застосування, ефективність. Проведення будь-якого дослідження на комп’ютері привносить у традиційну процедуру новизну діагностичної обстановки (виникнення тріади “психодіагност - ЕОМ - досліджуваний”), зумовлює сутгєві зміни у реагуванні досліджуваного (клавіатурне введення відповідей), пред’являє специфічні вимоги до його психофізіологічних та психологічних характеристик тощо [78], [156]. Слід також зважати на наявність попереднього досвіду роботи досліджуваного з комп’ютером як значний фактор, що впливає на успішність виконання автоматизованих психодіагностичних методик. Тому, створюючи комп’ютерну версію методики, необхідно керуватись низкою загальних норм, розроблених інженерною психологією для систем “людина-машина” [195], а саме:

• максимально полегшити та спростити дії досліджуваних, зі збереженням сутності якостей, що діагностуються;

оформити сторінку як закінчений смисловий фрагмент інструкції (неприпустимий розрив фрази при переході на нову сторінку);

• оптимально організувати інформацію та мінімізувати варіабельність її розуміння досліджуваним шляхом надання йому можливості контролювати правильність виконання власних дій;

використання кодів, які максимально асоціюються з його життєвим досвідом; надання йому підказки при помилках (за не- обрідності, конкретизація га перефразування умов діагностичного завдання); використання можливостей ЕОМ щодо подачі оперативної інформації під час виконання завдань (індикація на екрані поточного часу, номерів завдань, підказок, інструктивних указівок, різних фасилітуючих реплік тощо);

-забезпечити відповідність швидкості та способу подачі інформації пропускній спроможності досліджуваного, оптимально навантажити його;

-узгодити темп взаємодії досліджуваного з ЕОМ із природною швидкістю розв’язання ним діагностичних завдань (комп’ютер не повинен затримувати діалогічну інформацію, довго будувати графічні образи тощо);

-привертати за допомогою світлових або звукових ефектів увагу досліджуваного до нової інформації, яка щойно з’явилась;

-обмежити площу розміщення інформації, забезпечити її оптимальне сприйняття досліджуваним (друкування текстів через рядок, неприпустимість скорочення слів тощо);

-узгодити обсяг одночасно пред’явленої інформації з можливостями оперативної пам’яті досліджуваного;

• побудувати діалог із досліджуваним у ввічливій, доброзичливій формі із використанням позитивних оцінок та вербальних заохочень;

індивідуалізувати процес спілкування досліджуваного з ЕОМ (уведення та подальше використання під час виконання методики імені досліджуваного, його біографічних даних, статі тощо).

Основними областями використання комп’ютера в сучасній психодіагностиці є стандартизація діагностичних методик, де існує необхідність зіставлення та оцінки великого масиву статистичних даних; оперативне групове тестування; матема- тико-статистична обробка даних психодіагностики; інтерпретація результатів тестування (в останньому випадку користувачеві має бути надана вичерпна інформація про технічні характеристики інтерпретаційної системи, насамперед, її георе- тико-емпіричне обгрунтування). Окрім цього комп’ютерна діагностика відкриває нові можливості для вивчення процесуального боку діяльності, котру моделює тест; сприяє виявленню індивідуальних мисленнєвих стратегій розв’язання діагностичних завдань та аналізу ускладнень, котрі відчуває суб’єкт під час виконання різноманітних завдань.

Таким чином, підводячи підсумки огляду історичних етапів становлення психодіагностики, її актуальні проблеми та перспективи розвитку, слід підкреслити їхню обумовленість внутрішньою логікою розвитку цієї науки, яка, в свою чергу, органічно пов’язана з еволюцією загально психологічних теорій на певному етапі розвитку суспільства. Цей зв’язок виражається, по- перше, у змістовній визначеності психодіагностики магістральними тенденціями розвитку психології, а, по-друге, - у більш- менш чітко сформульованих запитах суспільства на пріоритетні напрямки психологічних досліджень.