Батареї тестів інтелекту

Опис методики

Шкала інтелекту для дітей 5-15 років (\УІЗС) розроблена Д.Векслером у 1949 році. У 1955 році для вимірювання рівня інтелектуального розвитку досліджуваних 16-64 років ним була запропонована Шкала інтелекту дорослих 0УАІ8). Шкала інтелекту для дітей (\¥І8С) містить 12 субтестів: вербальна шкала - “Обізнаність”, “Знаходження подібності”, “Арифметика”, “Словниковий запас”, “Розуміння”, “Повторення цифр”; невербальна шкала - “Закінчення малюнків”, “Кодування”, “Впорядкування картинок”, “Композиція з кубиків”, “Зборка об’єкта”, “Лабіринти”. Шкала інтелекту дорослих (\УАІ8) містить 11 субтестів, які утворюють вербальну та невер- бальну шкали. На відмінність від шкали \УІ8С, не містить субтест “Лабіринт”. “Сирі” бали переводяться в шкальні оцінки ІО-вербального, ІО-не- вербального та ІО-загального.

^,ч Поняття введено В.Штерном у 1912 році.

Тест структури інтелекту Р.Амтхауера [42], [212], [77]	Запропонований Р.Амтхауером у 1953 році. Методика призначена для вимірювання рівня інтелектуального розвитку осіб віком 13-61 рік. Тест містить 9 субтестів (176 завдань): “Логічний відбір”, “Визначення спільних рис”, “Аналогії”, “Класифікація”, “Завдання на лічбу”, “Ряди чисел”, “Вибір фігур”, “Завдання з кубиками”, “Завдання на здатність зосередитись та зберегти в пам’яті засвоєне”. Час тестування - 90 хвилин. Первинні оцінки переводяться у шкальні оцінки та будується “профіль інтелекту”.
Аналітичн ий тест інтелекту Р.Мейлі (42]	Розроблений Р.Мейлі (1928 рік). Тест діагностує рівень інтелектуального розвитку осіб старше 11 років. Складається з 6 субтестів: “Установлення послідовності подій за серією картинок”, “Продовження числового ряду за встановленою закономірністю”, “Складання речень із трьох слів”, “Доповнення картинок”, “Складання фігур з частин”, “Геометричні аналогії”. Первинні оцінки переводяться в стандартну шкалу, на основічого будується профіль інтелекту (формально-логічний, образно-конкретний, аналітичний, творчий, рівномірно-розвинутий інтелект).
Груповий інтелектуальний тест (ГІТ) [223]	Автор - Дж.Вана (1975 рік). Тест діагностує рівень інтелектуального розвитку учнів 3-6 класів та містить 7 субтестів: виконання інструкцій; арифметичні задачі; доповнення речень; визначення подібності та відмінності понять; числові ряди; встановлення аналогій; символи.
Шкільний тест розумового розвитку (ШТУР) [212], [214]	Розроблений у 1986 році М.Акімовою, О.Бо- рисовою, К.Гуревичем та ін. У 1997 році запропонована нова редакція тесту - Шкільний тест розумового розвитку - 2 (додано 2 нові субтести на просторові уявлення). Груповий тест, призначений для вивчення рівня інтелекту в учнів 7-10 класів. Складається з 6 субтестів: 1) загальна обізнаність (2 субтести); 2) аналогії; 3) класифікації; 4) узагальнення; 5) чис-

лові ряди. Час виконання-45 хвилин. Здійснюється оцінка результатів щодо соціально-психологічного нормативу.

Абітурієнтів і студентів т есг розумового розвитку (АСТУР) [223]

М.Акімова, О.Борисова, К.Гуревич та ін. (1995 рік). Визначає рівень інтелектуального розвитку випускників середньої школи та відбору студентів на різні факультети вищих навчальних закладів. Створений на основі таких самих теоретичних принципах нормативної діагностики, як і ШТУР. Містить 8 субтестів: обізнаність, подвійні аналогії, лабільність, класифікація, узагальнення, логічні схеми, числові ряди, геометричні фігури.

• Діагностики пізнавальних здібностей як складових інтелекту

Рівень інтелектуального розвитку є комплексною характеристикою, в якому відображаються особливості окремих психічних функцій - уваги, сприймання, мислення, пам’яті, уяви. Формування та розвиток останніх одночасно виступає процесом інтеграції інтелекту [208]. Вказані пізнавальні процеси, реалізуючи специфічні функціональні та операційні механізми, перебувають у взаємозв’язках і взаємопереходах та утворюють певну ієрархію, в якій одні пізнавальні здібності виступають у ролі операційних механізмів іншої пізнавальної здібності (див. рис. 13.).

Коротко розглянемо основні характеристики пізнавальних психічних процесів та психодіагнос гичні засоби їхньої діагностики.

Сприймання - це психічний пізнавальний процес цілісного відображетія предметів та явищ дійсності в сукупності їх властивостей і частин за їхньої безпосередньої дії на органи відчуття. Сприймання розглядається як система перцептивних дій, результатом яких є побудова в свідомості людини образу, котрий орієнтує та регулює діяльність суб’єкта.

Сприймання характеризується низкою властивостей: предметністю (властивість перцептивного образу, яка полягає у його здатності перебувати за межами аналізатора, в об’єктивній системі координат), цілісністю (сприйняття будь-якого об’єкта як системного цілого, навіть якщо деякі його частини в даний момент часу не можуть бути сприйняті), константністю (здатність перцептивної системи компенсувати умови сприйняття величини, форми та кольору, забезпечуючи їхню відносну сталість), осмис- леністю (смислове означення перцептивного образу, що пов’язано з усвідомленням предмета, його узагальненням у слові, віднесенням до певного класу або групи об’єктів), структурністю (властивість перцептивного образу відображати будову предмета сприймання), апперцепцією (залежність сприймання від минулого досвіду, загального змісту психічного життя людини та її індивідуальних особливостей).

Розрізняють такі види сприймання:

• за провідним аналізатором - смакове, нюхове, зорове, слухове, дотикове, кінестетичне сприймання;

• за формою існування матерії, що сприймається, - сприймання простору, часу, руху.

Основними характеристиками продуктивності сприймання є:

-обсяг - кількість об’єктів, яку може сприйняти людина за одиницю часу;

• швидкість — час, необхідний для адекватного сприйняття об’єкта;

-точність відповідність перцептивного образу особливостям об’єкта, що сприймається, та завданню, котре виконує суб’єкт;

• повнота - ступінь такої відповідності [140].

Рис. ІЗ. Структура пізнавальних здібностей

Для діагностики обсягу сприймання використовують метод короткочасних експозицій. З цією метою використовують тахістоскоп - прилад для зорового пред’явлення об’єктів з регуло- ваним часом експозиції [291].

Для дослідження константності сприймання (величини, форми га кольору) зазвичай використовують різні плоскі фігури (прямокутники, кола тощо), умови сприйняття яких (освітлення, поворот фігур по відношенню до досліджуваного, відстань до фігури) змінюються [148], [216].

Оцінка точності сприймання часу може здійснюватись шляхом фіксації адекватності відтворення часових інтервалів за допомогою секундоміра [202]. Сприймання руху (напрямку та швидкості просторового переміщення) оцінюється за допомогою реакції на об’єкт, що рухається [148].

Вивчення правильності та швидкості просторових відношень здійснюється за допомогою відомих методик “Компаси”, “Годинники ” [148].

Пам'ять - це психічний пізнавальний процес, який реалізується в запам ’ятовуванні, збереженні та відтворенні індивідом життєвого досвіду. Завдяки пам’яті індивід у формі знання привласнює досягнення попередніх поколінь, оволодіває продуктами культури. Вона є найважливішою пізнавальною функцією, що пов’язує минуле суб'єкта з його теперішнім та майбутнім.

Пам’ять містить такі основні процеси: запам'ятовування (процес, спрямований на закріплення в пам’яті нової інформації шляхом її зв’язування з набутими знаннями); збереження (процес утримання в пам’яті інформації, отриманої шляхом запам’ятовування); відтворення (процес актуалізації інформації, отриманої в процесі запам’ятовування); забування (процес поступового зменшення можливості пригадування та відтворення завченого матеріалу).

Виокремлюють різні види пам’яті. Так, залежно від тривалості закріплення та збереження матеріалу пам’ять розподіляють на довгострокову, короткочасну та сенсорну. Для довгострокової пам 'яті характерним є тривале утримання матеріалу. Короткочасна пам’ять забезпечує оперативне утримання та перетворення даних, які надходять від сенсорних регістрів (органів чуттів) та довгострокової пам’яті. Сенсорна пам’ять зберігає на досить короткий (менше секунди) період часу продукти переробки сенсорної інформації (переважно її фізичні параметри).

За характером психічної активності розрізняють рухову, емоційну та словесно-логічну пам’ять. Рухова пам’ять пов’язана із запам’ятовуванням, збереженням та відтворенням різноманітних рухів та їхніх систем. Змістом цього виду пам’яті є м’язово- рухові образи завчених рухів. Емоційна пам ’ять - це пам’ять на почуття та переживання. Образна пам 'ять пов’язана із запам’ятовуванням, збереженням та відтворенням уявлень, картин природи, звуків, смаків, запахів тощо. Змістом словесно-логічної пам'яті є думки, виражені в мовленнєвій формі.

За характером цілей діяльності види пам’яті розподіляють на мимовільну (відсутня мета запам’ятати, зберегти та відтворити інформацію) та довільну (характеризується наявністю цілеспрямованих мнемічних дій, спрямованих на запам’ятовування матеріалу) пам’ять.

Крім цього існує механічне запам’ятовування, котре не спирається на структурно-смислові особливості матеріалу та слабко пов’язане з минулим досвідом людини, та смислове запа- м ятовування, котре апелює до здатності знаходити певну закономірність і сенс в інформації.

Індивідуальні відмінності в мнемічній діяльності проявляються насамперед в обсязі, швидкості, точності, міцності запам’ятовування та готовності до відтворення:

• обсяг кількісний показник матеріалу, що був збережений або відтворений;

• точність - здатність без викривлень зберігати та відтворювати інформацію, що проявляється в степені відповідності між сприйнятим та відтвореним матеріалом;

-міцність запам 'ятовування - максимальна тривалість збереження матеріалу;

• швидкість запам 'ятовування - час та кількість повторень, необхідних для повного запам’ятовування певного обсягу матеріалу;

• мобілізаційна готовність пам’яті — здатність легко та швидко видобувати з пам’яті необхідний матеріал [81], [85], [140], [145].

Методичні прийоми дослідження пам’яті можна розподілити на такі групи [291]:

• Методики дослідження безпосередньої пам'яті, що дозволяють визначити кількість елементів, які може запам’ятати

досліджуваний без використання прийомів смислової організації матеріалу. Використовуються переважно для дослідження короткочасної пам’яті. Як приклад, можна навести методику Джекобса (запам’ятовування цифрових рядів різної довжини) [202]; ‘‘Запам'ятовування геометричних фігур”-, ‘‘Запам'ятовування безглуздих складів” [2211; ‘‘Запам’ятовування не пов'язаних між собою слів " [148].

• Методики дослідження опосередкованого залам 'ятовування, за допомогою яких фіксується підвищення обсягу та міцності запам’ятовування внаслідок використання досліджуваним спеціальних (мнемотехнічних) прийомів, які дозволяють увести елементи матеріалу до системи логічних зв’язків або вико рис- товувати їхню смислову організацію. Як правило, перехід до вивчення опосередкованого запам’ятовування є переходом до вивчення складних форм пам’яті, логічної за своєю структурою та довгостроковою за своїм характером. Прикладами даного виду методик є методика подвійної стимуляції (Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв,

О.Р.Лурія) 1501; методика ‘‘Складання піктограм” (Л.С.Виготський, О.Р.Лурія) [25], [240], [273]; методика ‘‘Запам'ятовування двох рядів слів", методика “Групування слів за сенсом" [223].; методика “Вільна класифікація картинок" (Л.М.Житнікова, С.П.Бо- чарова, А.С.Ячина) [81].

Обидві названі групи методик спрямовані на дослідження довільної пам 'яті (цілеспрямованих мнестичних процесів).

• Методики дослідження мимовільної пам 'яті спрямовані на визначення особливостей запам’ятовування матеріалу в процесі будь-якої діяльності, що не містить відповідної мнестич- ної задачі. Класичною методикою дослідження залежності мимовільного запам’ятовування від того, яке місце в структурі діяльності посідає матеріал (складає зміст основної мети діяльності або виступає фоном щодо мети) є методика “Варіювання задач на розташування карточок " (П.І.Зінченко) [84].

Прикладами методик для дослідження особливостей емоційної пам’яті суб’єкта є методика “Емоційно-оцінкове шкалування зображень” (О.Ю.Артем’єва) [12]; образної пам'яті - методика "Переведення змісту тексту в образний план” (О.С.Новомейський) [81]; рухової пам’яті - методика ‘‘Укладу- вання кубиків у чарунки” (М.А.Кузнєцов, Є.В.Заіка,) [120]; зорової та слухової пам’яті - тест візуальної ретенції А.Бентона, тест нам 'яті Р.Мейлі [42].

Мислення є процесом пізнавальної діяльності суб’єкта, що нерозривно пов'язаний із мовленням та характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності. За допомогою мислення людина здатна проникати у сутність предметів та явищ, їхніх взаємозв’язків та відношень. Зароджуючись у чуттєвому пізнанні та спираючись на нього, мислення виходить за його межі, відображаючи об’єктивну дійсність глибше, повніше й точніше, ніж відчуття та сприйняття.

Основними формами реалізації мисленнєвого процесу є поняття, судження та умовиводи.

Поняття - це форма мислення, котра відображає в узагальненій формі предмети та явища дійсності, суттєві зв’язки та відношення між ними.

Судження - це форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно предметів чи явищ.

Умовивід — спосіб логічного зв’язку висловлювань, за допомогою якого з наявних положень (засновків) можна одержати нове положення (висновок) і оцінити його істинність за істинністю засновків. Умовиводи бувають індуктивними (перехід від окремих, одиничних, часткових фактів до узагальнень), дедуктивними (перехід від загального до окремого, часткового) та за аналогією (від схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про можливу схожість цих предметів за іншими).

Під час дослідження мислення психологія (на відміну від логіки) робить акцент переважно не на результатах, а на самому мисленнєвому процес, його механізмах. Мислення як процес містить такі мисленнєві операції: аначіз (мисленнєве розчленовування цілого на складові частини, компоненти), синтез (мисленнєве возз’єднання цілого з частин), порівняння (встановлення подібності чи відмінності об’єктів), узагальнення (об’єднання

суттєвих і подібних ознак предметів в єдиному понятті), абстрагування (виділення одних істотних ознак, сторін, властивостей об’єкта та ігнорування інших), конкретизацію (перехід від абстрактного до реально існуючого об’єкта як цілісного утворення у всіх його часткових і особливих проявах), класифікацію (поділ предметів на класи на основі їхніх спільних ознак з утворенням системи класів даної сукупності класів), систематизацію (процес зведення розрізнених знань про предмети чи явища об’єктивної дійсності в єдину наукову систему, що грунтується на класифікації, аналізі, синтезі та здійснюється у формі відповідних логічних систем - теорій, гіпотез тощо).

Мислення актуалізується у випадку виникнення проблемної ситуації, що потребує розв’язання, але шляхи цього розв’язання і можливий результат невідомі. Перехід до вирішення проблеми пов’язаний з усвідомленням вимог (цілей), наявних умов (відомого) та виокремленням невідомого (шуканого). Таким чином, усвідомлена та сформульована проблема перетворюється в задачу, під час розв’язання якої проявляється три типи мислен- нєвих дій: орієнтувальні дії (аналіз умов, висування гіпотези та плану розв’язування); виконавчі дії (вибір способів та прийомів розв’язування); знаходження відповіді та її порівняння з вихідними умовами задачі.

Залежно від змісту задачі прийнято розрізняти наочно- дійове (практичне), наочно-образне та абстрактно-логічне (теоретичне) мислення.

Наочно-дійове (практичне) мислення є невіддільним від дії в її моторному сенсі та характеризується тим, що розв’язування задачі здійснюється за допомогою реального, фізичного перетворення ситуації, маніпулювання предметами або їх моделями.

Наочно-образне мислення пов’язане з оперуванням образами ситуацій.

Абстрактно-логічне (теоретичне) мислення здійснюється за допомогою логічних операцій з поняттями.

Основними якостями мислення прийнято вважати:

• гнучкість - здатність змінювати аспекти розгляду предметів, явищ, їхніх властивостей та відношень; активне переструкту- рування вихідних даних; уміння змінити намічений шлях розв’язання задачі, якщо він не задовольняє умовам;

• інертність - схильність до шаблонного, звичного ходу думки, складність переключення від однієї системи мисленнєвих дій до іншої;

темп розвитку мисленнєвих процесів - мінімальна кількість спроб, необхідних для узагальнення принципу розв’язування;

швидкість перебігу мисленнєвих процесів;

• самостійність - уміння самостійно знаходити проблему та вирішувати її власними силами;

• економічність - кількість логічних ходів (розмірковувань), за допомогою яких засвоюється нова закономірність;

-широта вміння охопити думкою широке коло питань у різних теоретичних і практичних областях;

-глибина - вміння розкривати сутність явищ, їхні причини та наслідки; проявляється в ступені істотності та узагальненості ознак, які абст рагуються під час оволодіння новим матеріалом;

• поверховість проявляється у виокремленні зовнішніх, одиничних ознак та встановленні випадкових зв’язків між ними;

-послідовність думки - вміння дотримуватись жорсткої логічної послідовності під час вирішення певної проблеми;

• критичність - якість мислення, що дозволяє здійснити оцінку результатів мисленнєвої діяльності, знаходити в них сильні та слабкі сторони, доводити істинність або визнавати хибність сформульованих логічних конструкцій;

-стійкість - орієнтація на сукупність виокремлених раніше значущих ознак або закономірностей;

• усвідомленість проявляється у здатності вербалізувати як результат мисленнєвого акту (суттєві ознаки, понятгя, закономірності тощо), так і ті способи, прийоми, за допомогою яких цей результат було знайдено [85], [140], [145].

Серед традиційних методик дослідження умов та закономірностей процесу мислення є розв’язання досліджуваним мис- леннєвих задач (типу головоломок). Прикладами можуть слугувати методика виявлення умов знаходження розв’язків шляхом використання принципу, знайденого досліджуваним під час розв'язання навідної задачі (О.М.Леонтьєв) [291]; методика “Чотири точки " (Я.О.І Іономарьов) [209], [210].

/(ля оцінювання індивідуальних особливостей мислення застосовують різноманітні тестові завдання: методику Виготського- Сахарова, методику Дж.Брунера, “Порівняння понять”, “Виявлення загальних понять ”, “Виключення понять “Аналіз відношень між поняттями”, “Стадні асоціації (Логіка зв ’язків) ”, “Тлумачення приспів ’їв ”, “Відгадування загадок”, “Розв’язання арифметичних прикладів”, “Анаграми”, “Розмірковування вголос”, “Логічність” (знаходження правильних і хибних силогізмів), “Словесний лабіринт” (визначення лабільносі і-ригідносгі мисленнєвих процесів), “Складування фігур із сірників” (вивчення наочно-дійового мислення) [148], [202], [213], [219], [265].

Крім цього для діагностики особливостей мислення часто використовують окремі субтести інтелектуальних тестів Д.Векс- лера, Р.Амтхауера та ін.

Уява є психічним пізнавальним процесом, який виражається: 1) в побудові образу засобів та кінцевого результату предметної діяльності суб'єкта; 2) у створенні програми поведінки. коли проблемна ситуація є невизначеною; 3) в продукуванні образів, які замінюють діяльність; 4) у створенні образів, які відповідають опису об’єкта. Створення таких образів здійснюється за допомогою операцій аглютинації (поєднання непоєднуваних у реальності властивостей, якостей, частин предметів), перебільшення (гіпербола) або зменшення (літота) величини, розмірів об’єктів; загострення (акцентування) певних ознак; схематизації (спрощення, згладжування відмінностей між предметами та виявлення подібного між ними); типізації (виявлення істотного, повторюваного в

однорідних явищах та втілення його в конкретному образі). В основі вказаних операцій, на думку Е.В.Ільєнкова та В.В.Давидова, лежить фундаментальна здатність “бачити ціле раніше за частини”.

Розмежування видів уяви здійснюється залежно від участі в цьому процесі спеціальної вольової регуляції та від характеру діяльності людини. Залежно від особливостей вольової регуляції уяву поділяють на довільну (зумовлена потребою свідомої регуляції побудови образу відповідно до завдань і характеру виконуваної діяльності) та мимовільну (створення образів не спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети чи події). За характером діяльності людини її уяву поділяють на репродуктивну (створення образів на основі їхнього словесного опису чи графічного зображення) та творчу [140], [239]. Розглядаючи останню стрижневим компонентом людської творчості, більшість науковців визначають її як психічний пізнавальний процес довільного створення суб’єктом образів, які мають ознаку новизни щодо даних сприймання та пам’яті, орієнтують його творчу діяльність, втілюються в суб’єктивно або об’єктивно значущих продуктах (Я.Е.Голосовкер, О.Я.Дудецький, О.М.Дья- ченко, Л.С.Коршунова, Е.А.Пармон, Б.І.Пружинін, І.М.Розет, В.А.Роменець). Якісними результативними характеристиками творчої уяви, котрі одночасно є її діагностичними ознаками, вважають: 1) метафоричність створеного образу, яка характеризується тим, наскільки суб’єкт в уяві знімає явні або латентні обмеження, розширюючи тим самим можливість вільно оперувати образами, комбінувати їхні елементи, а також відображає результат цього комбінування - образи, в яких збережений смисловий зв’язок із реальністю (Е.В.Ільєнков, С.Л.Рубінштейн, О.О.Са- погова, Л.І.Шрагіна); 2)розробленість образу - завершеність продукту творчої уяви, у реалізації якої важливу роль відіграють процеси, спрямовані на формування цілісност і та структурної адекватності компонентів нового образу, забезпечення його інформативності відповідно до замислу (В.Т.Кудрявцев, Ю.О.Полуянов);

• індивідуалізованість образу, яка обумовлюється сукупністю показників метафоричності та розробленості (Л.І.Шрагіна) [263].

Для діагностики індивідуальних особливостей уяви застосовують малюнкові та вербальні методики. Прикладом перших є методика “Домальовування геометричних фігур ” (діагностується рівень складності уяви, її гнучкість га оригінальність), других - “Скласти речення з трьох слів ” (оцінюється продуктивність та оригінальність) [202]. Методика В.Т.Кудрявцева, спрямована на діагностику вміння “бачити ціле раніше за його частини” та реалізму творчої уяви як основи продуктивного (творчого) розв’язання внутрішньо суперечливого контексту малюнка 1118], [119], [261].

Увага - і/е зосередженість діяльності суб’єкта в даний момент часу на певному реальному або ідеальному об ’єкті (предметі, події, образі, думці), внаслідок чого підвищується рівень сенсорної, інтелектуальної або рухової активності індивіда. Переважна більшість дослідників не вважає увагу самостійним пізнавальним процесом, оскільки вона, на відміну від сприймання, пам’яті, мислення або уяви, не має власного продукту: “вбудовуючись” до структури інших психічних процесів, увага реалізує функції вибірковості, контролю та підсилення.

У психології виокремлюють 3 види уваги: мимовільну, довільну та післядовільну.

Мимовільна увага виникає безпосередньо під впливом зовнішніх (несподіваних, яскравих, сильних тощо) подразників. Така увага має простий рефлекторний характер та є, як правило, нетривалою в часі.

Довільна увага має місце, коли діяльність здійснюється в межах свідомих намірів суб’єкта та вимагає з його боку вольових зусиль. Гака увага характеризується активністю, цілеспрямованістю, стійкістю та має складну структуру, яка опосередкована соціально виробленими способами організації поведінки та спілкування.

Гііслядовільна увага з’являється в зв’язку з розвитком операціональної складової діяльності (її автоматизацією та трансформацією дій в операції), а також внаслідок змін мотивації (зсуву мотиву на мету). При цьому зберігається відповідність спрямованості діяльності свідомо поставленій меті, проте її виконання не вимагає спеціальних вольових зусиль. Найчастіше це спостерігається у випадках, коли людина захоплюється певною справою.

Виділяють такі основі властивості уваги: обсяг, концентрація, стійкість, переключення, розподіл, відволікання.

Обсяг уваги оцінюється кількістю об’єктів, які одночасно чітко сприймаються індивідом. При одночасній зоровій експозиції протягом 100 мс людина може сприйняти 7±2 однорідних об’єктів. Обмеження обсягу уваги передбачає постійне виокремлення суб’єктом певних об’єктів, які знаходяться в сенсорноперцептивній зоні, та знаходженням невиокремлених об’єктів у фоні. Цей вибір окремих сигналів із множини називається вибірковістю уваги, кількісним параметром якої є швидкість (темп) вибору, а якісним - точність — відповідність результатів вибору вихідному стимуль- ному матеріалу.

Концентрація уваги — це утримання уваги на одному об’єкті або на одному виді діяльності. Стійкість уваги - тривалість збереження інтенсивної уваги, що залежить від особливостей об’єктів та активності особистості. Свідомий перенос уваги суб’єктом з одного об’єкта на інший, з однієї діяльності на іншу характеризує переключення уваги (яке може бути легким або ускладненим, повним або неповним). Такий перенос уваги запобігає втомі та підвищує стійкість уваги. Розподіл уваги - спрямованість уваги одночасно на декілька об’єктів або на виконання декількох видів діяльності. Розподіл уваги є можливим лише тоді, коли задіяні різні аналізаторні системи (наприклад, руховий, слуховий та зоровий) та один із видів діяльності виконується автоматично. Відволіканням уваги називається мимовільне переміщення уваги з основної діяльності на об’єкти, котрі не мають значення для її успішного виконання [140].

Для діагностики вибірковості (темпу виконання та точності), концентрації і стійкості уваги використовують різні види коректурних проб: коректурна проба за Бурдоном (викреслювання з випадкового набору певних указаних в інструкції літер); коректурна проба за Ландольтом (викреслювання кілець); коректурна проба за Івановим-Смоленським (викреслювання поєднань літер). Різновидом коректурної проби є методика Мюнстерберга (підкреслювання досліджуваним слів у літерному тексті) та тест ГГєрона-Рузера (розташування знаків усередині від

повідних геометричних фігур) [42], [148], [223).

Стійкість та переключення уваги оцінюється за допомогою таблиць Шульте та червоно-чорних таблиць Ф.Д.Горбова [148], а її розподіл - за допомогою методики Т.С.Рибакова [223 ]. Тахістоскопічна методика (пред’явлення набору тестових стимулів з експозицією до 1 сек.) використовується для оцінки обсягу уваги при зоровому сприйманні. Концентрація та стійкість уваги при зоровому стеженні вивчаються за допомогою методики “Переплутані лінії” [148].

Для оцінки ступеня розвитку відповідної характеристики уваги М.К.Акімова та К.М.Гуревич [223] пропонують застосувати статистично-нормативний підхід: за результатами діагностики вибірка розподіляється на підгрупу досліджуваних з найвищими показниками (20%), підгрупу з найнижчими показниками (20%) та підгрупу із середніми показниками (60%). В останній підгрупі визначаються самий низький та самий високий показники, що розглядаються як нижня та верхня межі норми.